ШЛЯХ У ПРОВАЛЛЯ

(Зараза націонал-комунізму)

Двоєдушна людина не тверда на всіх путях своїх.
( Посл. ап. Якова І, 8)

Світ, в який вступив диявол — "отець лжи" — мусить бути забріханим світом. Все в ньому виступає під маскою, боячись назвати себе своїм ім'ям. Роблять це і ті, які, називаючи себе націоналістами, обманюють і нищать ідею націоналізму, ідею української Правди. А під популярним стягом націоналізму, доносять "з чужого поля" ідеї та ідейки, що ними вистелений шлях у провалля.

Які ж ідейки "з чужого поля" доносять вони?

Передусім ідейки ідола совєтської Московщини, Карла Маркса. О, не в цілості, ні! Одні — три чверті з його "науки", другі — половину, щоб не відразу додумалися люди про що ходить. І соціалізм — о, теж не в цілості, а частинами, щоб затруювати поволі...

"Ми погоджуємося з критикою капіталізму К.Маркса". "Ми оцінюємо позитивно соціалістичну концепцію перебудови суспільства", бо марксизм же прагне створити нову спільноту "без визискувачів і визискуваних... Але — не думайте, що "ми" — марксисти, нічого подібного! "Ми — проти марксизму" і "яке-небудь зв'язування нас з марксизмом є глибокою помилкою".

Так коротко виглядає стаття п. Полтави на цю тему. Якщо ви не приймете цю мішанину "за" і "проти" за нове Євангеліє, — то ви ворог визвольного руху. Бо ця наука – це "ідейна еволюція" націоналізму, "дозрівання руху" від Міхновського до Маркса.

Карл Маркс — це патрон та ідеолог сталіних, троцьких і кагановичів. Ні Карл Маркс, ні соціалізм взагалі, зовсім не думав визволяти визискуваних, ні знищити визискувачів; він хотів підпорядкувати визискуваних, особливо ненависне соціалістам селянство, новій банді визискувачів, партійній бюрократії під шумливою назвою "диктатури пролетаріату". З якої рації треба "позитивно оцінювати" цю концепцію? Навпаки, треба здирати маску з бородатого пророка деструкції — не капіталізму, а християнської цивілізації. Треба палити його отруйні "твори" у вільному Києві. Але нас переконують, що еволюція українського націоналізму веде до марксизму...

Автор статті зазначає, що "ми" прийшли до марксизму не "як учні Маркса", а "в боротьбі з Марксом". Для Маркса і його вірних — це мабуть не робить різниці. Навпаки — вірні більше радіють не з правовірних, а з "розкаяних грішників". Цих навіть не відразу під стінку ставлять.

Другий ідол деяких "націоналістів" — це "розвоєві тенденції сучасного світу".

Говориться при тому багато і про свободу та демократію, при чому генерал Франко, який побив комуністів і оборонив віру, — є на індексі, — бо не демократ, а Тіто, недавній сталінський слуга, є демократ. Недавно і китайський Мао був аграрним демократом. Свою "демократичність" націоналісти ці посувають так далеко, що в ім'я її й до "загальноєвропейської Унії" прилучити Україну хочуть. Очевидно, як "самостійну державу", але це знову маска! Мафія, яка майструє ту "панєвропейську", чи навіть світову "Унію", має мати свою армію, свою поліцію, свій "наднаціональний уряд". А щодо самостійності окремих націй, то дадуть таку, яку давав Керенський і Ленін... Але наші націоналісти — самостійники! В цьому ніхто не сміє сумніватися, як ніхто не сміє сумніватися, що вони антимарксисти... Бо на двоє говорять...

Одним словом, вони — і це, і те: і ніби марксисти, і ніби не марксисти... І ніби націоналісти, і ніби демократи... І ніби самостійники, і ніби "уніоністи"-космополіти... Коли ж зробите їм закид у двоєдушності, — вони щиро обуряться. Бо якраз в тому бачать свою заслугу! Людина ж одного переконання — це туман, якого фантазії не можуть бути застосовані в практичному житті! Він "ретроград", що не вміє йти за віком і за "прогресом"! Людина негнучкої думки!

Більше того! Свою безідейність, або "кілька-ідейність", вони підносять до височини засади. Одні кажуть: "Ми проти прив'язування нас до будь-яких доктрин і теорій"... Отже проти всяких основних принципів, на яких базувалася б їх програма чи акція. За те мають такі "політичні концепції", які "випливають не з доктрини, а з реальних потреб і вимог українського народу" і з "тенденцій розвитку сучасного світу"... Отже "реальні потреби" України — суперечні будь-якій доктрині. Може й доктрині націоналізму? А далі: чого ви думаєте, що вимоги України йдуть паралельно до "тенденцій розвитку сучасного світу", і яких саме? Пануючі тепер "тенденції" в бік соціалізму, атеїзму і світового уряду, явно ворожі інтересам України. Як же їх можна ідентифікувати? Інші кажуть: "Ми не хочемо зв'язуватися з жодною філософічною системою", житимемо без філософії, цебто без світогляду. Підемо туди, куди нас потягнуть "тенденції розвитку світу"... Інші ("Сучасна Україна") ще відвертіші: "Як можна, кажуть, визнати ідеалізм чи матеріалізм як світогляд? Сьогодні ще не знати, який з них в науці переможе! — чи спір вирішиться "в бік ідеалізму чи реалізму". Як же ж "ми" можемо себе зв'язувати з одним чи другим? А якщо завтра буде вирішено інакше як сьогодні, що тоді?

І цю політику безпринципності (ні туди, ні сюди), або пасивного сприймання того, що хтось десь вирішить, хочуть накинути воюючій Україні... Залежно від того, який "німець" візьме гору.

Вчора націоналіст, нині демократ, потім марксист, а потім? Як у Шевченка:

Німець скаже: "Ви моголи!" — "Моголи, моголи..." Німець скаже: "Ви слов'яне!" — "Словяне, словяне".

То знов говорять: "Програмово-ідеологічний багаж, що його пробував прищепити український націоналізм в широких східноукраїнських масах", здавалося б "був для них несприйнятливий". Мені доводилося зустрічатись з представниками тих "східноукраїнських мас". Одні були затуркані більшовицько-соціалістичною наукою, але багато хто ненавиділи її такою ж ненавистю, як батьки їх, що згинули в боротьбі проти соціалізму під Базаром, Крутами, на Соловках. Чому ж деяким націоналістам захотілося рахуватися не з цими, а з тими першими? А що, якби ідея державності виявилася б "несприйнятливою" для "східноукраїнських мас"? Чи і її, разом з націоналістичною ідеєю треба б було викинути на смітник? Чи східноукраїнські маси прагнули державної самостійності 50 років тому? Мабуть ні! То це ж не стримало Міхновського і РУП. висунути гасло самостійної України. Чому? Тому, що Міхновський мав принципи, яких не мають сьогоднішні "націоналісти"; тому що мав гарячу віру в національну справу, мав темперамент провідника та ідейного формотворця, якого бракує опортуністам, які, як модні краватки, чіпляють собі: одну нині, завтра другу ідеологію.

Відкидаючи "теорії" й "доктрини", наші націоналісти мусили поставитися скептично і до релігії. Хто "позитивно ставиться" до науки комуністичного мандарина, Карла Маркса, (цілком чи частково), той не може позитивно ставитися до релігії. Націоналісти наші обурені, як сміє хтось жадати, щоб націоналіста "мав обов'язувати християнський світогляд"? Як сміють їх кликати на боротьбу "проти атеїзму, матеріалізму, марксизму"? Бути демократом, чи соціалістом — це конче потрібно. Але бути християнином? Це ж проти "прогресу"! Тому в своїх заявах — вони викреслили поняття і слово "Бог". Тому — серед "духових і матеріальних надбань" нації — їх цікавить: наука — на першому місці, культура — на другому, церква — на останньому. Про релігію — не згадується. Зокрема, цікаво поставив справу релігії п. О.Горновий ("Сучасна Україна"). Ідеалістична філософія з тезою, що "основою світу є ідея, дух, що існував першим і скоріше від "природи" створивши її, цебто, що основою світу є Бог, — ще "недоведена наукою". Отже не треба її й приймати! От, як би хтось "довів" існування Бога, як Евклід, що сума кутів в трикутнику дорівнює двом простим, тоді все було б гаразд, а так нащо ж іти проти науки? Віри ці люди не мають. Тридцять літ вбивав їм в голову Сталін та його марксистські "начотчікі", що існує тільки те, що можна намацати — звідки тоді у них з'явилася б ідея Бога, ідея, якою горіла вся наша героїчна давнина, її письменство й філософія, Котляревський, Квітка, Шевченко? Ідея, без якої ні одна цивілізація не могла існувати, яка є основою всього світогляду нашої нації.

