ЗАПОВІТ ШЕВЧЕНКА

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки оглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — "роздерла завісу народного життя... роздерла підземний склеп, уже від років замкнутий багатьма замками, запечатаний багатьма печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди". Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: "сусіди од страху, од жалю німіли; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П.Куліш) їх "юнацькому серцю, блаженному у своїм спокої", захопленому "загальноросійською наукою й поезією", — слухати "парадоксів", вихованого на "Історії Русів", Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"... Він "ранив їх серця"! Порушував їх "блаженний спокій"! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них уже "парадоксом", "дивацтвом"... Але од того, від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, — до того "усміхалося серце" поета.
Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного зі "своїх", — паплюжить сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами — над нами! — невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.
До чого ж кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?
Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, — ненавидів він усім серцем своїм, усією душею своєю і всіма помислами своїми. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй у душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях. Ця ненависть полум'ям бухає з кожного рядка, написаного ним.
Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть.
Він твердо тямив, що, "коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат" деспотів. Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця, він бачив вдосталь в Україні. Була це численна порода рідних по крові земляків, які "помагали москалеві господарювати" та "з матері останню свитину здирати". Не тільки Петрові-катові й "Петровим собакам", не тільки Катерині — "голодній вовчиці" слав він прокляття, але Ґалаґанам і Кочубеям, сучасникам — "шашлям". До них звертався: "погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе уб'ють!" Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата в кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не тоді, коли "рідні" Каїни продавали своїх як "лакеї в золотій оздобі" чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською "кокардою на лобі", витертім з усякого почуття сорому й честі.
Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів тих, перевертнів, "дядьків отечества чужого", які совість продавали "за шмат гнилої ковбаси"; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як "варшавське сміття"; що їх своїми чобітьми місив завойовник як "грязь Москви". Ненавидів плюгаву породу "донощиків і фарисеїв"; отих рідних "людоморів", які запльовували всю нашу славу історичну, які лицарство запорозьке прозивали "розбійниками, ворами, п'ятном у нашій історії".
Ненавидів облудних "гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів "продати у різницю москалеві". Ненавидів шашлів, які гризли і тлили тіло народу з середини; ненавидів не лише росіян, оту "орду, скитів і варварів", — а й ту погань людську з рідних "землячків", які помагали розпинати його Україну.
"Паскудою" був йому кожний з них, і він дивувався — "чому ж його не так зовуть? Чому на нього не плюють? Чому не топчуть?"
Оту Україну перекинчиків, яничарів чужого пана й володаря, ненавидів Шевченко за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились", що своїм існуванням поганили його прекрасну, героїчну країну. Любити цю "рідну" погань він не міг. Певно, він прагнув усім своїм, сповненим любов'ю, великим серцем "любить людей", та коли стрічав "недолюдків", — благав Бога дати йому силу "проклинать і світ запалити", щоб у тім очищаючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне і гниле. Знав бо, що "застарілі недуги лікуються героїчними засобами". Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, — поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив у столітніх очах діда-козака, що "як зорі сіяли"; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка "туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала".
Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже він був здібний лише "вити совою", своє трудне серце лише "ядом гоїти", або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кров'ю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли "мерк за димом Божий світ"? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?
А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася у ньому й ненависть, як не з любові?
Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був "рай та й годі". Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.
Скажете: він же любив свій "окрадений люд"? Любив... Та чи це була ота палка, всепалаюча любов, яка бухає гарячим полум'ям із його поезії? Він співчував своєму окраденому народові, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих "рабів незрячих гречкосіїв". Ці "вбогодухі" вміли тільки "стогнати та, стогнучи, долю проклинати", "жито панам сіять". Це були "темнії люди", які лише "журились", що нема кому їм "порадоньки дати". Це ж була "братія" земляків, які на всі насильства "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", або "мовчали, витріщивши очі, як ягнята", — "нехай, каже, може так і треба!" Не в голові їм було "чиї вони сини, яких батьків, ким за що закуті". Не цікавило їх "чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу". Це були ті, що вмирали за нового "лютого Нерона", а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.
Жаль йому було того "покірного люду", болів над його недолею. Але його не виправдував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те й крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі", так це тому, що "дрібніють люди на землі". Серед тієї дрібноти — нарікав — "на Україні, крім плачу, нічого не почути", бо там "чорт-ма людей". Не вірив, щоб там хто почув його слово, — "всі оглухли, похилились у кайданах". Це було покоління, яке не пік сором неволі, не палило його почуття ганьби. І в такі хвилини, пройнятий гнівом, він лаяв їх "мільйонами свинопасів", плебеями, "німими, підлими рабами", які — "аби пуга в руках була", кожному деспотові коритися будуть... Певно, в такі хвилини не любив їх!
Тирани, їхні помагачі, темні люди, — ось кого він бачив у сучасній йому Україні. У просту, геніальну формулу уняв поет людність України, його — і нашої. Єзекиїлем на розпуттях голосить він: "Левиці — людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені... Мов шуліка хватає в бур'яні курча, клює і рве його, а люди — хоч бачать люди, та мовчать". Ось кого він бачив в Україні! Левиць, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбоєві приглядалися. Тих останніх і левиць — ненавидів! Незлобний люд беззахисний — жалів! Кому ж належала його любов?
Знову той самий образ: "Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах… Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди". Знову той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватися. І поет викликає тих, третіх, які могли б піднятися й розкувати народ, стати за Євангеліє правди, тих, яких іще не було за його життя, яких він бачив лише в минулім, у нашій колишній славі, і візіонував в майбутнім.
До цих належала його любов! Тих, яких слава гриміла колись по Україні! Тих, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, уява! їх, що "пишними рядами", як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили, мов живі, у його хату на розмову, — їх він виглядав! До них кликав стомленим серцем — "вернітеся!" Щоб знову кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя, любив пристрасною любов'ю, яку переказав нам у Заповіті. Це не були вже "темнії люди", "незрячі гречкосії", не курча в бур'яні! Це були ті, кого звав "лицарі святії", "орли України".
Україна, яку ненавидів, — була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив, — була Україна півлюдей-півбогів, героїв, що могли протиставитися левам, людоїдам, новітнім Неронам, що мали силу розкувати закутих людей. Героїв із вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо "вогонь запеклих не пече".
Тих, що кували кайдани, — проклинав. Тих, що їх несли покірно, — жалів. А тих, що їх рвали, — любив!
Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну — тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить перед нами довгими рядами — Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Ґонту, Мазепу, Гайдая, — їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану багатьма печатями, — їх, чиї блискучі постаті, мов бенгальськими вогнями, освічували темряву й неволю сучасності. До них звертається й зі своїм Заповітом, бо ніхто, лише вони могли "пірвати кайдани" ганьби, напоїти "вражою злою кров'ю" землю нашу. Тільки вони могли створити з племені "рабів" свобідну націю, де була б "своя правда, своя сила і своя воля", не воля й сила займанця, ні його брехня.
До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і їм заповідав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє посланіє не лише для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, — до нас.
Тому якраз тепер такий актуальний Шевченків Заповіт. Бо знову в Україні розбійники-людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знов чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі в червонім плащі Сатани. І знову лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають чужинцеві "розпинати вдову-сиротину". Знов повно всюди "мерзенних каламарів" одописців тиранів. Знову обернений у рабство народ. Але нині з'явилися в Україні ті, яких не було за Шевченка і яких він з тугою та сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам... І тому власне, щоб знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її дух та перелякати темних людей, — злигалися "розбійники-людоїди" чужинецькі з "рідними" нашими "донощиками і фарисеями".
Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів, тому вони й переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна — Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не "людина визвольного руху" (ця людина "збанкрутувала й вийшла з моди"!), а людина-раб. Тому і стягають з постаменту Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, "малої людини", того "в бур'яні курча", не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, які в пам'ятні перед війною роки боролися й тепер борються за "окрадений люд"; тому чіпляють на них знеславлюючі наліпки "хижаків", "підпільників", "орденців"; ненавидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають "думу і волю єдину", осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуальний, страшенно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових фарисеїв, і просто Юд. На них усіх слово його — це свист бича, це найкраща зброя — як тоді, так і тепер.
Ось чому тепер має гриміти його клич! Ось чому вивчати треба колене його слово! Кричати всім оглухлим і понімілім! Бо на кожне облудне слово фарисеїв має він страшну для них, таку повчаючу, сильну відповідь! Бо як за життя, так і після смерті був і є його голос "воістину гуком воскреслої труби архангела".
Тож коли до вас проходять шашлі, паплюжать революційно-визвольний рух та його борців, чи мучеників; коли нашіптують, що "головою муру не проб'єш"; що ті, які впали, були "непотрібними жертвами", а живі є "глупими романтиками" в найкращому випадку; а що в найгіршому — оті, які ховаються по лісах і борються з займанцем — є бандити, розбійники, відповідайте їм словами Шевченка: "брешеш, людоморе, за святую правду-волю розбійник не стане! Не розкує закутий в кайдани народ темний!"
Коли приходять до вас з брехливими словами фарисеї (бо батько їх диявол — "отець лжи") і нашіптують, що ті, які преподобним звуть червоного Нерона серед земляків, — це ж, мовляв, лише "хворі люди", яких треба лікувати, а не ганьбити; це ж, мовляв, наші "заблудші брати", до яких не з каменем треба підходити, а зі "щирим серцем", шукати з ними "спільну мову", їх переконувати, — відповідайте їм словами Шевченка: не є братом той, хто продає матір за шмат гнилої ковбаси! Ані той, хто цю погань за братів уважає і з ними спільну мову шукає!
Не вважав Шевченко за брата того, хто помагав москалеві "з матері полатану сорочку здіймати". Не вважав за братів — "донощиків і фарисеїв", ні "рабів, підніжків, грязь Москви".
Коли вам дорікатимуть, що ви "шовіністи", пригадайте, що Шевченко волів, щоб гадині дісталася Катерина, аніж москалеві; щоб зарізав батько сина зрадника, ніж: "продав у різницю москалеві".
Коли будуть "суєслови" закидати вам "нетолеранцію" і "ненависництво", — пригадайте, що ті, які Шевченка знали, свідчать про те, що він відносився "задирливо й нетолерантно до ідеї поєднання з москалями"; що вражав не одного "хижим проявом своєї загарливої ненависті" до всього, що гнобило й душило його Україну!
Коли закидатимуть вам, що проповідуєте "хижацькі ідеї", що брак вам "гуманності", — пригадайте, що ще Шевченкові радили "рідні земляки" надати "побільше людяності" його "гайдамакам"; що ще йому радили покинути "скверну путь хижацтва" й навернути до "культури", яку несли в Україну Петри та Катерини! І пригадайте, що Шевченко відповідав тим "суєсловам"!
Коли говоритимуть вам, що не "повстанською романтикою" визволиться Україна, а "реальною політикою", не "фантазіями", а "працею" — пригадайте слова Шевченка: "Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, які вміють співчувати й любити, повітряні замки міцніші й прекрасніші від матеріальних благ егоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним". Чудова мрія, велика ідея "фантаста" й "романтика" — більше впливали на формування людських спільнот та їх установ, аніж егоїстичне й тупе прив'язання до існуючого, до матеріального, людей "реалістично" настроєних. Ось була думка Шевченка — романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього, — плює на Шевченка.
Коли прийдуть до вас учені професори і принесуть, ніби як нашу правду, — "сміття з помела" московських підбрехачів під назвою "прогресу", соціалізму, колективізму, або "модерну", "найновішу" філософію життя з клоак відфранцуженого й "зінтернаціоналізованого" Парижу ("сартризм"!), — пригадайте, що й за Шевченка приносили суєслови "з чужого поля в Україну великих слів велику силу"; що тим хотіли дурисвіти Україну "просвітити современними вогнями, повести за віком"! Пригадайте тим дурисвітам і відповідь Шевченка: "спасибі за раду лукаву! Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите!"
Пригадайте їм, що наказом Шевченка було любити свою правду, яку чужі тирани та їх наші підбрехачі й досі хочуть тримати замкнутою багатьма замками. І пригадайте рівно ж ту сильну любов Шевченка до нашої давнини, до наших традицій, які він хотів воскресити. Пригадайте, що ідеал "лицарів великих" — це не був для нього лише історичний спогад, хоч блискучий, але мертвий, — це був ідеал, який він прагнув бачити знову пануючим, здійсненим в його Україні. Лицарями він називає і героїв сучасного йому Кавказу, які боролися проти Росії за незалежність; лицарем називає і свого "Юродивого", того "одного козака з міліона свинопасів", який чинно запротестував проти московського деспота. Давнина наша, яку паплюжать новітні "суєслови-лицеміри", дорога була Шевченкові, в ній він бачив правдиву Україну і її лицарський дух прагнув воскресити знов.
Коли ці суєслови будуть перед вами протестувати й ганьбити вас за вашу "односторонність", за те, що ви є люди "одної думки" (а не десятьох нараз), — пригадайте їм, що людиною однієї думки, однієї пристрасті був і Шевченко! Сучасники пишуть, що він своїх переконань не міняв; що переконання, які запали йому в душу з ранніх літ, були непохитні й міцні, яких він боронив з цілою силою своєї "пристрасної й непогамованої вдачі"; що ці свої непохитні переконання сповідував "запально, щиро й безстрашно"; так, що його різка мова "часто змушувала інших боятися за нього або затикати вуха й тікати". А тим усім — ні теплим, ні студеним — словоблудам, які сміються з людей однієї любові, відповідайте словами Шевченкового Гайдая: "Любіть одне! Так має бути!", — не розділять надвоє свого великого почування; "хто ж каже, що усе він любить" — і біле, і чорне, — "холодний камінь він, він бреше, нічого він тоді не любить, він богохульствує!"
Брешуть і богохульствують ті, які закликають вас любити трохи синьо-жовте, трохи червоне, трохи Тризуб, трохи серп із молотом і з катом за ними. Це мертві душі, або — посланці диявола.
Коли приходять фарисеї до вас і торочать облудно: "об'єднання, об'єднання, об'єднання"; — відповідайте їм, що об'єднання — це велика річ! Але що й Шевченко радив об'єднуватися лише людям спільного духа. Пригадайте їм, що "Шевченко не був із тих людей, що легко годяться з тими, хто думав інакше, як він, особливо коли предметом спору була його вітчизна — як писали сучасники. Пригадайте, що не об'єднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: "а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!"
Пригадайте, що ніколи не кликав об'єднуватися з кочубеями, ні з шашлями, які гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чужинецькими, ні зі спекулянтами і шахраями! А коли будуть апелювати облудники об'єднання іти з ними "боротися за правду", — відповідайте їм словами Шевченка: "не вам, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать!" За цю правду стати треба, об'єднавшись з людьми однакового духа!
Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, а гендлем і крутійствами крутіїв "здобувати" Україну, — пригадайте їм слова Шевченка, що не скоріше встане вільна нова Україна, аж "потече сторіками у синє море кров ворожа". Бо "так було і в Трої, так і буде" — немає іншого шляху визволення нації.
Коли ж озброєні псевдонаукою нинішніх безбожних часів, переконуватимуть вас, що віра — це забобон; що вірує лише той, у кого спантеличений розум, — відповідайте тим замаскованим учням Маркса й Леніна, якою гарячою вірою вірив Шевченко! Як глузував з сучасних "прогресистів" з їхньою псевдонаукою — "немає Бога, тільки Я", тільки обезбожений плотський розум людини, оберненої у звіря або в худобу, в раба тілесних егоїстичних забаганок! Пригадайте тоді його надихане надлюдською вірою гаряче слово, що "полум'ям взялося, що вогненно заговорило!" Пригадайте свідчення сучасників і приятелів його, що — коли читав свої поезії, — як тоді горіло його серце, як світилися очі, як їм здавалося, що "над чолом його засвітився полум'яний язик"! Як він "скидався на пророка" в ті хвилини, коли був одержимий своєю безмежною вірою!
Пригадайте, як сміливо сповідував він, що перемогу дає лише непохитна віра у Вседержителя. Лише вона може "оживити і просвітити слово розумом святим". Лише вона дасть силу "рабам незрячим молитись правді на землі, а більше на землі нікому"; не гнути коліна "перед Нероном, перед Юпітером новим". Лише перед такою вірою "тисячі і тьми поганих побіжать", лише вона навчить нас як треба "за правду стать, за правду згинуть", як "розвіяти униніє і страх"...
Пригадайте, що Шевченкова віра, якою надихав мільйони українців, що лише вона дала їм змогу "за правду стать, за правду гинуть" у пам'ятні 1917-20 роки; що вона надихала й тих, які нині гинуть за тую правду, — вона, ця віра в остаточну перемогу справедливості Божої, в її тріумф над дияволом.
Його словом побивайте суєсловів, дурисвітів, підбрехачів, донощиків і фарисеїв! Явних і таємних слуг червоної зорі!
Нині Україна є знову одне велике попелище. Та на тому попелищі тліє "іскра вогню великого". Хто ж той вогонь роздмухає?
Не ті "сліпі, ниції душею", не "нетвердії, душеубогі", не невільники продажні! Ані перонові лакеї, не фарисеї! Ані їхні об'єднання! Ту іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті, що вірують у Його силу. Ті, яких викликав Шевченко, щоб встали з могил, ті з "твердими руками", з "орлім оком", з "чистим серцем", з "чистою, святою, козацькою кров'ю", не кров'ю раба, люди "залізної сили". Ті, яким за спиною "виросли крила" предків-велетнів, а в серці загорівся їх дух непокірний і гордий. Тим — каже Шевченко — вложить Господь у твердії руки мечі гострі обоюдні "на отмщеніє неправди і в науку людям"! Тим, які вірують у силу духа над матерією, обіцяє він, що будуть з ними "душі праведних і сила архистратига Михаїла", патрона Києва. Вони будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і "рідної" нечисті. Вони — вільні духом люди — створять вільний світ!
Для них другою заповіддю є заповідь любити ближнього, а першою — любов Бога. Ближнім може приємніші особистий спокій і добробут, — їм же Божа справедливість! Ближні може воліють мир і спокій, вони ж — боротьбу за ту справедливість! Як Шевченкові лицарі, як сам поет! В годину вирішального зудару з силами темряви в ім'я Христової правди мусить бути у світі розподіл. Він уже є! Видиво наших днів мав Шевченко у "Великім Льоху". Малює час, коли "над Дніпром земля затрясеться", коли над Україною "мітла простягнеться", хвостата комета, віщунка майбутніх страхіть. "Сміється й ридає ціла Україна" — сміється Сатана, і ридають люди. "Цю ніч будуть на Вкраїні родитись близнята. Один буде, як той Ґонта, катів катувати, другий буде — катам помагати". Тих близнят "Іванами обох будуть звати", і боротьбою їх повна буде Україна... Так було за Хмельниччини, було за Мазепинщини, було в 1917, так і буде!
Ті Йвани — "брати", що катам будуть помагати, вже почали свою роботу в Україні й деінде. Вже хвалять катів! Уже кличуть "спільну мову" шукати з ними, Каїнів братами звати! Хоч соромляться ще іноді прийняти червоного Магомета, та вже несуть нам його червоний "Коран" як "нову правду"! Вони вже заходилися нищити Божу правду в серцях наших, хочуть ослабити наше завзяття, обернути нас знову в те "в бур'яні курча", з курячим серцем, щоб тремтіло перед шулікою, з курячим мозком, щоб вірило дурисвітам, щоб цуралося людей типу Шевченкових героїв, єдиних своїх оборонців; щоб обезголовленою знову стала нація; щоб стали безборонною жертвою "темнії люди" в момент кривавого обрахунку. Щоб у вогні духовно окраденою збудилася зі сну Україна!
Гонити від себе треба тих шашлів, тих слуг сатани! Не приставати з ними! Йти за таким актуальним нині Заповітом Тараса! Перейнятися його великою ненавистю до рабства, до насильника-чужинця, до його підбрехачів, до всього нікчемного, боязливого, плюгавого! Перейнятися його великою вірою, що горами двигає! Його великою любов'ю до героїчної, не гелотської, України! До ЇЇ оборонців, до людей нового духа, не фарисейського, не плебейського, а шляхетного й відважного!
Він вірив, що з його слова виростуть ножі загострені. Що роздеруть вони гнилі серця наші, вицідять сукровату гнилу кров із них, кров рабську, а наллють їх кров'ю нової вільної людини. Без тієї операції, без викупної сили крови, без оновлення в дусі, без духового очищення не зробить Господь твердими наші руки, не поможе встати на ката знову!
Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявся! Заповіт старої героїчної — страшної ворогам — України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб знов на нашій землі росли, змагались, жили! Щоб обновилась, як орля, юність нації! Щоб, як зерно великих чинів, глибоко запала в наші очищені, ушляхетнені, осуворені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

