Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності

„Дух животворить”

Ця маловідома праця має свою особливу цінність, а це тому, що вона є останньою, яку написав доктор Дмитро Донцов в свойому житті і то в кінцевих тижнях перед своєю смертю. Остання сторінка так і залишилась не витягненою з валка машинки до писання...

В нинішні часи філософія Г.Сковороди не дуже в моді. Це тому, що він, “не модерний”, виступав же проти тих „учених”, які - кажучи словами Шевченка - хотіли Україну та “повести за віком”, тобто за тими „современними вогнями” Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріялізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки - Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни - заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію.
І власне тому, що Сковорода був містиком і погромником матеріялізму, - є він такий цікавий, такий начасний в нашу хаотичну, опановану темними силами диявола, - добу. Є актуальний, бо у нього знайдете ясні відповіді на проблеми нашого часу, - культурного і політичного характеру.
Родився Сковорода на Полтавщині, лише тринадцять літ по упадку Мазепи, жив за гетьманування Данила Апостола і Кирила Розумовського; а помер два роки перед кінцем царювання Єкатерини ІІ-ої, яка знищила всяку автономію його країни. В добу тріюмфу Робеспієрів і Маратів “великої французької революції”. Філософія тої доби проклямувала першенство людського перед Божим (“Немає Бога, тільки я!”), ілюзорність духового, лише реальність матеріяльного. Розум людський поставлено над Божественною мудрістю, якою тримається лад всесвіту, і людської спільноти, і людської душі. Замість тієї Мудрости, поставлено суверенний людський розум, який привласнив собі право краяти і перекраювати все в суспільстві, незважаючи на одвічні космічні закони.
Замість “Духа Істини” і його волі - поставили волю необмежених людських інстинктів обездушеної людини. Руссо проголосив, що людина сама по собі добра, майже безгрішна, і аби її лиш не псули „обставини”, “суспільство”... Коли ж вона зледачіє, то винна не вона, а середовище... Одним словом - людина за свої вчинки не відповідає. Може робити що і як хоче, не маючи жодної над собою дисципліни, не стримана ніякими правилами в своїх плотських інстинктах і забаганках. Бо дисципліна „тільки псує” свобідну людину... Так зване людське щастя стало для матеріяліста щастям фізичного добробуту, комфорту, насолоди й забави свого фізичного „я”, її відповідальність перед законом Вищої Сили, - касувалася; а без цього гине дисципліна людини, гине лад в спільнотах людських, а самі люди обертаються в отару домашньої худоби, або в звірів. Для отари ж потрібний чабан з києм, а для звірів - рушниця вартового. Без одного чи другого наступає анархія, стан, до якого з блискавичною скорістю наближається наша теперішня цивілізація, а перед чим перестерігав Сковорода. Ким був Сковорода?
Був українським Сократом, мандрівним філософом. Вчився в Києво-Могилянській Академії; проповідував, подорожував по Україні, Польщі, Угорщині, Прусії, Німеччині, Італії; студіюючи богослов`я і філософію, вивчав мови грецьку, латинську, старо-жидівську, німецьку; викладав в харківській Колегії, навчаючи етики шляхетських дітей. В свиті, з палицею в руці і торбою з книгами та рукописами, ішов своїм апостольським шляхом, навчаючи по пасіках і хуторах, в хатах і в панських палацах, на базарах, по цвинтарях... Писав вірші, байки, притчі, трактати... Тематика була одна і та сама: Проповідь примату духа над матерією, - „плоть нічтоже. Дух животворить!”
Проповідував свою науку не як віддалений від життя своєї країни філософ-інтернаціоналіст, чи космополіт. Власне в багатьох своїх творах маніфестує свою гарячу любов до своєї країни (України), в якій прагнув жити і вмерти, в любови до її великих людей й історії, „мужів зібраних”, “героїв вольности”. Тому й москалі, які як правило - своїми героями називали многих великих чужинців в загарбаних ними землях, - ніяк не могли зробити подібної операції з Сковородою, мусіли визнати в нім „українського філософа”.
В цій статті зупинюся на духово-соціологічних і політичних поглядах Сковороди, що стоять в тіснім зв'язку з проблемами людської спільноти, а з них побачить читач, наскільки наука Сковороди є палючо-актуальною, начасною для нашої сучасности, коли духова гангрена, яка почалася в його (Сковороди) часи, загрожує тепер катастрофою для цілої нашої культури, християнської культури Заходу.
Сковорода учив, що помиляється матеріяліст, думаючи, що існує тільки видимий, сприйманий нашими фізичними змислами світ. Існує ще світ незримий і якраз в нім, в цім незримім світі криється сила, що рухає і кермує всім. Він пише: “Розкладай перед сліпим все що хочеш, кільки хочеш - все для нього пусте. Він може тілько помацати щось, а без дотику нічого не розуміє. Кілько разів чуємо ми про повітря? Скілько разів чуємо про воду і про дух? Чи не на повітря спираються птахи? Воно твердше від заліза. Одначе кожний скорше спостереже дерев’яний мур, а повітря уважає за порожнечу. Чому? А тому, що його не можна так легко сприйняти фізично, змислами. Мур скорше намацаєш. Скорше спостережеш різні барви, а повітря безбарвне. Одначе кріпше від каменя і заліза. А таке потрібне щоб дихнути, без нього не можна жити, як і всяке діло без думки й ідеї його, ніщо є.
І так ми слабшу річ беремо часто за більш дійсну. Чому? Тому, що не сприймаємо невидимого. За видимим - мур на вид грубший і густіше нашим очам бовваніє, а повітря більш для ока укрите, хоч і основне є, а здається ніби в нім зовсім нічого нема сили. Хоч воно жене кораблі, рухає морями, ламає дерева, крушить гори, всюду проникає...”
Аналогічно і в політиці. За практикою політиків і час теж невидимий, також про невидиму силу укритої думки забувають...
„Бачиш, не такою природа є, як ти вважаєш! В ній якраз те сильніше, що менше показне... А коли щось вже так від наших змислів сховалося, що ніякими змислами помацати його не можна, то в тім і є найбільша сила. Коли майже не можемо впевнитися про суще повітря і за ніщо його маємо, ніби не існуюче в природі, - хоч воно шумить, гримить, тріщить, - то як можемо признати те, що очищене від всяких шумів, трісків і змін, - у вічнім покої і в спокійній вічности, блаженно пробуває?”
Це “щось” зве Сковорода Духом Божим. В нім вся сила і наша душевна і сила суспільств...
„Такою ж невидимою силою є сила Невидимого Бога, 'ділаючого тайною своєю десницею', що Велике виростає з 'нічого'. Тому не називай малим те, з чого родиться величне. Маленька щілина в кораблі впускає до середини погубну небезпечну течію, що цілий корабель знищить. Не думай, що інакше в суспільстві людському. Один, злої вдачі чоловік, може занечищити його, звести у брехню і облуд. Лише одні прості люди уважають за існуюче те, що можна взяти в кулак.
