ХОЛОДНИЙ РОЗУМ ПОЛІТИЧНИХ ТЕТЕРВАКІВ

В нашому забріханому світі ні одна річ не називається її власним ім'ям. Все парадує під якоюсь маскою, іноді дуже гарною. Під такою маскою парадують деякі українські політики, які звуть себе політиками "холодного розуму". Ця назва мала б свідчити про тверезість їх осуду і твердість переконань. Протиставляють же ж вони себе — політикам "гарячого почуття", що мало б означати, що ці останні не вміють логічно й тверезо думати, а дають себе вести необдуманим поривам і пристрастям...

"Холоднорозумні" політики оці ведуть свій родовід, на Наддніпрянщині, в простій лінії від так званих українофілів 50 і більше літ тому. В Галичині і на Буковині — їх предками були вірні "тірольці Сходу", як їх називали колись. Українофілів характеризував М.Міхновський, що вони "виплекали цілий культ страхополоства, виробили цілу релігію лояльності", відзначалися "сервілізмом, безідейністю та інертністю". А про галицько-буковинських "тірольців Сходу" писав І.Франко, що основи їх політики зводилися до заповіді: "ми всі, русини, і маємо триматися укупі, і дякувати Найяснішому Цісареві за добродійства його нам, і просити, щоб і дальше нас не забував" (цитую з пам'яті)... Писав І. Франко про них:

"Ви би тілом і духом своїм присмоктались до скиби
І зловив би вас Мамон у сак Як товстючії риби..."

Поза цією "скибою" вони не бачили світа. Або ту скибу орати, або — від пана видирати, в цьому замикалося блудне коло їх політики. Девізом їх акції було:

"Патріотичний меч перекувати
На плуг — обліг будуччини орати,
На серп — щоб жито жать, життя основу"

— чи тим плугом був плуг плугатиря, чи слово діяча просвіти або "народного обранця", який співає дифірамби тому чи іншому "Найяснішому Цісареві". Гарячих людей — за їх гарячі почуття, а ще більше гарячі епохи — ці політики ненавиділи, бо відривали вони їх від їх буденної праці, щоденних інтересів, вигід життя, Мамони. Не терплять вони писань і розмов про "найвищу політику", про "стратегію і тактику, про великі історичні зрушення, про політичні принципи й формули" і т. д. Не люблять апокаліптичних картин: одна — світ роздертий надвоє, і друга — ми напередодні вирішальних подій... Іронізують з усього того! Хоч іронізувати немає з чого. Бо хіба ж світ дійсно не роздертий на двоє? Хіба ми не напередодні вирішальних подій? Хіба не апокаліптичною є наша доба? Хіба не час думати й писати про політичні принципи, про стратегію і тактику визвольної боротьби? Ті політики "холодного розуму" відмахуються від того всього мов кінь хвостом від докучливих мух. Це все нудить їх, на їх "холодну" емігрантську думку треба займатися чимось іншим, а саме — "щоденними справами, справами шкільництва, розбудов культурних установ, справами праці, економічної бази, тощо". Хочете перемогти в майбутніх вирішальних подіях? То гартуйте дух! Яким способом? Дуже просто — збільшити нашу участь в активній розбудові господарського життя на еміграції". "Ця громада купує школу, та купує дім, там замахнулися на придбання великої літньої оселі для дітей..." або, додам від себе, заснували співоче товариство, це й будуть ті "цеглини нашої сили і в немалій мірі підвалини майбутньої перемоги"! Чи ж не геніально роздумують політики холодного розуму? Купуйте доми, школи, фірми на еміграції, не сушіть собі голову політичними принципами і стратегією визвольної боротьби, а наш "найвищий ідеал" — "соборна, самостійна", за якою тут, будуючи доми і фірми так побиваємося, сама спаде нам з неба! Засновувати фірми і професійні товариства важливіше від непотрібних проповідей про справи визвольної боротьби, бо, як кажуть, хлоп волить довгу ковбасу, як довгу проповідь...

Така ментальність політиків "холодного розуму". Так думають вони всі ті холоднорозумні. Є, одначе, заковика в їх розумуванні. Картаючи людей "гарячого почуття" як глупих романтиків і шкідливих фантастів, вони зі своїм холодним розумом, завжди потрапляють як не в пень головою, то в яму ногою. Ніколи нічого своїм холодним розумом не передбачають.

Голослівне твердження? Ні, скріплене масою фактів!

Перед розвалом царської, німецької і Габсбурзької імперій, перед революцією в цараті, перед повстанням незалежної України, — кілька місяців перед першою війною, коли назрівали дійсно "апокаліптичні" події, українські політики холодного розуму за головну мету своєї політики — уважали... дістати рідну початкову школу, як нині думають про доми і фірми... Чи можемо мати подив до холодного розуму тих політиків? Чи вміли вони тим своїм "розумом" проглянути події, що йшли? Відгадати їх укритий сенс? Підготовитися до них духовно? Події показали, що люди холодного розуму були людьми без всякого розуму взагалі.

Коли вже шаліла революція, коли впав царат, коли влада валялась на вулиці, як в Петербурзі, так і в Києві, чекаючи "рук твердих і сміливих", щоб взяти її, в той час репрезентативний орган українських політиків "холодного розуму" в Москві, "Украинская Жизнь" писав про необхідність боротьби з "демагогічним лозунгом самостійності", що його висунули "невідповідальні" елементи, "позбавлені широкого розуміння національно-державних завдань". Національний рух — повчали холоднорозумні політики — повинен був бути не "бурхливий і пристрасний", а "рівний і спокійний". Це під час революції! Чи доглупалися ті політики своїм холодним розумом" до суті подій, що тоді гриміли повз них? Чи допоміг їм їх холодний розум ті події зрозуміти? Знайти гасло для чину? Знову дивно безсилим показався той їх холодний розум!

Коли вибухнула війна, та сама "Украинская Жизнь" видрукувала урочисту заяву, — що намагання деяких кругів використати війну для визволення України, є акцією "провокаційною"; що українська демократія в цю тяжку для імперії годину готова "виконати свій громадський обов'язок перед Росією". Політики того часу очевидно керувалися "холодним розумом": мовляв, так треба було зробити, щоб не було зайвих репресій царату в Україні... І що ж, виправдалися хитромудрі міркування тих політиків? Зовсім ні! В своїх спогадах оповідає Д.Дорошенко (який брав участь в уложенні тієї заяви), що коли він приїхав до Києва, питалися його кияни (не "холодного розуму") — нащо ту заяву видали? Та ж зараз по вибуху війни все-одно всю пресу українську замкнули, а хутко посипалися і репресії на українців... Знову отже калькуляції політиків "холодного розуму" — не дражнити начальство — показалися зовсім нерозумними, недоцільними і навіть шкідливими. Стратили невинність і не одержали "гонорару"...

За короткої інтермедії всеросійської "демократії" (Керенського) в 1917 році, політики "холодного розуму" пішли їй на далекосяжні уступки: признали зверхність російського уряду і всеросійських Установчих Зборів, і обмежили свою автономну Україну — до п'ятьох губерній, віддаючи всю Слобожанщину, Крим і Степову Україну з Чорним морем — Росії... Коли це зробили? Перед яких урядом капітулювали? Зробили це кілька місяців перед занепадом того уряду, в жовтні 1917! Отже знову, чи оправдали події необхідність тих хитромудрих калькуляцій людей "холодного розуму"? Аж ніяк! Чи вміли ті політики дивитися наперед трохи далі ніж за три місяці? Не вміли! Нащо ж вони ті уступки робили і що поміг їм їх "холодний розум"? Тільки загальмували наростаючу національну революцію, тільки поборювали людей "гарячого почуття", які їх перестерігали перед прочанством до Петербургу, й які виявилися мудрішими, ніж люди "холодного розуму".

В 1920 роках прийшла в Україну так звана "українізація" України і НЕП — "нова економічна політика". Скільки було захвату у людей "холодного розуму"! Та ж наступає нова ера! Та ж цвіте життя! Скільки було захоплень поміж "холоднорозумними" і на Наддніпрянщині, і в Галичині! Скільки нагадувань — що збройна акція віджила своє, що треба віддатись мирній праці по розбудові "радянської України", використовуючи констеляцію, уникаючи непотрібних жертв. І, що ж уникли вони приносу тих жертв? Де там! Під час хутко зорганізованого москалями голоду вигинуло до 6 мільйонів людності нашої... Чи її вигинуло б стільки, коли б хоч би десять літ тривав спротив Москві? Напевне ні! Отже і тут передбачення "холоднорозумних" були наївні і недоречні. Їм удалося тільки приспати збуджену енергію народу й його недовір'я до москаля. Оце і все! Не згадуючи про ті гекатомби ідейних людей, які піймалися на провокацію Москви і на спокуси "холоднорозумних" політиків, колишніх соціалістичних прем'єрів, міністрів і послів, які повірили Москві.

В Галичині люди "холодного розуму" скалькулювали, що після 1-ої війни наступила ера довшої стабілізації в Європі. Тому й в пресі, і в заявах громили майже як ворогів народу ту молодь, тих безрозумних одчайдухів, тих націоналістичних невільників "гарячого почуття", — за те, що займалися революцією, стягаючи гнів окупанта на мирних діячів буденної праці і "холодного розуму". Та події показали, що ті люди "гарячого почуття" мали більше розуму від "холоднорозумних", бо розбудовували те, що гасили останні, те, що найбільш придалося нації в наступних роках, — дух спротиву і бажання боротьби. Показалося, що люди "гарячого почуття" краще передбачали біг подій від своїх зимнокровних і "розумних" земляків.

Прийшли в 1939 р. до Галичини більшовики, і "холоднорозумні" відразу ж плавом поплили — мов ті карасі — на більшовицькі приманки. Віддавали свої імена й свою совість новому окупантові, заповняючи своїми лояльними особами лави української Ради, яка ухвалювала "возсоєдиненіє". Найбільш глупі навіть зустрічали більшовицьких "визволителів" в залах з тризубами й національним прапором. А три "демократичні партії" (М.Стахів і пр.) заявили московській армії, що доручили своїм членам — "лояльно співпрацювати" з окупантом, що ніс смерть українському селянству, інтелігенції та Церкві в Галичині... Так їм диктував їх "холодний розум"! Доручивши своїм членам ту "лояльну співпрацю", партійні керманичі зразу потім зорієнтувалися і втекли за кордон. Знову питання: Чи мали вони в цьому випадку розум (не кажучи вже про честь)? Чи той їх "розум" допоміг їм?

Прийшов до Галичини Гітлер. І тут позиція "холоднорозумних" ґрунтовно відрізнилася від позиції "гарячо-чуттєвих" націоналістів. Останні тішилися, коли гітлеризм скрутив карк комунізмові в Німеччині. Та ті самі націоналісти зараз же після приходу німців, виступили проти них. А люди "холодного розуму"? Вони — за Польщі — були завзятими ворогами гітлеризму, поки він був далеко. З хвилиною, коли зайняв Галичину, "холоднорозумні" відразу пішли разом з ним будувати "Нову Європу". Преса ж "холоднокровних" повела кампанію проти повстанського руху, як проти "бандитизму". Траплялися й просто несамовиті, трагікомічні вибрики людей "холодного розуму". Наприклад, коли приєднували Галичину до "Ґенерал-Ґубернаторства", тобто до Польщі, вони влаштовували урочисті обходи і дефіляди на честь цих подій, тобто з радості, що Галичину прилучили до Польщі. Що допоміг їм їх "холодний розум"?

Нарешті — наша сучасність. На авансцені опинилися знову "холоднорозумні" завдяки двом обставинам: перша — що порода "холоднорозумних" не переводиться на наших землях, друге — що опинившись на еміграції вони знайшли цілком своє, рідне середовище таких же "холодно розумних" земляків, яких першою заповіддю була розбудова їх загумінку, здалека від "високої політики". Не бракувало в тому середовищі й таких архи-холоднорозумних, які з політики вміють зробити свій власний бізнес. Навчившись ще в Європі займатися "лояльною співпрацею", перенесли вони це заняття й на новий континент, готові повторити стару "власовщину". Визвольна боротьба й люди, що її ведуть для тих лоялістів зовсім чужі. Пошана до руху спротиву проти Москви, висловлювана ними оказійно, це лише "лип сервис"; вся ж енергія "холоднорозумних" спрямована на здобуття впливів і патенту на виключне право репрезентування української нації.

Тому з'єднати собі ласку сильного стає головним завданням тих політиків. Переконати загал, що вони ні на крок не відступлять від національного ідеалу, а з другої сторони — запрягти той загал до воза того сильного, хоч би він і віз нас в обійми нової "єдиної і неділимої". Щоб осягнути це, пускається в рух все красномовство покутного адвоката. Все тут є: і про те, що "розмовляти можна з кожним" і що "принципіалісти не розуміють складності проблем та їх взаємовідношення в сучасній ситуації"; про те, що "не треба бути непримиренним до нерозсудливих розмірів"; що "треба вміти сприймати всі вирішальні мінливості даної ситуації" (мабуть на те, щоб мінливою зробити й свою ідею...); що "прониклива політична тактика знає, що осягнути можна не абсолют, а лиш відсотки, які треба відгадати й відповідно до цього діяти"; що політика це бізнес, де не може бути мови про абсолютні ідеали, а лише про менші, чи більші користі. Так думає людина "холодного розуму". Як бізнесмен, що зайнятий продажем кока-коли. Бо — "чи ж немає серед наших контрагентів людей, що мають незаперечні симпатії"... до відновлення нашої державності? Або до "лихоліття неросійських народів"!.. Чого ж вам ще треба? Певно, принципи національної незалежності й державності треба боронити, але — чи завжди? Ні, аж тоді, "коли імперіалістичне ярмо Москви впаде". А перед тим? Пощо, коли "Україна дала вже вислови своєї волі".