(Доповідь, виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року)

ІСПИТ ІСТОРІЇ І СОЦІАЛІСТИЧНІ КАСТРАТИ

Ні демократична, ні більшовицька російська рево­люція не хотіла розподілу імперії. Прагнула її скріплен­ня — новими методами і спритом нової, морально ще не вичерпаної касти, новою містикою.
Тому цінують більшовики Пушкіна, бояна Петрової імперії, того, хто з відшумілої доби,

Кагда Росія молодая, В бореньї сіли напрягая, Мужала с генієм Петра, —

з тієї доби видобув її пафос для нащадків. І для більшовиків — які його пафосом напомповують виснажену п'ятирічками душу московського народу. Цим пафосом живе напевно й та Росія, що вже вилуплюється з червоного комуністичного яйця.
В Пушкіну не було ні скепсису Гоголя, ні демонізму Лермонтова, ні сатанізму Достоєвського, ні тим менше радикального заперечення Росії Чаадаєва. В нім була безоглядна «осанна» імперії, він славив «Нєви дєржавноє тєчєньє», «ґрад Пєтров», що стоятиме «нєколєбімо, как Россія», він погрожував «надменному сосєду». В його поезіях — «пишно, гордєліво» блищав для нього образ царської Росії і того, хто

рукой жєлезной Россію вздьорнул на диби.

Він проголошував, що

От фінскіх хладних скал
До пламєнной Колхіди,
От потрясьоннаво Кремля
До стен нєдвижнаво Кітая
била одна «русская земля».