А в остаточному рахунку, в справі релігії така сама настанова як і в справах націоналізму, марксизму, демократії: чекають що скаже "наука", отже знов якийсь "німець", який з черги опиниться зверху і нашим "малоросам" розтовкмачить нові "тенденції розвитку світу" і "науковість" релігії чи атеїзму.

Про таких революціонерів писав І. Франко: "І хоч в душу вірвесь часом волі приваб але, кров моя — раб! Але мозок мій — раб!... В нервах ношу я невільницький страх" — страх не піти "за віком", страх, в ім'я своєї гарячої віри — відвернутися від цілої тої чортовщини (матеріалізм, соціалізм і т. п.), яка "современними вогнями" диявола завзялась спалити все, що йде під знаком хреста.

Наші матеріалістичні філософи доводять, що й прихильники матеріалізму, "можуть бути людьми сильної волі, залізного характеру й стреміти до тріумфу своєї ідеї". Можуть це, наприклад, комуністи, але не тому, що якась марксистська "наука" переконала їх в слушності їх ідеї, а тому, що мають в собі — всупереч будь-яким наукам — диявольську віру, в службі зла. Нам же ж — наші "філософи" радять позбутися нашої віри в службі добру, яка одна може протиставитися ділу диявола.

І ще одного не бачать згадані філософи: що всюди в Європі атеїстичний матеріалізм чи соціалізм, знищуючи віру нищить і любов, і прив'язання до отчизни, роблячи її безборонною перед зовнішніми ворогами, а всередині – здобиччю різної хижацької міжнародної погані...

Двоєдушні по природі бояться стояти на власних ногах, одержимі патологічною тугою до "об'єднання", — з ким-небудь. Один двоєдушний письменник так закоханий в солодку ідилію "об'єднання", що з усієї героїки "Тараса Бульби" тільки й пам'ятає, як побившись навкулачки з сином, старий Тарас зараз же потім і "почоломкався", що радить і нашим "посвареним" партіям зробити. Що обходить сентиментального хохла, що один день і одну лише ніч провели козаки в "чоломківській" ідилії? Що потім прийшли грізні часи війни, де розійшлися дороги навіть батька з одним з синів? Що вже не цілувалися вони, коли "рідний по крові" син став перед батьком у ворожому таборі? Для прихильників "об'єднання" існує лише ідилія... Єднати, кажуть, усіх! — "і тих, що не помиляються, й тих що помиляються, гарячих і холодних, соціалістів і монархістів" (У.Самчук, "Нові Дні"), і, мабуть чесних з шахраями, ідейних з спекулянтами, борців — з героями чужих передпокоїв, патріотів з "репрезентантами"? — все-одно, хохол має чуле серце, мусить з усіма "чоломкатися" хоч би загинула справа, за яку мільйони лляли кров. І в ім'я цієї любові відмовляються від всіх актів, якими проголошено державність українську, просячи у "братів-москалів", щоб народові українському позволили ще раз висловитися — чи хоче бути вільним, чи лишитися у братньому ярмі... "Право самовизначення"! "Демократичне" голосування картками, багатолітній плебісцит крови — соціалістам і демократам не старчить! А стежка від чернових і абрамовичів веде до Марголіна. А Марголін (дивись його американську книжку!) — противник української незалежності і зв’язків з більшовицьким посольством... От куди заводить об'єднавча дурійка.

Ще приклад: "Укр. Самостійник" (12. XI.м.р.) плямує офіціоз УРДП за те, що смерть командира УПА зробив "об'єктом глузування", називає це "національним злочином", який ставить газету УРДП в один ряд з комуністичною пресою, — "перестає вважати цю газету українською"... В тому ж числі "Укр. Самостійника" — лист Полтави до члена лівого відламу тієї ж партії УРДП, Бабенка, з "привітом" і "побажанням найкращих успіхів в праці". В якій? В праці глузування з УПА? В праці "національного злочину"?

Емігрантські партії через свої "еволюції", "дозрівання" й "тактичні міркування", — так добре забули про будь-які принципи, що уявити собі не можуть, що всередині суспільства — особливо в наш час — може йти світоглядна боротьба. Як для баби Палажки і Параски, будь-яка така боротьба є для них "сварка", гризня" за дурницю, щось як за гусака у Гоголя. Знають лише своє загумінкове нагадування, нічим благання високодостойного п. Федя Юшки з "Мітли": "тримайтисі всі разом, ни гризітсі зі собов тай ни сварітсі, кухані силепки!"

Тим часом для об'єднання нації в одній ідеї і в єдиному чині, не вистачить об'єднання селепків. Коли на еміграції, в партіях і організаціях, є замасковані приятелі Кремля, або політичні спекулянти, яким дорога не Україна, а її "репрезентування", щоб отримати для себе "великі і багаті милості" від сильних світу цього, — то не до співпраці їх кликати, не об'єднуватися й "чоломкатися" з ними треба, а викидати за борт політичного життя.

Не будуть об'єднуючим магнітом люди, які є трохи соціалісти, трохи націоналісти, трохи матеріалісти, трохи ідеалісти, трохи самостійники, трохи "уніоністи", які біжать вперед чи назад, але завжди за возом чергового тріумфатора, принципіальні двоєдушники, вороги аксіом і незбитих правд. Відкидаючи націоналізм, відкидаючи потребу однієї доктрини, вони створюють порожнечу, в яку й вдираються ворожі доктрини комунізму. Може не всі з них знають, що це якраз і є ціллю Москви, бо ніщо так не деморалізує рух, як хитання його ідеології; як брак чіткого, аксіоматичного "вірую"; засадничо негативного ставлення до всієї ідеології ворога.

Як то знаємо з прикладу Азії — Кремль охоче лишає націям, засудженим ним на проковтнення — їх націоналізм, лише звернутий проти Заходу і отруєний марксистською й безбожницькою отрутою. Партія, яка цю отруту, без спротиву, прийме, є черговою жертвою СССР.

Об'єднаний балаган ми бачимо у Франції. Він лише до кінця винищує життєві сили нації. Не тудою йде визвольний шлях воюючої України. На її чолі повинен стояти провід, який по-перше має одну, аксіоматичну, ясну свою Правду, свою національну ідею, не зліпок ідейок "з чужого поля", відповідно до даної кон'юнктури, ідейок, проти яких кривавилася воююча Україна 1917-21рр., кривавиться й досі; по-друге, ця ідея мусить проголосити війну всякому марксизмові, соціалізмові і комунізмові; не лише совєтському режимові, але й Росії; проголосити безпощадну війну диявольській науці матеріалізму; по-третє, боротися не за "реальну, сучасну" Україну профанованих церков, московських колхозних кошар, і шамансько-суздальської "культури", а за Україну історично традиційну, запхану завойовником під землю, в могили; по-четверте, ця ідея мусить валити всі чужинецькі ідоли в Україні, не поклонятися якійсь їх частині, передній чи задній, горішній чи долішній; по-пяте, ця ідея мусить бути натхненна фанатичною вірою в єдиноспасенність тієї Правди нашого життя, яку виголошував Шевченко, яку боронили хмельничани, воїни Ігоря, за яку вмирали сотні тисяч від 1917 року до нині, за Правду, якої символом є знак Хреста. Бо війна, яка точиться в середині білої раси — це не війна між комунізмом та ідеями соціалізму чи демократії. Це війна між силами диявола — і християнства. Двоєдушникам не встояти в цій боротьбі. Вести її можуть лиш об'єднані, рідні собі духом, ментальні нащадки суворих постатей, яскраво змальовані в велетнях нашої давнини — у Шевченка, у Гоголя, у Стороженка. Тільки вони!

Ті суворі постаті вже воскресли в Україні знов. Вони мусять знайти рідний їх духові провід. Інакше вони або програють війну, як її програв німецький націонал-соціалізм, або, вигравши війну, програють мир, як його програла демократія після 1945 року.

Шлях в провалля!

Січень - березень 1951

ГНИЛЬ — ВСЕРЕДИНІ

Одна з найбільших брехень нашого забріханого світу є та, що існують суверенні народи, які самі собою правлять. Є суверенні держави, але ніколи в них не править народ, маса. Так чи сяк, але завжди від імені того народу править правляча верства, певна зорганізована меншість. Народ працює, бавиться і множиться, тоді як військо маршує і б'ється. Але першу, важливішу, керівну роль грають: в армії мак-артури і фоши, а в правлінні державою — пітти, лінкольни, хмельницькі і мазепи.

Десятки літ я намагався звернути увагу земляків на першорядне значіння правлячої верстви для нації в низці статей, брошур і книжок; і переконався, що для земляків ця проблема просто не існує. Я наводив приклади давніх і нових провідних класів, які, розкладаючись морально, кидали свою націю в хаос руїни, — це їх також мало цікавило. Покликався я на великих мислителів, які розглядали цю проблему: на Платона, британця Едмунда Берка, Тена, іспанця Ортегу-І-Ґассета, нарешті на староукраїнських авторів, також на Шевченка і Котляревського, на Лесю Українку, — але все це було метанням гороху об стіну. Котляревський був для них "віршун-смішака" і автор "Наталки Полтавки", Шевченко — тим, який проливав сльози над "недолею кріпаків", а Леся Українка — такою ж далекою й незрозумілою землякам, як й Кассандра троянцям.