Бомба небезпечна не чугуном (всім видимим), а порохом і укритим в поросі вогнем. Все невидиме сильніше від всього видимого і від невидимого залежить видиме. Невидима ж 'думка рухає і править ділом'. Язик - це 'видимість', це ніби будильник, що дзвенить, а сама спружина, що це робить, сама суть - це думка. Думка - це невидна річ, це корень тілу. Думка неослабна спружина, безпереривний рух. Поглянь на слабосильне сотворіння - людину. Вона водить (думка) ведмедів і слонів. Поглянь ще на малу скриньку з компасом - і на кермо в кораблі - воно править течією, а течія вказує путь. Мала іскра висаджує в повітря міські мури. З маленького зерна виходить велика яблуня. Шум легенький повітря - є випущене з уст слово, та часто воно або ранить (смертельно), або оживлює душу і додає їй відвагу. Все те, що по плоти ніщо, але скритою в собі внутрішньою сутею - є сильне. 'Дух животворить'. Душа це „мобілє перпетуум” - непереривний рух. Її крила - це думки, погляди, переконання. Вона - або бажає чогось, або біжить від чогось; бажаючи - любить, тікаючи - боїться. Коли не знає чого бажати, чого тікати - мечеться в сумнівах... Подібно до суспільств і водіїв, що втратили поняття своєї правди і 'Духа, що творить', удавшись в 'плоть і плотське'”.
Назверх ці думки Сковороди про примат духа над матерією, невидимого над видимим, Бога - над плоттю, видаються абстрактними, засухими? Але ж бо з них випливає ціла страшно актуальна наука про суспільність, етика Сковороди, його жадання і дороговкази щодо тутешнього земного життя, - як одиниці, так і цілої національної спільноти. Так само, як з сухої науки Карла Маркса - вийшла ціла диявольська система комуністичного порядку життя, ціла система чітко практичних постулатів і канонів для одиниці, - для підсовєтського кріпака, і для підсовєтської „общественности”, велетенського примусового совхоза...
Взагалі т.зв. практичним людям треба пам'ятати, що нема практики без емоцій, ідеології без теорії, ні чину без думки, ні акції без ідеології. Без „Капіталу” Маркса не можна собі уявити комунізму. Без Магометового „Корану” - не можна собі уявити воюючого ісляму. Без Руссо - не зрозуміємо французької революції, ні Наполеона. І без Євангелії - не повстало б християнство...
В кожній людині, пише Сковорода, є дві натури. - Божа і плотська. Коли людина вірить, що створено її по образу і подобію Божому, то вона прагне жити і поводитися по Божому. Коли ні - то є вона лише не надлюдина, а над малпою якимсь супер-ґорилем, без героїки, зобов'язань, без етики. - стає двоногою худобою. Тоді людина кориться (каже Сковорода) своїй „сліпій натурі” нерозуму, з її „прихотями” лже-еліти і „забаганками”. Така людина віднімає силу і честь, буття і славу нематеріальному благому Духу, а замість того обожає мертві стихи, маску тлінь. До них приліпляється своїм серцем, своїми думками. А „злі думки с носіями зерна злих діл”. Хто не живе по натурі, натхнутій Богом, той „вибирає собі вожатим скотську і сліпу натуру”, той руйнує свій організм. „Суспільство, - пише Сковорода - це те саме, що машина. Зараз в ній повстане замішання, коли її частини відступлять від того, до чого вони своїм майстром-будівничим зроблені”.
Це власне, є те замішання, яке ми обсервуємо в тім домі божевільних, що зветься цивілізованим світом. Те фатальне замішання - ДЕМОКРАТІЯ, яке Сковорода бачив вже 200 літ тому, - його початки.
Всю увагу своєї науки зосереджує Сковорода на тій еліті, якої, на думку Сковороди, головна мораль в тім, що держати суспільність - на її провідній верстві і високій якости. Серце і розум правителів повинні бути вільні від турбот про буденні справи, вільні від дрібних „печалей житейських”. Сковорода пише: „Скажім є сином Страховим: “Чим може умудритися той, хто тримає рало? „Його думки і розмови про бики, про свиней, про корм для худоби... Правда, що суспільність без них не насилається, але не можуть вони бути у раді, яка всім лад тримає”.
Але катастрофа наступає для суспільства, коли ті, що мають його, - думками і серцем приліпляються до своєї - „не Божої” - а „скотської натури”, до „видимого і тлінного”. прагнучи вислуговуватися чужим панам „за ласки многі і немногі” (Шевченків образ “дулі”, чи хай „хоч пів-дулі”), вдаватися в „чужі правди” з корисливих міркувань, чи замість „вибраних”, „ліпших” людей, - спиратися на „зграю льстивих фаворитів"; а людей „цнотливих” і „лучних” віддаляючи від суспільства у своїй „гонитьбі” за “ілюзорною фортуною” чи власною „славою”, часом і за тою „поганою славою”, про яку співається в стародавніх піснях:
„Ой пішла та слава, та погана слава, по світу ходити, людям лихо робити”.
Ввесь цей „зміст сутьскости”, який мотивами мудрості бринить в етиці Сковороди, так нагадує образ феноменів питомих часом і нашим, і таких актуальних... Нагадує людей і явища, які вкладаються у візію сучасної демократії, такої по духу далекої до традицій етики і навчань Сковороди, далекої до глибоко закорінених тих же традицій в нашій національній моралі, як моралі типово ідеалістичній.
Розпад суспільства наступає, коли на його чолі опиняється каста фарисеїв, обманців і лицемірів, людей, що женуть за особистим, за матеріальним; каста правителів безхарактерних, без чести, без совісти, без голосу Божого в своїм серці; людей, які гонять за видимим, заглушуючи в собі голос Невидимого. “Цілі республіки падали”, каже Сковорода, через те, що правителі їх мали за ідола матерію.
Людина може добре лише ту роботу робити, до якої сотворена своїм Творцем. Це так само, як в звіринім царстві. Солодка є праця, коли вона „природна”, відповідає природі, натурі, вдачі того, хто нею займається.
„З якою радістю - пише Сковорода - гонить зайця хорт! Яке в нього захоплення, як лиш почує зданий сигнал на полювання! Як тішиться своєю працею бджола, що збирає мед! За мед її вбивають, але вона невсипуща в тій праці поки живе. Солодка їй, як мед, і солодша сота праця. Бо до неї вона родилася. Пес береже стадо день і ніч з вродженої любови і розшарпує вовка з вродженого нахилу, не зважаючи на те, що і сам наражує себе на небезпеку бути розшарпаним хижаками. Ні кінь, ні свиня не зроблять цього, бо не мають природи до того. Нахил, охота, приємність, природа, 'сила Божія', дар - є те саме що 'сродність' до любимого діла, чину, чи праці”.