Принципи для людей "холодного розуму" взагалі — п'яте колесо в возі. Треба домовлятися — навіть коштом принципіальних уступок. Бо своєю впертістю гарячі голови відштовхують москалів, а тоді й того проценту не дістанемо, що його дають нам єдинонеділимці та їх протектори.

Так роздумували ті гендлярі від політики при Керенському, при більшовиках, і так, і тепер роздумують. Бо політики "холодного розуму" завжди однакові!

Питання: чому "холодний розум" тих політиків веде їх нехибно якраз до перекреслювання ідеалів та засад? Чому та "прониклива політика" пропагує завжди якраз "лояльну співпрацю" з панами ситуації? І чому їм здається, що ту політику хитрого Панька диктує їм розум, а не що інше?

Що уявляє собою розум тих політиків, відкрив нам давно вже наш філософ Сковорода. Він пише: "Тетервак бачить сіти, а в сітях їжу. Чи справді він щось бачить?.. Він бачить тільки хвіст цього діла, а голови й серця не бачить. Де ж цього діла голова? — Це серце ловця, в тілі його, укритім за кущем... Тільки той збавиться від напасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть справи... Надибав тетервак їжу... і паде жертвою жадности й хитрости ловця".

Розум цього тетервака мають політики "холодного розуму"! Вони не мають того, що називається "духовним оком", оком інтуїції. Бачать тільки зовнішнє даного явища і тому, як той тетервак, легко йдуть в сильце кожного брехуна. Декларація більшовиків про "самоопределєніє вплоть до атдєлєнія", або "українізація" і — "холоднорозумні" політичні тетерваки летять на приману, не бачачи, "ловця, в тіні укритого". Коли б "холоднорозумні" сліпці вміли бачити в вовчій декларації вовче, знали б тоді, що з вовками угоди бути не може. Та для цього треба мати "душевні очі", видючі ж сліпці дивляться лише тілесними очима. Від Драгоманова до Коберського і Григорієва (світочі соціалізму!) вони навіть напередодні 1939 р. вірили, що вовка цивілізує наша доба "прогресу", що "навіть у міжнародні відносини вкочуються нові етичні норми, норми загальнолюдської етики". Вірили, що "поступ науки переміняє на ліпше й духовну природу людську", — навіть, коли вона не людська, а вовча. "Холодний розум" сліпців нічого не бачить і нічого не розуміє.

Не можуть "холоднорозумні" політики мати й жодного великого ідеалу. Коли про цей ідеал говорять люди "гарячого почуття", "розумні сліпці" відповідають словами Авірона Мойсеєва: "Що то за земля обіцяна?.. Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Тільки погинемо всі в боях. Не хочемо цього! Дай нам вернутися в нашу стару землю", — в єгипетську неволю.

Таке було психологічне підґрунтя й усіх зміновіховців-поворотців з еміграції до СССР. Таке було психічне підложжя "лояльної співпраці" холоднокровних із кожним окупантом. Бо — всупереч невидимому й далекому ідеалові, окупант — це було щось видиме, реальне і могутнє. Якогось манекена, людину, яка не в стані ні бачити того, що діється довкола, ні передбачати того, що йде, ні плекати величні ідеали — робить з такого політика його "холодний розум".

Крім того, — помиляються такі політики думаючи, що ними дійсно керує лише розум. Насправді — ними керує так само почуття, яке часто й диктує їм їх тактичну лінію. Німці кажуть, що "бажання породжує думку", є її батьком. Чому люди холодного розуму не бачать у ворогові ворога? Чому готові завжди до "лояльної співпраці" з займанцем? Чому не бачать вовчого у вовку? Насамперед тому, що не хочуть бачити, бо органічно, всією своєю вдачею не хочуть боротися. І не так холодний розум, як власне почуття, почуття страху, каже їм іти на всякі компроміси й закривати очі на дійсність, щоб тільки оминути небезпеку боротьби. Вони так прив'язані охлялим серцем до своєї скиби, й до своєї хатки, до свого зайняття, — байдуже, чи це буде лан хлібороба, кафедра науковця, естрада артиста, чи меблі міщуха, — що готові йти на найбільше приниження, щоб лише не розлучатися з ними. Бачити наперед, що займанець все-одно відбере їм їх хату, чи верстат і меблі; що оберне їх в рабів, які муситимуть під чужу дудку співати й танцювати, — передбачити це не дає їм як короткозорий "холодний розум", так і почуття страху. Зрештою, — коли вкінці вовк так клацне зубами, що й вони побачать в нім вовче, то — й тоді не йдуть на чин, на спротив, на боротьбу. Бо в їхньому серці, в їхній вдачі лежить не бажання боротьби, але, — бажання не дражнити того, хто має силу.

Якщо б вони мали віру в "невидиме", в ідеал, в мету, яку ще не досягли, то ця віра в духовний первень убила б в них страх перед сильнішим матеріально чи чисельно ворогом. Та, — ця віра живе не в серцях людей "холодного розуму", а тільки в серцях людей "гарячого почуття".

Тому їх зброя — це зброя слабих: хитрунство, крутійство і плазунство перед кожним "паном". До своїх же земляків "гарячого почуття" — наклепи, інтриги, оббріхування і часом доноси до пана, до якого вони наймаються підбрехачами. От тому то ті "політики холодного розуму" висміюють УПА, денунціюють "фашистів"; тому то вони, як казав Шевченко, аж товпляться перед "властьімущими", щоб хоч пів дулі від них дістати. А при тому не забувають вони переконувати "народ", що це "пів-дулі" якраз і є тим бажаним визнанням "суверенної, соборної і самостійної"...

Ось психологічне обличчя політиків "холодного розуму", які в дійсності не мають ні розуму, ні гарячої любові, ні віри, ні волі, ні ідеалу.

Правда, положення їх противників, — "фантастів" і "фанатиків ідеї", — багато тяжче. Вони часто не можуть похвалитися ніякими "реальними здобутками", ніякими "пів-дулями". Але ж — для здобуття незалежності козаки боролися більш як пів сотні літ; французи — в війні проти англійського займанця більш ніж сто років, а іспанці проти маврів — сімсот літ! Та за те ніхто інший, як ті саме "фантасти" досягали фантастичних віки триваючих успіхів. Політики ж "холодного розуму" ніколи не виходили з ролі комічних персонажів історичної комедії "Пошились в дурні". Ось тому то треба молитись щодня, щоб більш чим від вогню, посухи і голоду хоронив нас Господь від таких "вождів холодного розуму", — від сліпих вождів із заячим серцем. І особливо в нашу жорстоку добу, яка вимагає провідників швидкого зору, сміливого серця, великого формату. Не "репрезентантів", які розуміють політику як "гендель", а провідників, які вміють вести своїх однодумців, у бій за ідеали.

СТЕПОВІ "АНАРХІСТИ" І ХИТРІ ПАНЬКИ

Майже сто літ рік у рік урочисто шанують земляки пам'ять Шевченка. Та суть його Заповіту, ще запечатана сьома печатями, для великої більшості тих, хто його шанує. Суть: ніщо ні на цій землі, ні в Україні нічого великого не зробить людина, доки не переродиться духом.

Знаючи науку Євангелії, знав він, що нісенітницею є припускати егалітарність в світі фізичному чи суспільному; що люди є різні. Є "орли сизі", з орлиним оком, з шляхетною кров'ю. Є й інші "кастрати німії", "донощики і фарисеї", люди "овечої натури", "оглухлі", невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане та особлива порода людей з "сміливим серцем", яка — одна вона — розплющить очі сліпим і "люд окрадений спасе".

По різному уявляв собі тих обранців долі. Були це і люди меча, були це і люди, які воювали словом, що в них "пламенем взялось", вогнем палило серця на боротьбу і жертву. Були це "єретики", або "юродиві, дурні оригінали", люди виняткової цивільної відваги. Були це люди, яких стихією були не затишний куток, не ідилія мирного працівника, чи людини з гнучкою спиною, яка її в покорі хилила перед несправедливістю. Улюблена стихія його обранців Долі і його самого була стихія небезпеки, ризику, виклику ворожій силі, бажання — коли немає доброї, мати злу долю, з нею боротися, але їй не піддаватися. Перемагати, каратися, мучитись, але не каятися, але не "гнилою колодою по світі валятись". Ті кого він називав "людьми статечними", або попросту плебеями, ненавиділи його за це. Безчестили його обранців Долі "розбійниками, ворогами, п'ятном в нашій історії".

Найбільше ідеалістично настроєні Квітка, Куліш, вихваляли тодішню "сучасну Україну", з її кріпацтвом, вихваляли царя не гірше, як Тичина Сталіна. А всі прагнули, щоб не порушували новітні гайдамаки їх благословенного спокою. Відразлива була їм вся життєва філософія Шевченка. З відрази до тієї філософії виросло і закоренилося у нас те клеймування козацтва запорізького, як банди розбишак і анархістів, загрози усякої культури.

Вони думали не про нове козацтво як Шевченко, а про "зм'якшення войовничих звичаїв народів". Досягти ідеал щастя, треба було — не через пролив "вражої крові", як думав Шевченко, а "в дусі кротості і миролюбія" (Білозерський, кирило-мефодіївець). Їх завданням була не політична боротьба, як у Шевченка, а "занедбання політики", бо "сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські". Як могла його прийняти так налаштована більшість його земляків?

Шевченко не робив собі оман щодо настроїв тих земляків, — "тихих та тверезих", "без'язиких", як звав їх. Бачив, як приятелі затикали вуха й зачиняли двері, коли декламував їм свої "возмутітєльниє" вірші. Знав, що Запоріжжя було для них, як для тієї ворони з "Великого льоху" — просто "Січ біснувата". Знав, що був "єретиком великим" в своїй добі, якого катували чужі і боялися свої: "люд мовчав і дивувався... Що він діяв? На кого руку підіймав?" Знав, що Україну гірше всякого ворога "свої діти розпинають". Як могли вони не відвернутися від нього? Злісний удар пам'яті поета завдав професор М.Драгоманов, типовий представник тих "тихих та тверезих", які, блукаючи за "современними огнями", погнали на болотяні вогні Московщини. З фурією, з ненавистю до Генія, на яку здібна зарозуміла, але обмежена пересічна людина, Драгоманів картав Шевченка як лише вмів. Головно за три ідеї його Заповіту, за які житиме він вічно в пам'яті нащадків: за його "фанатизм", тобто за віру, що не знала сумнівів, в Бога і в героїчну Україну; за поворот до великих традицій, осоружних вченому інтернаціоналістові, за "некультурність" і "хижацький дух", за те, що, не знаючи релятивізму, знав тільки "так", або "ні"; за те, що не боявся плисти проти течії, стати "єретиком великим". Шевченко наніс непоправний удар по тричі проклятому комплексу "малоросійства", "лакейства" або, як казав ще драстичніше — "плебейства" в душі стількох своїх земляків. "Малоросійство" віддячило йому, прийнявши з нього лише його "Тополю", або "Катерину", наложивши печать мовчанки на філософію: "Псалмів", "Заповіту", а з поблажливістю, як на забавку "дурного оригінала" дивлячись на його "захоплення козацтвом". Відчували малороси, що в козацтві дав тип нової людини, що мала замінити тип раба.

Крім кількох виключень (Леся Українка насамперед), "малоросійшина", яка вдерлася в нашу літературу після Шевченка, запанувала в ній майже до революції 1917р. З ідеалізацією затурканого мирного гречкосія, або зі сльозами над його недолею, з сентиментальним жалібним наріканням на "жорстоку добу", щоб скінчити звеличанням сексуалізму і більшовицького босяцтва (Винниченко і Коцюбинський). Перед Кобзарем клали щороку приписану кількість поклонів, і вертали до свого "злободня", до "реального". А "реальне" в ті часи — це було видавати книжечки — "Про сухоту на рогатій худобі", "Про грім та блискавку", або про страйк і доктрини соціалізму, або збірники "З-над хмар і долин". Не в гадці їм було, оскільки Шевченко з своїми "розбійниками"-гайдамаками, з своєю проповіддю проти "москалів поганих", був в тисячу разів актуальніший для страшної доби, що сунула в Україну, ніж мудрість тих, які "современними вогнями" сліпили собі очі. Тяжке було пробудження незрячих у вогні революції...

Перед нею, під час неї і по ній — видерлася на поверхню українського життя не лише політична, а взагалі нова світоглядна течія, знана під ім'ям націоналізму. її глибший, світоглядний підклад дала, безперечно, в своїх творах Леся Українка. Її політичний маніфест написав в 1900 р. М.Міхновський. Многі з його теперішніх нібито прихильників — так, як інші Шевченка, кастрували його; поминули суттєві точки його науки, майже тотожні з головними підставами Шевченкового "Заповіту". Це був — максималізм в програмі (самостійність), нав'язування, через голови драгоманівців, до традицій старого Києва і Львова, шевченківське гасло боротися з "москалями поганими", з народом, не лише з режимом ("фанатизм"), розрив єдиного фронту з "українофілами", які служили народові тими брошурками про "рогату худобу" і які виплекали у нас расу покірних лоялістів, нарешті підкреслення, що нашу ціль виборемо не драгоманівським методом маскування і прислужування чужинцеві, а шевченківськім методом "Заповіту". Думки Махновського були розвинені пізніше в націоналістичній течії, як вона відбилася в "Націоналізмі" (Донцова), та в поезії "вісниківства" (Маланюка, Ольжича, О.Теліги, Л.Мосендза та інших). Ця література пішла шляхом Шевченка. Були в ній не тільки ідеї "Заповіту", не тільки наворот до старокиївських і козацьких традицій, максималізм в меті, не тільки гостре протиставлення України московському світові, не лише "фанатизм" і "шовінізм", не лише розрив з драгоманівщиною але й щось інше. Був клич знов таки шевченківський — за новою людиною, людиною нового, лицарського, не рабського духу. "Націоналізм" закінчувався реченням: "Нація, що стримиться до свободи, мусить раз на все позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світогляд народів вільних... Бо всупереч провансальству — "воля, слава, сила, відмірюються силою боротьби", а не "страждань і сліз". Боротьба за існування — закон життя... Цю силу можемо здобути лише, коли переймемося новим духом..." Або "панування", або "рабство". Ту ж думку висловлював і співець "Слова о Полку Ігоревім"... Цю мужню нашу славну ідеологію, ідеологію спільнот, що радо приймають боротьбу за буття і щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Та передумовою є повний розрив з наукою провансальства (провінціальства), що труїть національну душу... Лише плекання нової волі врятує нас..."

