2008/09/28

МОСКОВСЬКА ПОЧВАРА І ДУРНІ ШВЕЙКИ

(їх сила й наша слабість)

Майбутній історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В увесь свій зріст випростувався перед ними більшовизм. В чому його сила? — відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чому наша слабість? — це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту — "За що тебе сплюндровано?" — політики не доросли.

Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв більшовицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увиразнить проблему.

Незаперечною догмою всіх політичних рухів є те, що перемагає тільки рух, сильний своєю виразною, ясною ідеологією. В сотий раз повторюю, що без Руссо і Вольтера — не було б французької революції, без Корану — ісламу, без "Капіталу" — соціалізму, без Євангелія — християнства. І з неймовірним туподумством "любезні земляки" відхрещуються від ідеологій, як від порожніх забавок, які не дають мудрим людям робити практичну, реальну політику. Як на це дивляться наші противники, більшовики? "Правда" (7. 7- 46) цитує Леніна: "роль передового войовника може виконати тільки партія, керована передовою теорією". Треба більшовикам перевести практично їх "п'ятилітку", і та сама "Правда" пише: — "завдання нової п'ятилітки настирливо вимагають підвищення рівня всієї ідеологічної праці партії, поліпшення справи виховання мас в дусі комуністичної ідеології, посилення боротьби з впливами ворожої ідеології... Ідеологічна праця не є щось відірване від життя". В другому числі того ж часопису читаємо, що "треба підняти на височину значіння теорії для робітничого класу", роз'яснити "значення ідеології для стихійного робітничого руху"; "свідомість (мас) виробляється, як сказав тов. Сталін, немногими теоретиками, інтелігентами, які мають потрібний для того час і можливість". "Ізвєстія" (13- 9. 46) підкреслюють потребу знання "марксо-ленінської теорії" для більшовицьких політиків. "Правда" (23.8. 46) пише те саме: "треба передусім, щоб наші кадри вивчили марксівсько-ленінську теорію". Той самий часопис (2. 10. 46) пише: — "з усіх надбань нашої партії, найважливішим і найціннішим є її ідейне надбання, її ідейний багаж, її принципова лінія".

Таких цитат можна назбирати досхочу. Скрізь підкреслюється велетенське значення ідеології, ще до того ідеології непримиренної до ідеологій ворожих, які треба поборювати і роз'яснювати їх шкідливість для науки комунізму. Така настанова дає силу нашому противникові. Але коли хтось у нашій спільноті (як наприклад автор) пропагуватиме, що для успішного поборювання комунізму, треба самим мати яскраву, непримиренну, недвозначну ідеологію — на такого летять всі цегли; всі Швейки, єдиним фронтом плямують проповідь "односторонності", "браку об'єктивності", "вузькості", "нетолеранції" до думаючих інакше і т. п.; пробують доводити, що не можна бути або білим або чорним — треба світити, як веселка, всіма кольорами; що "практичний політик" повинен бути хамелеоном, перемальовуватися в залежності від "обставин"; що взагалі ідеологія це річ непотрібна (писання Шереха, Самчука, Дивнича). Не спроможний український Санчо Панса горіти однією ідеєю, взагалі не вміє горіти, вміє чадіти; прив'язаний до найбільш протилежних ідей одночасно — цебто не прив'язаний до жодної ідеї.

Його слідами пішли і деякі колишні націоналісти, яких хаотична думка не витримала незмінної, сталої любові до однієї ідеї. Вони громлять людей віри, яким "в ідеологічних питаннях все зрозуміло", які не визнають "динаміки соціального устрою"; які визнають тільки "дві барви — свою і ворожу". А на думку Пансів — ніколи не треба визнавати одну віру, а все "шукати", а "барви" міняти як найчастіше, залежно від того, що хвиля нанесе: житиме Муссоліні, будуть "фашистами", уб'ють його — стануть "демократами"; була приватна власність в Україні — були за неї, завели більшовики колхозну панщину, стали за "колективну земельну власність". А це ідеологічне скакання опортуністів — назвуть узгодженням "динаміки соціального устрою" чи там "розвитку".

Віру в свій ідеал називають вони "релігійно-світоглядною містикою", або "чуттєво-доктринерськими поглядами"; думають, що присвячувати забагато уваги "світоглядним проблемам" — значить відходити від "практики життя", значить бути "нереальним політиком". Пристосування ж до всякої тимчасової, виплеснутої на поверхню життя, програми – і значить у них керуватися "холодним розумом". Ніс по вітру! Вульгарно кажучи — ось відношення наших Пансів до питань ідеології; ідеології — без якої взагалі нічого на світі не стає великого і тривалого. І ці вбогодухі "вожді" думають, що подібною тактикою, що з подібною пансівською душею вони зможуть поборювати сильний якраз своєю ідеологічною непримиренністю більшовизм! Думають, що їх вічно хитливі і змінні "переконання" можуть змобілізувати довкола них загал!

За один із сильних знарядь формування думки і серця людського, уважають комуністи літературу, і мистецтво взагалі. І це факт, що література і мистецтво дійсно відіграють таку роль в суспільному житті. Огидна і глупа система більшовизму вбивання палицею своїх ідей в голови своїх нещасних рабів. Але факт є фактом, що література була завжди провідником ідей, а тому будь-яка група, яка хоче тріумфу своєї ідеї, завжди проповідує ту ідею в мистецтві. Як ставляться до цієї справи більшовики, видно зі знаної промови Жданова на цю тему ("Правда" 21. 9. 46). Він підкреслює, що література більшовицька не сміє виховувати молодь "в дусі безідейності"; що шкідливою є теорія "мистецтва для мистецтва"; що більшовицька література має займатися "виховуванням людських душ", виховуванням молоді (очевидно в більшовицькому дусі), що література не повинна "забувати про ідейну роботу". Жданов вважає, що "кожний удалий (в більшовицькому дусі) твір літератури можна порівняти з виграною битвою".

Він громить "тривіальну ("пошлую"), безідейну літературу і мистецтво, де повно гангстерів, дівчинок з вар'єте, із вихвалянням адюльтеру і пригод усяких пройдисвітів"; він проти замикання літератури "у вузенький світик особистих переживань" або "в розривково порожню сюжетику", вимагає пропаганди героїзму. "Ізвєстія" (13. 9. 46) вимагають від кіномистецтва ідейності (комуністичної), прищеплення совєтського патріотизму, і бажання "боротися і перемагати будь-які перепони", нападає на фільми чисто "увеселітельниє". Більшовизм, наш найнебезпечніший ворог — ставить собі за завдання інтенсивно формувати літературою і мистецтвом душі нових поколінь, в одному дусі, в дусі ворожому нам; намагається формувати в цьому же ж дусі і українську молодь, роблячи яничарів з людей української крові.