З Богом, з природою, солодка всяка праця. І навпаки, мертвою стає дуже натура людська, яка напряжена до неприродної собі роботи. „Не сродної”.
Коли ж хтось опиниться на місці, не маючи сродної до того дуті, - терпить суспільність. „Натомість - як пише про це Сковорода - треба юнакам, щоб збагнути свою природу”, свої нахили, вдачу, - заки возьмуться до чогось. „Шкода, що заздалегідь батьки не закарбують цього в серцях своїх синів. Звідти й буває нераз, що військовий відділ провадить той, хто повинен би сидіти в оркестрі".
Нахил до творення, праці, діла, - не можна здобути „ні куплею, ні просьбою, ні насильством", бо це „дар Духа Святого”. Його мав Сократ в старих Атенах.
“А коли - пише наш філософ - таких бесідників не стало в Атенах, тоді повстали зборища Філософських малп, які крім маски (крім зовнішності) - крім філософської опанчі і бороди - не мали в собі нічого, що є суттю справжньої мудрості”...
Вони розтлили атенське юнацтво, відвернули його від Божого в їх душі, погнали без пуття за своїми забаганками... Таким фальшивим вождям духовим не ходило про хосен для суспільства від їх фаху і праці, а про хосен для себе самих... Коли такі проповідники дістають віжки в руки і сідають на козлах, тоді з Богопошани - виходить лицемірство і забобон, з правління - тиранія, з справедливости і правосуддя - грабунок. з воїнської штуки - плюндрування і насильство, з науки - знаряддя злоби...
Чи прикладом останнього не є атомна бомба? Чи треба далеко шукати, щоб побачити на трибунах провідників політичних, пресових, церковних, - тиранів і лицемірів? Які думають лише про користь для себе, не для загалу; які видряпуються на свої провідницькі козли насильством, обманом, або куплею? Яких манить лише або зовнішній блеск, сполучений з тим чи іншим званням, або доходи і матеріяльні користі? Чи ж не перед такими провідниками перестерігає Євангеліє? Перед такими, що бундючаться шатами своїми, що люблять перші місця на бенкетах і хочуть, щоб їх величали як „учителів”? Чи ж не з таких провідників виходять Юди? Для Юди ж навіть уряд апостольський був лише джерелом особистого збагачення! Сковорода каже, що „гонити в якімсь занятті чи уряді за доходами, - нехибний знак несродности”... Це нездатність такої людини той уряд повнити. В спільноті з такими провідниками все іде шкереберть.
Сковорода пише: „... без смаку їжа, без очей зір, без керми корабель, без сенсу балачка, без природи діло, без Бога життя, - є те саме, що будувати не вимірявши, не скроївши - шити, без такту - танцювати. Нехай вовк буде кухарем, ведмідь - різником, а лошак під вершником. Це діло чесне. Коли ж вовк грає на сопілку, ведмідь танцює, а лошак (як пес) носить поноску, - не можна не сміятись... Тільки коли стає вовк пастухом, ведмідь - ченцем, а лошак (чи осел) радником (чи вождем) - це вже не жарт, а біда! Це вже загибіль спільноти!”
Сковорода наводить байку про кота, що ловить рибу для всіх котів в околиці. Але для нього була це мука смертная, - думати не міг про човен, про воду... Хоча любив рибу... Звідси повстала приказка: “Кіт ловить рибу, та води боїться”... Це нещастя - каже Сковорода - спадає на всіх ловців, які люблять не саме діло, а доходи і вигоди, з ними пов'язані. Це, очевидно, не природний ловець, бо природньому ловцеві більше насолоди справляють самі лови, ніж поставлений на стіл смажений заяць... Лише той може успішно і гарно робити вибране діло, в кого ні втрата доходів, ні нужда, ні хула, ні переслідування. - його любови до діла не можуть вгасити.
Тому такі фальшиві провідники сидять на своїх кріслах провідницьких лише так довго, як довго є доходи! Коли доходів тих немає, „нужда” „змушує” їх кидати своє крісло і жебрати кошики хоч би навіть у свого і свого народу ворога (тепер - навіть у большевиків! Тому переслідування ломлять їх! Тому, що бракує їм підтримки того „кураже” (відваги), бракує тої „доблесті" (благородства, шляхетності) і тої „мудрости духа", якого вони позбавлені, фарисеї і навіть Юди! Які, на жаль, не цікавились і не цікавляться знайти собі осики... (Такі як Винниченко і прочі)...
Як орел створений до лету, а гадюка – плазувати, так і люди: Одні до одного діла, другі - до другого. Це Богом заложене в їх природі. Цю правду треба вміти розпізнавати.
„Коли - каже Сковорода - хлопчик зробив собі іграшку, волове
ярмо, накладаючи його щенятам чи котенятам, це зраджує в нім нахил хліборобської душі. Коли припоясує шаблю, - нахил до воєнного ремесла. Коли цікавиться божественними співами, заглядає в святі книги, - це нахил до Богословенства... Треба лиш пізнати свої нахили. - хто до того роджений. Ліпше бути природним котом, ніж з ослячою природою львом. Не треба думати, що кожний може повнити в суспільстві кожну функцію. Як в годиннику - стрілка не може бути колісцятком і навпаки. Як в людськім організмі - ніс не може сповняти функцій вуха, а кишки чи шлунок - функцій мозку”.
Пише Сковорода, що „Бог подібний багатому фонтану, водограю”. Над водограєм надпис: „Не рівна всім рівність". Ллються з різних рурок різні течії в різні збанки, що стоять довкола фонтану. Менший збанок менше має, та в тім рівність більшому, що рівно є повний... І що є глупіше, як рівна рівність, яку намагаються даремно ввести в світ дурні?” - питає Сковорода.
“Не стреми до того, що не дано тобі від природи. Хто роджений воїном, дерзай і збройся з природою (з внутрішнім до того нахилом), хутко навчишся боронити хліборобів і купців (боронити націю) від розбійників і зовнішніх неприятелів... Що є солодшим природному воїну, як воїнське діло? Помстити образу, боронити страдающу і безборонну невинність, хоронити правду - основу суспільства - найприємніше для нього діло. З Богом йому легко буде зносити - голод, спеку, безсонницю, кріваві рани і самий страх смертний... Правдивому воїну, замилування до воїнського звання робить всі недогоди його приємнішими в сто разів, від рангів і доходів того звання. Ранґу може носити кожний, але дійсне діло може робить єдино той, хто тому є природний. Діло і без ранги є ділом, та ранґа без діла - ніщо, як ніщо є діло - без Бога”.
Правда, діла можна навчитися. Але до досконалости наука доведе тільки при „сродності”. Коли її нема - що поможе наука?
„Птах може навчитися літати, але не черепаха! Орла зараз навчиш позирати на сонце, але не сову. Оленя легко привабиш пити з чистих нагірних потоків, але не вепра!”