Зі всієї проблематики провідної верстви, моїх земляків цікавили лише такі речі як об'єднання, блоки, способи партійного представництва, ради, наради, з'їзди і конференції та "займання становища"... В голову їм не приходило, що пусті всі ці речі там, де не поставлено рубом питання: з кого має складатися провідна верства, з кого-будь, чи з людей характеру, засад, честі, ідеї? З політиканів, чи з політиків? З людей-героїв, чи зі спеців з політичного крутійства? З державних мужів, чи з гангстерів? З людей совісних, чи безсовісних? Чесних, чи підкупних? Відважних, чи трусів, мудрих, чи претензійних дурнів? З людей, для яких Бог, їх особиста честь і їх нація — є речі святі, — чи з людей, для яких Бог і честь не існують, а нація — дійна корова?

Відповідь на ці питання є першорядної ваги. Від того яка на це питання, в практиці життя, дається відповідь, залежить доля народів.

В якійсь статті на цю тему, прочитав я про два випадки з життя Авраама Лінкольна. Будучи хлопцем, служкою в одній крамниці, він спостеріг, що помилково недодав одній старій бабусі 6 центів. Кілька кварталів біг він за нею, щоб виправити "невольний гріх", за який його мучила совість. Чи подібний випадок можливий в наші безсовісні часи? Якщо б тепер хтось біг за клієнткою, то хіба лише у випадку, коли б передав їй кілька центів.

Другий випадок: Під час громадянської війни, деякі приятелі Лінкольна запропонували йому проект миру, який Лінкольн уважав шкідливим. Йому казали, що коли він того проекту не прийме, то втратить багато друзів. Лінкольн відповів: "Хоч би й всіх, аби не втратив найбільшого друга — в моїх грудях — моєї совісті". Тільки люди подібного формату здатні будувати нові, а не розвалювати існуючі держави. Якби в наші часи знайшовся такий державний муж, його напевно назвали б вархолом, руїнником і ворогом демократії. В наш вік такого політика не зрозуміли б. Скоріше зрозуміли б такого, який — в своїх вчинках — слухає не голос совісті, не голос Бога в своєму серці, а наказ якоїсь тайної мафії.

Погляньте на портрет Лінкольна: суворо-поважний весь, велика внутрішня моральна й духовна напруга, почуття великої відповідальності перед своєю совістю і своєю батьківщиною. Подібне ж напружене психологічне "Я" дивиться на нас з портретів Пітта, Джозефа Чемберлена, Клемансо, Вашингтона.

Коли ж глянете на фотографії багатьох політиків сучасності, розрадуваних і усміхнених, — маєте вражіння, що перед вами циркові "артисти", кіношні "зірки" або балерини.

Коли в політиці на перше місце вибиваються інтереси тієї чи іншої кліки або мафії, чи бажання підлещуванням придбати собі більшість виборчих голосів, — тоді на другий план сходять якості моральні, поняття честі, совісти, престижу, твердості характеру, відповідальності перед батьківщиною і т. п.

Коли ці моральні прикмети перестають бути першою вимогою для політика, — тоді наступають ті тривожні симптоми, про які недавно говорив колишній президент Герберт Гувер в Де-Мойні. Він говорив про небезпечне поширення пістряка інтелектуальної нечесності в прилюдному житті; він ствердив, що "наша найбільша небезпека — це небезпека самогубства, яке можемо довершити, відкрито потураючи злу, цинічно відносячись до безчесності". Оці лиха не раз в історії спричинювали воєнні поразки. Стурбований виявами нечесності "на високих місцях", Гувер закликає націю повернути до стародавніх чеснот, не допустити занепаду поняття честі та патріотизму. Треба повернутися до віри, до релігії, до безкорисності і правди в громадському житті, до чесної поведінки на високих постах, до патріотизму.

Не є завданням цієї статті займатися критикою американської політики, чи європейських держав. У всіх перед очима приклади, які уяскравлюють твердження Гувера. Такий пройдисвіт Розе (з афери Гузенка), якого вибирали до парламенту і якого "за добру поведінку" хочуть достроково випустити з в'язниці, куди його послали (замість на шибеницю)... Такий зрадник і московський наймит як Фукс, — який знаходить своїх оборонців навіть в некомуністичній пресі і за призначення його на високу посаду — волос з голови не падає у тих, які його призначали... Низка статей в некомуністичній (демократичній) пресі, які цинічно нападають на рішення американського генштабу, домовитися з Іспанією заради спільної оборони проти Москви. Відкриття у приміщенні "Об'єднаних Націй" бару для делегатів і — небажання відкрити кімнату для молитви, про що повідомив світ симпатик СССР — Тріґве Лі... Припадання до ніг перед комуністичним диктатором і гонителем церкви Тітом... Захоплення товариства "друзів" СССР-ом і "свободою релігії" в царстві Сатани... Афери Гаррі Ґросса і ті, що відкрила Комісія Кефовера... І маса подібних фактів, все це свідчить, що симптоми, на які вказував Герберт Гувер — справді грізні. Всі ці факти висувають у всьому світі пекучу проблему — проблему оздоровлення еліти сучасної спільноти, оздоровлення морального, без чого суспільство засуджене на загибель.

Не думаю займатися тут моралізаторством чеснотливого міщуха: — "Не пий, не танцюй, не гуляй!" Мені йдеться про характерність, чесність, безкорисність, ідейність людей провідної верстви, в тому сенсі, в якому говорив про це Г.Гувер. А в цій статті мені йдеться про подібні ж ознаки в українському житті. Не важливі особи й імена. Важливі симптоми. Коли перерахую деякі з них — за час від 1917 р. — не тяжко буде відповісти на питання, чи не позначались ці самі тривожні симптоми, про які згадує Гувер, — і у "верхівці" нашої нації?

О.Сервюк, один з тих, що від імені України підписав Берестейській мир, демаскуючи в промові імперіалістичну політику Леніна й Троцького. За кілька років після того стає московсько-більшовицьким агентом в Італії, потім у Франції; нарешті на Закарпатті й у Берліні, під час другої світової війни, де був одночасно агентом Міністерства Сходу і Генштабу, який, остаточно, його "зліквідував". І мимо того — був до самого кінця — "персоною ґрата" серед багатьох українських соціалістів і "демократів"... Чи з людьми такого "стажу" будуються держави? Голубович, прем'єр (соціаліст) УНРеспубліки, який 1918р. перед німецьким судом — плаче як дитина... Другий берестейській делегат, радник одного з українських посольств в 1919-20 рр. — теж хутко повертає, щоб служити Москві... Посол Української Республіки, Марголін, — який по урядах Західної Європи в 1919-21 рр. агітує проти незалежності України і за відновлення "єдиної і неділимої" тюрми народів.

Чи здорова, чи зігнила та "провідна верства", серед якої такі речі діються?

Два брати, один — видатна постать в стрілецтві, другий — секретар Директорії. В 1922 р. — вже на службі у більшовиків... Передвоєнні часи в Галичині: Михайло Рудницький, редактор "Діла", і водночас співробітник більшовицьких "Нових Шляхів". Так само Ф.Федорців.

Інші, що торували стежку більшовикам в Галичину: Петро Франко, Кирило Студинський — голова Наукового Товариства ім. Шевченка. О.Назарук, знаний редактор у Львові, який удавав з себе католика, а одночасно виступав проти Митрополита А.Шептицького, нападав на Шевченка, як на "безбожника", ганьбив "степову голоту" – січовиків і вихваляв в своєму органі, московських катів — Петра і Катерину. Вже після його смерті, його співредактор (який завжди був в опозиції до нього, П. Мох) в одному католицькому журналі демаскував його, що нічого він не дозволяв писати проти масонерії і що його сталим дорадником був український жид, знаний більшовик Розенберґ... Чи з такими характерами відроджуються нації? Демократичні і радикал-соціалістичні партії, які після віддачі Гітлером Галичини москалям, заявляють про готовність "лояльної співпраці"... Чим вони відрізнялися від москвофілів часів першої війни? І чи з такою "елітою" відроджуються нації?

Пригадую головного ідеолога галицько-української соціал-демократії. В одній американській газеті він писав, що коли для тріумфу соціалізму треба українцям відректися від своєї мови, — він готов це зробити... Тичина і Рильський відреклися від своєї душі. Поминемо вже лідерів двох головних соціалістичних партій (1917-19), один — голова першого парламенту України, другий, кількаразовий прем'єр, обидва невимушено покаялися перед більшовицьким займанцем, відреклися від тризуба і блакитно-жовтого прапору... За це стали тепер недоторканими взірцями патріотизму для всіх звеличників "сучасної України".