Він плямував «клєвєтніков», усіх, хто не схилявся в поросі перед Москвою. Тим зухвальцям він готував спільну могилу в рівнинах Росії — «среді нєчуждих ім ґрабов». Він жалкував, чому Мазепа не скінчив своє життя «на плахє», для нього Європа й Америка були «мертвєччіна», в порівнянні з «пишнотою» імператорської Росії. У його віршах дзвеніло «тяжолозвонкоє скаканье» імператорського кентавра, який чавив під ногами племена й народи.
Бояни більшовизму лише перелицьовують його. Оте «державним шаґом» Блока запозичене в Пушкіна, а його «Скіфи» — пародія на «Клеветнікам Россіі». І в «казьонній» ідеології сталінської чи пізнішої Росії, переспів із нього — «совєтская родіна» від Білого до Чорного моря з одним російським народом. Більшовицька «стєнка» для «зрадників» це ж та сама, звеличувана Пушкіним, «плаха» для Мазепи! Совєтські «бандити» — це ж його «ізмєнніки»! Лишилося й для ворогів Москви хвалькувате вимахування кулаком «надменному сосєду». Цілу чванькувату бутафорію імперського патріотизму ленінці також запозичили в миколаївського камер'юнкера Пушкіна!
Російська революція не відреклася давнини й не віддала до складу старі бебехи — ідею петербурзького царату. Вона лише «збагатила» ту ідею, перенісши столицю назад до Москви, «збагатила» практикою Івана IV, з його компартією, «чекісти» якої з Малютою Скуратовим на чолі носили при сідлі голову пса й мітлу: знаки собачої відданості та невблаганної «чистки»... «Желєзний марш рабочіх батальонов» перших років революції хутко змінився у важке, наче слонове, методичне і смертоносне гупання старомосковських «собіратєлєй землі русской». У такому вигляді звалилася російська революція на Україну і власне цим виглядом позначила свої завдання й методу.
Що ж протиставила їй, оцим «песиголовцям» революція українська? Одразу виникає нове питання — що слід розуміти під «українською революцією»?
Московська революція — це не був Керенський, що старався з'єднати її собі «пріятнимі бєсєдамі», як «бойкую Наталку» возний Котляревського. Російська революція — це були Ленін, Євгенія Бош, Криленко, збунтована «матросня». Так само й революцію французьку втілювали в собі не маркіз-шантеклер Лафает, ні червоний граф Мірабо, а Марат і Робесп’єр.
«Від часу — пише Карлейль — коли ціла Європа тряслася, мов у пропасниці, зігріта словами Петра Амієнського; коли рушила визволяти Гріб Господній, — ніколи в ній не спалахувало полум'я такої гарячої віри, як під час французької революції. Відколи замовкло протестантство, відколи не лунав голос Лютера, ні бубон Жижки, відколи ніхто не кликав боронити Божу Правду перед брехнею Люципера, — не бушувало серед народів полум'я такої віри... Вибух того почуття — це було правдиве чудо. Чудо, яке й досі із жахом згадує світ».
Маколей закидав Літові, що він не збагнув дійсної суті французької революції, що йому треба було поборювати не державу, а «нову секту» (нове плем'я, нову породу людей), повну фанатичного захоплення, безмежної пихи, дикого завзяття й зухвалої жадоби оновити світ» (певно, «на свій спосіб»). Люди, які надихнули цією вірою мільйони, символізували ту революцію.
Символом фламандської революції XVI століття (проти Іспанії) став у літературі не Панца-Гольдзак, а Уленшпіґель, той самий, що пройшов цілу країну вздовж і впоперек із криком «Прокинься, Фландріє!» Той, що обіцяв утомленим царство утопії на землі не швидше, аж у фландрських садках, на кожній галузці, зависне по одному іспанцеві»...
Ці люди були провідниками революції. Вони втілювали й формували її запал і пафос, цілий світ її думок.
Треба розрізняти багато речей. І санкюлотів, паризьких ланців, які бігли здобувати Бастилію чи на границі битися з наїзниками, — і автора «Марсельєзи», що дав тим ланцям ідею. І Руссо, який надав їхньому безвладному поривові напрям і сенс, — і Марата, що неусвідомлену ненависть паризької вулиці направив у систему терору, надихнув подувом боротьби за «справедливу справу».
Треба розрізняти «озорство» п'яної матросні, крадені годинники й убивства кожного, хто носив «шляпу», від тих, які дали тому «озорству» ідейний фундамент і печать великого руху гаслами «смерть буржуям» та «ґрабь наґраблєнноє», від тих, які бажанню північних приблуд поживитися працею і достатком «блаґославєнной Малороссіі» дали «ідейну» підставу боротьби з «контрреволюцією», з «зрадниками», з «клєвєтнікамі Россіі»...
Маса — і ті, що формували її неясні інстинкти, її підсвідомі, невпорядковані, хаотичні пориви у бойові, запальні кличі... Без такого оформлення — ідейного й емоційного — немає динаміки руху, немає успіху...
В тім, хто саме у нас оформлював усі ці пориви й інстинкти, — і був великий трагізм української революції, — революції проти більшовицької орди. Ця революція — говорю про стихію — була для багатьох несподіванкою, чудом. Переміна вишневого раю в Дантівське пекло, а двоногих степових «волів» у грізних Ярем — у цьому крилася жахлива несамовитість для Коссак-Щуцької, для Айхгорна, для Леніна.
Була в тому пеклі й величезна неспожита сила молодості та бажання відплати займанцям — сила національна. Були й оселедці та шлики (замість червоної фриґійки «безштаньків»-санкюлотів), була романтика старо-козацьких часів, як князівська романтика в революції Хмельницького. Були притьмарені спогади яскравого минулого, і, мов роз'юшений бик, металася Україна по закривавленій арені, роздрочена й поранена, шукаючи, на кого кинутися...
Революція в Україні чекала гасла, цілі. Чекала, щоб хтось узяв її в карби, щоб ці гасла, накипілі у віках зневаги, виллялися в одному яскравому кличі, як той «Прокинься, Фландріє!», як початок гімну «Марсельських» добровольців або як «3аповіт» Шевченка. Ця наша стихія, яка зірвала береги в березні 1917 року, не була безформною, вона мала свої тверді заповіді, дарма що не вириті у скрижалях. їх прагнула вона тепер — давнім предківським звичаєм — списами вискородити в анналах історії.
Однією з тих заповідей була пошана власності. Така пошана, що за межу «справляли вони ворогові кулі й гармати», як ті Стефаникові селяни. Така пошана, що того, хто простягав руку по їхнє добро, конокрада, живим «з рук не випускали», а «кидалися на нього, мов голодні вовки» (як в оповіданні Стефаника «3лодій»). Така була їхня відвічна правда, їхній героїчний кодекс моралі, що був заразом і героїчним кодексом Вандеї! Цю сувору правду життя нашого селянина відчули на своїх спинах і більшовики.
Соціалістичні «Марати» нашої революції, які хотіли її вести, повинні були надати тій правді всіх шляхетних барв ідеалу, великої правди землі, змобілізувати в її імені народній ентузіазм. І то не тільки проти «байстрюків Єкатерини», але і проти зайшлого збільшовизованого «босяцтва». Не тільки проти тих, хто право приватної власності толкував лише на свою користь, але і проти тих, хто це саме робив з правом соціалізму. Наш селянин казав — «у чужій кошарі овець не розплодиш», «чужим волом не доробишся»... Наш селянин казав — «чужа хата — гірше ката», «хоч не красне, але власне», «кум не кум, а в горох не лізь», «сват не сват, а мого не чіпай». У цій ментальності було стільки власницького інстинкту, стільки ворожості навіть до «кума» чи «свата» або «товариша», коли він некликаний приходив ділитися не своїм, стільки ненависті до кошарницького ідеалу соціалізму! Треба було той жевріючий інстинкт роздмухати в пожежу революції, надати йому яскравих формул, зробити двигуном імпозантного вибуху.
Але українська революція мала інших вождів. Їхні душі карбували інші різьбарі, не ті, які ліпили душу селянина. Його власницький інстинкт — був для наших соціалістів забобон! Вища, поступова форма володіння землею — це ж для наших «Маратів» був колектив! Вони ж у своїй програмі — як і більшовики — мали «соціалізацію» чи там «націоналізацію» землі... Дядькові вони видаються кошарами кріпаків? Дядько є реакціонер! Прив'язаність до свого, власного, — це ж «міщанство»! А забивати людину за крадіж безсловесної худоби — це ж чорт зна що! Це брак гуманності й освіти! А Вандея — це символ контрреволюції! Та ж «ми» за «поступ»! Однаково, хто і звідки ним нас обдарує.
Так звучала відповідь соціалістичних «Маратів». Це не був голос, який ішов із серця народних мас, не був голос їх інстинкту. З тих слів говорила чужа мудрість. Що ж дивного в тому, коли півсвідома стихія, яка вийшла з берегів, не знайшла собі відповідного виразу в свідомій волі провідників? Що та воля провідників була лише кривим дзеркалом затаєних бажань стихії? Правда, пізніше таки довелося почати оборону свого не тільки проти «панів», але і проти «сватів» та «кумів» з Півночі. Проте нагле створення нового фронту лише збило з пантелику масу, яку досі тягли в інший бік.
Друга сторона — та, що сунула на нас із Півночі, як колись перси на Елладу, — не знала ні «садків», ні «хрущів», ні «соловейків». Зате знала глибоко закорінене в ній право голої сили. А, крім того, вміла ще щось, не вона, а ті, які вели її. Криленки вміли надати егоїстичному, вовчому апетитові своїх мас вигляд боротьби за велику «вселюдську» ідею, за соціалізм. Там не було суперечності між «апетитами» маси й ідеєю провідників. З ідеї соціалізму вони зробили конденсатор звірячого голоду своїх мас. Ординарній захланності північної раси варварів надавало це слово динамічної сили розгону, виправдуючи його «морально» в їхніх серцях. Той, хто вступав у компартію, купував розгрішення за всі вчорашні й завтрашні гріхи, які соціалістичний зайда чинив або гадав чинити у «благословенній Малоросії», — розгрішення з боку «громадської думки», з боку «світлих ідей поступу і справедливості».
Ця ідея, яку зручно прищепили московські словоблуди безладному рухові своїх мас на півдні, — ця ідея більшовизму виправдувала їх не лише у власних очах, а навіть в очах «культурних» європейських снобів. Скільки ж то Істратів, Жідів, Ерріо, Томів Манів гляділо на єгипетські роботи в Україні та на більшовицьких фараонів, як теля на нові ворота. Або як Вольтер на «Семіраміду півночі» — Катерину II.
Демаскувати цей обман, назвати біле — білим, чорне — чорним, демаскувати велику брехню нашого часу — соціалізм, знайти для своїх мас клич, щоб вони кинулися, мов «голодні вовки», на напасника, озброєного хоч не знати якими «гарними», в суті брехливими гаслами — це було завдання над силу й мозок наших соціалістичних провідників. Душа їх була роздвоєна так само, як і почуття. Ані не любили вони до безтями свого, ані не ненавиділи чужого. Як могли вони мобілізувати до боротьби нашу, в суті ксенофобну, приватновласницьку стихію проти північного соціалізму, коли їхній учитель Прудон казав, що «приватна власність — це крадіж»? Отруєні чужими мудрощами, вони були глухі на голос інстинкту свого народу, на його правду... Тому несформована ідея ниділа, а нерозгойданий динамізм гальмувався.
І не лише на цьому відтинку! Крім соціалізму, на нас із Півночі сунула друга ідея, прибрана у свіжі шати революції — ідея одного «народу-Месії»; «от фінскіх хладних скал до пламєнной Колхіди». Передовою стежею цієї ідеї були сини «вибраного народу» бородаті «лапотніки» або ті, яких Клен звав «горбоносими» Месіями, що у своїй крові мали атавістичну злобу до всього, маючого на собі хоч найменшу печать «мазепинства», Хмельниччини або гайдамаччини. Становище наших мас до представників тієї сили, як і до ідеї соціалізму — знане. Мусимо признати, що у відношенні до «правди» Леніних, Троцьких та їх кліки на певнішій дорозі був інстинкт наших Гриців і Ярем, ніж розум «поступової інтелігенції».
Дати владу чи вплив тій кліці зайд в Україні (народна мудрість це відчула) — значило б дати їй у руки батіг і наган на нас. Свободу для себе в Україні вони, ті зайди, розуміли як примусове виселення з неї наших селян, як творення на нашому чорноземі пекла для безправної більшості й раю для упривілейованої чужої меншості. Недовір'я хлібороба до насильника, цей куняючий в національній душі комплекс почувань власної вищості, мала революція вкласти в яскраву програму, щоб створити рух, подібний до Хмельниччини. Але цієї програми провід нашої революції не створив, бо що сталося б тоді з поступом і братерством народів?!
Так зародок великого політичного руху проти панування ворожих Україні чужинців, яким — як і боротьбою з соціалізмом — була вагітна наша революція, — не побачив світла дня... Наші політичні акушери воліли його забити. Але він таки народився, народився потворою, щоб потім — за гріхи цих акушерів — покутував наш народ, який висміювався та винищувався гуманними соціалістами, щоб чухав по невчасі потилицю соціалістичний «хахол», повіривши в Маркса й Леніна, щоб надаремно в свинячий голос згадував народну мудрість: «аби був із неба, вірити чужинцеві не треба»...
Нейтральними лишилися наші соціалістичні провідники революції і в справах релігії та Церкви. Чи ж вони могли стати в Україні Петрами Амієнськими? Могли визволяти святу Софію з рук недовірків, яких уважали братами в соціалізмі?
В усіх питаннях — в соціальному, в питанні «меншостей» — українська революція мусіла ставити чоло російській. Протести проти воюючого синодального православ'я і проти воюючого комунізму повинні були вилитися у форму боротьби в ім'я своєї релігії. Так, як в Ірландії, де подібного роду релігійну війну викликала протикатолицька революція Кромвеля, або як перед першою світовою війною в Іспанії, де націоналісти Франка билися проти республіканців Азані з відзнакою Пресвятої Діви на грудях.