Що протиставляє цим зусиллям українська література на тому малому відтинку, де вона може свобідно розвиватися, на еміграції? На еміграції знайдемо авторів "Муру", з "Арки", які зневажають Лесю Українку, зневажають Шевченка (Багряний), Ольжича, Маланюка, "під стінку" ставлять в своїх випадах того, хто, за Шевченком і Гоголем, домагається ідейності, піднесення, служіння великим ідеям в літературі, хто поборює анархічну теорію "мистецтва для мистецтва". Знайдемо авторів порнографів, що принижують і знеславлюють ідейну героїку в нашій поезії (напр. в поезії у Віснику 1922-39), пропагують культ "малої людини", раба всіх своїх найнікчемніших інстинктів (Шерех), пропагують звироднілий ідейний світ безпринципної голоти (сартризм); такі слова як "героїзм", "засади" і "переконання" — ставлять в іронічні знаки наведення (Самчук); пропагують літературу для лоскотання нервів людського шимпанзе ("Божественна лжа"), пропагують принципову безпринципність. Роблять цю роботу деморалізації, хаотизації думки ті письменники і критики майже безкарно перед лицем диявольської сили зі Сходу, яка виковує і формує душі наших ворогів і яничарів. І думають, що подібною "літературою" і подібною "критикою" вони можуть дати молоді духовну зброю для самоутвердження і змагу!

Як же ж має виглядати та людина, яку література, мистецтво, театр мають формувати? Та людина, яка служить цій ідеології? Більшовики відповідають ("Правда" 19. 9. 46): — "піднесення ідеологічної роботи повинно виразитися в зміцненні більшовицької войовничості, в демаскуванні ворожих соціалізмові явищ у царині ідеології, в різкій засадничій критиці ідеологічних перекручень — безідейності, загумінковості ("обиватєльщіни"). Вимагаються "люди з характером ("видєржкой"), і героїзмом" ("Правда", 14. 9. 36); вимагаються люди, які могли би робити "особистим прикладом, що не терпить розходження між словом і ділом". Іншими словами – вимагається від більшовика мати войовничу вдачу, дух комбативності в обороні своєї ідеї і в нападі на ідею чужу, вимагається героїзм, картаються всі вияви "обиватєльщіни", цебто загумінковості, приниження круга своїх зацікавлень до вузького кола чисто особистих справ.

Що протиставляють наші емігрантські політики цьому типові людини з ворожого табору? Протиставляють тип "малої людини" (Шерех), або людини раба своїх дрібних пристрастей (Сартра), тип посибіліста і опортуніста, якому ненависна всяка войовничість, всякий героїзм. Наші Панси, де можуть, принижують ідею повстанської боротьби проти більшовизму, бо це "злочинне марнотратство молодечих сил", бо це "гекатомби жертв" ("Укр. Гром. Пора", 6. 3. 47); бо краще ніж у повстання вести молодь — "продати в різницю москалеві" для "лояльної співпраці" з комуністами і чекістами, бо революція наша це "непотрібний "героїзм", як писав той самий орган Пансів про тих, що згинули в боротьбі з німцями. Ті, що з ними і москалями змагалися і гинули — на думку Пансів зле робили, бо це тактика "свячених ножів", а замість неї мусимо триматися "реального життя" (Феденко), не чекати на чудо і займатися "реальною працею" в кооперації з ким дасться. Тип героя, людини войовничого темпераменту, твердих переконань, невгнутого характеру, що обстоює свою віру і поборює чужу, — не в моді у Пансів. Це "хижаки", "авантюристи", це "равбріттери", просто бандити, які не потрібні нам, це "однобічні люди донкіхотських ілюзій". Ідеал пансівської людини — не герой, не войовник, не людина віруюча гаряче, не апостоли і хрестоносці — їх ідеал це людина без віри, тиха і сумирна, яка не творить життя, а підкоряється йому, мовляв, ліпше живий раб, як мертвий герой. "Мур" спеціально розвінчує той тип людини, який Шевченко називав "святими лицарями", протиставляючи їм тип, прозваний поетом — "свинопасами", "плебеями-гречкосіями"; називаючи це типом "свобідної людини". І цю людину вони думають протиставити воюючому більшовизмові...

Відповідний є й погляд пансів на ту когорту, яка має здійснити нібито національну ідею. Як ставляться до цієї проблеми, проблеми кадрів, загону реалізаторів своєї ідеї — більшовики? Як розв'язує цю архиважну проблему ворог? Більшовизм рішає, що його "партія – це твердиня, двері якої відчиняються лише для гідних і перевірених"; партія не може "обернутися в бенкет, куди може вступати всякий співчуваючий". Хто ж — з точки зору більшовицької доктрини чи практики — не є "гідний", того з партії видаляється: установа славнозвісної "чистки". Особливо переслідуються "помилки націоналістичного характеру" (в Україні наприклад). Вимітаючи цих "помилених", партія в 1946 р. в Україні видалила 38 процентів секретарів райкомів, 64 проценти голів виконкомів районних рад, дві третини директорів маш-тракторних станцій і т. п. Багатьох покарано за їхню "націоналістичну ідеологію", багатьох за будь-які інші "ухили". В другому числі "Правди" (14. 9. 46) пишеться, що за статутом — "член партії зобов'язаний перестерігати найсуворішу партійну дисципліну", дисциплінованість найважливіша ознака партійності, без дисципліни немає організованої партії. "Дисципліна компартії перевіряється вірністю справі, витримкою і героїзмом". Суворо караються вчинки, "які визнаються злочинними громадською думкою компартії". Коли партія бажає зберегти "авангардну роль", мусить мати дисципліну. Партія повинна мати "одну душу і одну волю" (14. 9. 46).

Чи я уважаю партійний статут більшовицький за ідеал гідний наслідування? Ні! Я тільки звертаю увагу читачів на дисципліну, яка панує в рядах нашого ворога, його ударної сили — партії.