Чи з тими звеличниками і тими поклонниками чужих ідолів будуються свої храми і свої вівтарі?

В той час, коли цілий світ думає про "щастя і добробут" тупого матеріалізму; коли цілий світ тремтить перед новим Чінгіз-Ханом, Україна кидає йому виклик. Нарешті відроджується на ній дух предків, які ні перед ким, як лише перед Богом, не ставали на коліна. І в цей час цілі партії, групи, не більшовицькі, а українські — всіма силами і всією жовчю вічного раба намагаються той дух знеславити, замовчати; принизити тих, які пішли за наказом Шевченка — "рвати кайдани" і "скроплювати землю вражою, злою кров'ю". А серед тих "дядьків отечества чужого" — знаходимо й знаного, нарешті здемаскованого, "репрезентанта" однієї великої української організації — який "представляв" Україну в ліберально-масонському Інтернаціоналі, а перед тим робив доноси на часописи, які в його "парохії" в Європі пропагували ідеї і чин УПА. І з такими "репрезентантами" роблять "об'єднання", роками толерують їх на чолі поважних установ!

Підтюпцем за цими політичними "репрезентантами" марширують літературні швейки, які пропагують заповіді винниченківщини, заповіді розгнузданого сексуалізму і комунізму, висміюючи все сильне, характерне, героїчне в нашому минулому і в сучасному, — зиркаючи запобігливо на всі боки, щоб як пес бігти на оклик пана: "Яремо, герш ту, хамів сину!"

Граф Олексій Толстой (не сучасний підбрехач більшовизму) — написав був жорстоку сатиру на Московщину; як то суздальсько-московські князі, "наглотавшись татарщини всласть", назвали себе Руссю, вибравши собі хана, якого прозвали царем. А з його підданих глузує: "І будєт он спіни вам біть батогом, А ви ему — стукать об землю чолом". От цим стуканням займається багато хто із представників західного світу, і — наші, чи то просто йдучи з поклоном в квартиру червоної орди — до Кремля, чи під маскою "сучасної України", вливаючи непомітно в душі читачів краплю за краплею, отруту безбожництва й московської отарності (колхозства-общини).

Українська емігрантська інтелігентська верхівка заражена гнилизною. Ніякими об'єднаннями з гниллю України не створити. Так не твориться й провідна верства нації. До неї можуть належати тільки люди віри, характеру й волі, — не замасковані перевертні і не хитрі Паньки.

Провідна верства вимагає від своїх великої сили духу, сили моральної, сили тих, що борються за правду Христа. Не місце в проводі нації крутіям, юдам і фарисеям. Як за Хмельниччини — мусить постати така нова сила й вона лише дасть раду і з зовнішнім напасникам і залізною мітлою вимете з України киселів, барабашів та вишневецьких.

Проблема моральної сили і суворого добору членів провідної верстви — це та, яку товчу — без жодного наслідку — "любезним землякам" десятки літ. Може тепер, коли про цю саму проблему нарешті почали говорити й на Заході (Г. Гувер) — ці "любезні земляки" звернуть на неї увагу. Бо звикли прислухатися до голосу чужого пана.

Липень-вересень 1951

БЕЗІДЕЙНІ СУЄСЛОВИ

(Ідеологія і чин)

Нічого так не боїться Москва в Україні, як збройного самостійницького руху, з чіткою ідеологією, як прапором. Вона знає (повторюю це в сотий раз!), що цього руху не буде без такої ідеології, як не було б більшовизму без ідеології Маркса і Леніна, ні воюючого ісламу без "Корану". Знає Москва теж, що не побували б армії французької революції в усіх столицях Європи, не було б ні самої революції 1789 р., ні революції 1830, 1848, 1871, 1905 і 1917 в Європі — без ідей Жан-Жака Руссо та того самого Маркса.

На жаль, багато з того, що знає наш історичний ворог, не знають в Україні. Тяжко інакше пояснити факт, що на ідеологію націоналізму, єдину революційну у нас ідеологію, ведеться такий наступ не лише з боку москалів, не лише з боку демо-соціалістичних опортуністів, але й з боку деяких націоналістичних груп і часописів. І — якби цього не було ще досить, переконують нас, що визвольна боротьба, що національна революція, взагалі може обійтися без ідеології, без — з погордою! — "теорії"!

Під тим оглядом націоналістичні противники ідеологій, теорій і доктрин, — могли би подати руку трабантам і нашого емігрантського "босяцтва" (Шерех) і "мугирства" (Самчук). Ніщо бо їм не є більше осоружним, як ясне ("тиранське") "так", або ясне "ні"; як виразно окреслена доктрина.

Провідні думки цих "безідейних" націоналістів?

Вони такі: Серед гамору боротьби в Україні немає, мовляв, змоги бавитися в ідеологію, програми, доктрини, філософічні напрямки і світогляди чи засади.

В цих умовах не вільно спирати своє "вірую" на критерії його "абсолютної цінності". Як поступати і що робити має революціонер, вирішує про це тільки "критерій революційної вартості" якоїсь акції... На думку цих націоналістів виходить, що не з їх "вірую" випливає їх революційний чин, а навпаки, їх "вірую" може мінятися в залежності, чи воно сприяє чи ні якійсь абстрактній "революції". Це є нонсенсом? Можливо, але цей нонсенс означує й те, хто в революційному русі має право брати участь чи тим рухом керувати. Виявляється, що в русі можуть брати участь люди "різних світоглядних напрямків", не лише "визнавці певної політичної доктрини"; а навіть люди без "будь-яких твердих світоглядних позицій"!

Рішення диктуються "вимогами революції", а часом просто її "стратегією". "Теоретичні декларації" — це пусте. Позиції боротьби в Україні "кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби". Нащо якісь доктрини та ідеології, коли, мовляв, і без того ясно, що "сучасний визвольний рух в Україні — це Україна така, якої її знає історія"? і т. д. і т. д.

"Великих слів велика сила, більш нічого!" — і смертельна для визвольного руху небезпека криється в цьому поході могильників ідеології! Прихильники "безідейності", або "бездоктринності", "беззасадності" визвольної акції в Україні, — раз говорять про рух, раз про організації, що його очолюють. Така плутанина недопустима! Певно, що радо мусить вітати у себе повстанська збройна акція всякого ненависника Московщини, незалежно від його інших засад політичних, або світогляду. Та чи такою ж є справа з партією чи організацією, яка очолює самостійницький рух? Ось в чому суть!

А на це питання промовисту відповідь дає наше недавнє минуле і наша сучасність. В 1923 р. постала у Львові група "Заграви" (з редагованим мною часописом тієї ж назви), яка складалася головно з колишніх січових стрільців. Часопис був спрямований проти Москви і проти Варшави (більшість галицької української преси була тоді совєтофільською). "Заграва" здобувала впливи в Галичині і на Волині, та за рік лише після того на зборах групи Д.Паліїв зробив заяву: що одна — невідома невтаємниченим — тайна організація, яка покликала до життя "Заграву", вирішила випуск часопису припинити. Групі доручила об'єднатися з головною галицькою партією, з її органом "Ділом". Так постало УНДО, яке й "з'їло" Заграву. Невтаємничені були заскочені й обурені ліквідаційною постановою невідомої таємної організації. Пізніше, зі спогадів самого Д.Паліїва, довідалися ми, що цією тайною організацією, що ні з того, ні з цього ліквідувала "Заграву", а її групі наказала вступити до УНДО, — була УВО – Українська Військова Організація.

Чому так сталося? Якраз тому, що до проводу УВО брали людей різного світогляду, — і самостійників, і совєтофілів, і радикал-соціалістів. Якраз тому, що не журилася організація питанням "теорії", "ідеології", чи "світогляду". Бачимо, що у дійсністі чисті "практики", вороги "однієї певної доктрини", привели "Заграву" до розвалу, від якого її урятувала б безкомпромісна ідеологія і суворий добір членів, людей одного духу...

Другий приклад для прихильників "безідейності" революційної боротьби. Знаємо чим закінчилася українська революція 1917-21 рр. Знаємо, якими манівцями водила її Центральна Рада. Знаємо, як розпорошилася, розлетілася, охляла величезна революційна енергія нації в руках проводу, який не хотів в серці своєму ні держави, ні боротьби за неї проти Росії. Чому? Власне тому, що були в проводі люди різних "світоглядних позицій", або й жодних. Одні — думали про державу і силу збройну. Другі (Винниченко, Грушевський та їх партії) пішли шляхом революції тільки тому, що їх партії обставинами "приневолено творити нашу долю"; тому, що "всі зусилля партії щодо утворення федерації з Росією не вдалися", як вибачалися перед "товаришами" наші соціал-демократи на конгресі соціалістичного Інтернаціоналу в Люцерні в 1919 р.