Але відповідний момент не знайшов у нас (за малими винятками) нових Іванів Вишенських. Не чутно було в нас ні голосу православного Лютера, ні бубнів православного Жижки. Забули, мабуть, що може тому і прийняв Київ грецьку віру, що серед усіх апостолів, які прийшли нас навертати, лише греки «хуляще всі закони, свій же хваляще», лише греки аж до заперечення чужого, аж до «хули» на нього, були віддані своїй вірі...
Чому московська церковна влада за Петра І, коли ламала Українську Церкву, не вагалася проголосити «єретичними» всі наші найстарші церковні звичаї, аж до вимови Богослужебних книг і акту хрещення включно? І чому, коли нам треба було відробляти недороблене, коли треба було раз на все зірвати з Церквою чужого цезаропапізму Кремля, чому ми капітулювали перед Синодом? Перед Антонієм? Перед канонами, з яких нічого не робив собі Синод? Чому не лунала тоді в Україні така мова? Чому в нас було так мало — служителів Церкви, які виступали б проти безбожницької чи синодальної Москви так, як виступали проти безбожницьких французів і їхнього цісаря Наполеона іспанські, вважаючи цю боротьбу «за добре діло, завдяки якому можна визволити рідний край від гніту чужого завойовника»? Чому така мова плямувалася в нас антихристиянським шовінізмом? Чому не піднесено хоругви антисинодальної революції мовою, яка палила б серця?
Це сталося з тієї самої причини, з якої ми не розгорнули стягу боротьби за власну державу з соціалізмом, з московською ордою та її союзниками. А коли й розгорнули його, то аж змушені обставинами й напором стихії, запізно, не формулюючи ясно завдання, не випалюючи нових гасел залізом в душі... Програма соціалістичних «рідних Маратів» не черпала своїх ідеалів з поривів своєї Землі, з її затаєних стремлінь, ані з її вповитих серпанком забуття традицій. Деінде черпали вони своє «Вірую». А з Марксами, з Дарвінами, з Ляссалями трудно було боронити хреста чи тризуба проти совєтської п’ятикутної зірки.
Ворожий нам соціалізм, що йшов не лише від Маркса, а й від Плеханова й Леніна, був для наших революційних провідників табу так само, як і соціалізм Троцького та Радека, які ставили карту на більшовицьку революцію. Ворожий нам у ще більшій мірі був сам російський народ.
Тисячу разів промовляв наш історичний досвід устами мас: «москалеві годи, як трясці, а він усе бісом дивиться», «Москва сльозам не вірить»... Але все ж таки кожне покоління посилало до Москви нових прошаків і плакальниць. З усіх ідей «весни народів» 1848 року наша соціалістична інтелігенція, п'яна драгоманівським «братолюбством», засвоїла лише непоборне бажання розціловуватися з сусідами... Коли одні воліли «братів-соціалістів», а другі — «братів-хліборобів», то це були нюанси. Такою самою лишалася їхня психологічна настанова навіть тоді, коли цей «брат» називався Каїн. «Народи відновляються лише в боротьбі» — звучала мужня проповідь Мацціні. «Душі, змарнілі в довгій неволі, відновлюються лише в ненависті» — писав він теж під час «весни народів» 1848 року. Але — не для братолюбців, які обсмаровували себе п'яними поцілунками, була ця проповідь. Їй прислухалася б, її домагалася б, як спрагла земля дощу, розбурхана революцією стихія в Україні, але ця проповідь не пролунала вчасно...
«Рідний, улюблений наш!» — так гукав до читачів у своїй статті про Пушкіна колишній поет Тичина. «Рідний, улюблений наш!» — гукали менші тичинята до Сталіна. І так само гукали наші земляки колись до Толстого, Плеханова, Мілюкова, Леніна, Шаляпіна чи Павлової. А в одній статті київської «Ради» з 1914 року — навіть до двоголового орла російської імперії.
Але як могло бути інакше? Коротко перед революцією соціалістична шаповалівська «Українська Хата» поборювала «філістерську думку, що міняють національність найслабші елементи». Навпаки — найсильніші! «Українська Хата» обстоювала «право» кожної одиниці вільно кидати свою націю і приймати іншу національність, таку, «де її сили можуть бути прикладені з найбільшою користю»... Обурювалася «Українська Хата», що на такого перекинчика кидається «дике й безглузде слово «ренегат»! Це право (право ренегатства!) — писав орган М.Шаповала «мусить тепер визнати кожний українець». Не сміє «своя нація деспотично заявляти йому — ти наш і... до скону мусиш лишитися нашим»! Бо це був би «найгрубіший і найстрашніший шкурний егоїзм загалу нації». Навпаки, нації просто заінтересовані в тому, щоби «перед індивідуумом якнайскоріше було відкрито шлях до вільного виходу з одної нації і до вільного входу в другу». Того вимагає «розум, мораль, етика й толеранція»...
Соціалістичне поняття «свободи», російська література, політична й не політична, різні організації і партії, буржуазні й соціалістичні, — цілими серіями плодили в Україні перекинчиків. Коли соціалісти виправдували їх, то як же ж могли вони повставати проти того сонця, проти самого джерела тієї енергії, що ростила ренегатів — проти Росії, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії, проти генія російського народу? А з Шаповалів, редакторів перед 1917 роком, виходили після 1917 року «вожді нації».
Велика прірва ділила таку ментальність нашої тодішньої інтелігенції від ментальності народу, від ментальності Шевченка, який на вічні муки засуджував душу дівчини, що «кожному годила», що, хоч і несвідомо, «цареві московському коня напоїла»...
Чи з такої ментальності, яка виправдувала ренегатство, могла зродитися та ненависть, що вибухла до Іспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди такої психіки — а з них рекрутувалися наші пізніші соціалістичні провідники — могли стати акумулятором того народного гніву, який виріс у 1917 році в Україні з насіння Мазепи, Орлика, Полуботка й Калнишевського? Чи з такою психологією можна було мобілізувати жадобу історичного обрахунку з «Петра творєнієм»? Чи серед тих людей міг з'явитися український Руже де Ліль з своїм гімном, що закликав «нечистою» кров'ю ворогів зросити наші «борозди»?
Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну — і яку ж тяжку! — дилему: ми чи вони? І як теж могли, не кажу рішати, а хоч би ставити в цілий її зріст ту дилему люди, які виправдували вільний перехід від «ми» до «вони»? Які в ім'я «розуму й толеранції» виправдували національне ренегатство?
Так, іще один величезний збірник енергії нації, яку готувалася вихлиснути революція, — лишився невикористаний або, коли використаний, то спізнено й невдалою рукою…
«Брати-соціалісти» і «брати-хлібороби», «брати-слов'яни», а часом і брати-ренегати. Чи супроти братів буває опозиція? Чи можна було сумніватися в їхній зичливості? Коли посол Мардонія, генерала перського царя, обіцяв грекам мир, аби стали його союзниками, спартанці радили: «якщо ви мудрі, не підете за радою Мардонія, бо ви ж знаєте, що не можна довіряти варварам та що немає й зерна правди в їх словах»... Так само відповів афінянин — «ми не можемо обернути Грецію в рабство. Навіть, коли б того хотіли, не могли б зробити того з різних причин. Перша й найважливіша — це статуї наших богів, спалені варварами й поховані під руїнами храмів. Це змушує нас швидше помститися над справниками цього лиха, аніж; заключати союз із ними«.
Так могли дивитися на пропозиції Мардонія греки, які вважали ворогів за варварів, які знали, що варвар, який увійде в країну і стане її паном, не вшанує ніколи ні її богів, ані її храмів. Ось чому їхня відповідь була закликом до борні. Але чи такий заклик могли кинути по всіх кутках країни провідники нашої Еллади, які в глибині своїх душ ворогів з півночі вважали за братів, не за варварів? Які вірили, що варвари пошанують нашу віру, нашу мову й наші звичаї в ім'я спільної «великої правди« — соціалізму?
Влада, влада і ще раз влада! — ось з чим ішли до нас московські Мардонії! Ми ж торгувалися — за храми, за богів... Остаточно переконалися у страшній помилці, але час, коли її можна було уникнути, коли можна було заздалегідь змобілізувати психіку мас проти варварів, — минув. Вогонь, що починав, тут і там, лизати фортецю московських Мардоніїв в Україні, не був підсичений і гас...
Багато мудріша була наша стара історична мудрість, дощенту винищена драгоманівством! Князі В’ячеслав і Юрій противникам, які вдерлися в їхню землю і пропонували мир, відповідали — «обаче оже ни ся велите мирити, то не стойте на нашей земли«...
Він знав — чия влада, того і правда. Він знав, що правда варвара інша. «Те, що є правдою по цей бік Піренеїв, є брехнею по тамтой...» — казав Паскаль, ніби передбачаючи часи генерала Франка і Блюма. Але такої простої мудрості не могли мати провідники нашої революції, виховані в ідеалі спільної правди для всіх, — «правди» Маркса, — і в пошанівку до варварів, в респекті та толеранції до ренегатів. Бо така була ментальність майже цілої нашої лівої інтелігенції перед 1917 роком.
Революція не знайшла адекватного виразу в нашій провідній верстві. Чужий був їй грізний пафос тієї революції, чужа безкомпромісність, не ясно усвідомлена мудрість старих В’ячеславів, що в Україні як «іскра в попелищі тліла», що чекала лише на гасло, на відсвіження, на забарвлення моментами сучасності. Чекала надаремно…
Надаремно тому, що наші «Марати» були люди глибоко відсталі. В 1917 році вони думали й відчували думками та почуттями 1848 року.
1848-ий рік! «Весна народів»! Братерство людей проти тиранів! Доба великих потрясінь, перевернутих тронів, великого ентузіазму, визволення «неісторичних націй» і — доба безмежної наївності!
На паризькім листопадовім обході в пам'ять польського повстання 1832 року (де головував поляк Дверницький) у 1847 році Михайло Бакунін, російський анархіст, простягав долоню польським революціонерам: «Ми ж діти одного племені, наша доля нероздільна й наша справа повинна бути спільна»... Мусить наступити «великий день згоди двох братніх народів...
У Брюсселі на подібному обході Бакуніну віддячувався поляк Лєлевель: «повалімо перше тирана, — говорив він, — що нас гнітить (царя), й тиранію, яка упідлює нас, піднесімо справу люду, збудімо його демократичний дух, і тоді все уложиться й погодиться за спільною волею... двох народів. Так! Немає поділу між тими поляками й росіянами, які кохають свободу! Брати поспішають на рятунок братів... Друже Бакуніне, подай нам братерську долоню, обіймімося сердечно»! (Подібно розціловувався із представником «демократичної Росії» М.Грушевський 1917 року в Києві).
А польські легіонери в Римі уложили в 1848 році свій символ віри, в якому, між іншим, стояло: «слов'янщині простягаємо долоню... Ізраїлеві, старшому братові (?), братерська пошана й поміч на шляху до його вічного й дочасного добра. Рівне в усім право»... А на одному з таких свят у Парижі в 1848 році німець Евербек кричав: «німецька демократія подає демократії польській руку... Спір про границі зникне, коли справу розважатимуть з точки погляду братерства і взаємних уступок».
Ось уривки, щоб дати поняття про те повітря, яким дихали наївні сентименталісти 1848 року і яким дихали їх спізнені епігони з часів революції 1917 року в Україні.
Скільки наївності крилося в тому потопі дзвінких і безплідних фраз! Скільки нічим не оправданої смішної віри! Яке ж тяжке було похмілля після того бенкету в головах його впорядників!
Але голови наших соціалістичних провідників, які жили й діяли не в 1848 році,
а значно пізніше, мимо тисяч розвіяних оман, усе ж були вщерть переповнені тими фразами. Тому в час вибуху 1917 року вони спершу тільки те й робили, що «простягали братерські долоні» російській демократії, «сердечно обіймалися з нею», «в ім'я спільної правди», раділи «великим днем згоди», не забуваючи (лише кілька літ перед ганебним чином 1926 року на вулиці Расін у Парижі) і «старшого брата — Ізраїля». Бо «нема ж поділу між українцями й росіянами, які кохають свободу»...
Приспали себе, і — що було гірше — свій народ нездійснимими оманами, коли нагло «в огні» Україну окрадену збудили події. Хто читав «Відродження нації» Винниченка, цей з нічим незрівняний документ маніловської прекраснодушності й демократичного кретинства, — той має добре поняття про цю безпорадну, закохано-ентузіастичну, обурюючу ментальність тодішніх «Маратів»... Якими довірливо-розкоханими очима споглядали вони на «вздьорнутую на диби» революційну Росію, з червоним вершником на хребті, що готувався до нового полтавського рейду.
З одного боку — Росія, вражена програною війною, відпадом і бунтом «окраїн», які вона вважала своїми вічними підданими, ошаліла від люті. А проти неї — простягнута долоня згоди наших «Маратів»... Чи міг їхній «розум» збагнути, що цю долоню нова Росія стисне так, як стиснув долоню Дон Жуана камінний командор...
Навіть тоді віра в долоню російського командора не була оправдана. Хоч би тому, що не тільки в 1917, але й у 1948 роках були такі, які бачили наївність тих оман... Як Бакунін до Лєлєвеля, так з простягнутою долонею підходили посланці ліберальної Росії тоді, між іншим, і до Міцкевича. Але він відповів їм інакше. Відповів багатьма фактами про заслання своїх земляків, про Сибір та арештантські «роти», про різки, тілесні кари, про те, як знущався над «вашими братами-слов'янами» царат...»А що ж ви тоді робили? — питався він. — Чи піднесли братерський голос? Чи вказали цареві, що тут помста, нелюдська несправедливість? Ні! Ви були йому і знаряддям, і поміччю! Відійдіть геть від мене, царські наймити! Змийте перше плями з крові Авеля на руках ваших, а тоді щойно як слов'яни приходьте на пораду до вільного слов'янина»...
Коли Міцкевич уже тоді кидав такі слова в обличчя російської ліберальної демократії, то чому того не зробили наші «Марати» в 1917 або 1918 роках? Та демократія ще не показала своїх зубів? Показала, ще й як, ще перед першою світовою війною (Струве, Мілюков й інші) та з вибухом революції.