Я звертаю увагу на те, що протиставляє тій дисциплінованості наша політична думка і наше партійництво. Отже, установи чистки вони не знають взагалі. Правилом є — що коли в партії відкриють непевного члена, треба всі зусилля скерувати на те, щоб ніхто про це не довідався. Непевну людину треба обілювати, бо інакше "партія" буде "скомпрометована". Були партії в Галичині, де та сама людина була редактором "Діла" і більшовицьких "Нових Шляхів", і партія проти того нічого не мала. Головний літературний критик "Діла" (ганебної пам'яті Михайло Рудницький) теж був сталим співробітником "Нових Шляхів" і це теж нікого не вразило. Недавно став відомим інцидент, коли в одному українському товаристві в Канаді влада відкрила і арештувала небезпечного більшовицького шпигуна, який поза цією своєю "діяльністю" з доручення товариства вів в ньому "культурно-освітню працю". Замість відректися від цього шпигуна, люди з того товариства і їх пресовий орган того типа вибілюють і боронять. Не говорю вже про знаний факт, що на чолі деяких угруповань, нібито національних, стоять ноторичні колишні комуністи. Це теж нікого не разить. Критикувати чужу, ворожу ідеологію уважається в партійних колах "партійною гризнею". "Гризня" допускається тільки в справах особистих, кар'єрницьких, справах впливів тієї чи іншої кліки, але ніколи в справах принципових, ідеологічних, тут це уходить за шкідливий дивогляд, за "виключність", за "доктринерство".

Треба лише виробити відповідну "формулу переходу" до чергових справ, наприклад "вимоги часу", "динаміка соціального розвитку", "наддніпрянська психіка", — і все пояснюється, під стару вивіску підкладається новий зміст і метаморфоза зустрічає загальне визнання як доказ партійної "толеранції" і "об'єктивного підходу" до політичних справ. Навпаки, тих що не хочуть залежно від нової кон'юнктури, нових обставин зовнішніх, міняти кожної світової війни свої переконання — висміюється як "ретроградів". Тих, хто вибрав собі віру не на час одного чи двох років, а на ціле життя — на того показується пальцем, як на дивака і національного шкідника. А зовсім біда тому, хто посміє заплямувати ідейне перекинчицтво в партії, або викрити непевні елементи в ній — тому просто грозить анафема і відсудження від честі. І от, з такими "засадами" щодо партійного будівництва наша еміграція думає (чи думає?!) підставляти чоло більшовицькій партії!

Швейкам взагалі осоружна ідея чогось ясного, окресленого, оформленого, сталевого. Особливо в області ідей, чину, і організації. Швейк "гостро осуджує" чіткі, окреслені політичні чи літературні гурти. "Ніякої виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступу" (Самчук), — ідеологія слимака. Ненавидить він людей "однієї доктрини", людей "односторонніх", має він вже досить тих "конкістадорів", "доктринерів", досить "орденського засклепіння". Він хоче на простір з пут одного пориву, однієї віри, однієї надії, однієї думки; він хоче "свободи" — мандрувати з однієї стежки на другу, з другої на третю, в залежності як зложиться "реальне життя", як зложать те життя сильніші за Швейка, аби поклонитися їм. "Життя ускладнилося до такого ступеня, що говорити чи діяти категоріями якоїсь однієї доктрини, більш ніж наївно" (Самчук), — треба мати "про запас" одну доктрину або й дві. Ідеал — це не якийсь там "герой" чи "лицар", не "хижак", а людина "розщеплена в собі" (як учить учитель Швейків, Сартр), без "обов'язкового культу однієї доктрини", без "віри в чудо". Головно — "узгіднити існуючі протиріччя" і стати "над суперечкою", збоку від ворогуючих сил, нейтрально — ану ж тоді помилує нас та, яка переможе (Шерех).

Як не сміє бути "догматично-релігійний" світогляд, так не треба ніякого Ордену, ні "орденської містики", ні "орденської виключності", треба об'єднати всіх, і тих що кажуть Так, і тих що кажуть Ні, і тих хто вірує в Бога, і тих (треба бути толерантним!), хто вірує в чорта; і тих що хочуть боротися з чужою Правдою, і тих, що не є односторонні і узгоджують свою Правду з "правдою" диявола або чужинця. І Авелів і Каїнів, і апостолів, і фарисеїв, бо "діяти за категоріями однієї якоїсь доктрини більш ніж наївно". Так постає наївний культ механічного, бездумного "об'єднання" (все одно хто, з ким і для чого!) партій, груп і клік, без суворого добору членів, без перевірки, без твердих вимог для тих, хто входить в таке "об'єднання", без видалення і покарання елементів непридатних і непевних, без яскравої ідеї — політичний дивогляд без ясної творчої думки, без духу комбативності, без людей сили, волі і характеру.

Така механічна, мертва збиранина (як би пишно не називалася), свідома свого безсилля, мусить шукати опору в чужих силах. Це той чи інший окупант, або кандидат на нього, або — міфічний "народ", якого "суверенною волею" закриваються люди, немаючі своєї волі. Інакше дивиться на цю проблему ворог. Партія більшовицька — з початків свого народження — була перейнята жадобою влади, жадобою формувати світ ідейно і політично. Читаємо в більшовицькій пресі: "Ленін перший в історії марксівської думки відкрив де коріння, ідейні джерела опортунізму, вказавши, що вони є в підпорядкуванні себе "стихійності робітничого руху" та в приниженні ролі, яку має грати (соціалістична) ідея в (робітничому) русі. Партія — повинна бути "керуючою силою" руху. В тій самій пресі читаємо далі, що організувати й мобілізувати маси мусить партія. Щоби керувати рухом, давати йому цілі і напрям, мусить існувати окрема група людей, партія, яка мусить думати, вивчати історичні процеси, а робити це все у народу, у мас "в робітничому класі" немає ні часу, ні змоги. Кінцеві цілі боротьби і шляхи до неї "виробляються немногими теоретиками, інтелігентами". Маси без тої провідної керуючої верстви є "корабель без компасу". А ця провідна верства не сміє плестися в хвості стихійного руху мас, лише прищепити їм свої ідеї, напрямні і мету.

Практика відповідала теорії. Більшовики не прислухалися (як роблять їх противники) до так званих "законів еволюції", "розвиткових подій", чи "волі народу". Навпаки, намагалися їм накинути свою волю. Перед 1917 р. еволюція російської імперії вела до деякого розкріпачення суспільства: визволення з кріпацтва селянства, рудименти парламентаризму і обмеження самодержавної влади (Державна Дума), більша свобода преси і думки і т. п. Більшовики "наплювали" на цю "еволюцію" і вирішили повернути імперський корабель в напрямку, протилежному до "еволюції": до ще гіршого самодержавства (в політиці), до ще гіршого закріпачення уже всіх класів суспільства і до ще гіршого загнуздання думки і преси, ніж було при Миколі І-му. Констатуючи це, хочу тільки підкреслити, якою пасією формування суспільства своєю власною ідеєю — були одержимі більшовики. І що ж тій пасії формування думає протиставити наша політична еміграція?