Революція наша не вдалася, в великій мірі якраз тому, що в її проводі панували засади, рекомендовані нинішніми противниками "однієї ідеї", однієї "примусової ідеології".

Якраз через це — вожді соціалізму українського, які стояли на чолі революції в Україні 1917-18 рр., вже в наступному році закликали нас "пробачити більшовикам не одне з того, що нам боком вилазить", бо червоні москалі були ..."завзяті оборонці трудящого люду" (М. Грушевський в "Борітеся-поборете", Відень). Якраз тому не вдалася революція в Україні тоді, що її чолова партія не знала ніяких "абсолютних цінностей національних"; що натомість лише "дозволяла" своїм членам — якщо схочуть — бути самостійниками... А як не схочуть, то як собі хочуть. Свобода думки!

Нинішні пропагандисти "безідейності" революції брали за критерій доцільності якоїсь акції — "критерій революційної вартості". Про все рішали "вимоги революції", не "абстрактні теорії"! І Винниченко відкидав самостійницьку ідею якраз тому, що вона була "небезпечною для революції, бо могла розбити революційні сили всієї Росії", ним так укоханої!

"Безкомпромісний революціонер той, хто в ім'я революції готов іти на компроміси" — ось якою є формула сучасних "революціонерів"! Вона ж була і формулою Винниченка. Він робив революцію проти гетьмана нібито за те, що той зрікся державної самостійності, — і в той же час кликав собі на допомогу Мануїльського з більшовиками, тобто найгірших ворогів тієї самостійності. (див. "Відродження нації"). От до чого доводила засада "іти на компроміси в ім'я революції", відкидаючи "абсолютну цінність" свого "вірую"!

І ще приклад: Керівники обох українських соціалістичних партій — в розпалі війни з Московщиною в 1919 р. — утворили в Кам'янці самозваний уряд ("Комітет охорони республіки") — з метою всадити ніж в спину нашої армії і "розпочати переговори з радянським урядом України", цебто з агентами Кремля. Пише про це в своїй книзі Христюк, пише Ісаак Мазепа, який цю справу добре знав, бо брав в ній участь...

Чому подібні речі ставалися? Тому, що для цих панів ідея держави, ідея України, не були догмою, не були "абсолютною цінністю". Не знаючи "однієї певної доктрини", вони готові були метнутись сюди чи туди, для справи "соціалістичної революції", чи "республіки", або для комбінацій туподумного опортунізму "реальних політиків". Інакше й не могло бути, коли національну революцію вели люди, які повчали, що "справжнє щастя" є в космополітизмі, в тому, щоб "злитися в одну братерську сім'ю народів, в один майже народ", щоб "постала всенація" (Н. Григоріїв). Інакше й не могло бути, коли революцію українську очолювали вожді "з відсутністю будь-яких твердих світоглядних позицій", або ще гірше — з світоглядом, що мало чим відрізнявся від світогляду нашого історичного ворога. Так бувало в минулому.

В сучасності ж — не менше прикладів до яких нісенітниць веде негація "твердих світоглядних засад" у визвольній боротьбі.

Правило — "безкомпромісний революціонер той, хто в ім'я революції готов іти на компроміс", теоретично недоречне. Ще більшу його недоречність показує практика, що з його випливає. Наприклад творення на еміграції об'єднання між революціонерами і противниками будь-якої революції. "Український Самостійник" бере один приклад, одного тільки С.Барана, хоч є їх більше. Цей С.Баран, за часописом, є "випробуваний ненависник революції й революціонерів... Серед нашого суспільства є такі як генерал Тарас Чупринка, і такі як С.Баран. Їх ніколи не звести докупи, води з вогнем не погодити"... Ніби ясні з того мали б бути висновки? Ба ні! Часопис пише далі, що все таки "треба годити воду з вогнем"; "будемо узгіднювати деякі політичні виступи і дії, що мають основне значення для визволення України". З ким узгіднювати? З "випробуваними ненависниками революції"! З тими, які "водою" своїх опортуністичних заяв і контактів, будуть заливати й гасити "вогонь революції"... Далі ще краще! Часопис не сумнівається, що цей (а мабуть і другий, і третій) ненависник революції "напевно буде подавати себе і тих, які з ним, примушені кон'юнктурою, за репрезентантів воюючої України, а може ще й за покровителя УПА"...

Отже, "в ім'я визволення України" — треба допомагати видряпатися на пост репрезентантів воюючої України кон'юнктурникам і ненависникам цієї України!... Бути до них "толерантними", в порозумінню з ними "узгіднювати" деяку свою акцію...

Другий приклад: В одній миродатній заяві ("Гомін України", ч. 51 м. р.) стоїть: "Взиваємо всіх українських патріотів покласти край дискредитуванню перед українським і чужим світом єдиної діючої в Україні революційно-визвольної боротьби, що її організує ОУН, враз з братньою УПА, під прапором УГВР", і створити "одностайний визвольний фронт" за кордоном, "в єднанні з боротьбою українського визвольного руху"... Знову: до спільного фронту революційної і визвольної боротьби закликають тих, які цю боротьбу стало дискредитують!... Та ще й називають їх... патріотами!

Хіба з такої мішанини людей "різних світоглядних позицій", з мішанини революціонерів, кон'юнктурників і ненависників революції, вкупі з тими хто Україну та її визвольних рух знеславлюють, — можна створити "одностайний визвольний фронт"?

В другій миродатній заяві ("Гомін України", ч. 8, ц. р.), ще досадніше сказано: "Закордонне Представництво УГВР в своїх проектах налагодження взаємин на внутрішньополітичному відтинку життя української еміграції..., щоб досягти єдності української політичної дії закордоном", пішло не тільки на далекосяжні компроміси, але, з позиції вимог і доцільності визвольної боротьби, надто великі уступки".

Так виглядає на практиці гасло: "Революціонер той, хто в ім'я революції готов іти на компроміси". Так буває, коли найвищий критерій конечності якоїсь акції не є "ідеологічна теорія", або "абсолютна цінність" нашого "вірую".

Виходячи з постулату "доцільності визвольної боротьби" і з "вимог революції" — приходять до компромісу з "ненависниками революції" та її дискредиторами! Приходять до уступок, які — признаються самі їх адвокати — ведуть до "резиґнації з позицій визвольної боротьби"!... Ось до чого веде практика опортунізму, яка викидає за борт будь-які "теорії", "світогляди" та "ідеології", як непотрібний для революціонера баласт.

Так є на еміграції. На еміграції іде об'єднання й порозуміння з живими трупами вчорашнього дня, з активними ворогами націоналізму, та інфільтрація націоналістичного середовища їх ідеями. Таку ж політику поручається вести в Україні. Деякі націоналістичні групи радять вертатися до ідей, які давно в Україні зазнали повного краху; до заперечення ідеї націоналізму. Маю на увазі наших націоналістичних "прогресистів". За кордоном їх платформа тактична — єднатися хоч би з ненависниками визвольної акції, з УРДП, іти на "резигнаційні" уступки. Для України — їх платформа ідеологічна теж компромісна. Засади націоналізму, будь-які "абсолютні вартості" — лишити на боці! Не до тих засад повернутися лицем, а до "дійсності", до "нового", що "там створено".

Розшифруймо цю баламутину! Яка є тепер "дійсність" в Україні? Московсько-більшовицька! Ким "створена"? — москалями, на трупах мільйонів борців за визволення. Що "нового" принесла ця "дійсність" московська, замість "старовини" української? Замість вільного села — колхозний концентраційний табір, замість власника — наймита й раба. Замість Божих церков — кесареві ідоли. Замість національної культури — її щоденне кастрування і т. д. Чи до цієї "нової дійсності" хочуть "повернутися лицем" наші "прогресисти"? Чи революціонери приймають дійсність, яку — як революціонери — мали б перевертати до гори ногами?

Відповісти на ці ясні питання ясним "так"! — вони вагаються... Відповісти виразним "ні"! — не хочуть. Націоналістична доктрина має три виразні відповіді на завдання доби. На питання — хто має очолювати визвольний рух? — відповідь була: міцно зв'язана однією ідеєю й одним духом, з суворим добором членів, орденська група. На питання — за що має боротися націоналізм, за яку Правду? — відповідь була: за свою, власну, одну, традиційно-історичну, безкомпромісну, не за інтернаціональну. Нарешті, на питання — як свою Правду здійснити? — відповідь була: не пацифізмом, крутійством й угодою, а боротьбою і війною. Ще Міхновський поклав підвалини цього націоналізму. Новітні націоналісти – "прогресисти" — приймають лише цю відповідь щодо питання "як", але виразно заперечують націоналістичну відповідь щодо питання "хто", і щодо питання "що".