Природи не зміниш! Можна їй тільки допомогти. „Тільки їй не заважай... відгортай перешкоди... Яблуні не вчи родити яблука... Лиш відгороди її від свині” - поучає Сковорода.
Хто хоче взяти на плечі якесь діло, а тим більш відповідальне, - мусить себе збагнути. Берись за нього тільки тоді, коли не порожнє славолюбство, ні шукання користи, але сам Господь кличе тебе з вродженою до цього діла любов'ю: Хто одержимий нею, той не зважає на ніякі перешкоди, ні наруги, на недостатки. Ніби гірський потік, або полум'я, - тим сильніше рветься через всі перешкоди до мети...
Так само з другим званням, - бути проповідником Божої Правди, бути священиком. До такого ж - каже Сковорода - „стережись сребролюбства! Кой ти мені богослов, коли сребролюбець?”
Коли хочеш чим славитися, будь того достоїн! Що розтліває всяке діло, всяке звання? Несродність! Коли за діло (спільноти, нації) беруться фарисеї або грошолюби... Хто нівечить і мертвить все, і науку, і мистецтво? Несродність! Хто збезчестив чин священичий і чернечий? Несродність! Вона всякому ділу „яд і убивання”... „Учителю, іду за Тобою!” - Не ходи... Не досить, що ти розумний і вчений... Мусиш любити своє звання, своє діло, - не доходи і славу од нього!
Серце, це безодня думок. А думки - це зерна і джерело вчинкам. Де серце скоруптоване лжою, - там ведуть вожді свою спільноту в правдиву безодню упадку і руїни. Хто кличе в ліси і сади соловїїв і дроздів? На поля жайворонків, а жаб в води і багна? Хто тягне до магнату із сталі? Хто встромляє в гору тремтяче полум'я? Це - Бог! Треба коритися Його закону!
„З жаби ніколи не вийде соловій, ані з вола. Ні з черепахи чи гадини - орел. Ні з труса - воєначальник, ні з злодія - суддя, ні з чревоугодника і грошолюба - чернець. Пізнай свою породу: Чи ти є кінь? Вози їздця! Чи ти віл? Носи ярем! Чи ти є хорт? Лови зайця! Все добре на своїм місці”.
Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах „ослів у львиних шкурах”, як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі „вождів - бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого - грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають доктринами матеріялізму і безбожництва! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, - трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! Скільки таких, що слова: Переконання, ідеал, засада, - беруть в знаки наведення („ – “), як „перестарілі забобони"! Скільки письменників, поетів, новелістів, які проповідують ідеали малої людини, людського плаза, дрібних пристрастей! Скільки трусливих демагогів, що так схлібляють юрбі і масі, як ніхто ніколи не схлібляв царям! Які кричать за мир, хоч би ціною рабства і смерти міліонів! Які, поставлені на чоло нації, - думають не про свободу, а про інтерес, спокій, карієру „цього дня”!
Де нема сродности, там всі категорії - політичні, мистецькі, пресові, церковні - зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки... Коли у їх проводирі убралися оті „осли у львиній шкурі”, про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд світ...
Вони увірували в матерію, в силу гроша, в „загальний добробут”, в „число”: в танки, в палку... Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії, в непотрібний свисток паперу обертається гріш.
Це ті люди, в яких згас всякий ідеалізм. Це ті — казав Сковорода — “малпи чеснотливі” і “дооблично святі”, а по серцю “всіх беззаконніші". Це ті що „...над усе цінять срібло і зовнішню пошану, що радіють з сусідської біди, в доходах бачуть благочестіє і які щодня цілують заповіди Божі, а за копійку (алтин) їх продають: це нетопирі, що не вибрали між правим і лівим шляхом, ні мужесько, ні женського роду. Ні теплі, ні студені, ні пес, ні видра. Беззаконники від них бокують, бо носять маску святости: чесні — відкидаються, бо бачать їх дійсне лице. Лобизають як друг, продають як Юда. Нетопирі, що воліють тьму від світла”.
Вожді цього ґатунку стають легкою жертвою обману. Через те, що глядять на зовнішнє, на слова цинічної пропаганди, не на укрите в них. Пише Сковорода: „Тетервак бачить сітку, а в сітці їжу... Чи дійсно він щось бачить? Він бачить хвіст, ноги, п'яту цього діла; а голови і серця... не бачить. Де ж цього діла голова? Це серце ловця в тілі його, укритім за кущем. Тетервак... дивлячись, не бачить, має тілесні очі, але сліпе серце.... бо серце зриться серцем. Лише той збавиться від напасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть справи... Напав тетервак на їжу. Чи бачить це? Як не бачити? Це і свиня бачить. Але це тінь, п'ята, хвіст... І падає жертвою своєї жадности і — хитрунства ловця”.
Як стільки політиків та вождів наших впали жертвою московського ловця, який зваблював їх в свої сіти голосними фразами про „українізацію”, соціялізацію, про соціяльну справедливість і т.п.
Як стільки нині європейських політиків і мислителів, обдурених і сліпих, падають жертвою тої самої процедури. Тому, що виховані в тупій науці матеріалізму. беручи за дійсне тільки зовнішнє, тільки видиме. — не бачать за гучними фразами і принадами сховане невидиме обличчя диявола! Каже Сковорода: „Прозрінь у всякім ділі духа, що в нім гніздиться — чи він є благ, чи зол? Не судіть по лиці... Часто гад ангельською маскою — обличчя Сатани!”.
Люди, що бачать лише видиме, не тільки дають себе легко дурити. Вони нездібні покланятися й великому ідеалові, ні прямувати до нього, вони не бачать своїми тілесними очима укритої в ідеалі мудрості і шляхетності, річей невидимих...
Згадує Сковорода тих жидів, що їх водив пустинею Мойсей в Землю Обіцяну. Голота ремствувала: „Що за земля обіцяна? Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Лише погинемо всі в боях. Бо як втратимо ноги чи руки, що в нас буде? Не хочемо цього! Де це видиться, щоби було щось таке, та ще і сильне, чого не бачиш? Дай нам вернутися в нашу стару землю (де в рабстві єгипетськім жили). Не подобається нам той, хто виводить в порожнечу...”
Було їх 600 тисяч тих, які в глупоті своїй нарікали, і їх зве Сковорода — „шістьсот тисяч дурнів”...
Хто не вірить в реальність „здійснимости невидимого" (того, чого видимо нема), той не вірить в жодний ідеал! Той не змагатиметься за нього! Той завше волітиме сконати в країні неволі. Бо каже Сковорода — “вся сила в Бозі укрита, не в зовнішній видимости”. „Хто є з Ним, той має віру, бо віра, це певність невидимого і неіснуючого, немов би було вже видимим, сущим".
Де серце людське відвертається від Творця й падає та покланяється матерії — стає дурним, тратить ідеалізм, нищить та руйнує все своє окруження — вчить Сковорода.