Вона насамперед хоче вбити всяку думку про те, що на чолі суспільства має стояти окрема провідна верства. Емігрантська преса піниться від самої згадки (не кажучи вже про теорію) необхідності в проводі "луччих людей", які перевищували б загал характером, мудрістю і відвагою. А коли вже преса Швейків визнає, що хтось остаточно мусить коли не вести, то "репрезентувати" народ, то мусять це бути "звичайні люди", такі як всі, ні мудріші, ні характерніші. Думають, що "Ярема, хамів син", лишаючись і далі "хамовим сином" — може, коли збере коло себе таких самих як він сам — вести націю. А "вести" це на жаргоні значить питатися у міфічного "народу", куди він хоче йти, а в "обставин" – як до них пристосуватися. Це є метода людей без власної думки. І під тим оглядом вони принципові: ще від часів наших 60-ників, через Ю. Липу, аж до "націоналістів", які тепер перейшли назад до драгоманівства, іде протест проти тих, які "ціле суспільство на свій лад" прагнуть переробити. Основною ідеєю деяких колишніх націоналістів напр. (з "Укр. Трибуни") є, що стикнувшись з умовно збільшовиченою частиною наддніпрянської молоді, вони повинні були викинути за борт свій націоналістичний ідейний багаж і засвоїти і жаргон, і деякі ідеї цієї збільшовиченої молоді. Замість нести цій молоді смолоскип своєї ідеї, вони згасили його і принизилися до несвідомої і збаламученої 30-літнім більшовицьким "васпітанієм" — маси. Замість бажати реалізувати свою ідею, вони прийняли ідею чужу (напр. націонал-соціалізм), тільки тому, що та чужа ідея змогла нагнути собі світ реальних фактів! Більшовики виходили від своєї ідеї, якій хотіли підпорядкувати існуючий стан, наші Швейки — виходять, як самі пишуть, "від існуючого стану", підпорядковуючи йому світ своїх думок! Повний занепад будь-якої волі формування, якої б то не було волі влади доходить в них до того ступеня, що вони пишуть собі як заслугу "добровільне зречення з виключності провідництва". Вони так і хваляться, що не вони намагалися освітити своєю ідеєю шлях масам, а навпаки, що це "дійсність визначила шляхи" їм і їх програмі. Яка дійсність? Та, яку вогнем і мечем запровадили в Україні москалі.

І ось, цей крайній і безпомічний опортунізм, умовне боягузтво думають Швейки протиставити диявольській формотворчій силі більшовизму. Чи вони направду гадають, що воюють з Москвою?

Зробимо підсумки. Більшовицькій силі, силі однієї, фанатичної ідеї — Швейки протиставляють ідейну саламаху, повний брак однієї яскравої думки, атракційної і мобілізуючої загал. Більше! — в літературі емігрантській Швейки свідомо пропагують безпринципність або розкладові ідеї, послаблюючи думку і бойову волю загалу. Більшовицькому ідеалові людини фанатика і войовника своєї думки — протиставляють Швейки ідеал "малої людини", ненависть до типу героя і войовника. Більшовицькому червоному Орденові (компартії) — Швейки протиставляють механічне, недисципліноване "об'єднання" гетерономних, чужих собі по духу, людей. Більшовицькій пасії творення свого, наперекір будь-яким "еволюціям" і "волі народу" — Швейки протиставляють невільницьке рахування з обставинами й нагинання до них своїх тимчасових програм. Ідеї, фанатизмові, войовничості — протиставляють безідейність, безхарактерність і "толеранцію". Чи ця громада Швейків надається до ставлення чола диявольській силі Москви, чи ні?

Знаю, що можуть відповісти Швейки: — "так значить ви за ідейну твердолобість більшовиків! Значить ви за більшовицький партійний "орден"! За більшовицьку "чистку"!? Ні, я за щось інше. Навів приклад більшовиків для того, щоб довести простий факт: так само як глупо виходити з ломакою на ведмедя чи кавалерії проти танків, так само глупо балакати за самостійність, соборність, за боротьбу з червоною Москвою, роззброюючи рівночасно свій загал ідеологічно, морально, волево і чуттєво. Виводити проти фанатиків мілітарної червоної церкви — "малу людину", ворожу героїці, без пристрасної віри в свою справу, позбавлену всякої моральної і групової дисципліни, людину принципово безідейну і безхарактерну — це, або тупоумство, або злочин!

Крім того я думаю, що неміч українського загалу якраз полягає в тім, що не знаходить в ньому послух думка: що звалити може більшовизм тільки така ідея, яка б показалася ще більш "виключною", ще більш "нетолерантною" до диявольської ідеї більшовизму, як ця остання до ідеї нашої християнської цивілізації. Бо тільки така яскрава і безкомпромісна ідея стане мобілізуючим чинником для противників Москви. Я думаю, що тільки може побороти більшовицьку ідею така ідея, яка буде ще більш мілітарною, ніж ідея більшовизму. Я думаю, що звалити більшовизм зможуть не "малі люди", а великі, люди однієї думки, непохитного характеру, палаючого серця. Я думаю, що звалити більшовизм і Москву зможуть люди не згуртовані в "об'єднання", хребетних і безхребетних, а направду в те, що звалося колись орденом, світським — для одних, духовним — для других, якого члени насамперед — об'єднавшись спільним духом, відгородяться від всього миршавого, деградованого, схамілого і спідленого довкола себе. Такі й націю лише за собою поведуть і за своєю Правдою.

Патріотами однієї ідеї і фанатиками були ті, що зробили французьку революцію. Фанатиками однієї ідеї були прибічники Кромвеля разом з ним. Войовниками духом і фанатиками віри були воїни ісламу і Хрестоносці.

Людьми однієї ідеї і гарячої віри були члени "лицарства козацького", відтворені Шевченком, який сам був людиною віри і однієї ідеї.

Нарешті, фанатиками однієї ідеї і войовниками за неї були апостоли Христа.

Тільки такі люди, тільки великі люди творили велике в історії.