В одному часопису читаємо спогади про розстріляного більшовика Григора П'ятакова, який добре дався нам узнаки. «3а перший день масового терору (в Києві) жертвами П'ятакова впало 20000 українців... В числі жертв були визначні українські соціалісти-революціонери, які повірили в більшовицьку самостійну Україну та лишилися в місті, щоб пристати до більшовиків».
Чому після таких фактів — а скільки їх було тоді! — не тільки тоді, а й тепер, на еміграції, представники тих власне партій, які теж падали масово жертвами П'ятакових, — усе ще розмовляли із Сталіном (як Винниченко) чи з Раковським (як М.Грушевський), або тепер визнають, що в праці більшовиків в Україні було «все ж таки багато позитивного» («Трудова Україна» шаповалівців у Празі)? Чому пишуть, що «московський більшовизм спричинився в нечуваній мірі до поширення класової свідомості серед робітництва Росії і поза нею і що це його велика історична заслуга»? Чому пишуть, що «розмови про «чужість» і «окупаційний» характер радянської влади в Україні треба вже залишити»? Що ця влада, отже, наша рідна? Чому не кликали вони більшовиків насамперед «змити пляму від крові Авеля на руках», а тоді вже розпочинати розмову про «спільні цілі» тих, які «кохають свободу»? Чому непримушений стискав ту закривавлену руку Каїна М.Грушевський? Чому ідея патріотизму, ідея «отчизни нашої», «козацької отчизни», така голосна й гаряча у Величка, вмерла в душах тих людей? Чому на її місце виплинув дух сучасних комбінаторів і лакеїв?
Ненависть до насильства теж була двигуном усякої революції. Чому ж революційні соціалісти старанно уникали в своїй пропаганді «тонів ненависті до чужого народу»?
Відповіді на ці питання привели б нас у коло загадок чисто патологічної натури. Але не про відповіді йдеться мені тут, лише про ствердження факту, що люди з такою душею не могли хотіти, не могли роздмухати той пожар, який почався в Україні із занепадом царату...
Мільйони розпорошених енергій, затаєних бажань, причаєної ненависті, оправданої віками гніту, хоч і не ясно усвідомленими, з великими позитивними ідеалами, які ту масу одушевляли, — чекали магніту, що зібрав би їх докупи, щоб стрімкою лавиною скинути на голову розбитої імперії. Чекали, аби по всій Україні пронісся клич, подібний до того — «Прокинься, Фландріє!» Того кличу не було. Його висунули пізніше, його накинула соціалістичним провідникам сама нація, почасти проти їх волі й бажання, тоді, коли момент до найкращої мобілізації тих почувань був уже втрачений.
Інакше робили провідники російської революції супроти нас! Під якою наліпкою не важно, — але завжди, в перші ж роки після жовтневої трагедії, вони розпікали до білого ксенофобію своїх мас. Вони розпалювали їх ненависть не до капіталістичної, а до Європи взагалі. Кликали до оборони країни, але проти кого? Проти чужинців! Те, що називали їх «акулами імперіалізму», не мало значіння, це був «фасон де парлє». Тут була просто інтенсивна проповідь ворожості до чужинців, як таких, мобілізація одідичених від царату ксенофобних інстинктів маси.
На нас сунули з Півночі акули червоного імперіалізму, хоч і називалися вони Муравйови чи П'ятакови. Але чому ж у нас, навіть у розпалі боротьби з Росією, плямувалося ксенофобію як злочин? Чому не було кинуте гасло боротьби з чужинцями, незалежно від їх класової приналежності? Чому — після стількох досвідів — ще й тепер усякого, хто хоче заглянути життєвій правді в очі та протиставити ментальності більшовиків таку ж невблаганну волю, як єдиний спосіб зламати волю більшовицьку, — чому таких зневажають, уподібнюючи їх до власної мізерності? От, як наприклад, в одній статті про Лесю Українку, з якої зробили противницю всякого «фанатизму» й апостолкою «конечної потреби братерства з другими народами».
Але ця патологічна ментальність пояснює, чому наші «Марати», наділені нею, не змогли протиставити фанатизмові П'ятакових такий же свій, чому великі підшкірні вибухові сили нації лишилися невикористаними.
Ці «Марати» ставили питання революції в зовсім іншу площину. Є кепські й добрі чужі соціалісти, є кепські й добрі Троцькі, є кепська й добра московська демократія. Тому завжди треба простягати руку — повчали вони — й наставляти на всякий випадок уста для поцілунку. Не можна знати, ану ж проґавимо нагоду «великого дня згоди»?.. За рідкими винятками, соціалістичні провідники, які кермували нашою революцією, не ставили ніколи питання революції (хіба з примусу) в площину неминучої боротьби й неминучої проби сил, за або ми, або вони».
Чому Енгельс відверто проголошував, що нічого великого в історії ніколи не сталося без ужиття сили? Чому відверто говорив про «ґевальт» і її закони? Чому про це недвозначно говорив Лассаль? Чому відгомоном грає ця прадавня мудрість ще в «Енеїді»? Бо існує завжди такий закон, що «вовк овець смиренних душить, коли в кошару завіта», що «курчатам тхір головки сушить, без крику мозок висмоктав»... Чому дзвенить цей суворий закон життя в «Поученії Мономаха», який епічним тоном розповідає, як-то «Бог ни поможе і святая Богородиця, і ізбиша девятьсот половців»?.. У нього сила оправдана, а її благословляє Бог. Чому цей мотив одвічної боротьби, як чогось єдиного, що оправдує життя (не кажучи вже про Шевченка), дзвенить у Стефаника, що «доки ми ті сміючі очі (впалих на війні) закопуємо, доти й наша межа буде»? Не та межа встановлена спільною інтерпретацією Маркса чи Леніна у «великий день згоди». Чому проти більшовизму не вживалося в нас мови, наприклад, культурного француза:
«Я маю велику пошану перед життям навіть супроти робака земного й істот, якими погорджую. Пошана перед життям! Пошана до життя перестає діяти там, де нікчеми хочуть зневажити життя інших. Для цих нікчем я теж пропоную винищення. Чи жертви хижих звірів не можуть послуговуватися проти них бомбами, кулеметами? Хто ви є, що можете зносити те все? Вбивайте, як вас убивають... Винищюйте нікчемну наволоч, яка трактує вас як псів. Покажіть, що нікчемну пиху насильства теж може досягнути наша помста, коли й ви рішитеся на насильство. Хто жив із погорди до інших, із насильства і зневаги, треба, щоб і він упав жертвою насильства, зневаги й погорди».
Думаєте, що це сказав якийсь запеклий «фашист»? Ні, це слова Андре Сюареса, який ненавидів Гітлера, а Геринга інакше не називав, як «горилою»... Але такою є душа француза, яка прокинулася в ньому за Жанни д'Арк, далі у 1793 році, а під час війни 1914-1918 рр. символом якої став Клемансо. Збудити подібну душу в нас навіть тепер уважають «Марати» нашої революції за злочин. Чому ж слова, подібні до слів Сюареса, як горох від стіни, відлітали від твердих лобів нашої «еліти»? Чому супроти брехні Енгельса, Леніна і П'ятакова ми не висуваємо свою велику правду? Чому релігії голої сили Півночі протиставляємо досі проповідь прекраснодухів 1848 року чи їх наслідувачів із нашої революції? Чому в 1917 році, коли життя цілого народу було поставлене на карту, коли треба було протиставити одне другому, коли треба було апелювати до сили, щоб її протиставити силі варвара, що йшла в Україну, — чому в такий момент говорилося про порозуміння «братніх народів» і про обійми? Чому проповідувалося, що життя — не джунглі, що один народ завжди буде справедливий до другого («брати-соціалісти», «брати-хлібороби»), що ніколи сила не є порядкуючим елементом, а ним повинні бути «згода й культура»?..
«Марати» революції 1917 року, як і взагалі наші соціалісти, народилися з душами фелягів, з душами, які не дозволили нашому фелягству розгорнути у тривожні часи 1917 року прапору, за яким несвідомо тужила маса...
Їхній прапор не міг згуртувати коло себе масу. Не був він ні антисоціалістичний, ні антимосковський, ні антиімперський, ані не висував боротьбу як конечну засаду життя. Доба висунула завдання на місці старого й поваленого світу будувати світ новий — власний. Соціалістичні «Марати» не знайшли гасла, в ім'я якого можна було успішно згуртувати націю. Їхні половинчасті ідеї — це не був динаміт, якого потребувала революція. Не новий світ, а латання старого проповідували вони. Не всякий зайда був ворог, лише «пан». Не всяка російська церква ворожа нам, але та, що не шанує нашої мови... Не всі російські партії ворожі нам, а тільки деякі. Не всяка імперія ворожа нам, а лише централістична. Щось попустимо ми, щось вони — і «якось то буде»!
Соціалістичні «Марати», яким довелося керувати революцією, мали панічний страх перед фразою. Ми б і за «садок», але ж ми не буржуї! Ми б і за Церкву, але ж ми не клерикали! Ми б і проти Троцьких, але ж ми не антисеміти! Ми б і проти Росії, але ж ми не шовіністи! Чому не протиставили вони —. як писав Карлейль — Божу Правду, свою правду — брехні диявола, брехні чужинця? Чому не створили нову породу людей (як колись у Франції), повну — як писав Маколей — «фанатичного захоплення, дикого завзяття й зухвалої жадоби обновити світ» або воскресити давню, героїчну Україну?
Вони не любили нічого пристрасно, ані нічого не ненавиділи... Вони в багатьох відношеннях були чужі інстинктові широких мас. І немає дивини в тому, що цей інстинкт вони вагалися викликати на поверхню, бо боялися, що потім не дадуть йому ради.
Ми в 1917 році, як англійці в 1789, мали перед собою страшного ворога, загарбницьку революцію; нам теж треба було протиставити силі — силу, закохану в своєму ідеалі, безкомпромісну супроти всього того, що ніс в Україну новий червоний вершник на хребті Петрового коня...
Така збуджена в Україні сила могла б порвати зовсім інакше масу, яка жадібно прагнула її, готова до посвят і ентузіазму. Дуже слушно писав Лімановський, що «в усіх революційних рухах, у всіх боях за свободу, а навіть і в релігійних війнах, завжди бачимо в перших хвилинах найбільший запал, найбільшу жертовність і посвяту. Змарнування перших хвилин ентузіазму є страшним злочином проти нації».
Матеріал був чудовий. Лише його треба було видобути на поверхню. Треба було «розрити могилу», про яку писав Шевченко, із закопаними скарбами князівської і козацької діб, коли ми знали, що таке Бог, що таке Рідний Край, що таке нація; що таке свій, а що таке чужий; що є слава і пригода, нагорода й кара; коли ми усвідомлювали, що таке милосердя, але знали й те, що таке безпощадна сила... Матеріал був, він був вартий наших Жижок, де Костерів, Руже де Лілів, Кромвелів, Хмельницького... Треба було хотіти того, чого прагнула підсвідомо маса, — перевернути ворожий світ догори ногами і знати, що це можна зробити тільки силою... До цього душевна настанова соціалістичних провідників нашої революції не була підготована…
Власне тому нашій революції бракувало стилю. Коли ми захочемо шукати стиль французької революції, то розгорнемо декрети конвенту, прокламації Бонапарта, промови Сен Жюста й памфлети Марата... В яких декретах, в яких листах і памфлетах та в яких промовах нашої тодішньої еліти шукатимемо ми за правдивим стилем нашої революції? Там того стилю ми не знайдемо. А щоб знайти його — мусимо пригадати Крути й Базар, зимові походи, повстанських отаманів, Соловки, в'язниці ЧеКа. Мусимо звернутися до великого багатоголового аноніму з Шевченком, з шликами й оселедцями, що заповнював собою армію, до великого Аноніму, перед пам'яттю якого кожний у ці роковини встане з пошаною... Щоб знайти стиль нашої революції, мусимо його шукати в чинах мас, не в заявах проводу, який тим чинам не дав адекватної організуючої формули і кличів. У революції, що йшла на нас із Москви, гасла її утопії будили жах, методи — обурення чи огиду, гумор — морозив кров... А тодішня наша ліва «еліта» протиставила тій силі «Сонячну машину» (Винниченка) — як утопію, «Сонячні кларнети« (Тичини) — як методу й сонячні чи «Вишневі усмішки» (О.Вишні) — як гумор.
Тепер ці обпльовувачі наших дійсних традицій виють із подвійною силою, чіпляють модні наліпки й намагаються під цим фальшивим стягом знову провести в народ збанкрутовані гасла. Кажуть, що світ хутко отямиться, а більшовицька інтермедія закінчиться! Настануть знову часи, коли спори між народами полагоджуватимуться взаємним порозумінням... Еволюція? Національний більшовизм, чи краще — збільшовизований націоналізм? Це буде щось страшніше за царат і за його чорну сотню. Це буде дика реакція побитого, обуреного у своїх снах про панування над світом, переляканого втратою «окраїн», російського народу... Тоді щойно зрозуміємо ми, що значить боротьба на життя і смерть і що таке вовчий апетит народу-екстермінатора.
Не гадаю, щоб так легко було розвалити імперіалістичну Росію, але вона буде знищена. Лише не скоріше, аж ми зрозуміємо, що здійснення цього велетенського завдання вимагає інших людей, людей іншої породи... Людей, які звернуться не до мальованих, а до правдивих, засипаних «рідним» туподумством, традицій нації, які віднайдуть її правдивий дух, звернуться до інстинктів сильного й молодого народу. До того духу, який вогнем горів в його історичних чинах, у писаннях Мономаха або Величка, Шевченка, Руданського, Стороженка, Франка, Стефаника, Лесі Українки, новочасної нашої поезії, «Квадриги Вісника». Звернуться до завороженої і приспаної знахарями душі нації, яка, мов голодний вовк, прагне увільнитися з нерозритої могили, з клітки, куди її замкнули драгоманівство й рутенство. До національної душі, яка, майже ніким не керована, спалахнула таким чудовим вогнем у 1917 році, вириваючи німу пошану, а часом крик люті й жах у тих, які галапасничили на її тілі.
Повинно повстати нове плем'я, дійсно рідне нашій народній стихії. Таке ж велике, як вона. Щоб інакшими буквами записати в історії новий 1917-ий рік.