Відразу ж на цю ідеологію почався наступ всього "тихого і тверезого" громадянства в Галичині і посипалися; анафеми в більшовицькій пресі в Україні. Як завжди буває в таких випадках, більших чи дрібніших, закричали "тверезі" — "як та орда у таборі, або жиди в школі": "Ти єретик! Ти сієш розколи! Ти усобник!" — за те, що націоналізм заговорив про "вольовий світогляд", про "щастя перемоги" і боротьби, його проголосили ідеологією аморальною, що плекала "хижацькі інстинкти", звичаї пралісу, "гін для гону", без огляду на етику і ін. З подвійною силою ця кампанія проти націоналізму почалася після другої війни під гаслом винищення "вісниківства" і компрометації "людини визвольного руху". Найбільш цікаве те, що "тверезі" політики, які зворохобилися проти ідеї націоналізму, як шкідливої "єресі", як "бандитської" ідеології ("щастя ножа") — бандитами і шкідниками плямували взагалі самостійницьку ідею ще перед першою війною і під час неї. Вони повставали проти воскресіння козацьких традицій ("розбійники, вори"!). Вони ж перші висміювали, потім замовчували, або під моральним примусом чи для бізнесу — нарешті, лицемірно зволили "признати" тих, які ті козацькі традиції перейняли, тих, які в 1943 р. в Україні роздмухали "новий вогонь з Холодного Яру". Зіставлення цих фактів дає багато до думання! Мабуть, ті "тихі і тверезі" — всюди бачили огидний їм, той самий психічний тип: і в "апостолах хижацтва" — націоналістах і в "найгірших елементах суспільства": самостійниках, і в Шевченкових "розбійниках", і в їх реінкарнації року Божого 1943. Ствердити цей факт дуже важливо; він допоможе пізнати ментальність людей "тихих і тверезих" противників націоналізму і за що вони на нього вогнем дихають. За що вони, що проповідують любов і "згоду в сімействі", так ненавидять цей тип в усякій формі — в формі "єретика", провідника, в формі революціонера в Галичині перед другою війною, в формі провідника самостійництва чи націоналізму, нарешті, в формі повстання новітніх часів. Яку власну мету мають ті "тихі і тверезі"? Який тип людини мають вони за свій ідеал, який протиставляють "хижацькому", "бандитському" типові націоналізму?"

Найгірше з усіх прозрадився Панько Куліш. Офіційно він протиставляв "запорізькому розбишаці" тип козака-городовика", ніби "культурника", — "розбійникові", анархістові. Та це були слова, в суті речі було щось інше. В листі до однієї приятельки він писав: "В тебе козаччина — корінь і цвіт нашої національності, а в мене — вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж в середніх віках західним сусідам допомогли лицарі, дарма, що мала своїх Нібелунгів". Ось з ким порівнює Куліш козацтво! З лицарством! В другоіму місці признав Куліш, що віджив в козацтві дух старих русичів. І тим не менше — він відкидає козацтво і тішиться, що з ним дала раду Москва! Чому? — Тому, що його ідеалом був тип — як він писав — "мєлкопомєстного пахаря", хуторянина, закоханого в своїх садках і левадах, схильного передусім до ідилії. Йому осоружний був тип лицаря нашої давнини, тип Шевченка. Звідси другий бік психологічного обличчя Куліша: силу, яка дасть йому змогу сидіти тихенько в його затишному кутику, він охоче признає, хоч би ця сила була сила чужого тирана. Це треба запам'ятати, бо це складова частина всіх духовних нащадків Куліша аж до наших часів. Знана річ, як, картаючи козацьких "харцизів", він покірно схиляв голову перед тиранією Москви, вихваляючи великих "культурників" Петра і Катерину, яких Шевченко звав: одного — катом, другу — голодною вовчицею. Більше того! Куліш називав гетьмана Богдана руїнником, а водночас писав про царя Івана Грозного: "Я його не ненавиджу, а жалію його, він у мене в серці сидить з своїми крутими нахилами і гарячим серцем"... Який суворий присуд Богданові, і яка ніжна поблажливість до московського звіря в людському тілі! Та ця риса характеристична всім нашим "культурникам", "моралістам" і "статечним людям". Куліш був проти запорізького "хижацтва", але за московських "культурників". Орган одного з двох католицьких таборів в Галичині не щадив наклепів на націоналізм, плямував романтика Запоріжжя Шевченка, як людину неморальну і шкідливу, але звеличував пам'ять Петра і Катерини (О.Назарук в "Новій Зорі")... Яке це все однакове і як ця внутрішня логіка об’єднує "статечних людей!"

Та ж "Нова Зоря" вчила, що націоналістичний, політичний патріотизм — це "поганське варварство", щось аморальне. Моральний же патріотизм, це той, "який проявляється в літературі, в національних піснях, в національних гімнах, в народних обходах, в одязі, у меблях, потравах"... Ось до якого "патріотизму" додумалися галицькі рутенці перед другою війною! Якраз до такого, до якого в 1874р. додумався наддніпрянський малорос Михайло Драгоманов з товаришами, яких він хвалив і перед москалями виправдував за те, що "їх місцевий патріотизм не має в собі нічого політичного, вузького та ретроградного, як патріотизм козакофільський, і не суперечить патріотизмові все руському, так само як патріотизм сіцілійський не суперечить патріотизмові італійському".

Ось який був "патріотизм" малоросійського драгоманівства і рутенського новозорянства. Ясно, що їм огидний був і патріотизм Шевченка ("козакофільський") і патріотизм націоналістичний — "вузький ретроградний", на думку і соціалістів і новозорянських псевдокатоликів і "монархістів"-хохлів, і шерехівців. За їх всіх голосними фразами про ретроградство, аморальність, єретичність і ін. націоналізму — крилася попросту обмежена ментальність тих, які прагнули втекти від політики, а лише тихенько сидіти і плакати перед чужою силою в своїй "Сицилії", в провінції, в Малоросії, невідділимій частині "общого отечества".

Ця логіка незмінна. Один орган нібито "правих монархістів", здавалось би "екс офіціо", повинен триматися козацьких традицій, правди прадідів великих. Коли ж спробуєте відкрити ту Правду, як вона промовляє з творів Шевченка, Стороженка, Котляревського, Гоголя — це виводить їх з рівноваги. Бо ці автори ставлять на високий постамент Запоріжжя, але, "монархісти" нічого в тих авторах не вичитують, окрім ґлорифікації... Сірка, анархічного "степового духу". Протиставляють вони тому героїчному духові — кулішівство, дух "городового козацтва". Прекрасні статті Токаржевського-Карашевича ("Визвольний Шлях") доводять, що засновники, інспіратори Ордену Запорізького були не розбишаки, а члени нашої аристократії, вони надихнули Січ своїм духом. Але якраз цей дух осоружний тим демократам "монархістам". Для того вдаються навіть до фальшування історії. Сірко, мовляв, виступив проти хана, коли той був союзником П.Дорошенка... Так, та незабаром підтримав Дорошенка! Та цього "монархісти" не знають. Не знають і про те, що "степовий анархіст" кошовий Кость Гордієнко був сильною підпорою і помічником гетьмана Мазепи та шведчини. Не знають і того, що якраз проти великих задумів і планів П.Дорошенка виступало лівобережне, так миле "монархістам" — городове козацтво — "гетьман-попович дурний Самойлович" і Многогрішний. Ніхто інший, як шляхтич-аристократ, Іван Виговський казав — "військо запорізьке єсть корінь і утвердження честі і слави Військам Городовим", в тому війську Запорізькім в проводі було далеко більше культурних і освічених людей, ніж в деяких "монархічних" часописах нині. Це лише деякі польські й московські історики, а слідом за ними і дурні хохли представляють те військо як "гніздо розбишак". Про це все забувають "монархісти", бо, не зважаючи на їх голосні фрази, незалежницький дух лицарства Запорізького є огидний їм. І знову логіка "статечних людей" діє і тут. Як тільки хто проти того духу Товариства Низового, то зараз же дивиться до чужого тирана. Тому той самий орган монархістів М.Гетьмана ("Наша держава", ч. 4, 1953) після цілого водоспаду "великих слів великої сили" про соборність, самостійність і ін., нагло додумується, що головне завдання нашої політики є... союз з Москвою! О, певно, не з більшовицькою, ні, а з тою – невідомою — яка повстане пізніше: — "не вічно ж нам на воєнній стопі бути з москалями!" А коли є така настанова втомленого довгою ворожнечею хохла, то тоді в аргументах не перебирається. Нащо цей "союз" нам здався? Бо його потребує Москва (доводить часопис п. Гетьмана), бо "потребує нашого збіжжя і вугілля". Москва потребує нашого вугілля і збіжжя, але зовсім не потребує "союзу", вона бере це просто так, особливо, коли має проти себе "самостверджених малоросів", які завжди пропонують свій "союз" і обійми "старшому братові". "Московська політична еміграція може стати завтра приятелькою і союзницею національної України" — пише часопис. Звідки він це взяв? Ніщо ж на це аж ніяк не вказує! Та це не важливо, "малорос" вже змучився бути на воєнній стезі з москалями і йому треба відпочити. Цього на ґвалт потребує його ідилічна душа. От і верзе казна-що. А "братія мовчить собі, витріщивши очі. Може так і треба?"

Як у Куліша, як у "Нової зорі", так і у "Нашої держави" — наперед напасть на "степовий анархізм", а потім починається та сама пісня сентиментального хохла, нездібного ненавидіти насильника:

Гей, українець просить немного
Волі для рідної мови,
Но не лишає він ко всій Руси
І к всім слов'янам любови.
З північною Руссю не зломим союзу,
Ми з нею близнята по роду,
Ми віки ділили і радість і горе,
І вкупі приймемо свободу.

Про такий "союз" вівці з вовком мріяв у цих своїх віршах Драгоманов, а тепер мріє М.Гетьман. Не в союзі тут діло, а в психології людини, що мусить любити москаля. Весь їх лемент про гетьманство і монархізм, — все це фрази.

Коли вони мають ідеал, то певно тих гетьманів, що "як Кирило з старшинами" цариці, "мов собаки патинки лизали". А запорожців і орликівців, які в Криму і закордоном готували коаліцію проти Москви — закарбовували як "бездільників", що непотрібно мутять народ. Цілком так, як тепер гетьманці з "Нашої держави" карбують запорожців і тих, що їх на постамент, як взірець ставлять.

Другий подібний часопис теж підносить ідею "союзу" з Москвою, а для того, щоб переконати, як це нам страшно потрібно, витягає з драгоманівської скрині, старе з'їдене молями шмаття: теорію "трьох Русей", мовляв і українці і москалі — той самий народ, та сама Русь, то чого ж нам сваритися. Ще трошки і нам доводитимуть, що усякі "степові анархісти", ті, які не признають теорії "трьох Русей" і не прагнуть "союзу" з братнім народом московським — є просто антидержавники... ("Державна думка"). — Так буває в суспільстві, в якому командні верхи займають спрагнені ідилії, втомлені життям і ворогуванням Санчо Панси.

Ненависть тих Пансів до "хижаків", це просто ненависть до засадничо ворожого їх санчо-пансівській психіці типу людей, яких стихією є боротьба мечем або проповіддю проти чужої сили і проти "рідних братів", яким та сила імпонує або їх лякає. Та пансівська логіка діє в мозках і інших противників націоналістичної ідеї — галицьких радикалів-соціалістів. В їх очах націоналізм — це ідеологія "макіавеллізму" — втілення зла. Та й тут вилазить шило з мішка! Куліш не терпів запорізького хижацтва, і любив Петра, Катерину і навіть Івана Грозного. Назарук "крив" націоналізм і націоналістичну молодь в Галичині за бунт проти Польщі, і адорував тих самих петрів і катерин, які знищили "Січ біснувату". Монархісти "із малоросів" не визнають анархістичної Січі і прагнуть "союзу" з братнім народом московським. Те саме роблять радикали. Ненавидять націоналістичний "фашизм" і люблять комуністичний фашизм Тіта. Ненавидять націоналістичне "хижацтво", і хилять спину перед хижацтвом московського більшовизму. Чи то тоді, коли вогнем і мечем він, як "бос", приїхав душити свобідну Іспанію і церкву католицьку, до якої офіційно панове радикали належать. Чи в 1939 році, коли то "три демократичні партії зложили москалям заяву лояльності, пропонуючи свої послуги в дошукуванні Галичини... З тими "лоялістами" готові завжди співпрацювати і псевдоапостоли з "Шляху". Вони ніби теж не проти "повені гонів і почувань", о, ні! Лише хочуть дати тим "гонам" — тверді береги Божих заповідей;... Тільки ж у них так виходить, що ті "береги" все покриваються з берегами, встановленими для нашої активності чужими пилатами. Не життя вони нагинають до тих Заповідей, а Заповіді хочуть нагнути до спокійного і безпечного життя. Їх проповідь — проповідь фарисеїв, полемізувати з ними все-одно, що товкти воду в ступі, або сперечатися з сліпим про барви. Радо йтимуть вони у "єдиному фронті" тільки з партіями, які були настільки моральні, що Сталіну в 1939 році лояльну співпрацю пропонували..., а нападаючи на "розбишак", вони завжди вибілюватимуть студинських і костельників. Один Панса є завжди копією іншого.