Сковорода вчить більше! Стверджує, що вся наша цивілізація іде до гибелі, бо пішла фальшивою, неправою путтю: До опанування матерії, до культу її, добробуту, тілесних вимог, — забуваючи про плекання духа, про ушляхетнення душі. Пише він: „Я не раз дивуюся, що ми в просторонних справах занадто цікаві, добачливі й проникливі: Змірили море, землю, повітря, небо, вдерлися в надра землі, шукаючи металів, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, і рік, і садів, знайшли світів незчислиме множество, будуємо дивовижні машини, засипаємо безодні..., що день — то нові досвіди і подивугідні винаходи. Боже мій! Чого лиш ми не вміємо! Але при всім отім бракує нам щось велике".
А це тому, що всі ті науки є лише служнички при їхній пані. Хвіст при голові, без якої ввесь тулуб не існує. Лише до неспокою, до великих бід веде, коли наше серце узброїться цими „рабинями” — без їх пані... Без неї, як корабель без керманича... Тому опановуємо матерію, але серце наше надаємо тій матерії обернути в її раба. Для цивілізації, яка забула Бога, всі винаходи будуть атомною бомбою в руках Джинґіс-хана, як божевільного.
“Що дасть — питає Сковорода — точна наука і політика без благого серця? Хіба що стане знаряддям злоби, підступу, мечем в руках біснуватого, або крилами й рогами у свині...
Ці слова Сковороди звучать так, ніби їх написано нині!
Матеріялістична цивілізація обернула людей — як каже Сковорода — або в скотів, або в звірів, не знаючих внутрішньої дисципліни совісти, чи божественного слова. Там, де нема дисципліни внутрішньої, — неминуче приходить дисципліна зовнішня, палка диктатура.
„Коли хто — пише Сковорода — дерзаєть без Бога цінити або навчати, або навчатися, хай пам'ятає приказку: `Вовка в плуг, а вовк в луг'. Доки перстень висить з ноздрі свині, доти не риє. Вийми (перстень, кільце) з ноздрі, — таки безобразить землю".
Це не виховання, і не наука, не обузданіє, то муштра. Хто самохотно не підлягає дисципліні в натурі себе, не робить того, що потрібно, — на того історія знаходить дисципліну зовнішню. Такі народи, які розледачились й розбріхались, які втратили охоту до власної правди, або зусилля до її оборони, — падали жертвою варвара-завойовника, може й менше культурного, але противника більш твердого у своїй правді і більш здисциплінованого. Так було за старих цивілізацій — за Вавилону, Персії, за Греції, за Риму. Так є і тепер.
Божий закон, каже Сковорода, Божа Премудрость, є джерелом, є обручами, які роблять ввесь склад і людського і суспільного організму кріпким, як і свобідним. Коли родина, місто чи держава збудовані на ґрунті цього закону (Бога), — вони просперують. Коли ж, забувши за цей закон, „людина стає звірем", як каже Сковорода, або стає „скотом", тоді нічим вона від них (звірів і скотів) не відрізняється: Ні милосердям, ні справедливістю, ні розумом, ані “воздержанієм" (самоконтролею). Тоді нічого не вийде з того, що вона, людина, підготовляє зробити. Тоді даремно кричатимуть про добробут („проспериті”), чи про солідарність... Не буде нічого з того там, де людина людині є вовком! Тоді даремно балакатимуть про патріотизм... Хто має за ідола власну кишеню і гріш, для того ані правди, ані чести нема, немає „натури”, немає отчизни! Тоді даремно балакатимуть і про визволення... Бо вони ті коти, що люблять рибу, але бояться води... Це ті, що плещуть про рідний край, а проклинають тих, що за нього ідуть в вогонь і в воду... Тоді даремно кличуть в землю обіцяну... Бо спокій і тиха мрія про мирне життя — хоч і під тираном — є їхнім законом.
Бо адоруючи матерію, не маючи віри в Бога, — не мають віри в ідеали, віри в речі далекі й невидимі... Тоді даремно будуть твердині, танки і літаки, бо розсиплеться це все, де не ставлять ідеал над матерією, боротьбу над неволею, честь над продажністю і бизнесом, ідеологію над тактикою. Тоді даремне вбираються в пишні шати народних вождів, у королівські мантії чи в священичі ризи, в воїнську зброю, чи в спудейську тогу, — все це буде форма без змісту, без душі, тіло, від якого відлетів дух... Бо ніщо плоть, якої не животворить дух! Установи, видимі підпори держави, її правителі, це — як каже Сковорода — „невидимих ізвіщеніє". Не „однострої і зброя воїна" становить про силу армії, а ..безстрашність і хоробрість його, дух воїна" (невидимий). Про велич храму рішає не цегла, вапно, залізо, пісок чи вода, — а будівничий, „мистецтво творця", задум його. Все тримається творчою енергією, „духом проводу". „Хочеш бути царем?” — питає Сковорода. „Нащо ж тобі вінець, скипетр, корона?” “Це тінь, тлінь, якщо не є твоє серце царське!” Невидиме, нематеріяльне, тримає матеріяльне. Пише Сковорода: „Хто не мислить про гарнеє", „не думає про вище", то в того є „серце хамське", яке визнає тільки „філософію черева". Під таким проводом спільнота обертається в євангельське „стадо свиноє", в яке вселилися біси і яке потонуло, кинувшись в землі Гадарській з берега у воду. „Серце земне, без божественного духа, преображаєт нас в ріжні нечисті звірі і скоти". “Всяк в тім, чиє серце в нім", який в нім дух. Коли перейшла в сталь магнетна сила, тоді сталь стає справжнім магнетом. Але рута рутою перестала бути, як лиш з неї спирт і силу вивести. Бо це „в серці і суть Правди”.
Така була філософія, життєва мудрість, якої вчив Сковорода. Мудрість примату Духа, серця, внутрішнього горіння, — над матерією, над скотською натурою в нас. Проповідь ідеалізму над егоїзмом; індивідуалізму над отарним; проповідь „твердих законів” Божих, напечатаних в гармонії небесних світил, в устрою людського організму і в суспільнім ладі спільнот, які той закон шанують. Нарешті — голосі нашої совісті. Тим законом держиться все.
Смолоскип своєї науки передав Сковорода, наш мандрівний філософ, наступним поколінням, передав і Шевченкові. І знова доказ, ще один з багатьох доказів, величезної життєвої сили нашої нації, що в момент народження і перших побідних кроків атеїстичного матеріялізму на Заході, в кінці XVIII століття (про що перший писав д-р Ю.Русов в своїх — українською і французькою мовами — працях про Сковороду) з проповіддю примату духовости та божественного — проти моди свого часу — виступив якраз наш український філософ! Підносячи давню, ще старо-київську традицію і живу ще за його життя — традицію козацьку, духовість, шляхетність й аскетизм.