ДОБА РЕЛIГIЙНИХ ВIЙН

(в передчуттi II Свiтової вiйни)

"Найближча вiйна, яка розгориться в Європi, буде не так вiйною армiй, як вiйною свiтоглядiв."
З промови Джорджа Каннiнга в англiйськiй Палатi Громад, 12-го грудня 1826 року.

Те, що передбачав англiйський трибун, стало знаком, пiд яким живе наша дiйснiсть. Нинiшнi державнi мужi можуть застерiгатися проти вiйни свiтоглядiв, але надаремно, бо ця вiйна вже прийшла. Порiвняти її можна хiба з релiгiйними вiйнами середньовiччя, про що ще в 1936 роцi писав невтральний швайцарець: "Повiтря над Европою важке й пахне залiзом. Раз-у-раз чуємо про "релiгiйну вiйну". Коли я вперше почув це слово, вразив мене глузливий тон , з яким його вимовлено... Фашизм, большевизм, безглуздi iдеологiї мали б допровадити до релiгiйної вiйни?
Й то у ХХ столiттi? Нi! Ми стали скекаптиками. Релiгiя вже не грає ролi в нас. Ми завжди думали, що наступить моральне вiдпруження, що у свiтi запанує царство розуму. Але пiсля 1918 року прийшов мир, i, замiсть вiдпруження, ми мусiли пережити таку добу витривалости нашого напруження, як нiколи. Кожна одиниця стала полем бою рiзних iдеологiй, протилежних собi "ерзац-релiгiй".Не один волiв би лишитися поза полем бою, зовнi. Але чи є взагалi ще оте "зовнi"? Ви хотiли б лишитися незачепленими? Та чи це залежить вiд вас? Бо жити в добi релiгiйних вiйн, жити в якiйсь вiрi, значить стiльки ж, що могти й бажати за цю вiру вмерти. Тому, хто лишається на боцi й кого не захоплює ця велика життєва сила, що змушує нас класти на карту саме життя,- тому не зрозумiти "iдеологiй", той вiдмовить їм вибухової сили... Тим не менше життя вступає в ту rabiate Phase, яку передбачав Нiцше. Релiгiйнi вiйни! Мiти, свiтогляди, iдеологiї, засади, секуляризованi боги, спраглi крови, - ось наша доба. Доба хрестоносних походiв, без стягiв з вишитими на них хрестами". Стiльки сказав швейцарець. I дiйсно такою є ця доба, яка вiд 1917 року наступила i на Українi. Це є те "божевiлля", яке навiстило Еспанiю в 1936 роцi, "божевiлля", яке перестає ним бути, коли приймає масовий характер, коли стає "божевіллям цiлого народу", - те "божевiлля", яке так прагнув "прищепити своєму народовi" Унамуно. I дiйсно, той самий фанатизм бачимо в кожнiй країнi нашого континенту, той самий подiл на ворожi табори, тi самi вбивства й терористичнi акти: генрiха IV i Колiньї забили побожнi католики, Карла Лiбкнехта й Розу Люксембургi - майбутнi нацiоналiсти. Колись Лютер спалював папськi булли, а тепер палять булли марксистськi. Колись Варфоломiївську нiч робила Катерина Медiчi, тепер такi ночi в Києвi, Харковi, Одесi, - роблять большевики.
"Лiгiсти" (конфедерати) де-Гiза, якi повстали проти Генрiха III, готовi були подати Францiю Пилиповi II еспанському в iм'я спiльної вiри. Тепер "легiсти" з "народнього фронту" готовi продати Францiю комунiстичнiй Росiї, теж в iм'я спiльної вiри.Сiкст Vблагословляв еспанську "непереможну армаду", яка рушила зломити пиху єретицької королеви Єлисавети, а гутенот Колiньї лiпив коалiцiю держав з Францiєю на чолi, щоб завдати смертельний удар римсько-католицькiй Еспанiї.
Колись протестанти домагалися легалiзацiї своєї Церкви в католицтких країнах - тепер добиваються комунiсти легалiзацiї своєї партiї в буржуазних країнах. У 1936 роцi большевицька вiйськово-морська фльота з'являється в Барсельонi, щоб допомагати своїм "одновiрцям", а 300 рокiв тому англiйська фльота з'явилася пiд Ля-Рошеллю, обложеною католицькими військами Францiї, щоб надати допомогу своїм одновiрцям-гугенотам. Як тодi, так i тепер, словесна боротьба "клеркiв" повна нечуваної гостроти. Тодi говорили про "шал теологiв" (rabies theologorum), але чи про те саме не можна говорити тепер?
Так само тодi, як i тепер, iшло про речi важнiшi, анiж та чи iнша форма правлiння. Монархiстами були один раз католики, другий протестанти, або - навпаки. Iталiйськi фашист були монархiстами, а нiмецькi - республiканцями.
I так само тодi, як тепер, "вiроiсповiдна" солiдарнiсть перекреслювала всi полiтичнi границi. Французькi гугеноти затягалися тодi на службу бранденбурзького електора або англiйського короля, щоб боротися проти власної батькiвщини Францiї, сiяли бунти у власнiй країнi з-за кордону, займалися шпигунством на некористь свого рiдного краю. А теперiшнi захiднi комунiсти служать Москвi проти iнтересiв своїх країн. Тодiшнi єзуїти казали, що для англiйцiв-католикiв було б лiпше стати васалами французького короля анiж "слугами диявола", а теперiшнi комунiсти волiють бути васалами "правовiрної Москви", анiж бачити свої країни в обiймах "фашизму".
I так само, як не бракувало тодi "шалених теологiв", не бракувало також i так званих "реальних полiтикiв", як згiрдливо прозивали цих людей, якi збиралися годити вогонь з водою, одну вiру з другою. Певно,коли говоримо про боротьбу двох "релiгiй", то маємо на увазi лише їх чисто релiгiйний дух вiри у свою справу й посвяту для неї. Свої власнi концепцiї Бога, потойбiчного життя, безсмертя душi й т.п., якi має релiгiя, вищезгаданi "ерзац-релiгiї" частоне мають. Але вони iснуют, як вiйни помiж ними, i мають своїх iдолiв.
Симптомом грядучої релiгiйної вiйни був занепад парляментарної демократiї.
Передумови в устрою сучасної Европи, якi дозволяли погоджувати наростаючi протирiччя, поволi впали в усiх країнах. Демократiя iпарляментаризм, панування змiнної бiльшости, свобiдна гра сил, побудований на цих прикметниках устрiй завалився майже в усiх державах Заходу. Замiсть бути теренами угоди, парляменти стали знаряддям насильства визнавцiв однiєї "релiгiї" над визнавцями другої. Коли в суспiльностi панує одна спiльна вiра, вiра в однаковi суспiльнi iдеали, в тi самi моральнi,релiгiйнi, полiтичнi й нацiональнi засади, - багато можна осягнути компромiсом, бо суперечка йде тодi лише про методи, деталi та способи для скрiплення тих самих пiдстав. У таких випадках меншiсть пiдкоряється бiльшостi, а бiльшiсть не тероризує меншости.
Але як може один гурт скоритися другому, коли їх дiлить, наприклад, не питання залежности чи незалежности Церкви вiд держави, лише iнше: чи священники мають вiдправляти Службу Божу, чи висiти на лiхтарнях? Як може один гурт скоритися другому, дати себе переголосувати, коли справа йде про те, як довго має тривати робочий день, а про те, хто - фабрикант, робiтнича маса чи компартiя - має бути власником усiх фабрик? Як може один гурт скоритися другому, коли їх розмежовує не справа того чи iншого проєкту аграрної реформи, а питання iншого характеру: чи селянин має залишитися паном своєї землi, чи мусить вiдробляти панщину нового пана - соцiялiстичної держави? Як може один гурт скоритися другому, коли йому ходить не про бiльше чи менше число парляментарних мандатiв, лише про те, щоб стати окремою цiлiстю, незалежно вiд другого гурту?
Коли в суспiльствi наступає така розбiжнiсть понять, коли немає вартостей, якi можна було б звести до спiльного знаменника, коли нi одне питання не може дискутуватися на спiльнiй плятформi, - тодi на мiсце компромiсу приходить вiйна, тодi творяться "лiги", тодi наступає доба мiтiв, заперечуючих себе взаємно свiтоглядiв та засад, що виключають однi других, iдеологiй, якi несуть противникам знищення, доба "секуляризованих богiв, що прагнуть крови".
В таку добу духова єднiсть суспiльности мусить бути привернена iншими способами - так, як це було в епоху Лютера й Вишенського, Кромвела i Льойолi, в епоху релiгiйних вiйн. У такiй епосi з'являється нова фанатична меншiсть, щоб витиснути на майбутнiх вiках печатть своєї нової вiри, яка спаяла б знову в одне розпорошену та занархiзовану суспiльнiсть.
Прибiчники вмираючої "релiгiї" соцiялiзму з її пiдсектами - атеїстичною "демократiєю", лiбералiзмом i масонерiєю - стараються стримати похiд нового свiтогляду - нацiоналiзму, представляючи його у фальшивому свiтлi.
Прибiчники вмираючої "релiгiї" атеїстичного соцiялiзму й "демократiї" твердять, що тут зовсiм не йде про спiр двох вiр, що це старий спiр реакцiї зi свободою, пануючої клiки з народом. У кожнiй соцiялiстичнiй чи "демократичнiй" газетi ви прочитаєте, що як колись проти народу та його свободи виступали "царi й попи", так i тепер проти них виступають "генерали й капiталiсти". I власне нiщо iнше не викликає такої скаженини тих лiвих "поступовцiв", як факт, що проти них повстає маса, ця сама маса, на душу якої вони, здавалося їм, узяли монополь на всi часи. Одним з доказiв того, що є власне так, а не iнакше, може бути, наприклад, промова улюбленця Сталiна, Дiмiтрова, на одному зi з'їздiв Комiнтерну: "Фашизм, - говорив вiн, - треба бити з допомогою мас, якi вiн загнав у свої масовi органiзацiї. Ми повиннi вдертися до цiєї твердинi, мурами якої гадав фашизм охоронити свiй режим... Ми мусимо змiнити способи нашої працi, мусимо зручно використовувати фашистську демагогiю, говорити з масами на зрозумiлiй їм мовi, висунути доступнi їм гасла..."
Отже, боротьба за маси? Отже в таборi "фашизму" не самi генерали? Отже цi маси з'єднують "фашисти" не правом легального приказу, як колись королi, лише "демагогiєю", тобто активною пропагадою серед них, вiдкликом до їх iдеалiзму й жертовности? Давнiше двiр, аристократiя - ось були вороги лiвицi. Тепер цим ворогом стала маса, армiя, одушевлена iдеалiзмом, духом посвяти й вiрою. Не про боротьбу жменьки реакцiонерiв з народом йде тепер, а про боротьбу двох "релiгiй", з яких кожна хоче стати релiгiєю мас.
Нi, революцiя з права, революцiя мас проти "релiгiї" Маркса - це не "генерали й капiталiсти", як заїло й дурнувато повторюють нашi радикали! Для боротьби з теперiшньою правицею не вистачить повiсити якогось генерала чи скинути з трону короля.
I методи боротьби нової "релiгiї" нацiоналiзму не тi, яких уживала реакцiя. Тамта боролася з соцiялiзмом вийнятковими законами й полiцiєю, а маса в тiй боротьбi участи не брала. Тепер нацiоналiзм бореться з "релiгiєю" Маркса й Ленiна iнакше, при допомозi повстань. А повстання - це не методи "реакцiї", не методи "царiв i попiв", "генералiв i капiталiстiв". Це серединки молодих рухiв - революцiйних i масових.
Проти мiстики творця "Комунiстичного Манiфесту", проти мiстики Ленiна, Троцького, Тореза, Блюма, Лiтвiнова, Драгоманова - повстає нова мiстика нацiоналiзму. Це мiстика, яка хохплює маси, вириває їх з рук фальшивих пророкiв; мiстика, яка надихає собою новий масовий рух, що i своїми впливами (масовими), i способами боротьби (широка пропаганда й органiзацiя мас), i запалом, i фанатизмом - не має нiчого спiльного з тiєю "реакцiєю", яку з цим рухом хочуть бачити побитi його слiпотою вороги.
Лiвi закидають новiй вiрi, опрiч "реакцiйности", ще й те, що ця нова вiра оперта на насиллi й диктатурi, та твердять, що їхня соцiялiстична базується на гуманностiй вiрi у свободу та поступ... Хто не здає собi справи з нiкчемної облуди лiвих горлаїв, той може дати себе взяти на їхнє тромтадрацьке фразерство. Бо i як же ж! Таж ми, завдяки нацiоналiзмовi, переходимо нову добу "темного" середньовiччя! - лементують вони. Наступають часи венедетти, кондотьєрiв, фiзичного примусу i гвалту рiзних неуправнених до того гуртiв! Один нарiд супроти другого не знає вже етичних засад, анi стримiв! "Ближнi" - це в засадах вiри нацiоналiзму - лише люди тiєї самої породи, члени власного народу! Шириться паскудна пошесть ксенофобiї, сильнi не респектують слабких, тубiльцi панують над зайдами тiльки завдяки статистичнiй перевазi, встановлюють рiзницi мiж геленом i варваром! Навiщо дiлити людей з їхньою племiнною приналежнiстю? Чому встановляти окремi батькiвщини, коли вiтчизною поступової людини повинен бути цiлий свiт?
Чому забувати братерство народiв? Чи не час схаменутися вiд мiязмiв нацiоналiзму? Вiдхреститися вiд його етичного знечулення, звiрячого племiнного iнстинкту? Чи не час привернути загальну толеранцiю? Невже можемо терпiти поворот часiв Пилипа еспанського, який не мiг спати так довго, як довго хоч один з його пiдданих не визнавав його релiгiї? Чи не пора скiнчити з бездушним iдолопоклонством перед припадковою власною антропологiчною спiльнотою, нацiєю?