Замість Ордену – воліють об'єднання найбільш чужих собі духом людей, визнавців найбільш суперечних поглядів. А замість своєї Правди — пропагують сміху гідну мішанину — націоналізму з марксизмом і "прогресизмом". Нижче в цій статті покажу, що коли відкидають вони націоналістичну відповідь на питання "хто" і "що"; коли відкидають ідею Ордену і безкомпромісної націоналістичної Правди, — то стерильною на практиці буде і їх позитивна відповідь на питання "як", їх активне ведення національної революції; стерильний навіть лишиться — в кінцевому рахунку — їх пафос. Не раз і не двічі критиковано ідеї наших "прогресистів". Тема цієї статті інша, тому обмежусь ствердженням, що всі ті ідеї та ідейки, які висуваються ними як ідеї "нової, сучасної, не фантастичної" України — є ідеї чужі Україні, і ніколи "позиціями визвольного руху" бути не зможуть. Це саламаха з націоналізму, марксистського соціалізму, московського колхозництва, винниченківського босяцтва, залицяння до нібито неповинного в більшовизмі, міфічного "російського народу", перехрещування жидів на "євреїв", мішанина "прогресу", "планової господарки", боротьби з українським "шовінізмом", захоплення "демократією" Воллеса, декана Джонсона, Тіта або "патріотизмом" напівскомунізованого європейського пролетаріату — не є це ніякі позиції визвольного руху в Україні. Це витвір повної безпорадності ідейної людей, які мають очі і не бачать. Ні того, що діється в Європі чи Америці, ні того, що діється в Україні.

Зараз же чую заперечення: "Ми, що сидимо в Україні, або вийшли щойно з неї, ми краще від еміграції знаємо, чим дихає Україна!" Нехай! Але ж є багато таких, по цей бік залізної заслони, які теж щойно після 2-ої світової війни опинилися за кордоном. Вони теж мають виправдані претензії знати, чим дихає Україна, знати не гірше від "прогресистів", — і думок цих останніх зовсім не поділяють. Крім того, якщо виходити з таких позицій, то на якій підставі твердять "прогресисти" і націонал-марксисти, що вони ліпше від старих емігрантів знають Європу й Америку, яку вони щойно побачили?! Бо ж весь свій "прогресизм" вони будують як раз на тому, що ця "спасенна ідеологія" дала такі прекрасні квітки в Європі! Тому, мовляв, і нам треба "просвітитись современними вогнями". Та — ми ліпше знаємо ці блудні вогні, ніж панове "прогресисти". Їх підхід до справи треба відкинути. Можна бути "в краю" — і нічого з того не розуміти, що там діється. Можна бути поза краєм — і ліпше розумітися в тому, що там діється. Те саме і з Європою.

Були обсерватори поза залізною заслоною, що ще в 1920-х роках бачили обман більшовизму, а були й такі — і в Європі, і в Галичині, не кажучи про СССР, які хоч їздили до СССР, або жили там, але нічого не розуміли ні в московській, ні в європейській політиці, ні в українській дійсності. Так і наші "прогресисти" в "краю". Мають очі і не бачать. Бо інакше не захоплювалися б "створенням усякого роду міжнародних спілок", "достіженіями" революції 1917 р., "демократичними плануваннями", "тенденціями розвитку" сучасної Європи, розвитком в ній соціалізму, не захоплювалися б "патріотизмом" європейського пролетаріату, між яким є мільйони сталінських "патріотів". Не захоплювалися б всіма тими "прогресивними силами" західного світу, які явні або укриті, є ворожі і "свободі людини і свободі народів". І особливо, справі української незалежності.

Коли ці "прогресисти" є недавніми емігрантами з СССР, то вони просто затуркані московсько-совєтською пропагандою, позбавлені здібності критично думати. Коли ж ці "прогресисти" з свіжо-навернених на "прогресивну" віру галицьких націоналістів, то тут є звичайне "кві про кво", яке траплялося не раз з тими, що зі Львова попадали на Наддніпрянщину перед 1-шою війною. Один з них, знаний пізніше серед Січових Стрільців Цяпка — людина зрештою скромна, мила, ідейна, — вернувшись якось з Києва до Відня, парадував там в студентській російській "фуражці", вітався словом "драстуйте" (яке вводить в літературу й "мовознавець" п. Шерех), і з захопленням оповідав, як то все у Києві дешево "стоїть" (з наголосом на останнім складі). Цяпка думав, що та "фуражка" і те "драстуйте" — це вияви української стихії...

От і нинішні галицькі "прогресисти", побувавши над Дніпром, вбралися в московську ідеологічну "фуражку" — і думають, що це має бути ідеологічний однострій українського визвольного руху... Його "позиції"! Як після 100 років царату на лівобережній Україні, після скасуванні автономії в 1783, і після прилучення Правобережжя до Росії в 1795 р. — так і після 30-літнього панування більшовизму в Україні, витворився там тип українця, який "любив" Україну, але й все російське, "велику російську літературу", "російську демократію" і т. п. Подібний тип витворився й тепер, як Тичина, Рильський, Сосюра. Його — цей тип, з його "вірую" й беруть за тип "справжнього українця" деякі галичани.

Тоді — не лише малороси, а й українці не уявляли собі окремої, своєї державної ідеї. Тепер — ті "прогресисти" — не уявляють собі окремої від "фактично існуючої в Україні" — соціальної системи. І тоді, і тепер це було запамороченням мало відпорної думки, від довголітньої московської пропаганди.

Ось де треба шукати джерел "зміновіховства" наших "прогресистів", які видають свої аберації за "позиції визвольного руху". Ось звідки йде мінливість їх ідей, їх хаотичність, їх залежність від "фактичного стану", створеного чужою волею, їх компромісність. Це все й паралізуватиме силу визвольного руху проти Москви, коли на чолі руху стоятимуть "прогресисти". Бо ідеологія і в таких рухах, і в політичному житті взагалі — має величезну вагу.

Своїй невдачі в війні проти СССР — попри інші причини — завдячує націонал-соціалізм Гітлера власне тому, що це був соціалізм. Почавши від антисоціалістичного націоналізму, гітлеризм закінчив національним соціалізмом. Це спаралізувало його ударну силу в війні з сталінським соціалізмом і полегшило інфільтрацію націонал-соціалістичної партії агентами комунізму. Другий приклад — громадянська війна у Франції кінця XVIII в. Геніальний історик французької революції, Гіпполіт Тен питав, чому ні аристократія тоді, ні партія Жиронди — не могли собі дати раду з монтаньярами, тодішніми французькими більшовиками? Тен каже, що це сталося тому, що партія монтаньярів "мала за собою пануючу теорію і що тільки ця партія мала незаперечне рішення її застосувати аж до кінця. Вона була єдино консеквентна". Тому, що в своїх ідеологічних засадах була "найбільш афірмативна"! А її противники? Аристократія чинила слабкий спротив, бо сама зачитувалася творами Руссо й Вольтера, сама була — бодай на словах — прихильницею ідей "суспільного договору", "народу-суверена", "рівності й братерства", — всіх облудних і обманних гасел, які стали гаслами революції. Не могла аристократія боротися з хворобою ззовні, якої бацили вже мала в собі, всередині.

В ще більшому ступені, було те саме з Жирондою. Пише Тен: "Вже в своїх засадах абстрактних, Жиронда була згідна з своїми противниками "... Ця спільна догма на прапорі Жиронди, — не могла її дуже надихати в боротьбі з монтаньярами, визнавцями тієї самої "віри". Пише історик, що "жірондисти, вийшовши з тих же засад, що й монтаньяри, простували до однієї мети. Сектантські забобони паралізували в них моральне обурення на противника. В глибині своїх сердець їх революційний інстинкт конспірував з їх ворогами". Тому й були знищені монтаньярами.

Подібно було з соціалістичними вождями революції 1917 р. в Україні. Ідеї, фразеологія, все було в них спільне з москалями-соціалістами, рожевими, або червоними, пізнішими комуністами: і "трудящий люд", і "велика ідея соціалізму", і "братерство народів", і "прогрес", і ненависть до "реакції", і до "національного шовінізму", і адорація пролетаріату, і підозрілість до "буржуазного" села, і атеїзм, або релігійна "нейтральність", все — опріч "мови", яку їм комуністи московські лишали до часу.

Що ж дивного, що всіх їх, Винниченка, А.Крушельницького, Порша, Ю.Бачинського, С.Вітика і т. п. потягло в табір більшовиків? Що дивного, що всупереч до націоналістичних "фашистів", галицькі радикал-соціалісти і демократи, зараз же в 1939 р. запропонували свою цінну "лояльну співпрацю" совєтам? Марксові, Енгельсові, Чернишевському, цим "богам" поклонялися ж в усіх соціалістичних "церквах" Києва і Львова, так, як і в Москві!

Що ж дивного, що зголосилися до "лояльної співпраці" з совєтами партії, які в своїй пресі у Львові оплескували більшовиків, коли ті, на чолі міжнародної наволочі скочили до горла свободолюбної Іспанії, щоб знищити її незалежність і релігію?