Прошу вдуматися в те, що це значить — лояльна співпраця з Маленковим і Хрущовим! Коли б ці останні ласкаво зволили прийняти пропозицію радикальних і демократичних галицьких патріотів, то робили б ці ту саму роботу, що й Тичина, Рильський, М.Рудницький, П.Карманський, Крип'якевич, або в міру індивідуальних нахилів, попихачі Берії... "Самостійність, соборність" — це у них фрази перед широкою публікою. Вони в суті речі про ту самостійність думають так само, як давніше їх світоч Карл Коберський: — "коли волю народу забезпечить окремішність, треба змагати до окремішності; коли ж волю країни забезпечить спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію". Отже, позиція теперішніх федералістів з "Східняка"! Далі той же самий світоч: "через самостійність до федерації, така програма революційного(?!), державницького соціалізму"... Одні слабодухи пишуть, що державність — це значить "триєдина Русь" і "союз" з Московщиною, інші — що державність це "федерація" і добровільне зречення самостійності, навіть коли б вона нам з неба спала. І ця порода "тверезих" патріотів вимагає, щоб український загал ставився поважно до їх заяв і голосних вигуків! Не випадок, що вони в своїй пресі підносять, як взірець патріотизму, Грушевського і Винниченка. Вони тільки у тому не зізнаються, але на ділі виправдовують круті стежки тих політиків, і якби трапилась нагода, а пан не викинув їх за двері, радо пішли б їх стежками — "союзів", "федерацій", кооперації і компрометації великої ідеї України. Ясно, що й вони мусять робити культ з ворога Шевченка — М. Драгоманова, ясно, що й вони мусять висміювати історичні традиції козацтва і його психологічний тип. Ясно, що вони мусять проливати сльози над "непотрібними жертвами", над тими, які гинули в гестапівських і московських казематах, чи в Повстанській Армії, в акції спротиву проти більшовицького режиму, з яким радикали збиралися "лояльно співпрацювати".

Ті всі моменти ідуть, як бачимо, завжди в парі. Тій логіці малоросів або Санчо Пансів вірні новітні ідеологи "східняцтва" (Шерех). Вони відкрили кампанію в літературі проти "вісниківства", вони намагалися представити філософію "людини визвольного руху", як старомодну і нікому непотрібну. Кого тій людині протиставляли? Протиставляли в житті типів "Юрія Переможця", що тепер в "Східняку" знайшов пристановище, а в політиці чеських Швейків, і теорію недразнення москаля, теорію порозуміння з ним (Власовщина). Це їх широка програма проти "вузького націоналізму". Певно, що ця широка програма відкидає традиції нашої минувшини, бо це в логіці малоросіянства. Відкидає ближчі традиції визвольної боротьби 1917-21рр. Тоді Україна боролася за незалежність. Шерех прагне і це споганити, і цей ідеал, інсинуюючи, що тоді Україна билася за якийсь неможливий "образ селянського раю, вільної без хлопа і пана громади" — громади, не держави, вільної від Москви! Признає, що тієї України образ "підніс Шевченко на п'єдестал майже релігійної величі" — України шевченківської. Інтелігенція українська переконалася, що "такої України не може бути", її хочуть лише українські "шовіністи". Не на неї треба орієнтуватись, а на "реальну, сучасну Україну" — тобто Україну московсько-більшовицьку.

Цей безсмертний тип хохла, що завжди орієнтується на "сучасну" силу, провидів Шевченко. І за нього були такі, що казали: "Від козацтва високі могили тільки, нічого не осталось, та й ті розривають. А він хоче, щоб слухали, як старі співають!" Так і Шерех. Після війни 1917-21рр. стара їх Україна вмерла, такої України "не може бути"... Ті самі характеристичні моменти психології, що в Куліша, в Назарука, в М.Гетьмана, в М.Стахова і в Шереха, — неґація традицій націоналізму, негація Шевченка (одверта чи замаскована), поклони перед Москвою або плазування до неї...

А головно – спільна ненависть до того типу вільної людини, не лакея, не раба, не чужого попихача, до типу, який був домінуючий в старій Україні, який як ідеал виглядав Шевченко, який проповідував націоналізм і "вісниківство", і який відродився знову на Україні під час першої і другої війни. Я думаю, що не буде пересадою сказати, що вся чесна громада — тих, що "союзи" з Москвою проповідують, тих, що про триєдину Русь варнякають, тих, що співпрацю Сталіну і Хрущову пропонували, тих, що "людині визвольного руху" протиставляють чеських і хохлацьких Швейків і героїв перш "МУР-у", а потім "Східняка", тих, що замість "вузького націоналізму" поручають "широку" власовщину, — що вся та чесна громада є намул на тілі нації, на тілі еміграції, колода в ногах її походу до великої мети. Вони є справжні ретрогради, які націю, що рветься в височину, тягнуть вниз, в намул пережитої драгоманівщини, галицької рутенщини, або новоспеченого більшовиками "всесоюзного" патріотизму.

Зведемо все докупи — і заклики спекулянтів від політики говорити навіть з засадничими ворогами української державності, бо інакше "треба лякатися, чи сьогодні взагалі багато знайдемо у світі балакунів", а говорити так хочеться... Коли візьмемо зазиви УВАН і радикалів, і органу Багряного "популяризувати" серед громадянства творчість комуніста, ворога самостійної, національної України В.Винниченка... І доповіді великих політиків на тему, чи варто вести збройну боротьбу з Московщиною, коли наперед невідомо, чи не забагато вона коштуватиме, чи "оплатиться" шкіра за виправу. Коли візьмемо деякі бюлетені, що інформують про великодушну московську владу, яка бере "свій пай" з нашого селянина, а якого "грабують" українські повстанці". Коли підносяться дорогі традиції москвофільської драгоманівщини і нападається — з наклепами, брехнями та інсинуаціями — на ідею націоналізму за те, що вона не хоче ні більшовицьких "достіженій", ні власовщини, ні марґолівщини, ні грушевщини, ні "союзу" з москалями, ні триєдиної Русі, ні тітовської "демократії". Коли принижуються натомість традиції Шевченка — то складається враження, що ми опинилися в задушній клоаці.

Ці панове можуть чіпляти своїм клікам, які хочуть партійні етикетки, вони убивають будь-яку віру в велич нашої справи, убивають любов до України, притуплюють ненависть до її гнобителя, до самої ідеї боротьби з ним. Через давнину, від Шевченка до Міхновського і до УПА — брудною смугою тягнеться ця акція "презренних малоросіян" проти тих, які словом або чином ведуть боротьбу не за московську, не за "сучасну", не за "союзну" з Москвою, не за "сіцілійську", а за правдиву, давню, незалежну, сильну і велику отчизну. Не сміючи одверто заявити, за що вони ненавидять і наші великі традиції і націоналістичну ідею, і ідеї Шевченка, вони кричать про "аморальність", про "хижацтво", про "гін для гону", про "щастя ножа" і т. п. Але ми знаємо, про що йде справа! Своєю боротьбою проти націоналістичної ідеї, вони душевно і духовно демобілізують загал, роблять його готовим до капітулянтства і до капітулянтів як "вождів нації". Оце є та мета і той людський тип, які вони протиставлять "розбійникам" і "хижакам". І їх діло не вдасться. Те, що вони ганьблять в націоналізмі — примат волі, примат боротьби, те "авантюрництво" — це той прекрасний духовний первень без якого ніколи не ставалося на цій землі нічого справді великого і тривалого. Великий період могутності Англії, Єлизавети Першої, період великих мореплавців і завойовників, сер Френсіс Дрейк, Ралей, Говкінс, Фробішер, Ноллі, з яких першого — хай наші "тихі і тверезі" затикають вуха! — першого так і звали "сейлор-баканір" — це були люди, що жили повним життям, відважним і сильним. Вони ж створили велич Англії, велич її "золотого віку". І згадуючи мабуть його, в своєму Різдвяному Посланії, сказала Єлизавета Друга, що власне цей "авантюрницький дух" ("хижацький дух") — якраз він створив велич Англії. Королева заявила, що вона бажає, щоб цей дух, дух молодості і сили далі горів би в душах її підданців...

Але що ці слова для патріотів української "Сицилії"? Та наші "сіцілійці" рації не мають. Більшість рідко має рацію. Тільки той тип українця, тип націоналістичного "хижака", тип шевченкового (в опінії Кулішів) — "розбійника", тип його "лицаря запорізького", тип його нащадка в теперішній поетичній Україні, в поезії вісниківства і резистансу, так само, як в лісах, горах і яругах України – цей тип виведе націю з низин погорди на вершини. Чудово схарактеризувала одвічний конфлікт двох типів Леся Українка між іншим в драматичній поемі "Адвокат Мартіян". Каже він:

"Зерно вродило плід занадто буйний,
упавши на добірну цілину, —
як не зібрать його, то він поляже
і зогниє. Прийнявши слово, діти
запрагли діла...
Діти в мене брате,
Не літеплої вдачі. Їх Господь
не викинув би з уст. Моя дочка
святою мрією горіти здатна, —
З таких бувають мучениці, брате.
Мій син одважної, твердої вдачі, —
Незгірший був би з нього проповідник."

Відповідає брат Ізоген:

"Це може бути. Тільки ж наша церква
Тепер не тим держиться, чим давніше.
Під час породу, звісно, ллється кров,
і рветься крик, але той час минувся.
Тепера церква мусить кров щадити
і в молоко її перетворяти,
і рівним голосом, як мудра ненька,
розважно говорити.
Наш єпископ не раз наказує дівчатам нашим
не рватися до мученських вінців,
а тихим послугом служити Богу.
Та й проповідників у нас — не брак..."

Ізоген доводить, що політика активного спротиву буде згубна, бо тоді:

"...розвалиться наш дім,
єпископа засудять на вигнання,
церковні добра конфіскують.
Чим же тіла і душі наші будуть жити?
Ти знаєш, — проти цього не поможе
ні проливання крови на арені, ні проповіді грім. (Мовчання).
Хто знає, може ще й шкода від твоїх дітей була б..."

Ось конфлікт людей з вдачею мучеників-борців і проповідників ідеї, і людей літеплих, які для рятунку "церкви" — це не конче є церкви, це символ кожної організації — готові забути про дух, про ідею, якою вона держиться. Коли міркування Ізоґена наївні навіть по такій-сякій стабілізації даної установи, організації, нації — то є вони злочинними в період боротьби за реалізацію великих задумів. Особливо в ці періоди — домінантним типом провідників і мають бути не ті літеплі патріоти дрібних здобутків і дрібних людей, а типи Валента й Альбіни, дітей Мартіяна. Поетеса говорить про церкву — символістично: Може бути й церква, може й якась "церква" політична, та чи інша установа суспільна. Завжди, хто рятував цю установу коштом погашення духа, який її здвигнув з нічого, духа посвяти, боротьби, віри, завжди той в остаточному рахунку тратив і ту "церкву". Відлітає тоді від неї дух Божий і розвалюється вона від першого копняка якоїсь брутальної сили, якої адепти мають більшу віру і більший запал боротьби. Як не мають нічого з "тихості і тверезості" Панса.

У своїх статтях про Запорожців Карашевич-Токажевський цитує старий вірш поета Твардовського про запоріжців:

"Же кедись з тих лотшикуф
Жеч бинь Посполіта Мяла нова."

Що з тих "лотриків" (розбишак і авантурників запорізьких) мала повстати нова держава. І те самісіньке говорив 20 літ перед Хмельниччиною князь Семигородський Бетлен Габор про запоріжців:

"Вони ще перевернуть Польщу, коли знайдуть для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора", а я б сказав — вождів, цілу їх касту. Тоді так і сталося, станеться і тепер подібне. І тепер ті "хижаки", розбійники, Шевченкові "юродиві", анархісти степові, перевернуть Росію. Коли знайдуть собі вождів подібних духом і розумом до хмельничан, не до літеплих "тверезих і тихих" спекулянтів, які для лакомства нещасного, для ідилії, для свого і своїх, спокою готові продати отчизну для якогось "союзу", "федерації", взагалі для "лояльної співпраці" з ворогом, який в кожній постаті несе нам, як нації, смерть.

Тверезі Ізогени, ось вже стільки літ гасять будь-яку спробу воскресити погаслий дух нації. Це ті шашелі, про яких писав з огірчинням Шевченко. Боротьба з ними і сепарація не літеплих від них, є пекуче завдання.

Повернути до Шевченка, з його гарячою любов'ю до України, з його гарячою ненавистю до катів, з його погордою до донощиків і фарисеїв, до людей з переламаним хребтом.

В них бачив одну з головних виразок суспільності:
"Не так тії вороги, як добрії люди"...