Доказом невмирущости цеї традиції був і факт, що в епоху тріюмфуючого походу матеріялізму на Заході і в Росії, де вже народився нігілізм — ці традиції духовости підніс Шевченко. Це ж Шевченко гремів проти тих земляків, що „перлися на чужину" шукати мудрости; які „з чужого поля на Україну принесли великих слів велику силу, та й більш нічого"; які декламуючи про свободу, лишалися рабами неправди, які в глупоті своїй гукали: „Немає бога, тільки я... Немає пекла, ані раю..." Цебто, як і матеріялісти, з якими воював Сковорода, так і матеріялісти Шевченкової доби, що хотіли „просвітити материнські очі современними вогнями, повести за віком”, — ставляли в центрі всього замість Бога — своє людське, марне „Я”...
Як одні, так і другі - заперечували пекло і рай, - цебто заперечували чин і обов'язки цього “Я” супроти Вищої Сили і відповідальність за свої вчинки... І це проти них, продовжуючи діло мандрівного філософа, гремів Шевченко в „Сні”, вказуючи на того „Духа Істини”, якого не приймали сучасники, бо не бачили Його тілесними очима... А “духового зору” ані в своєму серці, ані в свойому дусі не мали вони, з причини „малості своєї”...
Дехто порівнює проповідь українця Сковороди із наукою московського графа Льва Толстого. Подібности між ними немає! У Сковороди і життя і наука були в згоді. У Толстого — ні. Користаючи з усіх благ земних, він (Толстой) лише для реклями, чи з фантазії, ходив босим і „чхав”. Для реклями брався іноді і за плуг. Того не робив Сковорода, а вибрав собі „сродне звання” — учителя Слова Божого. Толстой робив з плєбса — ідола, навіть в бруді московського мужика чув „запах народа” - „богоносця"... Сковорода не лестився ні до можних, ні до малих. Не позволяла йому на те його гідність. Нарешті — Лев Толстой проповідував „непротивлення злу”, насильству, а в своїй науці про суспільство був типовим анархістом, адоратором тої — ворожій всякій владі — „свободи”, яка логічно закінчилась большевицьким києм. Український філософ, навпаки: Був сторонником упорядкованої, гієрархічної суспільности, ненавидів отарний егалітаризм, заперечуючи дорогу і питому українцеві індивідуальність; та був сторонником „нерівної всім рівності”, яка єдино існує в природі і про яку я згадав в його притчі про фонтани.
А вже зовсім чужа була Сковороді ідея — непротивитись злу силою"... Сам писав, що коли б відчував він в собі нахил до воєнщини, воєнського фаху, то припоясав би шаблю і пішов би „бити турка”.
В діялозі між Архистратигом Михаїлом і Сатаною — переказує Сковорода, як Михаїл надався на диявола за те, що той свою „отрую ізблював на дім Божий", Сатана відповів: „Не личить небесних воїнств Архистратигу бути сварливу, но тиху, кротку..." Але Михаїл відказав: „О, змію! Змягчив єси слова твої більше єлея, але є вони стрілами. Не тобі розуміти, що благовременний гнів — це є любов Божія, а безвременна милость — твоє серце!" (Диявола). Від диявола говорить той, хто проповідує ласку і милость — проти того, чи тих, хто йде руйнувати Правду і її храм. Гнів — є правдива зброя на такого! Не байдужість, не толєранція, — а активний спротив!
Голос нашої “внутрішньої совісти", — вчив філософ, — голос “волі Божої", лунає в серцях непорочних як голос друга; в розпусних — як голос судді: в непокірних — як голос месника. Цей внутрішній голос один раз врятував Сковороду від смерти. В 1770 році поїхав він з приятелем Сошальським до Києва. Поселився в одного кревного свойого, ігумена Юстима, в Китаївській Пущі коло Києва, в монастирі, і провів там три місяці. Але зненацька відчув в собі якийсь неспокій духа, який спонукав його тікати з Києва геть. Юстим намовляв Сковороду лишитися, так само як і приятелі київські, до яких звернувся він. Але Сковорода вперто твердив, що внутрішній голос наказує йому покинути Київ. В дорозі на Поділ він нагло зупинився на горі, бо почув сильний запах трупів і зараз звернув назад, і таки вийшов з Києва. По двох тижнях він прибув до Ахтирки і знов зупинився в монастирі, у архимандрита Венедикта. Там же прийшла вістка, що в Києві вибухла „морова” пошесть (про яку і чутно не було, як в ньому Сковорода був), та що місто замкнуте для виходу і входу.
Як немногії з втаємничених, Сковорода передчував час своєї смерти. Помер 1794 року. Перед смертю сам скомпонував надпис на своїй могилі: „Світ ловив мене, та не спіймав...” Матеріяльний, тлінний, суєтний світ не спіймав його, не міг його схопити собі. Це якраз тому і є він, Сковорода, такий актуальний, такий начасний і досі. Про нього, як і про Шевченка, можна би сказати словами Зерова, що „ніс він в майбутнє вогневий напій, що ним минувшина жила й міцніла”. І ми повинні відчути це як моральний заповіт Сковороди для сучасників, і для нашої доби, і для майбутніх поколінь.

Юнацтво і Пласт

(скорочено)
По кожній невдачі кожне покоління покладає свої надії на те, що йде йому на зміну. Говоритися про завдання нового покоління і в нас, лиш аби щось сказати. А тим часом обов’язки нової генерації більші, ніж се проставляється на перший погляд.
…Пласт може і повинен стати чинником морального оздоровлення нації, провідником в нашу розчавлену й безхребетно моральну націю міцних ідей сеї найздоровішої, найвідважнішої, наймогутнішої, але й найшляхетнішої, повної ідеалістичного запалу раси Окціденту; тих ідей, на яких збудована велика цивілізація Європи, Америки і які — одні лиш вони — можуть піднести нас з упадку.
...Західний світ — це світ традиційних правд і незрушних аксіом, які приймаються на віру, яким він сліпо кориться не на приказ з гори, як в Росії, лиш на приказ власного сумління. А найшляхетнішим прикладом, як він сим правдам вміє коритися — се ентузіазм, з яким народні маси далекої Австралії та інших за тисячки миль віддалених від Австралії колоній, які йшли на поміч метрополії у великій війні. І чи засада, що каже без озову коритися приказам свого короля і краю, не відбивається в ідеології Пласту, який приказує своїм членам сліпо іти за законами свого рідного краю, старшин і родичів — проти всякого, хто є їх ворогом, або хто лиш зле говорить на них? Чи не та сама ідеологія в засадах Пласту, що наказують сповнити сі прикази “без озову” просто тому, що се його обов’язок, про який не може бути жодної дискусії — хіба лише по виконанню? І чи сі чесноти не можуть стати прекрасним антидомутом до немічних засад втомленого українства, для якого навіть щастя рідного краю не є бездоказовою правдою, для якого ся правда мусить дістати санкцію гуманітарізму, соціалізму, інтернаціоналізму та вищих “засад”, видуманих сильнішими для сплутання моральної енерґії слабших?