Г.Тен мав рацію не лише щодо XVIII віку! Спільні з комуністами ідоли та ідеї, паралізували і в тих наших партіях 1917 р. і моральне обурення, і спротив комунізмові, і навіть інстинкт самозбереження. Ідеологія, світогляд, грають в політиці більшу роль, ніж думають "прогресисти". На жаль, таке саме може трапитися і в тому періоді визвольної акції, який почався від другої війни, якщо акцію визвольну очолюватимуть люди з спаралізованою думкою; люди, які приймають багато дечого з ідей і систем московського займанця в Україні. Цей параліч думки наших "прогресистів", або її прогресивний параліч, може спричинити таке саме заломлення духа активного спротиву, як і в Жиронди в борні з французькими більшовиками.

Нам скажуть про героїзм борців в Україні. Хто ж не знає цього? Хто ж не знає, що рух спротиву, це єдиний ясний і повний незмірної ваги момент в теперішні дні? Та якраз тому, треба думати і дбати про те, щоб цей героїзм не був змарнований так, як був змарнований спонтанний революційний вибух національний в Україні 1917 р.

Слушно, що "позиції визвольного руху в Україні кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби з ворогом". Та — що це значить: "кристалізуються"? Ніщо саме не робиться! Ці позиції, краще, ці ідеї — інтуїтивно відгадуванні, або відчуванні масою, — мусить хтось скристалізувати! Убрати в зненавиджену "прогресистами" якусь теорію, доктрину, ідеологію!

І ця "теорія" буде така, яку дасть провід. Без цього "кристалізації" не буде.

Кажуть, українські повстанці борються "проти московського поневолення, проти безбожницького більшовизму, проти всіх його форм і виявів"?

Певно, всі ці проти є! Та чи викристалізувана друга ідея — не проти чого, а за що? Та й що до того "проти" — справа не така безсумнівна.

Повстанці борються проти всіх форм і виявів більшовизму в Україні? Так! Але чи хтось кристалізує цю боротьбу проти Москви в ясні антимосковські формули й гасла? Хіба, боронячи "планову господарку", "колективізацію" селян (їм дають лише право користування землею!), хіба боронячи деякі "додатні сторони" марксизму — автори "Позицій визвольного руху" дають рухові ясні, національні, провідні напрямні? Чи кристалізують повстанську енергію у великій ясній ідеї, чи навпаки, цю кристалізацію гальмують? Затемнюють зміст визвольного руху?

І в 1917 р. маси теж рвалися битися з зайдами... Але національний провід картав "мілітаризм", а "зайдів" уважав за братній народ, з яким можна полюбовно скінчити спір.

І в 1917 р. маси кидали фронт, не хотіли битися за Росію... Та провід "тримав фронт" разом з "братньою російською демократією".

І в 1917 р. маси хотіли мати землю у власність... Та провід насаджував соціалізм.

І в 1917 р. маси хотіли збройно захопити владу в Києві (Полуботківці навіть зробили це!), і в Україні... Та провід боровся з цим "шовінізмом", рука-в-руку з шайкою Керенського... В "Відродженні нації" автор признається, що тодішній провід просто лляв зимну воду угодовства на "розгарячені голови" і закликав не до самостійності, а до "загальноросійського патріотизму". І лише "приневолений" невблаганним противником, мусив очолити активну боротьбу за самостійність. Коли змарнованим був перший порив. Так тодішній провід "кристалізував" цілі визвольного руху мас...

Тепер провід визвольної боротьби веде її свідомо. Але — на своєму стягу виписує гасла, позичені з ідейного словника свого смертельного ворога. Чи ця боротьба може успішно іти під таким стягом?

Чи може він кристалізувати цілі визвольного руху мас?

Певно, ідеї самостійницького руху повинні скристалізуватися в самій боротьбі. Але вони ...по різному кристалізуються у різних людей.

Візьмемо нашу поезію резистансу. Там маса елементів, з яких можна було б створити дуже чіткі "позиції визвольного руху"! Є там свідомість, що над нами стоїть Боже провидіння; що вони борються за "святу правду Божу", свідомі, що "Божий Дух вогнем злетів на них".

Уявляють вони себе окремою верствою оборонців нації, новими "лицарями січовими", мріють про воскреслу "давню славу". Борються не за "щастя" чи "добробут", а — щоб змити ганьбу неволі з України. Москалі — це для них не неповинний в більшовизмі, "теж гноблений ним народ", — а "голота, череда". Вони говорять про "облудний людський світ" і про "багно Москви", про "калюжу Москви гнилих ідей". Вони свідомі, що борються за велику правду, що є авангардом народів — з нашим вічним містом — "Києвом святим". Знають, що "за нами рушать в бій народи", що "ми — сонцем знов освітим світ!" (Боєслав).

Коли читаєш цю поезію, а потім "Позиції Визвольного Руху", то здається, що переходиш від універсалів Хмельницького, або меморандумів-маніфестів Орлика, чи за нових часів — писань Міхновського, до нудних копійкових брошурок, які популяризують в'язку жуйку з Маркса або Чернишевського... Є різні "кристалізації"!

Визвольний рух в Україні, а властиво група, що ним керує, повинна бути свідома своєї мети і шляхів, що до неї ведуть. Вона не сміє виписувати на своєму стягу збанкрутовані ідеї, ідеї ворожі Україні. Не сміє робити об'єднань з ворогами революційної боротьби, цебто з ворогами незалежності державної. Провідна група мусить вийти геть з ідейного хаосу.

Твердити, що "світоглядна незавершеність не послабить нас в ідейно-політичній площині, а навпаки" — значить говорити нісенітницю. Висувати "прогресивно-соціальну програму" — як вона сформульована в "Позиціях", це значить скочуватися до московських "заповітів Леніна", декларованих УРДП, до тітовщини, яка ж (нам пояснюють) теж "демократичний", тільки "менш - демократичний спосіб запровадження соціалізму". А звідси вже один крок до ще "менш-демократичного" способу Політбюро.

Досить часто пів-соціалізм веде до соціалізму, а цей до комунізму. Особливо, коли йде про поборювання "фашизму" (націоналізму), то тут всі опиняться в "адном катєлке" московському, як це було під час комуністичної агресії проти Іспанії, коли за московською директивою ішли разом — і соціалісти Блюма, і лейбористи, і демократи, і — бодай в своїй пресі — галицькі радикали. Так само не вагалися українські соціалісти подавати руку московським більшовикам, коли треба було валити "фашистський" режим в Києві в 1918 р.

О, "прогресисти" проти "сталінського терору" і "сталінських вельмож"! Вони й "планову господарку" і "справжній соціалізм" запровадять тільки "демократичним шляхом". Не знаю скільки тут туподумства, а скільки підступу. Бо соціалізм, тоталітаризм і терор нерозлучні одне з одним.

"Світоглядна незавершеність", зрада націоналістичної ідеї, веде в простій лінії до капітуляції перед доктриною ворога. Противники ясно окресленої ідеології визвольного руху потішають, що ідеологія не важлива. Мовляв, визволиться нація, то сама знатиме, як урядити своє життя. Страшна наївність! Маса, всяка маса, мертвої природи, або людська, — є безформна, хаотична стихія, поки не є упорядкована й напрямлена якоюсь ідеєю або елітою. Сама маса — як наприклад ріка, що вийде з берегів — може лише зруйнувати щось. Коли від удару антимосковських сил в Україні, скажімо, впаде більшовицький режим, і коли та маса не матиме на чолі еліти, свідомої свого окремого від вироблених в Москві ідей — "вірую", то в Україні повстане ідейна порожнеча, вакуум — без свідомої волі, носієм якої завжди є провідна група, еліта нації. Такої еліти не буде, коли провід матиме на своєму прапорі гасла чужої, або ворожої ідеології! Така, обезголовлена нація падає жертвою чужинця. Ось чому москалям — червоним і білим — дуже на руку — на випадок майбутніх подій — обезголовити нашу націю, особливо її воюючу силу. На руку було б Москві — щоб провід наш замість власної Правди — проповідував "правду" займанця — хоч етапами. "Прогресисти" кажуть, що консолідація з ненаціоналістичними партіями не загрожує прониканням ідей тих партій до націоналістичного середовища, а навпаки, сприяє проникненню націоналістичних концепцій в український світ. Ну, щоб це побачити, вистачить розгорнути націоналістичні часописи, а там знайдемо передруки — цілий букет відгуків демо-соціалістичних і радикальних політиків, які або негують як "спекуляцію" (Феденко), або ганьблять як провокацію ("солідаристи"), чи як "неначасність" (радикали) партизанський рух в Україні.

Так виглядає "проникнення" в те середовище націоналістичних ідей! Навпаки, з "Позицій Визвольного Руху", з "Сучасної України" бачимо, як аж по саме горло заливають соціалістичні концепції націоналістичне середовище. "Сучасна Україна" в статті "Примусова орієнтація на Москву" — просто стає рупором сталінської пропаганди, як слушно завважує "Український Самостійник". До нічого іншого й не могла довести зрада ідеї націоналізму. Засада не в'язатися "з будь-якою доктриною чи теорією", відкинення ідеології і світогляду свого минулого — привело "прогресистів", в багно ідейного й організаційного хаосу.