Травень 1953

ЗАПОВІТ СВЯТОСЛАВА ТА ІДИЛІЧНІ СМЕРДИ

В "Синопсисі" Гізеля читаємо про великого князя Київського Святослава, що "його їжа була суха, леговище на войлоку, сего ради розкошних і лінивих, всяких народів побіждаше". Цим аскетизмом своїм вождів і погордою земних благ, — цементувалася старокиївська Держава, також і козацька.

Коли майбутні історики будуть дошукуватися причин такої частої і довготривалої летаргії України, вони мабуть знайдуть, як одну з причин — ідилічну вдачу українця; його незнищенний нахил до миру, до розкошів і лінивства, до спокою, розрядки фізичної, розумової й моральної, до гоголівського Миргороду.

Приклади, які встають в моїй пам'яті... Петербург, "Андріївська Школа", де 1904-05 рр. щотижня збиралося українське студентство. За вікнами шуміло й гуділо велике місто, горою здіймалися хвилі революції. Страйки, розрухи, віча, замахи політичні, терор здолу, терор згори, арешти, щотижня когось бракувало і з наших "клюбистів". І ось — в цьому нервовому грізному повітрі одного вечора така сцена: на одній з парт сидять поряд два військові писарі — земляки. Коло уст сопілки і до стелі несеться розніжено тужлива мелодія... Ущух гамір міста, революції, забулися небезпеки завтра, а може й нинішньої ночі, — перед нами розстелився зелений луг, цвірінькали пташки, ніжно потічок дзюркотів і біг в якусь ідилічну, затишну країну байок і мрій. У цей час я вперше познайомився з поезією Лесі Українки, яка (разом з моєю вдачею) і врятувала мене від будь-якої ідилічної інтоксикації. Але багато моїх колег були зачаровані тими сопілками обмундированих хохлацьких фавнів.

Друга сцена. Революцію загнуздано. Кілька літ перед 1-ою війною. Київ, Лук'янівська тюрма.

Здається, два поверхи над нами сиділи арештовані за бунт вояки Селєнгінського полку. Збунтувалися вони і в тюрмі, їх "усмірілі". Під час нашої прогулянки "усмірителі" вертались назад з трофеями — з кількома забитими, закутаними в біле полотно, через яке на землю капала кров. Це був час перед революціями взагалі, голодовкою політичних, перед "подтягуванням" тюрми, коли кілька в'язнів було вбито сторожею за визирання з вікон.

І ось в цій атмосфері тривоги й непевності, — обнявши долонями коліна, на тапчанах з туманувато-замріяним поглядом, що рвався десь за залізні грати високого вікна, два земляки тужливо заводили: "Сонце низенько, вечір близенько". З облич видно було, що щезло тоді для них все довкола: мури й ґрати і те, що насувалося на нас. Вони бачили перед собою річеньку, Марусеньку та її рученьки... Довго, смакуючи, розпливалися ті хохлики в своїй ідилії.

Співали й москалі своїх пісень. Але це були тюремні пісні, як от "Славноє море, широкий Байкал" та інші, де було про втечу з тюрми, про небезпечні мандри втікача, не про ідилію. Єдина, не ідилічна пісня, яку я тоді чув від земляків, це був "Заповіт" Шевченка, який, вивісивши чорний стяг, співала камера сусіднього корпуса по вбитому сторожею товаришеві.

Та не завжди ідилічно кінчалися такі події. Рік 1939-ий, осінь, Береза Картузька. Перед нами часто невидимо зачаїлася бестія, готова до стрибка, користаючись з кожної хвилини нашого забуття чи необачності. Я думав тільки про це. Сиділи на підлозі, говорячи пошепки. Та не всі. Пригадую: кілька земляків, захопившись спогадами недавньої "волі", жестикулюючи, голосно, іноді посміхаючись, оповідали один одному щось приємне... Враз двері розчахнулися, і бестія скочила до камери:

І тих шестеро вийшли в оточенні варти в коридор. За пів години вернулись до мовчазної тепер камери, з перекривленими болем обличчями, дехто, тримаючись рукою за поясницю. Мабуть відбили в них тоді нирки, чи печінки. Хотіли забутися, поринути в ідилію...

Коли наша сторожа однієї ночі втекла і ми були вільні, кільки ж то в нашому тижневому марші за Буг, по дорозі ми "посіяли" земляків, що вранці не могли прилучитися до групи, затримані непереможними чарами якогось борщу, яєчні, чи вигідного нічлігу в гостинних селян, хоч більшовики були за спиною! Туга за відпочинком...

Часом та туга не має шкідливих наслідків. Але тільки часом. Іноді ж закінчується так трагічно, як для козака Нечая з думи, якого зарубали ляхи, які раптово напали, якраз, коли він з товаришами заходився в спокої "рибу-щуку їсти". Або так трагічно, як для не одного з ідилічних земляків, які в дні війни в Празі або у Львові попали в руки більшовиків тільки тому, що жаль їм було залишати свої роками призбирані меблі, затишну й звично-солодку ідилію рідної хатки... Ідилісти самі, вони і в голову не клали, що невблаганний противник не так ідилічно налаштований. Цей теж ідилічний настрій лежав і в глибині душі отих земляків-соціалістів, які так вірили, що новий Іван Грозний дасть їм право "рідної мови" ("українізації"!), а новий Петро І — "соціальну справедливість". Ідилісти так хочуть вірити, що без власного зусилля — можна скочити просто в їх вимріяний рай, що навіть в чужинця вірили, який їх туди заведе.

В літературі — повно цих ідилічних малоросів. Для одних ідилія це "чревоугодіє". Процесові запихання шлунку, розжовування й ковтання — смакуючи, присвячено багато сторінок в романі "Ост" — Самчука. Те саме в журналістиці.

В 1940р. один з українських дипломатів, подорожуючи по Фінляндії з важливою місією, описував — в одному журналі, — просторо і з захопленням ...чудові закуски на шведському кораблі. Я їздив цими кораблями (підчас 1-ої війни) і стверджую, що дипломат має рацію. Тільки в голову мені не приходило віддаватися чревоугодному захопленню з того приводу ні в розмовах, ні — тим паче — в статтях... Інший такий "політик", теж у важливій подорожі (на з'їзд КУК-у), роздумуючи над канадським вагон-рестораном, впадає в справжню чревоугодну істерію згадуючи про СССР: "А у нас! Як ото сядеш було, в скорий поїзд Київ-Баку... та як зайдеш... в той вагон-ресторан, та як подадуть тобі борщ український... та ще щось м'ясне та грибки мариновані та ще інші найкращі в світі речі, та коли поставлять перед вами "графинчик" доброї зубрівки..., то вам стає так приємно й радісно".

Так радісно, як одному гоголівському миргородчанинові, який з’ївши диню, загортав в папірець зернятка, а на ньому, в пам'ять цієї вікопомної події, писав: "сия диня з'їджена дня..., місяця..., року...," — з точними датами: Той самий сентиментальний шлунок і ті самі "радості" життя — спільна риса і панських, і демократичних Довгочхунів. На саму згадку про ті смаколики, у нашого демократичного миргородчанина — "щось стискається під горлом і вже котиться слина". Котиться вона йому й коли автор (за І.Сенченком) рисує портрет прекрасної харків'янки, краса якої вповні відповідає вульгарним смакам автора: "з червоними щічками, з такими ж губами, в червоній хусточці, вона крутить "голівку", "примружує чортинячі очі свої" і "збільшує декольте". Руки — "повнокровні", коліна — "монументальні" і т. д. так, що авторові відразу хочеться "плигати й веселитися" ("Нові Дні", ч. 43). Це їх краса і література! І як злостить автора, що хтось там від письменника вимагає писати "не те, що він хоче", а що "принесе користь визвольним змаганням". Тут хочеться писати, щоб слинка текла, "про графинчик" та ікру, про червоні щічки й декольте, — а вам нагадують про якісь "визвольні змагання"! Цим вже Шерех і Косач обурювалися. Немає, мовляв, свободи творчості, терор якийсь! Так колись на Шевченка обурювалися тогочасні Шерехи й Волиняки: чому не пише "про Парашу – радость нашу", а виволікає з могили якихось там гайдамаків. Для інших наших миргородців — ідилія — це задоволення від сексу. Під тим оглядом, навіть перевищуючи і авторів з МУР-у, і Хоткевича, і М.Коцюбинського — на першому місці стоїть В.Винниченко. Для третіх — ідилія це розкоші примітивного буденного приватного життя, з його дрібними радощами і уразами. Для четвертих — ідилія це з жаху перед страшним життям, бажання чкурнути в якусь мишачу діру, жити без напруги, без боротьби... На початку XX ст. багато таких ідилістів було в нашій поезії, а тепер є Рильський.

Завзято продовжує цю ідилічну "традицію" і сучасна шерехо-МУР-івська поезія. Вся вона тужлива, вся вона ніжна-ніжнесенька й безсила-безсилесенька. Ось вам вибір виразів з одного такого поета: смуточок, оченятуськи, колосочки, травиночка, дощик, трояндки, птася, голівонька, одежонька, дитяточко, земличенька, сиротяточко, світлонько, серафименяточко, природонька і т. п. Навіть "жах" є в того поета "ніжний жах", навіть вогонь — є "солодкий вогонь" (В.Барка). Не поезія, а мед, мармелад, патока!

Не поезія, а шамкання беззубої няні над колискою дитини. Поетові треба було б називатися не Барка, а Барченятусенько.

Як смішно інфантильна є його мова, так безсило-анемічне, плаксиво-замурзане є реагування цього поетенятка — на життя. В Україні бачить він тільки "очі слізні" бабусь і сиріток "лишенько безкрає", але тих, що борються з тим "лишеньком", мужів — він не згадує. Так ніби їх не було в Україні. Бачить все пасивне, а нічого активного.

Він тільки "кличе, помочі просить", "на чорну скаржиться недолю", хоче "ридати, слізьми каміннячко скропляти", "на флейтах потужити". Хоче чкурнути в якесь "царство ласки, тепла", мріє про "рожевий привид раю", про "спочинок серед вишень, в розкоші бузка і ромашки"; про те, щоб "спочити, спати", а тоді й "лихо пересидеться само ". Бо хто ж "ми" є у цьому жахливому світі. "Ми сироти на цій землі, не борці, не герої!" "Жебраки о ялмужну просящії" (Ю.Липа). Вітчизна для поета – це лише мрія про ідилію, "рожевий привид раю". Його герої — не велетні, а "прості люди", схилені до землі, про земне, про фізичний біль лише думаючі. Їх протест — це тільки скигління. Вони без борні "щастя дожидають". І Господь у поета, всупереч ясним словам Спасителя — хулу навіть на Святого Духа прощає! ("Богозневага").

Цікаво, що символом будь-якого зла у ідилічного автора є не більшовик, не Москва, а — "фашист-німота" і "цар". Забув щирочулий поет про москаля... А у віньєтках до окремих розділів збірки ("Білий Світ") менше або більше оголені дами з голубками, поснулі, або умліваючи з похиленими голівками, з безсило спущеними "рученятоньками", або в ніжних обіймах у такого ж ніжного хлопця. Похилені лінії брів, рук, тіла. Нічого, що пнеться вгору, все — що прибиває його в розпачі до землі, все прибите, розпорошене, знесилене. Дві віньєтки — з мечем, та й ті — або з поламаним, або з постаттю зігнуто тужливою, і (як видко зі змісту) — з мечем на (вже мертвого давно) царя або на (побитого вже) "фашиста", тільки не на москаля. І багато московських слів як "искренний", "лодочка", "криша", "вор", які (як і поета), очевидно, радісно привітав (в своїй рецензії) "мовознавець" Шерех, як "східноукраїнські діалектизми". Обом їх серцю мила мова "старшого брата".

Такий і другий — тієї ж породи автор (М.Орест), його вабить "праніжність квіток, тишина, сон-трави — невинні і дрімотні". Хотів би бути він рослиною; його вабить ідилічний краєвид, де "гаї замріяні", "спочили груші", горбки "блаженно тонуть" в "годинах супокою ", вабить його "чаруюча м'якість", "ніжність, легіт, пахощі лип ароматичних", час "дрімоти", хоче "лягти й заснути", весь "радісно-дрімотний ". Його душа – "сирота", яка "щемливу чує печаль". Від ударів Долі у його, мандрівника, "спала снага жил, згорнулася міць крил", стомилась душа злом, і сам ти — живий тлін". Чується він "окраденою дитиною", у дубі хоче скрити своє серце. Буревій життя мучить жалісливого поета. Мріє про "сумирне життя", хотів би вбити зло та — "немає такої сили, його душа утомлена і тужна"...

Така ця лірика ідилістів. Чи це не поезія? Як хто хоче... Але це поезія анемії, безсилля, охлялості, втоми, лірика того, який на страхіття життя — лише скавулить, як битий пес, та імпотентно зідхає за ніжною ідилією блаженного спокою.

Влізають ідилісти і в прозу. Переді мною дві книжки з совєтського життя (тих, що покаялися): одна капітана Корякова, москаля, друга — Юрія Одлиги, українця, майора сов. служби. Москаль — хоч і "розкаянний" — патріот своєї орди, близька вона йому навіть в її ексцесах, на життя реагує сильно, ненавидить німців, оправдує (мовчазно) і підбій України, Польщі. В його думці — москаль створений бути "солдатом" і "крестьяніном" (але останнє між іншим). Описує Коряков — останню війну "солдатів", не "крестьян".