Захід є ідеалістичний в найліпшім розумінні слова. Кожна людина, щоб уникнути низького матеріалізму, повинна мати видиво, посвятити себе душею і тілом якійсь великій ідеї або якомусь великому ділу. І власне сей ідеалізм є наймаркатнішою рисою європейської, а ще більше американської вдачі.
...І чи не сей самий ідеалізм пропагує Пласт, який накладає повинність виконати свій обов’язок спершу супроти Бога, по-друге супроти рідного краю і своїх старшин і, нарешті — супроти родичів і інших людей? Чи сей ідеалізм, що ставляв відірвану ідею понад дочасне, близьке й рідне — не є те, що бракує сучасному українству, яке ніяк не могло поставити свою любов над своїм милосердям до всього живого? Чи в сих правилах не грає відгомоном сильний світогляд народів-панів землі, а не рабів чужих доктрин? І чи не повинна засвоїти собі сього панського світогляду нація, яка хоче панувати на своїй землі?
...Хочу лиш звернути увагу вашу на те, що ви мусите ще більше усвідомити собі той глибший зміст, що криється в ідеї Пласту. В ідеї Пласту, мов в зерні рослин криється той острий і свіжий, новий для нас світогляд сильних, могутніх рас, який лише може відродити скалічену довгими роками ганьби моральність нації. Як би мінімально й не міг спричинитися Пласт до поширення сего світогляду в нації, він повинен се робити. Не забувайте на се завдання вашої організації і сповніть його так, як вас вчать сповнити ваші обов’язки взагалі!
З старого покоління лиш одиниці стрясуть з себе спадщину духовного рабства. Але ви — що весна ваша припала на найбільш бурливий період нашої новітньої історії — не тільки можете, а й повинні зробити се!
Бо лише культ особистої ініціятиви — замість культу маси, лише жадоба випередити інших — замість заздрістного рівноправництва, культ змагання для змагання — замість спокою, культ невбитих національних догм — замість дискусій і сумнівів, культ відваги, культ волі виконати прикази свого сумління — замість безвольного мрійництва, нарешті культ великих ідей замість прив’язання до часного й переминаючого, ідеалізм, що стоїть над вашим милосердям, — виведе націю з морального занепаду!
Ви є ті, що кохаєте вітер, простір і поля. Що кидаєте “тут” для “там”, що ідете в далину, пам’ятайте, що не лиш вам, але і нації бракує простору, що не лиш вам, але й тим, в льоху, треба острого, свіжого вітру, який розвіяв би моральну задуху. “Мій край передусім” — се дивіз здорових націй світу, їх святий національний егоїзм і одраз перший девіз вашої організації! Хай вона буде вирізьблена не тільки в ваших книжках, але й у ваших серцях, у ваших думках, у ваших вчинках...
Хай пластунська організація поможе всім, що прагнугь нового! Хай наллє заліза в серця молодого покоління, і сталь — в його душі! Аби — коли прийде час на нові перегони народів — нація могла виступити на арену не з печаттю рабства, а з гордо піднесеним чолом догори.

Розклад СССР і еміграція

З самої большевицької преси бачимо розклад СССР: Захитання першого „С" — „союзу"; захитання другого ,,С' — правлячої совєтської „аристократії"; захитання третього „С" — повне економічне і політичне банкротство соціалізму; а теж повну брехливість назви „вільних республік", тобто обернених в рабство націй.
Ідейний політичний та економічний розклад червоного царату, що намагався збудувати (в деталях) знова царат Івана „Грозного". Досить згадати, як в 1940-их роках совєтська преса зганила одного свого кінового режисера за те, що він назвав опришками „прогресивне військо" опричників того царя. Гвардія лютого царя Івана, яка в залізний намордник убрала всю людність країни, була для большевиків явищем ,прогресивним", взірцем для компартії.
Тепер, коли навіть ми є свідками розкладу червоного царату, деякі
демократичні кола вільного Заходу нічого не хочуть зробити, щоб приспішити розвал большевизму. Навпаки: Хочуть — як в 1945 році — усталити з СССР „мирне співіснування". Ідеєю визнання „статус кво" та існуючих міждержавних границь заражені ООНацій, і НАТО, і Зах.Німеччина (якої половину території з населенням німецьким анексувала Москва), і ЮНЕСКО, і деякі церковні кола. Колись, коли Черчил, запитаний як він може робити “дружбу" і „мир" з Огаліном, відповів, що іноді треба шукати порозуміння навіть з дияволом. Наслідки такої політики є, що Москва усадовилась в обширі Середземного моря, і на Кубі, і в Африці. Згадуючи мабуть минуле Великої Британії, в одній своїй Різдвяній промові, вже по другій світовій війні, англійська королева Єлисавета заявила: “АЬоvе аll wе must кеер that соurаgeous sрігіt оf аdventuге that іs а finest quality of vouth... that spirit flourishes in this old country… And by youth i mean, too, all those, who are young in heart, no matter how old they may be"...
Це той дух, що його нагадувала нам Леся Українка, — дух людей „не літеплої вдачі", що „їх Господь не викинув би з уст своїх"; людей, які „святою мрією горіти здатні", „одважної, твердої вдачі"...
По двох останніх світових війнах хоч дух цей прокидався і в Україні, і в інших країнах Заходу, — проти нього війною пішли ті, що за своїх богів вибрали комунізм Маркса, чи „гуманного" Леніна, соціалізм, чи оту “демократію", що думає рятувати „мир" і „дружбу народів" „коекзистенцією" і навіть приязню з дияволом, про якого згадав Черчил...
Отже в такій ситуації, перед можливим розкладом СССР, або перед 3-ою світовою війною, еміграція наша повинна означити — як І під час першої і другої війни — під яким стягом мусить виступити вона й Україна, щоб по руїні московської орди збудувати власну державу.
А знаємо, що і після 1914 року, і після 1939 року еміграція не лишилася безчинною, її завданням буде тепер знов розпалити той „корейджас спирит", той вогонь в душі, на якім „кується залізо для мечей" проти московською диявола; вогонь, який несе на своїм стягу натхненний Шевченком, Лесею Українкою та Франком, і „мазепинцями" ХУШ-го і нашого віку — український націоналізм.
Кажу — націоналізм, бо він є найбільш зненавидженою ідеєю для большевиків, а також і для наших „рідних" „матеріялістів, софістів і калькуляторів". Чому всі ці націонал-комуністи, і соціалісти, і демократи, проти ідеї націоналізму? Тому, перше, що націоналізм ставляє первень духовий над матеріяльним, а матеріялісти — навпаки. Тому, друге, що націоналізм визнає одну „свою Правду", національну, а його противники — лише офіційно, а практично — переполовинену чужою, навіть ворожою нашій нації. Бо мають свій „тверезий розум"— Тому, третє, що націоналізм вірить, що тріюмф своєї Правди, волю нації, здобудемо лише своєю силою, — а софісти і „калькулятори" гадають, що перемогу нашій Правді здобудуть мирною „еволюцією" і хитрунством.