Таке можна було читати, наприклад, у сiонiстичнiй львiвськiй Chwili ("Поворот гуманiзму", 12.9.1936 р.), i, повторюю, - необiзнаний з арканами лiвицевої облуди, був готовий дати себе переконати, слухаючи цю навалу порожнiх фраз... Але хто вглянеться в речi глибше, той одразу спостереже фальш подiбного "гуманiзму". Новi гуманiсти - це близнята старих, з часiв релiгiйних вiйн Середньовiччя. Тодi Кальвiн повставав проти Католицької Церкви задля свободи, щоби в iм'я тiєї ж свободи спалити, пiдступно звабивши до себе, еспанського ченця Сервета. Так само тодi лютерани повстали, в iм'я свободи думки, проти диктату Риму, щоб пiзнiше - на синодi в Дортрехтi (1636) - установити одну непомильну догму протестантизму. Так i тепер, коли срцiялiсти, радикали, большевики й iншi "демократи" накликають до старого "гуманiзму", осуджуючи "нове Середньовiччя" i протиставляючи свiй культ свободи та толеранцiї нацiоналiстичному "насильству", - то говорять у них лише душi фарисеїв.
Вони протестують проти Пилипа еспанського, який не мiг заснути доти, доки хоч один iз його пiдданих не належав до його вiри?.. Алеж чому тодi тi самi лицемiри маршують пiд червоним прапорами комунiстичного Пилипа, який також не може спати, коли знає, що хоч один iз його пiдданих не належить до його вiри й не хоче "падши поклонитися" йому? Чому тодi мовчить гуманне серце фарисеїв?
"Гуманiсти" дихають вогнем на племiнну виключнiсть нацiоналiзму? Алеж та "виключнiсть" обмежується до свого народу. Вона не має нiчого спiльного з виключнiстю войовничого росiйського месiянiзму, який, в iм'я своєї племiнної "вищости", накидає себе силомiць на "провiдника слабших" i на "помiчника вiдсталих" народiв... Чому ж проти цiєї нахабної племiнної виключности не пiдносять голосу фарисеї "гуманiзму"? Чому ж тодi, коли узброєнi мiсiонери того войовничого росiйського нацiоналiзму зашморгували петлю на шиї еспанського народу, - їм били браво нашi радикальнi пiвголовки? Де був їхнiй "гуманiзм", де драгоманiвське твердження про те, що "чиста справа вимагає чистих рук", коли вони брудну справу марксизму вважають за чисту й свою? Чому тi "гуманiсти" прагнуть, щоб за ближнiх ми вважали не лише людей власного племени, а самi не хочуть узнати за ближнiх палестинських арабiв?
Як смiють тi "гуманiсти" вiдкликатися до рiвноправности й закидати нацiоналiзмовi "безправство гуртiв", коли їм самим вихоплюється необережне слово, що еспанськi комунiсти (еспанський "пролетарiят") "жадає для себе примату" в народi, цебто якраз диктатури гурту над цiлою нацiєю? - як пише п. Єжи Борейша в большевiзуючому варшавському часописi "Wiadomosti Literackie" (11.10.1936).
Всi теревенi про чесноти "гуманiзму", всi нарiкання на "насильницький" нацiоналiзм - усе це нiщо iнше, як маска, котру здiйметься в час, коли прийде "останнiй i рiшучий бiй", коли "суддями будемо ми", як спiвається в "Iнтернацiоналi". Тодi цi "гуманiсти" покажуть iдiотам, якi вiрили в їхнi голоснi гуманiстичнi фрази, по чiм кiвш лиха! Пiд тим оглядом нацiоналiзм є безоглядно шляхетнiший вiд своїх "гуманних" противникiв з табору радикалiв, соцiялiстiв i "демократiв", бо одверто каже про те, що марксизм являється злом, яке треба нищити чилою! Комунiстична преса - це отрута, це пiстряк, який треба випалити залiзом! "Демократiя" - перестарiле гасло, за яким криється клiка гешефтярiв, сприятиме комунiзму! З гангреною, яку несе з собою iнтернацiоналiзм, не смiємо боротися в рукавичках! Наймитiв Iнтернацiоналу мусимо викинути позадужки нацiонального життя!.. Так говорить нацiоналiзм, i це чесно. Противники ж нацiоналiзму хочуть розтерти його на порох, вони є прибiчниками насильства й терору, прагнуть диктатури своєї клiки, хоч би й не свого народу, над нацiєю мимо i проти її волi, намагаються накинути нацiї чужi їй iдеали, - але загортаються в тогу полiтичної невинности, шляхетности й гуманiзму! В цьому їх облуда й боягузство, боягузство iдеологiї перед натиском нової вiри, що стане пануючою завтра.
Нi реакцiя i свобода, нi насилля й гуманiзм не є тим, що дiлить двi "ерзац-релiгiї", якi ведуть мiж собою вiйну на життя i на смерть. Анi те, що по однiй сторонi стоять "генерали й капiталiсти", а по другiй - "народ", бо маси того народу явно вiд марксизму вiдвертаються. Що ж тодi роздiляє цi два табори? Власне догмати їхнiх вiр!
Ага скажуть противники, - то значить фашизм має iдеали, однаковi для всiх рухiв, що йдуть пiд його прапором? Отже, виходить, що фашизм - це також iнтернацiональний рух? Отже, нацiоналiзм - це рухи, скалькованi з одного взiрця? Нi! Нацiоналiстичний рух є рухом європейським, але не iнтернацiоналiстичним. Iдеї 1789 року залишаються в багатьох країнах нашого континенту, в багатьох з них паношиться анархiзм у його рiзних виглядах - соцiялiзму, комунiзму, радикалiзму. Що ж дивного в тому, коли звернений проти спiльної небезпеки вiдрух здорових народiв виказує деякi спiльнi риси? Протестанство теж було звернене проти того самого свого противника, та через це прийняло форму загальноєвропейського, але не iнтернацiоналiстичного руху. Лютер i Цвiнглi ворогували мiж собою, а нiмецькi протестантськi пастори з голлляндськими. Кардинал Рiшельє пiдтримував протестантську Нiмеччину у вiйнi з католицькими Габсбургами. В нашi часи також не завжди є згода мiж "ерзац-релiгiями" нацiоналiзму, як повинно було б бути, коли б вони мали характер iнтернацiоналiстичний. Нiякого закону iнтернацiональної солiдарности фашистських рухiв немає. Один фашизм може навiть стремiти до протекторату надним, - як Францiя над католицькими, а Швецiя над лютеранськими нiмецькими князями в часi 30-лiтньої вiйни, бо не всi європейськi конфлiкти вичерпуються вiйною "ерзац-релiгiй" мiж собою, але в нутрi кожної нацiї ця вiйна є фактом величезної ваги i, як таким, - фактом унiверсальним.
Нацiоналiзм - це бунт проти особистого й гуртового егоїзмiв. Бунт проти iдеологiї, яка ставить iнтереси кляси над нацiєю, нацiональної меншости країни над автохтонами, iнтереси робiтничих синдикатiв, об'єднуючих два чи три мiльйони, над iнтересами 40- чи 50- мiльйонової нацiї, навiть над iнтересами держави. Нацiоналiзм - це бунт проти iдеологiї затомiзовання, розпорошення суспiльности; бунт в iм'я старих i вiчних правд - працi, дисциплiни, права, культу предкiв, власної крови i власної землi та її традицiй, Церкви, бунт в iм'я засади органiзацiї проти засади дезорганiзацiї... Як такий нацiоналiстичний рух рiч природна, має багато спiльних рис - в Фiнляндiї i на Українi, в Бельгiї i в Iталiї, в Мадярщинi й у Нiмеччинi, в Еспанiї, у Францiї i в Австрiї... Але це не рух iнтернацiоналiстичний. Навпаки, - його метою є скрiплення нацiї проти всяких iнтернацiональних галапасницьких iдей (соцiялiстичних чи просто iмперiялiстичних, в однаковiй мiрi) - проти марксизму, проти "братерства народiв", проти "гуманiзму", проти солiдарности "мiжнароднього пролетарiяту", що розриває солiдарнiсть нацiї, проти "Союзу Народiв", проти II чи III Iнтернацiоналу, проти "людового фронту", проти ООН та iнших органiзацiй, якi хочуть знищити i сувереннiсть нацiй, i iдею патрiотизму.
Отрута iнтернацiоналiстичної вiри паношиться i на наших землях. В Українi її представниками є большевики, соцiялiсти й радикали або нацiональнi меншини. З отрутою цiєї потвори мусимо боротися доти, доки не вiддасть вона останнiй вiддих, бо i в нас, як деiнде, борються її прибiчники облудою, наклепами та боехнею.
Вони одверто признаються, що коли б для впровадження соцiялiзму їм довелося повiсити на кiлочку свою розхвалювану демократiю, то це було зроблене. Лише для фашиста вирiкання святої демократiї стає злочином, але - кажуть вони - "якби нам хтось доказав", що демократiя не допровадить їх до мети, то вони зреклися б її i вибрали iншi засоби. Якi ж iншi? Очевидно - терор, насильство й диктатуру. "Якби нам хтось доказав"... Що ж вiдноситься спецiяльно до насильства, то тi самi фарисеї пишуть, що насильства є лише тодi насильствами, коли їх доконують фашисти. А якщо їх застосовує народнiй фронт - то це "народний гнiв", щоб ви знали! Так вони думають, i вiдповiдно до того поступали б, якби дорвалися до влади в Києвi.
Це ж їхнi дiячi, однодумцi i спiвпрацiвники ррадикального "Громад. Голосу" у Львовi писали, що виреклися б навiть рiдної мови на славу соцiялiзмовi, коли б їм "указ з Москви" довiв, що так потрiбно... Це ж папа соцiялiстiв-революцiонерiв, persona gratissima в радикалiв, проф. Грушевський, повчав, що мусимо схиляти чоло перед московським большевизмом, хоч би навiть нам його полiтика "боком вилазила", а Українi коштувала море крови.
Вони тiєї думки, що большевизм в Українi за останнi пiвтора десятилiття зробив "багато позитивного" ("Труд. Україна", ч. 8-9-10). Листи Винниченка до Сталiна можуть рiвнятися хiба з такими ж, повними пiдхлiбства й самопониження, Листами Бакунiна до царя Миколи I-го (там же, ч. 5-6). Це ж вони з радiстю, як "гiрку iстину", цитують "парадоксальну фразу" українського клерикального совєтофiла О. Назарука: "нашi нацiоналiсти ведуть мiж українським народом бiльш руїнницьку працю, анiж комунiсти" (там же, ч. 8-9-10). Це ж вони захвалювали полiтику большевизму в Еспанiї, так що часто не вiдрiзниш статтi на еспанськi теми "українського" "Громад. Голосу" вiд московських "Iзвєстiй" або польського "Robotnika".
Пiд час громадянської вiйни в Еспанiї, в розмовi з кореспондентом жидiвської "Chwili" (19. 1. м. р.) наш "приятель" Антонов-Овсєєнко, бувший большевицький генерал-губернатор Мадрiду, заявляв, що "на деяких фронтах, а особливо в Арагонiї, стан речей пригадував боротьбу на Українi в 1918 роцi. Тепер дасться зауважити скрiзь сильну органiзацiйну працю"... Ми знаємо, що значить, на жаргонi комунiзму, їх "органiзацiйна праця"! I цiй "органiзацiйнiй працi" - такiй, як на Українi в 1918 роцi - приплескують радикали й соцiялiсти! Чи думаєте, що вони не приплескували б їй, коли б пан Антонов з'явився в Українi знову? Часи, одначе, змiнилися, новий 1917-ий рiк чи 1918-ий рiк на Великiй Українi пiшов би пiд iншим знаком - пiд знаком невблаганної боротьби двох "релiгiй", большевицької i нацiоналiстичної. В такiй боротьбi соцiялiсти й радикали завжди стануть по боцi большевизму, проти їх найгiршого ворога - "фашистiв", пiд якими вони розумiють усiх не-соцiялiстiв! Нацiоналiзм, як ми щойно цитували, це ж для них гiрший ворог вiд комунiзму, того комунiзму, який усе ж таки "зробив багато позитивного" на Українi й з яким не треба задиратися, хоч би вiн нам "боком вилазив"... Коли б на Українi повторилися подiї 1917-20 рр., то нашi соцiялiсти радо запросили б туди банди iнтернацiональних "добровольцiв" з совєтськими танками, бож соцiялiзм є кращим вiд "фашистiвської України"... А що цiлу iмпрезу вестиме Москва - це їм аж нiяк не шкодить.
Думати, що мiж двома "релiгiями" може прийти до угоди - марна надiя. Переможе та з нових "релiгiй", визнавцi якої викажуть бiльше духа посвяти. Не лiтеплi! Цi останнi вже вiдчувають, що їхнє царство незабаром скiнчиться. До них можна примiнити важкi слова нового "єретика" Шарля Жiда, що "нi в однiй iншiй країнi дух не є менше свобiдний, бiльше зломаний, бiльше заляканий i стероризований", як а СССР. Що в нiкого "нiколи ще чола не були так похиленi", як у росiйських визнавцiв Маркса. А похиленi чола створенi не на те, щоб творити iсторiю, лише щоб служити Хеопсам... Отже, переможе вiра нова, ворожа слугам фараона, яка не дасть звести на манiвцi нi визнавцям Маркса, анi всяким гуманiстам.
Лютер докоряв Мелянхтоновi, що вiн у своїй "Апологiї" робить забагато уступок противникам i що є забайдужий до своєї вiри, та цитує слова св. Письма: "Проклятий, хто справу Господню справляє байдуже, хто спиняв би меча Його" (Єремiї 48, 10).
Пiд знаком невблаганної вiйни "релiгiй" i усунення набiк усiх "байдужих" починається нова доба. Горе слiпцям, якi не бачать цього знаку!