І коли тепер деякі колишні націоналісти повертаються до того, що колись націоналізм відкинув, до мертвих анемічних ідей, засуджених історією, то їм треба пригадати, що час говорити ясно і голосно не як Швейки, бо як сказано в Євангелії (І посл. до Коринт. 14, 8-9) — "коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?

Так коли й ви язиком вимовляєте баламутні слова, то як дізнаються, що ви говорите?

Ви говоритимете на вітер!"

Травень - червень 1949

2008/09/03

СВОЯ ТРАДИЦІЯ АБО ЧУЖИЙ КИЙ

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Всю їх громаду не раз, з пересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Якби вони сиділи на своєму місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але багато хто з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Цей ґатунок людей характеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов'яни — хором загукають: "Слов'яни, слов'яни!"... Скаже хтось, що моголи — і тут притакнуть: — "Моголи, моголи!" Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чим скоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що ними пишалися роками, і вбиратися в "прогресивний" кожух. Посипалась "великих слів велика сила" — той "прогрес" на першому місці, "суверенний народ", "республіка", "реакція", "ретроградство", "безкласове суспільство", "визиск людини людиною", "людина понад усе", "соціальна справедливість" і т. д. Все в цих словах було — крім власної національної традиції, і — Бога. Так як у їх духовних предків часів Шевченка: "і ми не ми, і я не я", "немає Бога, тільки я" та ще останнє модне слово науки "прогресу". Не думаю на цьому місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх "прогресивного" божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для — знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й подальші його щаблі.

"Прогрес" на Заході і більшовизм на Сході – це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останні десятиліття, іде "крешендо" той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесят літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільство тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів одружуватися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов'язку виховувати людину; свобода одиниці нехтувати аксіомами громадського співжиття — свобода безбожництва, свобода поширення порнографії, свобода від "мілітаризму" і обов'язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього потерпала спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, багатомільйонне населення країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально суспільство; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від будь-якої думки, свобода провідної еліти — з політики, з преси, з театру, з церкви — робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну, і свобода — бо майже безкарність — для каналій продавати свою країну.

Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідеї, анархія ("демократії") Керенського перемогла, проти неї виступила більшовицька тиранія. Тоді прийшов більшовизм із своїм довгим києм.

Тінь цього кия вже зависла й над анархізованим і морально "прогресистами" і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільства, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і "свобода" всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підриває і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже немає ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції — повторюю — в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.

Цього процесу, засліплені "современними вогнями", земляки не бачать. Вони добачають — особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів — лиш "великих слів велику силу"; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю "душевбогих", а деякі з насолодою голоти. Думають за тими "современними вогнями" повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.

Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші "прогресисти" всіх мастей намагаються налаштувати думку і стремління загалу на той "прогрес" і "свободу", на негацію і нищення наших традицій — в той час Москва, залишивши "свободу" для експорту, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це можна помітити і в партійній пресі, і в совєтському мистецтві, в письменництві зокрема, в кіно і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Ейзенштейна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками "прогресивне" військо опричників царя Івана Грозного. Ця гвардія лютого царя, яка залізний намордник одягла на все населення країни — є вже тепер явищем "прогресивним". Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.

Далі, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва "вищої раси" — москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія — ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! — недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російському "Слові" в Америці — про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищають більшовики літературу від "шкідливого космополітизму", від людей "без роду і племені". З'являються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких — свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов'язкового принципу расовості, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власності, від мілітаризму і т. п. — уживалися більшовиками — як уживаються тепер вони на Заході — тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли цього досягнули, коли захопили владу — все почало змінятися, ім'ям "прогресу" почали христити все відворотне — нову "опричину" і абсолютизм нового царату, новий расизм "вибраного московського народу", нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову "церкву" совєтську. Почався поворот до старих "цінностей" московських, укладених при Миколі І-му, у формулу — "православіє, самодержавіє, московська народність", в якій, як у морі, мають зіллятися "славянскіє ручії".

Коли цей процес дійде до свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як після занепаду Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже відверто зі своїми традиційними ідеями — де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сил в Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея "луччих людей", великих перед лицем великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де войовничий дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старо-козацького воєнництва? Всі ж ці ідеї опльовуються новітніми "прогресистами", як "реакційні"! А тоді буде таке: так як у 1917 р. соціалісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники, наспіх почали перемальовуватися у колір самостійників і мілітаристів, так і "прогресисти" наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, коли за браком виразного стягу національно-українських традицій, маса українська — як за стягами Денікіна і Врангеля — побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму. Ось чого не беруть в рахунок наші збаламучені "прегресисти". "Прогресизм" не буде охороною проти московського новомонархізму, як не був він охороною проти більшовизму в 1917 р. Заборолом проти одного і другого — є тільки наш старий традиціоналізм — "своя Правда", і очевидно своя Сила.

А може — незбагнуті для одиниці путі Божого Провидіння! — може наступити й інша можливість. В крові й болоті, в міжнародній боротьбі може впасти більшовизм; може Україна отримати на час свободу рухів, і тоді під впливом тих "прогресистів" обсяде Україну інтернаціональна чорна галич, з її безбожництвом, політичною анархією, ненавистю до селянства, до релігії, до індивідуалізму, до всього органічного, до будь-якої сильної державної влади, до будь-якої справжньої національної самостійності, з ідеєю універсального уряду над націями, зведеними до ролі племен і ілотів, з ненавистю до будь-якого традиціоналізму, отже до будь-якої дійсної, історичної України "прадідів великих" — будуватиме ж та галич Україну "малої людини", Швейків, Пансів, чужих наймитів і чужих запроданців. В обох випадках це буде чужий кий.

Цього треба уникнути. Дилема — своя Правда, своя Сила і Воля, Україна незалежна з власними історичними традиціями, або — чужинецьке ярмо під новим царатом, чи під міжнародною галиччю. До цього останнього ведуть її сліпі або злонамірені "прогресисти". Нагла потреба здерти маску з них! Нагла пора вознести гуртуючий стяг націоналістичного, історичного традиціоналізму!

Липень 1949

АВАНГАРД МОСКВИ НА ЗАХОДІ

(З приводу однієї книги)

В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста ("соціаліста-федераліста"), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варто нагадати українським читачам. Ця книга називається — "From a Political Diari, Russia, the Ukrainenand America, 1905-45". Видано її в 1946 році, а її автором є знаний п. Арнольд Марголін.