Юрій Одлига ("Катруся") — описує війну московських посіпак з українським селом. В усій повісті ні сліду вогненної ненависті до насильника чи гніву, образи. Є тільки рев різаної худоби, голосіння безсилої жертви: "Мені тяжко..., ой як тяжко! Душа на шматочки розривається!" Пісня юнаків і дівчат — це у автора "не пісня, а плач"... І батьки такі: "батько дивиться на Петруся, а сльози кап-кап-кап..." Бо — "всі нещасні, нещасні!" ...Героїня сама про себе співає, як про "ягняточко дурне", "світ лихий, а люди злії"... І коли ж то скінчиться! А винні у всьому не москалі, а просто "злидні", які не знати звідки впали на ідилічну Малоросію. Така душевна реакція ідилічного малороса на більш як 30-літнє панування більшовизму в Україні! Така сама як і в Барки і в Ореста.

Коли читаєш цю поезію, хочеш її порівняти з другою справжньою поезією, Лесі Українки: "Невже на всі великі події, на все — у вас одна відповідь є — мовчання, сльози та дитячі мрії. Більш ні нащо в вас сили не стає?"

Порівняйте цю поезію ("сліз і дитячих мрій", цю естетику декадансу) з поезією Лесі Українки, Шевченка, Маланюка, Теліги, Мосендза, Ольжича, Клена, Боєслава, або Зерова чи Филигювича, — побачите, що це дві поезії, дві літератури. Поезія Барки, Ореста — поезія людей, прив'язаних до матерії, до особистого, чи родинного "благоденствія", що мріють про ідилію, радість черева і сексу, всього, що від талії — нижче. А на удари долі знають єдину реакцію — як черепаха влізти в шкаралупу і, скиглячи, пересидіти лихо. Поезія Лесі Українки та інших щойно з нею згаданих, — це поезія сильних духом, література аскетів, борців. Їх пафос до всього, що від талії вгору — пафос серця та ідеї.

У перших натомість культ землі, яка родить, плодовитої жінки, культ фізичного тепла, чисто фізичної плотської любові, культ фізичного болю. Це поезія не тих, які формують і різьблять життя, а тих, що їх, як глину, вирізьблюють інші у власну форму. Дві відмінні і протилежні психології! Одній — смішний пафос і смак плебейства, другій — осоружні ідеї й захоплення, весь стиль літератури патриціанської.

Що з цією останньою має письменство пестотливих сюсюкал і скигліїв або ентузіастів ковбаси та чарки? Що спільного мають їх стокілограмові пикаті красуні з "монументальними колінами", з постатями приятельки Шевченка, княжни В.Рєпніної, М.Башкирцевої чи О.Теліги? Що спільного має мова тих "жебраків о ялмужну просящих", — з суворою мовою "Слова о полку Ігоревім", "Милості Божої", Козацьких Літописів? Самі автори й критики тієї літератури зраджуют щодо своїм смакам. Кого вони друкують, кого передруковують, кого поручають читачам? Істерика і неврастеніка Сосюру, ідилічного поета вудки й очеретів Рильського, придворного совєтського блазня Тичину, Барку, Ореста, ніжно-ліричного Олеся. Вже Зеров, Филипович, Маланюк, Клен, а навіть і Леся Українка їм були чужі, бо не мали в собі нічого ідилічного, ні простацького.

Чужі критикам, аматорам і авторам ідилічно-простацької літератури дух, ідеї і весь суворий героїчний стиль тих поетів. Забагато їм в них духу, замало тіла, забагато горіння душі — замало тілесного тепла, забагато величного — замало "гарненького", забагато мужнього — замало ніжненького, забагато борні — замало солодкого спокою, забагато напруги — замало відпруження, забагато ідеалістичного — замало ідилічного. Коротко — забагато шляхетного, мужнього, а замало рабського. Дві літератури, дві психіки, дві вдачі. Одну ведуть, друга — сама веде інших. Протилежність між ними в усьому! Одні п'яніють від горілки в "графинчику", інші від буйних мрій, високих дум ("Епілог" Л.Українки). В одних — "слізоньки" від фізичного болю, в інших — сльози ентузіазму від споглядання величного (Шевченко — коли дефілює перед його віщим зором героїчна Україна, "гетьмани всі в золоті"). Одні – "помочі просять", інші — її немічним самі приносять. Одні — "ніжні" і м'які, інші — тверді й суворі. В одних – "стомлені душі", в других — героїчні. Одні пхинькають — щоб хтось їх з біди визволив. Другі кличуть визволитися самим: "вставайте, кайдани порвіте!" Одні, коли гинуть, то не знають за що, як розчавлені чоботом хробаки. Другі — (Іфігенія Л.Українки) гинуть свідомо "для слави рідної Еллади", рідного краю. Одних слово — щоб квилити безплідно, у других — це "твердая криця, що серед бою іскриться" (Л.Українка), це зерно, з якого виростають мечі (Шевченко). В одних героїні — "сиротяточки" — "матусеньки", "ягняточки дурні", у других — Кассандра, Іфігенія, революціонерка ("Грішниця"), Міріям (Леся Українка)... У одних герої "малі", "прості люди", до землі похилені, слізоньками обмиті, — у інших — нащадки Прометея, Іван Гус, Жижка, Антей, Роберт Брюс, Трясило, Гамалія, Гордієнко, неофіти, перші християни, Месія (Шевченко, Л.Українка) і т. д.

Дві психічні раси — плебеїв, і — вільних духом людей, рабів і свобідних. Ту першу расу в давній Спарті прозвали "ілотами". В деяких державах старої Еллади поетів отакої скиглійської музи видаляли за границю, щоб не демобілізували дух нації. В нові часи Салазар португальський просто заборонив співи скавулячих пісень. Спартанці, навпаки, забороняли касті "ілотів" (по-нашому, голоті) співати героїчних пісень, щоб в рабах не прокинувся героїчний дух, небезпечний для панування спартанців. Наглядачі шмагали бичами ілотів, яким заманулося співати пісні на честь героїв і гімни на честь богів. Те саме робиться за залізною заслоною. Вогнем і мечем Москва і її наймити винищують там нашу героїку і в житті, і в письменстві. Тут це останнє роблять різні "китайські добровольці". Щоб не роззухвалилися українські ілоти, "щоб пам'ятали, що героїка не лише для — старшого брата", а "безмозглому хохлові" до того зась.

Коли наші ілотські автори чи критики беруться за героїчну тематику, то виходить карикатура. "Апостоли" Барки – це не одержимі духом вістуни нової правди, а якісь біженці проти волі, які плачуть, що покидають рідну сторононьку і рідних братиків та сестричок. Гетьман Богдан у Косача — не вождь лицарства низового і нації козацької, а ватажок банд горлорізів, які різати панів вибралися. А Шерех просто писав, що якби О.Ольжич і О.Теліга були живі, то стали б членами МУР-у (разом з ним і Косачем), а потім, мабуть, ще й "федералістами'', так йому йдеться про те, щоб тих, які на горі, до свого рівня знизити! Метода та інтенція таких трюків знана. Пишуть же більшовики, що Шевченко був приятелем Бєлінського й Чернишевського! Писав теж якийсь совєтський віршоплет: "Коли би жив Тарас тепер, то був би членом ВКП". Щоб збити його з постаменту й опоганити, як так теж переконує Шерех — (на совєтську модель), що О.Теліга і О.Ольжич були б у "МУР-і"...

Цікавий факт до тієї ж теми: В серпні 1939 р. випустив "Вісник" книгу "Героїчний театр" (Н. Ґеркен-Русової) — Значіння й роль героїчного театру для нації. Більшовики (коли вступили до Львова) зачислили цю книжку та її тенденцію до "особливо шкідливих". Героїка, — доводили на зборах партійні "оратори", – річ потрібна, але... героїка комуністична на службі Москві. Пропаганда ж героїки між українськими ілотами – осуджувалася якнайгостріше. Це не перший і не останній факт, коли прекрасний "меч духовний", викуваний іноді українськими ж руками на ворога, зараз же пізнається і розцінюється ворогом, як особливо небезпечний, – але не зацікавлює ідилічних "любезних земляків". Або – у спілці з ворогом — теж оголошується ними, як шкідливий і непотрібний.

Розпаношилися ідилісти і в нашій політиці. Читайте "демократичних" філософів! Який їх ідеал вождя? — Це людина "ніжна", "вибачлива", "толерантна" — навіть до тієї "рідної" погані, яка грає на руку ворожій силі. Осоружні їм всякі "ізми". Ради Бога не націоналізм! Щось по середині, щоб можна раз сказати так, а раз ні. Щоб не напружувати — ні думки, ні волі.

Деякі ідилічні політики всі патріотичні гасла на прапорі виписують. Тільки — як має виглядати та Україна — не знають: це "рішить сам народ"! Що це значить? Це значить, що вони не мають жодного плану, жодної ідеї що до цього, жодних симпатій чи антипатій. Ці люди — не будівничі, бо хто задумує будувати щось, той не лише зриває стару будівлю й розчищає грунт, той знає, що він натомість прагне збудувати; якого стилю має бути будова, якого кольору, з вікнами на захід, схід, північ, чи південь. Коли сам не будує, бодай допомагає будівничим (тому "самому народові"), як повинна на його думку будівля виглядати, та для ідилічних політиків це завеликий клопіт! Завелика напруга думки, завелика для ідиліста відвага душевна потрібна для цього! Воліють "вмити руки", покласти це на плечі міфічного "самого народу"; воліють не наражатися ні тим, які прагнуть будівлі в стилі Святої Софії Київської, ні тим, що хочуть монголо-московського Василя Блаженного в Москві. Уникнути напруги волі!

А от з характеристики-некрологу одного вождя, написано його приятелем. Той вождь "був усім, тільки не типом "державного мужа", "не людиною криці", не "твердим і рішучим борцем". Він "був людиною страшенно м'якої вдачі, страшенно слабовільний". Ну і "заломлювався, через ту свою м'якість і слабість не мав так того впливу на оточення, щоб бути лідером партії, групи, руху. Отже був лідером, не маючи жодних прикмет лідера! Просто був "муравлино-роботящий" ("Свобода", 27. VI.)... Таке пише з симпатією приятель про людину, що її емігрантська демократія винесла на відповідальну посаду вождя багатьох партій і визвольного руху... Малює той приятель, між іншим, цілком вірний портрет! І другий муравлинщик стверджує, в тому ж часописі, що був той "вождь" демократії — "один з наймаркантніших політиків наших". Які були інші менш "маркантніші"?!

Спокій ("розкоші") і перемовини з усякою силою, уникання великого зусилля ("лінивство") скинути з охлялих плечей тягар принципів, однієї ідеї, однієї віри, — лінивство думки, — риси цих політиків. З тих психічних рис зродилися і спроби нав'язати нам — взірець — політику дурнуватих чеських Швейків і конкуренція з Гулаями і примітивне хуторянство: "соборність, самостійність"! — для "народу", а там, де ніхто не бачить — угода з черговим паном, щоб спільно з ним бити клятих "фашистів" українських. З тих самих психологічних рис випливло і нове "зміновіховство": орієнтація на "сучасну", комуністичну Україну, як "єдино реальну"! Не видумувати нового, пристосовуватися.

Не раз та туга за ідилією прибирає гротескові форми. Є органи "державницької думки" (в Канаді), які настирливо поручають менше цікавитися "світовими подіями та політичним рухом", а більше "великими подвигами героїв", які не Україною журяться, а приватним своїм "благоденствієм". Бо правдиві герої, гідні наслідування, це ті, що на еміграції "позакуповували люксусові готелі, ресторації, магазини"... "Це — великі подвиги". Це правдиві "герої дня" — чиї вчинки починають "нову історію, яка яскраво говоритиме про велич і силу українського духу".

Ось у чому велич українського духу! В рестораціях, в шинках! Ось де він виховується! Очевидно (вони годяться) треба "витворити чимраз сильніші характери державників", коритися "символу і маєстату України", але як? — Через пікніки і "контести", коли Високоповажана Гапка Свербигуз — під оплески "державників", дістає "титул королеви", тимчасом, поки правдива не з'явиться у Києві.

Це все було б темою для сатиричного журналу, якби такі "державники" і "герої муравлиної праці" без волі й характеру не пхалися на становища провідників народу, -— на місця, які займати сміють лише нові Петри Дорошенки, Вишенські, Могили і Богуни.

Жах охоплює від самої думки, що в той час, як москалі піднімають з своєї давнини андріїв суздальських, іванів грозних, петрів, виставляють патріотичні опери "Декабристи", "Іван Сусанін" ("Жизнь за царя"), "Война и Мир" — Прокоф'єва, що їх відвідують нові івани і петри, — сталіни і маленкови, — в той час у нас з тупою ярістю нищать традиції великого минулого, плюгавлять "людину визвольного руху", поезію резистансу, їм протиставляючи "простих малих людей", безвольних, слізливих слюнтяїв в літературі, а в політиці "вождів", яких хвалять якраз за те, що через слабу волю не в силі кермувати ні групою, ні визвольним рухом...

Ні, не створять національної літератури ті "дурні ягняточка" з "слізними очима", що хочуть "тужити", "ридати і просити" з тугою за "сумирним життям"; які — самі признаються — обернулися в "живий тлін". Не створять вони ніколи потрібної нам героїчної літератури в дусі Шевченка або "Слова о полку Ігоревім". Так само, коли на провідних політиків будуть випихати людей "слабосильних, м'яких, без крові борців", коли такими схочуть валити потугу новітніх іванів московських і петрів, — то Україна вічно лишиться погноєм для чужої імперії. Герої муравлиної праці — позитивний тип, але — на своєму місці, як вчив Сковорода. Добре, що вони орють, жнуть, співають, провадять кооперацію, або спортом, чи танцями займаються, віддані своєму приватному життю з його дрібними чеснотами. Там — ті "прості, малі люди" — на місці й корисні. Нехай собі творять літературу для сентиментальних Марусь і Гриців, сюсюкаючи як збитий дідусь — як Орест, Барка чи Одлига.