Сiчень 1937 р.

ВЕЛИКИЙ БЕНКЕТ

"...скажи всякому птаству піднебесному й хижому звіру:сходітесь і прибувайте на мою жертву, що вам наготую, на великий бенкет...Будете їсти м'ясиво й пити кров...А всі народи побачать караючий суд мій".
(Езекиїля 34, 17-21)

Всі народи побачили Його "караючий суд". Побачила й Україна, майже осліпла від того бачення. Це була година, яку бачив у своїй уяві Красінський, коли Муж відповідає Панкратові: "Поступ, щастя людського роду! І я колись вірив... Сталося! Сто літ тому, двісті, полюбовна угода могла б іще... але тепер знаю: тепер треба мордуватися взаємно, бо тепер їм ходить лише про зміну племені".
Так! Тим, які йдуть з п'ятикутною зіркою, ходить про зміну племені, не про "поступ" і "щастя людськості", не про "полюбовну угоду". А там, де йде про "зміну племені", немає узгоджених тлумачень, є лише великий бенкет: фатум, пекло, смертельний змаг двох сил — ми чи вони. Не треба бути поетом, щоб бачити, що часи, про які читаємо в Біблії, знайдемо не лише в минулім. Живемо ми в подібних часах, ми всі запрошені на Великий Бенкет, на якому, замість вина, розливають кров, а п'яні, що впали, не воскресають.
Як дві з половиною тисячі років тому "не пощадить і не помилує" Доля наш грізний час: "і люди хоч би громовим голосом до вух моїх гукали, Я їх не вислухаю" — тих, яким ні в гадці, що коли цілі народи покладуться "трупами перед своїми ідолами", то покладе їх караюча рука справедливості. За те, що "поламали вірність" своїй Правді; що "кадили богам іншим, яких не знали ні вони, ні батьки їх". Не лише в далеку добу пророків, але й у нашу добу з пекла вирвуться тільки ті, в яких "мов діамант, твердіші за камінь" є чола, а ще твердіші серця.
Ці "кам'яні" серця виплекало нове Середньовіччя. Створило жорстоке й — гарне, страшне й — сильне, страхіття й — жертовність, терпіння — й віру, якої від п'яти сот літ не знала Європа.
П'єр Домінік пише про войовників громадянської війни в Іспанії (1934-1936рр.): "Ясно, що це не такі люди, як ви або я, це віруючі, готові завтра стати мучениками... Люди, які відкривають нам нагло всі скарби відваги, а в серці яких живе дух посвяти. Я бачу віру цих людей, чи ви не відчуваєте, що вони просто розпливаються у своїй вірі?"... "Ми є ви, із іншим змістом", як звертався в одному вірші до "контрреволюціонерів" М. Хвильовий...
А ті "контрреволюціонери" — це ті, які не злякалися пекла, які не втратили віри; це ті, чола яких виявилися твердішими від діаманта, які прийшли — за Божим приказом — карати ідолопоклонне плем'я. В яких, у кожнім із них, гримить голос пророка: "Йди до земляків твоїх та й говори до них, і скажи їм: так говорить Господь Бог, чи будуть вони слухати, чи не будуть".
Тим гірше для них, коли не будуть...
В однім англійськім місячнику читаємо: "Чуда можна осягнути з перецивілізованою і виснаженою людністю новітньої Європи, коли дати їй піднесену ціль. Заохота до матеріального добробуту не зворушить найкращі серця. Але релігійний клич, даючи людям вищу, неособисту ціль, одним ударом підносить людність над базаром із його справами, над особистими користями».
Була це сила, яка здивувала Москву в Іспанії, здивувала і в Україні, коли "сумирний вишневий рай і пейзанська добродушність", як пише Бражньов, показалися нагло маскарадом совєтським зайдам, коли "ручна граната ховалася під спідницею української красуні", а "за селянською гостинністю відчувалася жадоба пімсти й заграва пожеж"...
Так, ми переживаємо ренесанс Середньовіччя, з його страхіттями, але й із його чеснотами, з його безмежною вірою, з його духом самопосвяти, який творить не лише мучеників, але й апостолів нових релігій. Хвиля Середньовіччя заливає світ, а в ній міцнішають міцні й ломляться безсилі... Трупи перед ідолами своїми, яких не мали віри оживити. Хитаються ці ідоли і в Совєтському Союзі, бо й до нього вернула доба Середніх Віків. Чи ж у ньому не відбуваються від ряду літ процеси нових "відьом" ("контрреволюціонерів"), які зі злоби "нищать урожай" або "забирають коровам молоко"?

"Гріхів, що я совершив, я не знаю,
Провин, доконаних мною, я не знаю,
Забороненого овоча, від якого я їв, я не знаю —
Даруй мені мої гріхи, о Боже, якого я не знаю..."

Так молилися колись у Середньовіччі. А чи цей псалом не нагадує каяття і благання тих, які згрішили проти таємничої, нікому не знаної "генеральної лінії" всесильного "вождя"?
Смертельний змаг двох сил у пралісі, де за кожним кущем причаївся ворог, який "не пощадить, не помилує, не вислухає"... Отже — нове Середньовіччя!
У своєму початковому розгоні більшовизм гордував табором своїх противників і, як Панкрат, з цього табору глузував: "Ну, покажіть нам перуни, зіслані на вашу оборону, й полки янголів, зіслані з небес!"
І раптом над Дніпром, над Дунаєм, в Альказарі, загриміли ці перуни, з'явилися "полки янголів". І їхня сила почала ломити силу Панкратів. Смерть, яку ці останні гонили на своїх противників, нарешті зустріла таких, що не здригнулися, погнали її назад: проти тих, які вислали її у світ. Проти безоглядності одних встала та "понура фурія" і "середньовічна суворість", "екстаз", "посвята" часів, коли в Європі здвигали готичні собори, "брутальність, яка здивувала саму Москву"... Та поруч з ними, — бачимо також і інших, замаринованих з XIX століття демо-соціалістичних Халявських та Перерепенків, які "щасливо" проспали громи 1812 й 1848 років, удаючи, що їх немає. Це ті, заплилі салом душі яких і неповороткий, мов у степового вола, мозок не приймали світу таким, яким він є; які в апокаліптичні часи ще оперували фразеологією 1848 року, коли дурисвіти й одурені, коли завтрашні вороги простягали собі "братерські руки", коли треба було лише "обудити в народах демократичний дух", щоб усе між ними вложилося якнайліпше; коли не повинно було бути поділу "між: тими, які кохають свободу". А чи ж більшовики не кохають свободу? І чи "брутальність" — це демократична зброя?
Це ж перемиський "Бескид", хоч і вважає, що "ненависть до комуністів" — це "безсумнівно відрадне явище, одначе — "треба серйозно призадуматися над тим, до чого може довести ця незорганізована самооборона українського села проти більшовицьких провокацій"... Це ж "Нова Зоря" журиться тією самою журбою ... Це ж висококультурна й етична "Жінка" мусить висловити своє "застереження до метод боротьби з комунізмом", підкреслити значіння "вимог етики" в боротьбі з канібалами й перестерегти загал, аби, крий Боже, не наважився "зійти в боротьбі з тими темними типами на їх рівень"... Це ж радикально-соціалістичний "Громадський Голос» боронить громадську мораль проти "варварств фашизму"... Це ж один високий достойник Церкви перестерігає в жидівській пресі перед шовінізмом і просить не судити засуворо бідних місцевих членів КПЗУ (в Галичині), які (адже життя таке важке) мусіли вхопитися навіть такої бритви, як більшовизм ... Це ж Халявські — червоні, напівчервоні й рожеві — виступають в обороні культури перед проповіддю насильства, це ж вони рештками своїх сил двигають угору пощерблені скрижалі мудрості Драгоманова, Грушевського й Винниченка з їх заповіддю: "ворогові твоєму найнижче поклонися й забий у серці своєму гнів на нього"! …Це ж одоратори більшовицьких "досягнень" раптом пригадала собі засаду гуманізму — що сильні повинні респектувати права слабших і безборонних; що як то добре було б перекувати мечі на лемеші; що час уже звернути з шляху насильства на шлях великих ідеалів людства, толеранції і братерства народів... Це ж вони накинулися на реквізити Середньовіччя, на ті "вендети", на "кондотьєрів", нарікаючи на те, що відносини народу до народу "не знають ніяких етичних стримів", на "ксенофобію", пригадуючи, що "час прокинутися з національної психози"; що "міазми націоналізму забивають душу"; що цього не сміє бути в "часі радіації, теорії відносності і психоаналізу" (хай живуть Ейнштейн і Фрейд!); що "розвій моральної культури" повинен "здеґрадувати одиниці, які поклоняються засаді фізичного ґвалту"; що й так ніякий крайній режим не втримається; що, мовляв, і більшовизм іде на уступки, то "чи не ліпше б порозумітися на ґрунті дозрілих і потрібних реформ", замість проголошувати хрестовий похід проти комунізму?
І "многая словеса глаголаху", смішні та до цинізму облудні.
Про Халявських тут не говорю — це останні могікани, над якими історія переходить до порядку денного, які б сили за ними й не стояли: не важно з ким бути, важно — ким бути. Але звідки ці кличі про гуманність, про порозуміння з боку тих, від кого ми цього давно вже не чули? Звідки нагла мобілізація Сенеки, Плінія, Ґрільпарцера, отців християнської Церкви в однім з цитованих вище часописів на доказ того, що націоналістам треба стати ягнятами перед лицем загрожуючого комунізму?
Перед цією грою мусимо перестерегти наш загал.
Бо коли соціалісти й радикали "п'ятнують" націоналістичні "ґвалти", а червону інквізицію в Іспанії — зимну, вирафіновану, бестіяльську — що не щадить ні храмів Божих, ні жінок, ні дітей, називали справедливим "гнівом народу", то брехнею є їхні заклики до гуманності!
Коли соціалісти і "демократи" діячів цієї інквізиції з Кабалеро на чолі, якому ніякий парламент не висловлював свого довір'я і який правив разом з совєтами та з московським послом у Мадриді Розенбергом, — коли їх представляли нам як "борців за свободу й демократію", — то це брехня!
Брехня є так само, коли борцями за свободу й демократію величали "урядові" іспанські відділи, які, як видно на ілюстраціях, мають на прапорах серп і молот. Бо ні з демократією, ні зі свободою, "серп і молот" нічого спільного не має.
Але за цією брехнею радикал-соціалістів криється щось грізніше: бажання вирвати нам зуби, щоб затріумфувала їхня справа, справа "людового фронту", яким диригує Москва.
Бо коли кажуть, що доба насильства має закінчитися, а водночас оплакують долю "бідного вигнанця" Троцького і глузують з недавно усуненого британського високого комісара в Палестині генерала Вовчопа, за те, що він "пацифіст", що "не може дивитися на кров" і не в стані затопити в ній арабський спротив, — то ми в цей гуманізм не віримо!
Бо коли хто містить памфлет на всіх, які послуговуються ґвалтом, від Філіпа Іспанського почавши й Гітлером закінчуючи, але ані словом не згадує більшовицького режиму, — то ми в цей гуманізм не віримо!
Бо коли хто згадує "аутодафе" XVI століття і замовчує "аутодафе" ХХ-го, хоч би на нашій Наддніпрянщині, ми в той гуманізм не віримо!
Бо коли в часопису ті, що звеличували Шварцбардта, нагло заговорили про "моральну деградацію одиниць, які поклоняються засаді фізичного насильства" — ми в їхній гуманізм не віримо!
Доки їм здавалося, що терези, на яких важиться доля нашого континенту, схиляються на їхній бік; доки різні "піднебесні птахи й хиже звір'я" жерли Україну, то "гуманісти" мовчали. Аж нагло, коли побачили, що клич тих хижаків "Хай живе смерть!" обернувся проти них самих, вони згадали й Сенеку, й отців Церкви, й толеранцію, й гуманність...
Роблять це вони з єдиною ціллю — вирвати нам зуби!
Щоб не дати покінчити з комунізмом і з силами диявола!
Ні, зубів собі вирвати не дамо! Ані на цей "гуманізм" не дамо себе набрати, бо той, хто його голосить, прикриває ним свою чортячу ціль.
Ні, оборонці, які рятують потвору комунізму й Москву, — нас не переконають. Якраз ті, проскрибовані "Пшеґльондамі" й нашими соціалістами, вартості мусимо високо, мов хоругву, піднести вгору: "високе напняття шовіністичне" (таке, як воно живе в самих "Пшеґльондах"), "психоз фанатизму" (не сів би нам на карк більшовизм, коли б її мали давніше!), нарешті "адорацію тієї випадкової власної антропологічної мішанини, потягненої покостом однієї мови". Це не "парафіянщина"! Це патріотизм нації, яка себе уярмити не дасть!
Маємо досить "поступу", "братерства народів", "вселюдського життя" й інших брехливих гасел, якими не одному в Києві, в Харкові, у Львові розбивали голови, наперед зробивши їх ослячими... Ходить про рятунок нашого національного колективу, не про "поступи" і "братерства". Ходить про зміцнення його відпорної сили, не про те, щоб дозволяти далі розкладати ту силу фарисеям від гуманності і "вселюдського щастя"... Часи занадто поважні на такі блазенства.
Предтеча більшовизму, поет Гольц-Міллер, кинув у лице противника своє зухвале "Вірую":

Ми-лі, ви-лі в бою побєдітє,
Ми — враґі, і в поґібелі час
Ви от нас состраданья не ждіте,
Ми не прімем пощади от вас.

Вогник майбутнього, ця дилема спалахнула велетенським смолоскипом у наші часи. Ту саму думку висловив у сучасній мові бувший іспанський посол у Берліні, Л'юїс Арквістен: "Історична дилема — це націоналізм або соціалізм. А у війні між ними рішатиме сила", передусім моральна сила, моральний гарт. Так само думав і генерал Франко, так само думали й висаджені в повітря червоними бандами героїчні оборонці Альказару. Так думали розстріляні під Базаром. Так починають думати навіть і деінде: "Треба бути дужим. Треба бути рішучим. Немає більше місця для хитрунів, ні для літеплих, ні для лагідних. Є лише табір мужів і табір рабів".
Людей із "табору рабів" мусимо відсунути набік. Середньовіччя — те, яке попередило теперішнє, — в якому виникнув чудовий твір Данте, кидало до пекла тих, що "жили самолюбно, ні вороги Богові, ні Йому вірні"; тих, що "їх ні небо не хотіло, ні пекло не приймало"; "ті підлі сотні, яких зрікалися однаково і Бог, і чорт, мізерні душі, що жили без ганьби та без честі".
Ті з "табору рабів", ті "мізерні душі", ті "літеплі хитруни", які перед лицем жахливої безкомпромісної дійсності тільки те й знають, що (за Драгомановим) запрошують нас іти "під більш людяним прапором, ніж прапором релігійного й національного фанатизму"; які перед лицем червоного пекла те лише й уміють, що упоминати націоналістів — "не переносити взаємовідносин між людьми у площину грубої сили"; ті, що хочуть вишахрувати розв'язку великої проблеми, замість розрубати її; ті, що клянуть усякого, хто пропонує цей розтин як єдину розв'язку; ті, що в їх желатинових душах умерло всяке людське почуття образи, людської гідності чи протесту; ті, вуха яких доступні підшептам словоблудів, що хочуть нам вирвати жало, — їм усім одна судилася доля: бути м'ясивом на великім бенкеті історії.
Не сміє потягти за собою цілу націю чи хоч би частину її глупота цих "мізерних душ". Великий бенкет іще триває. Віддихаємо гарячим повітрям нового Середньовіччя, в якім щось значать лише люди "кріпкодушні" або "злі", як наші предки з Козельця, прозваного татарами "злим городом" за те, що не дав себе взяти "словеси лєстнии нечестивих".
Люди гарячої віри й кам'яного серця!