Колишній член української партії соціалістів-федералістів, колишній посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських "демократичних кіл". Основні ідеї книги? Вони такі: що більшовизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна, а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава, а втілення до Росії. У січні 1918 році, в розпал боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава – це лише "логічний крок для створення у відповідному часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією" (ст. 29). В червні 1919 р. він подає меморандум британській делегації на світовій конференції в Парижі, в якому радить створити в неросійських країнах колишньої царської імперії "місцеві уряди", або підтримати такі; але, що "дальша еволюція йому неясна", чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цього плебісциту крові "демократові" Марголінові не вистачало, йому треба було ще іншого плебісциту.

Під 1920 р. автор наводить характеристику, дану йому французьким посольством в Константинополі: "хоч він репрезентує український рух, але не є ворожий до Росії, і допускає в майбутньому можливість федерації" (53). Для французів було дивно, як людина, яка представляє воюючу Україну могла симпатизувати займанцям, але для "демократа" Марголіна це було природним...

В 1921 р. автор бачиться з Мілюковим та іншими представниками ліберальної Росії і знову говорить про злуку з Росією (68). Він засадничо був проти війни за незалежність; він дослівно пише, що після 1921 року немає потреби ворогувати із совєтським режимом, та що "всякі спроби повалити його силою, здавалися мені небажаними". А режим можна буде, на його думку, змінити на демократичний... Яким способом? — затисненням торговельних відносин з Америкою (71). Недивно, що подібні ідеї привели "демократа" і соціаліста Марголіна простісінько в кабінет більшовицького посла у Вашингтоні Трояновського в 1934р. Він намагався перш за все переконати сталінського агента, що престиж СССР зразу зміцнів би в Америці, коли б Росія запровадила демократію. (Очевидно нашому соціалістові і "демократові" дуже залежало на зміцненні, не на ослабленні, престижу російської тиранії!). Далі переконував посланця Сталіна, що неросійським народам більшовицької імперії варто було б дати "місцеву самоуправу" (до цього "пшику" звелася колишня "федерація"). Трояновський відповів, що немає що робити з українцями — вже стільки ласки їм засвідчив Кремль, а вони й досі не хочуть у Києві розмовляти по-російськи! Та все ж — завважує Марголін — його інтервенція увінчалась успіхом, бо Сталін… видав свою "демократичну конституцію", а Чубаря взяли до Політбюро (95-96).

Від часу цього свого блискучого дипломатичного успіху, п. Марголін має лише одну гадку охороняти совєтський "Союз", що вступив на шлях демократизації, від небажаних потрясінь. В 1933, в одному меморандумі до відповідальних американських чинників він намовляє їх зібрати "демократичних" москалів, українців і поляків, щоб вони договорилися в справі всеросійської "конфедерації" (ст. 90). Іншими словами, щоб українці викинули на смітник боротьбу за самостійність, а поляки щоб виступили проти своєї самостійності!, і всі пішли б під "єдіную і неділімую"! (203-206). Особливо його жахає можливість революції проти СССР і розвалу імперії. (88).

На такій платформі автор зустрівся з такими українськими "демократами", як Сочинський, Чиж і В. Левицький (129), які просили його допомогти їм просвітити американців.

Ідея порятунку потворної тиранії так обсіла нашого соціаліста і "демократа", що він вже не може її позбутися. Навіть напередодні війни, після Мюнхену, Марголін переконує урядовців Державного Департаменту, що є між українцями, кавказцями і балтами групи "демократичні", які далі автономії не йдуть, але щодо економіки і війська, то тут все має вирішувати Москва (121—132). В дальших розділах п. Марґолін на всі способи розхвалює сталінську "конституцію", яка "признає всі горожанські свободи" і "рівність національностей", і взагалі є "епоховим з'явищем" (156-7). Ця адорація Сталіна посувається так далеко, що він у момент, коли Сталін заключив союз з Гітлером, — радить ні в якій спосіб не починати війни проти обох диктаторів бо це ... привело б до розділу Росії. Так того розділу боявся! (212). З тою метою суґерує ослаблення приязні Америки з Англією і Францією і затиснення приязні з СССР. Щоб не допустити – через війну — до повстання самостійної України, Кавказу і т. п., Марголін радить навіть поробити уступки гітлерівській Німеччині і фашистської Італії. Ціною незалежності Чехії і Польщі, радить віддати Гітлерові колишні німецькі колонії, і якось задовольнити бажання Муссоліні щодо Суецу, Тунісу і Джібуті. Одним словом виступає явно проти Америки, Англії і Франції в обороні фашизму, Гітлера і Сталіна. Аби кохана Росія не розвалилася! (224—27).

Ось таке є "вірую" одного з чолових представників українського соціалізму і "демократії", колишнього активного дипломата УНР; людини, яка й тепер тішиться довірою тих кіл; людини, яка недавно організувала російсько-українське угодовське збіговисько, щоб повести українську політику, очевидно, в дусі того "вірую", яке викладене в книзі п. Марголіна; людини, проти якого книжки наша соціалістична і "демократична" преса ніде не виступала, а деяка ("Пора") — навпаки — хвалила; нарешті людини, яка — так говорять — проявила ініціативу по створенню УНРади...

Кожний соціаліст — це потенційний комуніст, і щодо цього не треба собі робити жодних оман. Це ми бачили з факту масового дезертирства з табору соціалістичних наших партій в табір комуністичний; бачили з масового дезертирства "меншовиків", "соціалістів-революціонерів" російських і жидівських "бундівців" до комуністів. Не важко знайти такі самі приклади в житті західноєвропейського соціалізму. Недавно прийшла вістка про смерть одного з найвизначніших провідників англійського соціалізму, проф. Ласки. Преса писала про нього: "Гарольд Ласки родився в Манчестері в багатій жидівській родині, що колись прибула з Росії, і виховання одержав в Нью-Коледжі в Оксфорді. Викладав історію в університеті Мек-Ґілл від 1914-18"; далі цитують часописи його вислови, з яких видно, що він мав велику симпатію до сталінської диктатури; в 1945 на чолі чотирьохчленної "приязної делегації" іде на прощу до червоного диктатора в Кремлі і був прийнятий останнім. Виступає проти Америки і пропагує "англо-російську солідарність". В квітні минулого року, шкільний комітет в Кембриджі, Мас, відмовляє йому у дозволі промовляти в шкільній аудиторії з тієї причини, що був він — "прокомуніст і антирелігійно налаштований". Палаючи гарячою любов'ю до совєтської тиранії, Ласки крайньо ворожо ставиться до Іспанії і т. ін. Ця людина — була одним з визначальних провідників не комуністичної, а трудово-соціалістичної партії Англії, очевидно впливаючи на неї в комуністичному дусі.