Коли ж "герої" з психологією цих авторів, або того "вождя" з "Свободи" кажуть, що вони "сіль землі" української, її покликані провідники, що якраз вони з "втомленою душею", безсилі "вбити зло", зам'які на це, без "твердої рішучості борця", без вогненного пророчого слова Шевченка чи Л.Українки, що якраз вони, ті "жебраки о ялмужну просящії", вони є наші "Мойсеї", то мусять знайтися такі, які б вигнали їх бичем з храму з їх крамом і ослами. Ні національної літератури, чи взагалі мистецтва, ні держави ця каста не створить, не сформує нації ні духовно-культурно, ні політично. Ухил в ідилію розклав нашу козацьку еліту. Тепер розкладає демократичну. Не значить це, що вожді нації падають з неба. Не один і не два з тих "простих людей" опиняються в касті еліти. Але в сотий раз повторюю, тоді, коли відречеться психології тих, кого звав Шевченко "свинопасами", або Яремами, які вміли лише давати всякому насильникові "коверзувати" над собою, "хилитися" і "плакати" працюючи (плакати очима чи плаксивими поезіями).

Оформлюють націю духовно, культурно, політично — іншого формату люди. Це велике діло — яке й вимагає великих духом людей: Володимира Великого, Олега, Хмельницького, Ольги, Вишенського, Петра Могили, П.Дорошенка, Антонія і Феодосія Печерського, Сковороди, Шевченка. Це люди з іншого тіста. Князь Святослав був аскет і герой: "Ядь бо Его бі суха, легание на войлоку; сего ради розкошних і лінивих всяких народів побіждашє ", — цебто ті ідилічні народи підбивав, одним з яких хочуть нас зробити ідилічні хохли.

Люди, подібні Святославу повинні в Україні повстати, які ненавидять все те, що дороге плебеям і люблять все те, що їм огидне. Які ненавидять ідилію і спокій особистого щастя і тілесних насолод "простих людей", які над "муравлину працю" знають працю вищого роду; які постачають людству не "ловців риби", чи продуцентів збіжжя, а "ловців людей", які прив'язані не до земного, а до ідеального; які захоплюються не гарним, а величним, а щастя шукають не в розслабленні та ідилії, а в напрузі й боротьбі.

Вони скарають новітніх Петрів і Іванів московських за Базар і за Київ, і за Львів, і за Полтаву. Тільки вони, які не схильні до ідилії, перемагають тих, що до неї схильні. Ті, що не терплять спокою, перемагають тих, що його над усе кохають. Ті, що задивлені в великі постаті великого минулого — перемагають тих, що пропагують культ "малої людини". Суворі перемагають розпещених. Ті, що чуються панами — тих, що є душею плебеї. Так було, так є, так буде.

Жовтень 1953

ДУХ ОТАРИ І ДУХ ПРОВІДНИЦТВА

Мине сто років і якийсь український соціолог із здивуванням розглядатиме одне патологічне явище в нашому громадському житті, а саме — дурійку об'єднання. Об'єднання, як самоціль! Щоб не було проводу одного якогось табору, хоч таке буває всюди, хоч би у Великобританії, де націю провадить якась одна партія, а ніколи — якесь об'єднання. Ця відраза до провідництва іде в нас так далеко, що всі групи охоче спихають його на плечі так званого "народу", народ вирішить, народ нам вкаже... Кому вкаже? Проводові!? Добре уявлення про те, що таке провід...

Народ, маса — знає, хоч і не завжди, — чого він не хоче. Та рідко знає — чого він хоче. Коли у 1917 р. в царській імперії вибухнула революція, народ знав чого він не хоче. Але не знав чого треба хотіти, щоб не було того, чого він не хотів. Це йому має сказати провід, який і поведе його добрим шляхом, якщо провід добрий, або облудним — коли провід поганий. Народ у 1917 році не хотів війни, не хотів слабого царя, ні дворянської касти, ні армії, ні поліції. Але що треба було поставити натомість, — він не знав. Провідна група, яка йому витовмачила це — були більшовики, які й пояснили, що замість поліції — треба міліцію, замість царської армії — треба червону армію, замість війни — "пахабний мір", замість царя має бути Ленін, а замість зруйнованого дворянства, як правлячої касти — "народних комісарів". Недисциплінований, некультурний, дикий в жадобі помсти й стремлінні до добробуту й вигоди московський народ – повірив облудному рецепту більшовиків і пішов за ними. Що з того вийшло, бачимо. Але про інше йдеться: про те, що народ не формулює позитивних цілей революції, це робить за нього та чи інша партія або група, за якою піде активніша частина народу і пасивно — пасивніша. В боротьбі між собою кількох претендентів на національний провід у Росії, перемогли ленінці, розбивши не тільки сили царистів, але й лібералів, "есерів" та інших лівих.

Так само було в часи французької революції 1789-1804 рр., коли в громадянській війні і в кривавій боротьбі різних революційних національних груп, перемогли на довший час якобінці (Робесп'єр, Марат, Сен-Жюст), поки їх не змела армія Бонапарта. Так було за часів революції Кромвеля, коли керму державного корабля обійняла не ціла залога, а меншість — "капітан і старшини". Так було за повстання Богдана Хмельницького. Великий гетьман ніколи не робив жадних об'єднань, він підняв прапор повстання сам з Військом Запорозьким і ні для кого не було таємницею, що він і хмельничани — у випадку перемоги — будуть тою провідною кастою, яка правитиме визволеною Україною і об'єднає націю.

Не інакше було, наприклад, і в Польщі між двома війнами. Пілсудчики, що заволоділи державним кермом, далекі були від того, щоб мати за собою народ, край. Коли польські легіонери в 1915 р. з'явилися у визволеній від москалів Варшаві, були випадки, що їх викидали з трамваїв...

Цей самий натовп віддав пізніше владу в краю у руки пілсудчиків. І так буває завжди: формулює завдання нації і доби, веде народ та чи іншу активну меншість.

Чому це так буває? Знаний історик Іполит Тен пояснює це явище на прикладі французької революції. Він так характеризує пересічних французів того часу: "Уникнути ізоляції, приєднатися ліпше до найбільшої громади, завжди творити масу, якесь більше тіло, все йти за імпульсами згори, які збирають докупи розкидані одиниці, таким є інстинкт отари". І ним, власне, була заражена французька маса. У вирішальні моменти революції — ця маса корилася якобінським терористам: "привичка коритися і певна м'якість вдачі, виплекані адміністрацією монархії і давньою цивілізацією, знищили в людині здібність передбачати небезпеку, мілітарний інстинкт, здібність покладатися лише на себе, волю, допомагати собі взаємно, рятуватися самому. Тому, коли революція обертала таку націю в стан первісних неупорядкованих відносин, домашні приручені звірята були пожерті хижаками". І дальше: "Французи потребують чутися збаранізованими, їм треба дотикатися один другого; чванство, ні правил, ні методи, бунт на словах і ні однієї душі, яка б не тремтіла перед капралом"... А звідти виходить, що вони "маючи потребу, щоб ними правили, як барани потребують чабана і сторожового пса, приймаючи або зносячи їх, хоч би чабан був різником, а сторожовий пес — вовком".

Ці слова Тена відносились, мабуть, не тільки до французів. Може він виразив свою думку надто драстично, але тим не менше вона в своїй суті правильна. Маса, в своїй величезній більшості зайнята своїми буденними справами, боротьбою за хліб насушний і потребує охорони, миру, добробуту. А ті, що її провадять і охороняють від вовків — пастирі й сторожеві пси — це активна меншість, люди іншої породи, зліплені з іншої глини. Маса потребує, щоб її провадити і вона піде за тим, хто має в крові інстинкт провідництва, команди, хто має відвагу вказати дорогу і брати відповідальність за її правильність, хто без компромісу запропонує свою ідею, а формує її ясно, чітко й недвозначно: хто має виразне "так" і виразне "ні"! Хто знає, що він любить, а що ненавидить, хто твердо знає де приятель, а де ворог; хто готовий боротися і битися за своє, твердо вірить у свою ідею і в те, що лише він чи вони (дана група) — є покликані вести народ. Тільки це імпонує масі. Тому й каже Тен, що маса скоріше піде за таким чабаном, який є різником, і за таким псом, що є вовком, ніж за проводом, який складається з овець, має психологію маси і не позбувся отарного інстинкту.

В нації, де не постала така окрема, самосвідома провідницька група, де панує дурійка об'єднання, в такій нації панує неподільно інстинкт отари. Така нація не виступає самостійним чинником, не грає окремої ролі на арені події. Де така провідницька група викристалізувалася, вона має шанси вести маси, об'єднати націю. Де такої групи немає, може бути об'єднання груп, партій і клік, але ніколи не буде об'єднання нації. Бо не імпонуватиме воно ні чужим, ні своїм.

Деякі наші політики підходять до справи об'єднання так, ніби йдеться про погодження довгочхунів з перерепенками. Різниці, які ділили тих достойних осіб, очевидно не такі, щоб не можна було їх — за склянкою — узгодити. Та ж так легко здається "культурним людям" зібратися разом, "вислухати спокійно різні думки", так легко зробити "свобідний обмін думок", що є "запорукою здорового, правильного розвитку спільноти". Нащо сваритися? Та ж тоді "гурт стає нездібним до критичного думання", тоді паношиться в ньому "патологічний комплекс нетерпимості і т. д., і т. д. І ці довгочхунівські розмови провадяться в часи світових і громадянських воєн і революцій, в часи смертельного змагання різних ідей, які виключають одна одну! В часи, коли кожна нація розкололася на різні табори і коли всередині кожної спільноти йде боротьба за — "або пан, або пропав!"

Мої противники не люблять "абстрактних теорій", вони волять реальні факти і практику життя. Добре! Візьмемо реальні факти і то стверджені не мною, а ними самими, тими, нібито практичними, закоханими у всяких об'єднаннях, земляками... Проповідують вони об'єднання всіх людей однієї крови. Це теорія, а що з того виходить на ділі? Ніхто з них не почувається в силі бути кромвелівцями, а тому — об'єднання! А тоді до такого об'єднання притягається всіх. Притягається тих, які в своїх деклараціях відмовлялися хоч би одним реченням згадати про збройну боротьбу проти Росії... Втягається тих, які в інтерв'ю з чужинцями називали УПА — "дрібним явищем, на яке не варто звертати уваги". Притягається тих, які називали українських партизанів — "бандерівськими есесами". Притягається тих, які в 1939 р. пропонували більшовикам свою "лояльну співпрацю", щоб будувати не фантастично-романтичну, а "сучасну, реальну Україну", під проводом Сталіна і МВД... Притягається усяких! Притягається тих, що захоплюються всесвітніми федераціями і за гасло висувають "максимум релятивної незалежності", бо абсолютної незалежності не може бути... Притягається таких, які висміюють українських "фашистів" і доносять на них перед "дорогими товаришами" московськими соціалістами та іншими.

Це так в політиці: об'єднати всіх. І в літературі також "єдиний фронт". МУР творить "велику літературу" з усіх, крім "вузьких націоналістів". Гуртує швейків, а незалежницькі газети ласкаво приймали до себе вихованців Шереха, з яких про одного недавно писали, що був він колись власовцем, співробітником гітлерівських газет, потім бандерівцем, далі багрянівцем, а потім став гетьманцем і неокатоликом. Другий теж спочатку був співробітником більшовицьких "Нових Шляхів" у Львові, потім паризького "Українського Слова", потім гетьманської "Нації в поході", далі — лауреатом Українського Католицького Союзу, літературним редактором "Української Трибуни", а нарешті опинився в більшовицькому "Громадськім Голосі".

Подібні Швейки творили "єдиний фронт" об'єднання в літературі (МУР), охаяли націоналістичну ідею ("за вузька" була для них!), загиджували "людину визвольного руху", обпльовували поетів "Вісника" і цей журнал і все при повній майже байдужості т. зв. громадянства, бо й воно стояло за об'єднання. І як же ж можна було позбутися в ньому таких цінних осіб разом з їх протектором?

Навіть прихильники збройної боротьби проти Росії уважають, що саме ті, що ту боротьбу провадять, не мають права репрезентувати націю. Мусить існувати "загальнонаціональне керівництво". Бо поки його немає, багато з опортуністично настроєних інтелігентів стоятимуть збоку від цієї боротьби... І хоч ясно було, що "включитися в революційну боротьбу" та інтелігенція не хоче просто через "звичайний дрібноміщанський опортунізм життєвий і політичний"; хоч ясно було, що та опортуністична інтелігенція змагалася з УПА "брехливими демагогічними аргументами", та все ж таки, показується, треба було конче створити "загальнонаціональне керівництво" збройною боротьбою, до якого треба було притягти і отих опортуністів, які виступали проти збройного руху та ще й "брехливими, демагогічними аргументами"...

Коли в Галичині в 1939 році хотіли творити об'єднання, коли треба було до керівництва революційною боротьбою втягнути опортуністичні партії, то створити загальне керівництво, складане з представників різних організованих політичних партій не було можливо просто тому, що такі партії взагалі не існували. Значна частина колишніх українських визначних політичних діячів опинилися в таборі УЦК і вела завзяту боротьбу, як проти УПА, так і проти ідеї революційної боротьби за українську державу взагалі". Але навіть і ті одиниці, які "займали нейтральне або прихильне становище до УПА", важко було притягти. А опортуністичний табір, коли настали спокійніші часи, знову виліз на денне світло, рекламуючи себе як "мозок народу", як "єдиних, правовірних демократів". Вилізли, щоб капіталізувати для себе осоружний їх серцю повстанський рух на Україні. Здавалося б, що політиків цього табору треба було б тримати якнайдалі від революційного табору і руху? Показується, що ні! Що з ними треба ліпити те чи інше, "загальнонаціональне об'єднання", треба консолідуватися з представниками тих "неіснуючих партій". Це явище безперечно патологічне!