Керування визвольним рухом в країні, вимагає яскравої, чіткої ідеології. Вимагає й суворого добору людей однієї, спільної ідеї, і одного духу; вимагає різкого відмежування — і ідеологічного, і організаційного, від адораторів "ленінських заповітів", від Маркса, від "ненависників революції"; вимагає безоглядної афірмації своєї ідеї. Як писав Тен: Група яка претендує на провідництво, мусить бути "найбільш афірмативною серед всіх груп політичних, маючи рішення аж до кінця задіяти свою теорію". Але, очевидно, цього не зробить група, яка своєї теорії не має, лише зліпок всяких теорій, своїх і чужих. Та й ще в засаді ворожа усяким "догмам", "теоріям" та "ідеологіям".

Тут я приходжу до основного моменту — волі. Людям, позбавленим цього первня, значення його не пояснити. Недавно ще мені закидали мої "наївні осуди", висування "на головну хибу української нації брак волі, сентиментальність" (Мартенко, ЛНВ, ч. 2, Мюнхен). Думаю, що наївність і сліпоту виявляють ті, які ці хиби досі не бачать. Що ж це є, як не брак волі — той невикорінний нахил пристосувати свою ідею до "фактичного стану", витвореного чужою волею в Україні? Або до "тенденцій розвитку світу", — створених чужою і нам ворожою волею? Або до того, що "існує в народі", що вже "ним усвідомлено"? Що це, як не брак волі? Як не бажання — не вести, а бути веденим?

Волю вести мусять мати ті, що стоять на чолі визвольного руху, або ті, що стануть. Мусять розірвати з хаосом і широко й яскраво розгорнути прапор націоналізму, прапор своєї, національної Правди. Яка є не в тому, що займанці виростили "на нашій землі", а — як і за часів Шевченка — в тому, що лежить під цією землею — в могилах мільйонів полеглих за нашу Правду, не за "правду" проповідувану в "Позиціях". За Правду, яка мусить бути і є запереченням всього, що "фактично створено" слугами Сатани в Україні. Треба вже раз собі усвідомити, що Україна є головним партнером в грі, де виграшем є не ті чи інші дрібні ідейки ("республіка", "прогрес", "правдивий соціалізм"). Іде гра "ва-банк" з Сатаною — в ім'я Христової Правди. І не переможе наш визвольний рух, доки ці Правди не випишуть вогненними буквами на прапорі наших визвольних змагань. Коли одні цього не розуміють, мусять прийти інші, які зрозуміють, що справа не в тому, щоб потонути в "консолідаційному" хаосі, а в тому, щоб, селекціонувавши людей одного духу, людей вільних духом, протиставити себе хаосові на зовні і хаосові, ідейному й іншому, власного середовища. Говорити ж, що "ми не боремося за владу для себе" — можуть лиш ті, хто стратили віру в себе і в свою Правду.

Певно, можна і так сказати: "Було б нерозумно узалежнювати приналежність до Організації Українських Націоналістів від визнання такої чи іншої філософічної доктрини, і в наслідок того значно обмежувати число членів та прихильників нашої Організації"... Сказати все можна!

Можна подібно сказати, що "не треба обмежувати число членів наприклад католицької церкви обов'язково тими, хто визнає католицьку віру". Але чи це не був би абсурд? Коли до Організації націоналістів приймати членів, які не визнають націоналістичного "вірую", а всіх —і марксистів, і хрунів, — аби більше! — то для чого тут Організацію називати націоналістичною? Для чого цей маскарад?

Напевно багато хто обуриться: так значить треба примусового "вірую", ідейного однострою? Знищення свободи думки?

Ні, треба, щоб єдналися між собою люди одного духу. На Запоріжжю віра в Бога і Святу Трійцю, та "регула лицарська" — єднали всіх без примусу. А хто того не визнавав, того на Січ не пускали.

З давньої давнини повчаючий приклад! Коли Кортес приплив до Америки і почав руйнувати царство Монтесуми, — пішло це йому неймовірно легко. Чому? Тому, що у противників Кортеса, хоч було більше війська, але здавна існувало пророцтво про загибель їх держави, завойованої войовниками, які прийдуть морем зі Сходу. Це пророцтво психологічно паралізувало спротив аборигенів. Бо ж перемога іспанців була пророкована "тенденціями розвитку" світових відносин, була "неминучою"!... От так як народ Монтесуми тоді, і наші — і не наші — "прогресисти" тепер живуть і думають під впливом, навроченої Марксом і Леніним, ідеї "неминучої" перемоги соціалізму. Ну й інших "тенденцій розвитку сучасного світу", — атеїзму, прогресу, матеріалізму, та ще й загибелі протилежних тенденцій — "вузького націоналізму", традиціоналізму, християнства, ієрархічного ладу і т. і. Під вливом цих "пророцтв" — наші "прогресисти" — як жерці Монтесуми — не в силі ідейно боротися з ворогом, з чортовинням "прогресивних" догм, тим більше, що вони ж "уже фактично реалізовані" в Україні! Кращого аргументу для рабських мозків не знайти!

Крім пророцтва, Кортесові та його іспанцям допомогла ще й їх політика свого роду "українізації" супроти мас аборигенів. Вони й не думали нищити в пень їх культуру ударом по фронту, заткати якимсь чопом буйний вилив цієї культури. Навпаки! Іспанці намагалися лише відвести цей вилив в своє русло. Поміж аборигенами високо стояло будівниче мистецтво? Добре, отже іспанці навіть заохочували місцевих митців будувати, але — храми іспанської віри, за іспанським планом і смаком... Аборигени мали свої релігійні танці? Нехай і дальше танцюють, але наприклад на честь Діви Марії. Монтесума був царем? Нехай буде і далі, лише хай царює, отримуючи накази від завойовників, і т. д.

Це саме робили червоні москалі в Україні. Аборигени могли писати вірші "рідною мовою", але такого змісту, як Тичина, Сосюра і Рильський. Аборигени хотіли співати? Дати їм хори! Лише або гімни чужому ідолу, .щоб співали, або якесь невинне "грає-воропає". Хотіли вони мати державу? — "Пажалуйста!" — маєте УССР з границями, урядом, з власним гімном і навіть з представництвом в Об'єднаних Націях... І нарешті — остання ланка в ланцюгу диявольського плану: хочуть українці мати армію, воювати? Мають вже таку, підпільну? Добре! — Будемо її не лише фізично нищити — вирішили напевно в Кремлі, але й знешкоджувати її через "обезідейнення" всього визвольного руху. Довголітньою пропагандою переконали самих наївних вождів українських, що провідними ідеями їх боротьби можуть бути тільки ідеї Кремля. Нехай модифіковані, нехай навіть без Сталіна, але — все ж не різні, а такі самі, як і в Кремлі: "прогрес", "народна республіка", "справжня демократія", "безкласове суспільство", скасування права приватної власності, планова господарка, колективне користування землею, атеїзм, боротьба з українським "шовінізмом" і "реакцією", з "старомодними традиціями". А насамперед, хотів би Кремль, щоб нізащо в світі, не повстала власна провідна каста, з власною націоналістичною ідеологією! Щоб все захлинулося в консолідаційному хаосі — націоналістів, адораторів винниченківських "традицій" і "завітів Ілліча", ненависників революції і просто спекулянтів! Коли б це сталося, то всі б вирішили, що немає чого битися із-за нюансів тієї самої доктрини.

Так би прийшло до угоди, цебто капітуляції, як її хотіли робити Винниченко, або Кам'янецька нарада. Вони ж теж мали армію! Настрій боротьби за "своє" зник би, як у Жиронди, яка стратила наперед своє власне "вірую", свою окрему ідею.

Такі можливості може видадуться фантазією? Але життя знає ще більш дивоглядні фантазії! Кому снилося б, що більшовизм міг би запрягти в свій віз таку, нібито абсолютно незгідну з його засадами силу, як Церква?

Та на наших очах це стало фактом. Справи не міняє те, що кожна з обох сторін — Політбюро і московська православна церква хочуть обдурити одне одного і зробити знаряддям в своїх руках для своїх цілей. Факт лишається фактом, що навіть таку — суттєво антикомуністичну силу, більшовизм знайшов способи осідлати.

Яким способом? Тим, що зберігаючи фасадну, зовнішню форму тієї сили, змусив її відректися самої суті своєї ідеології.

На цей фатальний шлях можуть поволокти і Україну, яка бореться проти Москви, коли процес винищування націоналістичної ідеології йтиме далі. Коли не знайдеться група ідейних і відважних людей, яка цьому божевіллю нарешті гукне — стоп!

Квітень - червень 1952