Коли після утворення нового "лейбористського" кабінету, після виборів, в Англії, призначено п. Страши військовим міністром, консервативна преса виступила з обвинуваченнями, що новий міністр, призначений після афери Фукса, — має комуністичні симпатії, і як доказ цитувала витяги з промов і публікацій його, де він ці симпатії висказував, уважаючи соціалізм за один з етапів до комунізму. Про єдиний "людовий фронт" соціалістів з комуністами знаємо у Франції і перед війною, і після неї. Це все факти, яких ніякі інсинуації соціалістів не знищать.

Зібрав я ці факти, над якими не люблять у нас задумуватися, щоб доказати, що наївно є думати, що соціалізм є оборонним валом проти комунізму; що навпаки він є лиш мостик до останнього; що майже кожний соціаліст — це потенційний комуніст; що соціалістичні розмови про "свободу", "демократію", "самостійність", — все це облуда, за якою криється часто тоталітаризм, звичайне капітулянтство, і служба "єдиній і неділимій"; щоб показати як то легко наука Маркса приводить соціаліста або до кабінету більшовицького посла, або до передпокоїв червоного Гітлера в Кремлі.

І ще два дрібні факти. Ці самі соціалісти надзвичайно обурюються, коли українські патріоти не бажають об'єднуватися з ними. Багряний просто загрожує націоналістам — "ми вас знищимо!", як заявив Др. Мірчукові в дискусії над внеском ОУНр в УНРаді. А соціалістичний і "демократичний" торонтонський "Наш Вік" (Шерех, Підгайний і т.п.) виступив з незамаскованими погрозами Д. Донцову за те, що той насмілився на Шевченківському святі СУМ-у перестерегти — словами Шевченка — проти об'єднання з "донощиками і фарисеями", з "людоморами" і з "гряззю Москви". Донцов не називав жодних імен, і нікому не погрожував. Та "Наш Вік" навпаки! Бо закінчив статтю — "Боги жаждуть крові" — ось так: "Коли за донцовцями, справді гільйотина Робесп'єра об'єднала французьку націю, то чи не пора вже послати на гільйотину українських робесп'єрів, ревних апостолів внутрішньо-національного терору"? ("Наш Вік", 18 березня).

З цих слів, і зі слів Багряного, знатимемо бодай ХТО проповідує "внутрішньо-національний терор"!

Цих кілька фактів для окреслення обличчя наших соціалістів і "демократів". Це просто секта, якій йдеться лише про перемогу її огидної інтернаціональної ідеї, а не про перемогу ідеї національної незалежності. Це секта — яка може опинитися в союзі з Москвою. Це секта, яка може користуватися в тактиці погрозами і апеляціями до гільйотини проти власних земляків. Це треба твердо собі засвоїти і не забувати.

Травень 1950

2008/09/02

ІДЕОЛОГИ ГОЛОТИ

Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу — божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство — в його розумінні — це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашому краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") — були або визискувачі або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу".

Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" свої ідеї народові; коли "народ" стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як "народ" думає.

А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народниками еволюцію. Що я під цим розумію? Що є велетенська різниця між, скажімо, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, — і "народом" теперішніх мегалополісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповнює оглуплюючі й деморалізуючі кінозали або спортивні майданчики і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексом. Ще більша різниця є між тим Квітчиним народом і скажімо тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються вантажити амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, .— щоб полегшити її анексію чужому насильникові... А тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби мегалополісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нормальне, і як до того прийшло?

Найкраще цей процес видний крізь лупу літератури. В письменстві старому, в Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж — предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те що підносило вгору.

Потім це змінилося. Літературу заполонила "бідна людина", "уніженниє і оскорбльонниє", почали писати про страждання визискуваного народу, — і це було добре. Але при тому — не так зверталася увага на моральні страждання, на приниження людської гідності, божественного "Я" в людині, — як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге — ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвитку, етап, по якому прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти — Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину — треба змінити. При чому робилася різниця: коли нікчемником, злодієм або убивцею був аристократ, — то він був особисто винний і відповідальний і мусив йти під ніж гільйотини, — як товкмачили зовсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідняк, — то він не був винен, він був "жертвою обставин", середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т. п., і присяжні повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.

Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли вибрана особа з "народу" була не винною, то невинні були й інші такі. І їм треба було співчувати як жертвам несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і — треба було їх адорувати, ставити на постамент. Туди і видряпалися — спочатку в літературі — голота під маскою "народу". Спершу в літературі з'явилися ці звеличники голоти — Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Колєтт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із "Злочину і Кари", або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усьому — як до ідеалу, до мужика московського — була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П'єр Безухов з "Війни і Миру" глядів на "босі ноги мужика" коло себе, "на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення"... Можна співчувати бідному, немитому мужику, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати горю покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в "Воскресенії" того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на безносому обличчі. Недурно Масарик, який зустрічався з Толстим, писав, що "Толстой бачив в бруді певну заслугу", Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок — до адорації горьківських босяків і більшовицьких хуліганів. Адорація голоти!

Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде осуджувати Франка, що він був адоратором голоти. "Продуцент, робітник", "мужик", "каменяр" — такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тому народі він вже спостерігав інші типи — людей з "рабським серцем" і "рабським мозком", позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву — "злоба низька" й — "сердитість рабська". А гаряча любов поета до свого народу, — привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: "не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання"... Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив'язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту...

Франко до цієї теми більше не вертався, і це лишилося епізодом в його творчості, який урівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за "безхарактерність і ренегатство" деяких його членів. Але — це все ж таки був щабель, по якім, видряпуючись, пішли інші.

Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з М.Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські автори. І аж на еміграції — ми знайшли теоретиків голоти як такої, її ідеологів.