Аргументація тут не грає ролі, вона лише так, між іншими, бо треба ж мати якусь аргументацію! В дійсності тут говорить голий отарний інстинкт. Бо тяжко довести, що об'єднання революціонерів з перебіжчиками, з кандидатами на власовців або "лояльних співробітників" більшовизму, з засадничими ворогами революційної акції, з колишніми чи майбутніми квіслінгами, може піти на користь визвольного руху. Консолідатори радять зійтися різним партіям докупи, кожній уступити трошки своєї правди, узяти трошки з правди іншої партії і правдивий шлях буде знайдений. Не буде чого більше сперечатися, зійдуться разом "єдинокровні брати"... Правда, консолідатори признаються, що "протягом 30-х років тільки націоналісти вели безнастанну війну з усіма наїзниками і передусім вони далі її провадять". Але все ж кличем доби є – "згода і об'єднання єдинокровних братів" будь-яких партій, які з наїзником ніколи не боролися і не борються.

Правда, інтелігентніші з об'єднанців уже розуміють, що не все в порядку з тими "єдинокровними братами", що серед них є і нешляхетні брати, які "свідомо продають за лакомство нещасне свою отчизну", попросту зрадники і з ними не треба консолідуватися... Багато таких? Думаю, що не мало. Наша доба — як звичайно подібні епохи — виплескує наверх і героїв, і плюгавців. І це не тільки наша доба. Що з тими "єдинокровними братами" не все в порядку, зауважив ще І.Франко. Серед тих "єдинокровних братів" скільки то він знаходив людей з "браком правдивого характеру", людей "сентиментальних, без гарту і волевої сили", скільки ж "всякого роду ренегатів і перевертнів!" Скільки Шевченко знаходив серед земляків "рабів з кокардою на лобі", "лакеїв в золотій оздобі", скільки "свинопасів" духом, скільки "донощиків і фарисеїв!" Скільки серед своїх земляків знаходив Гоголь "нікчемних малоросіян", які "наводнюють Петербург донощиками". Наша жахлива доба, повторюю, виплеснула на поверхню життя, поруч з прикладами великого героїзму й посвяти, й те шумовиння. Є ці типи і в нашому політичному середовищі. Є вони в емігрантських партіях і в установах будь-якого роду. І чи їх треба притягати до "всенаціонального об'єднання"? І тих "єдинокровних братів" втягати в загальнонаціональну репрезентацію для того, щоб було більше, щоб були всі?!

В конфлікті революційно-самостійницького табору з тими "землячками" (вираз Шевченка) не йде, як думають розчулені патріоти, про різні погляди на визвольну справу, а про щось зовсім інше. Іде про конфлікт людей різної вдачі, різного духа, різної породи. А такі конфлікти згладжуються не дискусіями, а боротьбою.

Що поможе взяти тих "землячків" до національного керівництва? Спільної мови з ними самостійникам не знайти, ні впрягтися з ними до спільної акції. Своєю вдачею — вони квіслінґи. Часом зубаті квіслінги, але тільки квіслінги. В свій народ і його правду вони не вірять, є лише прислужниками кожного окупанта, а гостро (на словах) виступають лише проти такого займанця, який не хоче з ними говорити, не хоче дати їм "хоч пів дулі". Є це порода людей, які були, наприклад, за Гітлера — "націоналісти", а переміг Рузвельт, — вони відкрили в собі "демократичне" серце, а навіть соціалістичне. Це люди з психологією тих діячів І-ої світової війни, які за Центральної Ради своєю соціалістичною правовірністю гадали собі купити ласку в панів ситуації. Люди — психології Винниченка і Грушевського. Як вони себе не називали б, як не підшивались би під зраджену ними ідею націоналізму, — з природи, з вдачі — це порода крутіїв, які не мають віри ні в свою силу, ні в правду свого народу, і які — "з тактичних оглядів" — постійно готові перекинутися під чужий прапор; які з своєю "дипломатією" може були б на місці директорів провінціальної "Просвіти" або кооперативу, але, які, вилізаючи на арену політики, гублять справу, за яку візьмуться. Єднатися з ними? Це значить компрометувати національну ідею перед чужинцями, ослаблювати її престиж і притягаючу силу серед свого загалу. З ними можна — при сприятливих обставинах — створити з України колонію чи протекторат якоїсь інтернаціональної мафії, ласку якої вони запобігливо вижебрують, але ніколи — національної України, в якій затріумфувала б своя правда і сила, — з квіслінгами не здобути. Велику помилку роблять ті, які думають, що справа самостійності і національної революції виграє від спілки незалежницьких національних груп з табором крутіїв.

Наївно дурити себе надією, що спільно з ними можна знайти свою велику національну правду. Дехто дуже просто уявляє собі цю справу. Думає, що "спільна правда" може повстати, коли кожна особа і кожна партія "зречеться частину своєї малої правди на користь великої, загальної"... Але де ж є ця велика загальна правда? Де її носії? Коли зберуться докупи різні групи й партії з своїми "малими правдами", коли вони зречуться частину тих правд, то хто ж їм подасть ту велику правду, на якої користь вони зрікаються своїх малих, коли ні одна з груп не несе тієї великої правди? Дехто думає, що треба лише не "занадто сильно" бути прив'язаним до своєї правди, що не треба зогрівати її теплом свого серця, а підійти до справи з "холодним розумом". Вся біда в тому, на думку тих угодовців, що — "наше сприймання світу не є холодним, ми зігріваємо його своєю сердечною кров'ю", і, власне, це небезпечно, бо "будучи в кайданах серця, трудно нам піднятися до схоплення сутті буття, як його вимагає від нас холодний розум"... А "холодний розум" знає, що "правда не є абсолютна, але подільна"... Отже, хай кожний щось скине з своєї правди і Україна буде "врятована", знайде свою правду! ("Укр. Сам.", 29 червня ц.р.).

Коли так думати, значить намарно посилав нам Господь своїх пророків і віщунів. Намарно вогненним серцем і горючою любов'ю, не "холодним розумом", проповідували нашу велику правду Шевченко, Леся Українка, Олена Теліга. Правду абсолютну, неподільну! Ні, всі наші нещастя якраз у тому, що мало в нас таких, що мають горюче серце, мало людей, які трималися б нашої великої правди, уважаючи її абсолютною. Біда в тому, що мало в нас людей беззастережної віри, яка не ослаблює, а скріплює розум. Біда в тому, що т. зв. люди "холодного розуму" — це люди без віри, без любові. Це люди вічно хиткі, не маючи ні виразного "так", ні виразного "ні". Це ті літеплі, ні холодні, ні гарячі, яких світова історія викидає на смітник...

Ні, ні з тими людьми дрібних, подільних правд, ні з тими людьми без серця і без віри, готових завжди "спустити ціну" своєї дрібної правди, — великої правди ніколи не знайти, ні не підеться з ними на великий шлях визволення. Правду несе з собою звичайно якась одна, спочатку невелика, громада. Чи добру чи злу, процес від того не міняється. Мала група апостолів несла велику правду. Свою правду несли Кромвелеві "круглоголові". Свою правду несли хмельничани. Свою "правду" диявола несли якобінці, а за ними більшовики. Носієм якоїсь ідеї — доброї чи злої — завжди виступає мала група "забобонна", "нетолерантна", "фанатична" і т. д., як звуть її ті люди, що не в стані ні вірити, ні любити, ні ненавидіти. Треба собі раз назавжди сказати одну правду: тридцять літ більшовизму в Україні, а перед тим приблизно 120 літ царату, рахуючи від повного скасування автономії в 1783 р. на Лівобережжі і анексії Правобережжя в 1795 р. — витворили в Україні тип "презренного малороса", в Галичині — тип "рутенця" — крутія, який і досі не щез безслідно. Тип нового українця, в якому відродилася давня козацька душа, тип викликаний з минулого генієм Шевченка і чинами нового покоління самостійників і борців, людей нового духу — у великій меншості на нашій землі. Коли люди цього духу з'єднаються разом для свого великого діла, мусять знати, що вони є меншістю. Мусять знати, що їм не по дорозі з людьми з психологією "Яреми хамового сина", який навіть крилами, що у нього за плечима виростають, замітає світлицю чужого пана. Ця меншість має принести в маси, в загал — нашу велику правду, та меншість і об'єднає довкола тієї правди націю. А ніколи — спільні правди довгочхунів і перерепенків.

Ці ідеї я розвивав здавна. А перед мною М.Міхновський в "Самостійній Україні" писав — про що варто пригадати — що не по дорозі нам з тими "єдинокровними земляками", які "виплекали цілий культ лояльності", які відзначалися нечуваними "сервілізмом і безідейністю", які "зробили український рух чимсь смішним, чимсь ганебним". Міхновський кликав відсепаруватися від т. зв. українофілів: "їм не місце з нами". Це гасло й сьогодні відноситься, до тих "людей спідленого серця", або просто байдужих до справи визволення.

В одній миродатній постанові ще у 1950 р. зазначено, що причини невдачі консолідаційних заходів полягали у "неправильній політичній концепції, в прихованих тенденціях, принципах і методиці та в характері її організаторів". Як мені здається, то причиною невдачі було лише це останнє — вдача консолідаторів! З людьми тієї вдачі не робиться консолідації...

Весь світ поділений на різні табори, між якими ведеться відверта або укрита громадянська війна. На одному боці — комунізм, його соціалістичні "вороги"-приятелі, укриті інтернаціональні мафії, що потиху сприяють комунізмові і в Росії і де лише можуть нищать на Заході дух націоналізму, ідею свободи народів і людини. Є це світ, який через непримиренність Москви мусить стримувати її наступ, хоч цього зовсім не хоче. Другий табір — світ християнської цивілізації, світ власної національної правди, світ якому ще дорогі проскрибовані всюди ідеї нації і свободи. Люди цього табору — є в меншості і серед нас. Наші квіслінги знайшли в тих мафіях нового пана, перед яким б'ють поклони, а завтра може і йому продаватимуть Україну. І тому самі безсильні, але чуючи підтримку цілого "прогресивного світу", вони непримиренні й будуть непримиренні до націоналізму і до нашої власної національної правди. З консолідації з ними ніколи нічого не виходить.

Так стається завжди, де стикаються між собою на тісному мосту великі правди, або правда з великою брехнею. Квіслінги зі своїми колегами не панькалися б, коли б мали за плечима чужу екзекутивну силу. Не брак прикладів і на еміграції, коли вони звертаються з доносами до чужих пилатів, щоб недогідних собі "анархістів" викинути з зали за поміччю поліції, або з країни до якої квіслінги себе "акредитували"'.

У часи, які переживаємо, ті провадять країну, які її визволять від займанця. Не інакше було в 1648 р. в Україні. Не інакше було б, якщо б Орликові вдався похід в 1711 р. в Україну. Велика нісенітниця думати, що "легальне представництво нації" — в краю чи на еміграції — коли край є під займанцем, може керувати повстанським рухом проти окупанта. Хіба, що уряд і армія, в боях з окупантом, змушені покидати столицю і продовжувати боротьбу на окраїнах так, як це було в 1917-19 рр. А поза такими випадками — чи революційну акцію проти окупанта в Галичині, по Версальськім мирі, провадило УНДО, українська "серйозна репрезентація", чи ОУН? Чи збройною акцією Пілсудського керувало "Коло Польське" у Відні чи Петербурзі? "Легальне представництво нації" в окупованому краю — веде, звичайно, угодовську політику проти "союзника", а часто є його знаряддям. Тому немає й що думати тим, які керують збройною боротьбою нації, сушити собі голову ліпленням об'єднань і творенням "загальнонаціонального представництва". На таке емігрантське "представництво" треба махнути рукою і робити своє. Справжнє представництво нації вийде з середовища, яке вижене з України окупанта. І з тим середовищем тільки й буде рахуватися чужина. Але це середовище мусить мати на прапорі не чужі гасла, не сфальшовані ніби то "позиції визвольного руху", які такими не є і яких країна не прийме, а гасла своєї національної правди.

Ті, які свято переконані, що несуть в Україну нашу велику правду, люди віри і чину, люди характеру і відваги, люди непримиренні до ворога і до погані у власних рядах, люди, які зможуть вирватись з квіслінґівського багна і об'єднаються спільним духом між собою — вони лише заімпонують чужині, вони тільки стануть ідейним і організаційним осередком, який згодом потягне за собою — через голови квіслінґів і крутіїв — народ, об'єднаний довкола нашої національної правди. Якщо цієї групи не буде, ми далі будемо варитися в клоаці об'єднання, і це буде ознакою, що в наших угрупуваннях і надалі панує інстинкт отари, яка не вміє знайти ні своїх пастирів-чабанів, ні своїх сторожових псів. А такі отари або роздираються вовками, або дістають для охорони чужих спів...

Генерал Де-Голь міг врятувати Францію в 1944 р., коли б він узяв владу в свої руки, яка лежала на вулиці. Замість того, він почав крутити катеринку об'єднання з усіма "єдинокровними (і навіть не єдинокровними!) братами", в тому числі з комуністами і прихильниками "сучасної Франції", які ненавиділи, справжню, традиційну національну Францію до глибини душі, воліли від неї або Москву або ту чи іншу інтернаціональну мафію. Опам'ятався запізно, коли єдина нагода була втрачена... Грізна пересторога для нас!

Серпень 1952