До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скоріше ідеологом нашого "моя-хата-скрайського" мужичка. Він хоч питає, "що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?" — але й каже: "боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу", моя хата з краю...В ньому лише починається поворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть — "не можна сполучати добро і зло, тепле і холодне, мудре і немудре", — він відказує, що "ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є — людьми". Тут вже є упущення — на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і — навіть злого... Це створення фіртки для голоти, а точки над І ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку "романтику" і "героїку", не лишає їм ніякого місця в царстві "малої людини", цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є — і у злетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж "до найглибших", якими би вони й не були; маємо брати людину "в усій широті її духового й фізичного існування" — і шляхетного, і підлого, "черпати сили і з гидоти життя", бо "і з гною ж виростають чудесні квіти". Лише тоді коли людина з'єднає в собі ті добрі і "гидотні" чи "гнійні" елементи, буде вона "цілою людиною", цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лише в кого ще "не погасло чуттє'', кого "бій ще манить", а "надія ще лік" — тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої "поганії дні, болотяні дні", той — з усією своєю "різнобокістю" — перестає бути "цілим чоловіком", стає його карикатурою.

Але ця "різностороння людина" — є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати "такою якою вона є", а не "робити" з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!

Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім — в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби — хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контроль над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам "черпати сили з гидоти життя, з гною, — то це буде вже "тоталітарне насильство"! Етика має бути релятивною, в утіху "свобідній" голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде "середньовічне насильство", "інквізиція"!

Література голоти поручає Толстих і французьких більшевизанів, головно ж затримується на "малій людині" з її дрібними халепами і з її радощами — переважно альковного характеру, або кулінарного. Один "мурованець" цілими сторінками, в своєму романі, смакує, як то корови і свині на хуторі "займалися своєю щоденною роботою і їсть... Все їсть...", і тут же докладне меню свинячої кухні... Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, "очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать", він не їсть — він "священнодіє". Далі бачимо, як у Супруна при їді "рот широко відкривається і закривається", як господині "нечувану приємність робить розливання чаю", читаємо описи книшів, масла і т. п. без кінця... ("Ост" — У.Самчука). Ось яка література до смаку "малій людині"! Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими "проблемами", Маланюк і Ольжич — це викривлені душі, фантасти, далекі від "реального життя"?

Розійшлася голотська творчість і у кіно. І там головним героєм "мала людина", часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не "малої", а підлої людини, злочинця ("Пан Бідо"). Великого в кіно — нічого, героїки теж — за малими виключеннями — не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або "в пантофлях", або як дурнуватих чи тиранів; священиків — або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві "герої" — малі люди — дають стусана в спину... Щоб реготала голота на салі і щоб знала, що героєм наших днів — є не "пани, царі і попи", а каналія.

Цією ж ідеєю керуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є — "філософія серця" (Чижевський) і "вічна селянскість", а проголосивши це — поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота — без ідеалу крім "благоденствія", не терпить "шовіністів", бо "шовініст" — це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже "нетолеранція"! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що "слово ренегат — це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому — ти наш... і до скону мусиш лишитися нашим"! Голотський ідеал свободи — це "право вільного переходу від нації до нації" (М.Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до "нації" (і до армії) наїзника, коли надумає, що так вигідніше... А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціалістів! І ніколи йому не закидали, що він "деморалізує молодь".

Голота в політиці займається — "узгідненням суперечностей", стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді нейтральна — "поза межами бою". Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожої настанови проти комуністів (бо — "це ж наші заблудлі або хворі брати). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська:

"комашня забринить у кітлі;
нам потрібно лиш мира!
В боротьбу тільки люди йдуть злі,
В нас душа добра, щира"...

Так кпить з них поет О. Бабій.

Тактика політична голоти? — Це з "Науки" Руданського: коли стрінеш можних світа цього,

"Милий синочку,
Простели себе як рядниночку,
Спина з похилу не іскривиться,
За те ступить пан і подивиться, ...на покірного
І прийме тебе як добірного"


— в почет Квіслінґів.

За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти — і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше — це "небезпечні ілюзії", що "відривають від реального діла", а Швейки — "можуть похвалитися кращими наслідками"... в передпокоях "братів" з того чи іншого Інтернаціоналу.

Термін "Швейк", "швейкіянство"' — не моя вигадка; уживаю його бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставляють "містиці боротьби", "романтиці" і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою — треба бути людьми "особливого гарту", треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити дух, мати віру... Це ж "орденці"! а для ідеологів голоти всякі "еліти", "ордени" і т. п. це "фальшиві" теорії й вигадки. Тим часом, це ні фальшиві теорії, ні взагалі жодні теорії, тільки дійсність. І в старому Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна — правляча верства власне була "орденом", "кастою", до якої доступ дозволявся після великого і старанного вишколу ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не несло Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусили це бути люди характеру, віри і честі. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть першим, — провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломати її! Провідна верства — як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, — повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.

Голота, бодай її герольди, самі непевні свого становища, самі висловлюють сумнів — (чи вкладають його в уста противникам) — чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?

Ні, це щось гірше! На нашому національному відтинку, це те саме, що в цілому світі — це відкрите великим іспанським філософом Ортега і Ґассет висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.

Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з "рабським серцем", з "рабським мозком", з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити "велику літературу", кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс — недопустимий нонсенс.

Швейки кажуть, що "філософія серця", що "селянська Україна", що патріархальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М.Грушевський картав наших князів як "невгомонних крамольників і забіяк" ("хижаків" — по-теперішньому), за те, що не дбали про "достатки, життя і кров" простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні — князь, дружина — дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психологію героїв і аскетів. Інші — смерди — дбали лише про "достатки, життя і кров", на решту ж плювали, тому й ставали "татарськими людьми", які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині — більшовицькими слугами, прихильниками "реальної (московської) України" і "толерації" до "заблудших братів", що зігнули спину перед наїзником... Дві традиції! Традиція смердів, — це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка — це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей — які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю бореться, нації.

Не всі верстви нації складаються з голоти, ні не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку — хилитися перед силою, навчає сина батько:

"Будь же проклятий, милий синочку,
Як погнеш таким свою спиночку,
Як простелешся на рядниночку!"

Батько знає, що від того "хребет скорчиться", вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А "провідники" з переламаним хребтом ні на що інше не здатні, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.

Панас Мирний, в одному романі описує як закінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну — колишніх запорожців, степовиків, "неспокійної натури", яка "пекла ненавистю до всього, що гнітило"; які були — "палкі як порох, сміливі як голодний вовк", що не хотіли миру з лихими, бо "коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать". І другу — тих, що примирилися, їх зве "покірними волами"... XIX століття принесло ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок далі, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти піднімають поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то — мусять знайти батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові "юродиві", хоч жменька "козаків із міліонна свинопасів", які б припинили цю оргію боязливості, плебейства і зради.

Березень - квітень 1950