Вік цих „демократів" передбачав вже в добу французької революції 1789 року, нераз мною цитований британець Едмунд Берк, коли писав, що „вік лицарства („шивалрі") минає, а по нім наступить вік „економістів, софістів і калькуляторів", яких ворогові легко підкупити, обдурити, або залякати. У таких (писав І.Франко) „мозок їх раб і серце їх раб"... Тому серед таких демократів стільки ненависників Шевченка (як П.Куліш, Драгоманов, Багряний). За те, що Кобзар не хотів свою націю „повести за віком" тої „демократії", але за традиціями „лицарства козацького" („шивалрі" Берка).
Тому теж демократи і соціалісти Центральної Ради, по революції 1917 року, все мали на думці федерацію із Московщиною і почали організувати свою армію, коли були змушені до того. А далі — Винниченко, М.Грушевський, Крушельницькі, Ю.Бачинський, разом з багатьма іншими проїхали служити Леніну, Троцькому чи Каґановичу.
Під час і по 2-ій світовій війні, на еміграції зміновіховство розвинулося знов, — „МУРівці, шерехівці, угавеерівці, „сучасники" та інші демократи. А інші, навіть ті, що були проти большевицького режиму. — не були проти Росії взагалі. Були й ворогами націоналізму.
Дуже ясно своє політичне обличчя „демократів" відкривають вони самі, у виданих в Мюнхені в цім році „Матеріялах конгресу української вільної політичної думки". Цю вільну думку репрезентують в цій книжці лідери груп УРДП, УНДО і ОУНз.
В цих „Матеріалах” читаємо, що „справи не в ідеології, а в багатстві ідей". Бо „думки створюють сприятливу атмосферу для дії". Думки? Які? Думка - одна виразна безкомпромісна ідея — так! Але думки, багатство (число — Д.Д.) ідей"? Яких? Чи ідей боротьби з царською, большевицькою, демократичною, — з усякою Москвою? Чи ідеї боротьби лише з режимом, або навіть компромісу з ним? Чи з'єднані в одну партію або організацію носії такої ідеї, чи таких ідей, створять „сприятливу атмосферу для дії, для спільного зусилля" на користь України? Напевно ні! Каша протилежних думок гальмує всяке зусилля, або каструє всяку ідею. Яку-ж може дати користь акція, якої члени тягтимуть одні до ліса, а другі до біса?
Дальша рада „Матеріалів": „... відпружити антагонізми"... Між ким і ким? Може між націоналізмом і москвофільськими „демократами"? На це відповідають „демократи" і підкреслюють в своїй брошурі, що “їх матеріали не мусять покриватися тут з становищем їхніх партій"... Одним словом — повна „свобода"! Яку, вони думають, повинні мати й національні меншости у вільній Україні, в тім і „євреї"...
Щодо режиму вільної України, то пишуть вони, що в них є „одна, бездискусійна мета — самостійна, соборна...", з якоюсь формою „народоправного ладу", а зрештою... "чого тим журитися?" Це — пишуть вони — „справа самого українського народу". Правда? „Ясно" сформульована мета? Добре бодай, автор признає, що під тим оглядом жодної одної мети у різних груп еміграції нема. Зрештою (читаємо) це не є так важно, бо тепер „самостійна" — це утопія: а лише хочуть здемократизувати СССР. Це, на думку автора, „не виключає остаточної мети" української політики... До цеї - ж бо мети „є різні шляхи", але тепер, мовляв, наша мета — „утопія". Зрештою „краєві" нема чого підказувати, „давати рецепти" що він має робити, він сам добре це знає,.. А, мовляв, „ненависницький шовінізм, релігійний фанатизм, зітхання за якоюсь „революцією", догматичне мислення категоріями старих націоналістичних ідеологій, — все це вода на млин сьогоднішньому режимові в Україні і в СССР (ст.19, М.Добрянський).
Виходить, що ідея компромісу з большевизмом - це мудра політика, а ідеологія націоналізму - шкідлива.
Дальше в тій же статті читаємо, що хоч „носієм імперської влади (в СССР) є елемент російський", то “це не є тотожне з російським народом" (ст.22), як це думає „перестарілий" націоналізм; отже з тим „народом" російським - на думку їх треба очевидно шукати порозуміння... Тому автор картає дуже за „холодну війну антикомунізму, яка буйно процвітала у фашистських і напівфашистських країнах" (може в Еспанії?), бо ця „холодна війна" - подумайте! - ніби то „дуже сприяла сталінському теророві" (ст.23). Не Рузвельт, Черчил, не політика демократів в 1945 році... Тому й автор рекомендує ліквідацію холодної війни проти СССР. „Капіталістичному світові" рекомендує зближення, культурний обмін з СССР (ст.24) і т.п. Отже рекомендує і в тім випадку ту політику еміграції, яка є якраз бажанням російської компартії... Радить еміграції над цим подумати, але „думкою не скованою ідеологічними догмами”... Чи це не гідна сміху комедія?
Другий автор в „Матеріялах" наказує відкинути взагалі ідеології („відідеологізм"), бо ідеологія веде до „екстремізму", до „нехтування етичними засадами" („Матеріали...", ст. 27 Б.Кордюк).
Отже - треба нам, на думку авторів „Матеріялів", ще подумати і над метою акції, а для певности - не вдаватися в революційно-націоналістичний „екстремізм" і... „скоротити мету" нашу (ст.40). Ось в чім суть їх „розумування"! Мета - незалежна Україна - їм чужа! Шляхи до неї, боротьба, не угода з московською ордою, - теж!
Чому? Тому, що це „політики" зовсім іншої психіки. Це - як їх давно схарактеризувала Леся Українка - і в думці і в чині є люди „літеплої вдачі", які люблять з ворогами нації "розважно говорити" а не „рватися до мученицьких вінців". Для тріюмфу великої ідеї нації - кажуть вони - нам не потрібно „ні проливання крови", ні „проповіді грім", як писала геніальна Поетка, або І.Франко, який теж картав своїх земляків такої психіки, - з „рабським серцем" і „рабським мозком".
Не дарма і в „Матеріялах конгресу" є рада спершу „скоротити мету", а тоді вибрати таку мету, яка дозволила ба „політично калькулювати" (ст.40). Це-ж слово якраз знаходимо в Берка, - „економісти, софісти і калькулятори"... їм протиставляє і Берк, і Шевченко, і Леся Українка „лицарство колишнє", або України, або Західньої Европи. Таку психіку не раз відкривали у себе українські підсовєтські автори: „Чому ми не з волею криці?"; „Чому нас завше хтось на оце „кволеє наше хочу" (гл. мою працю „Московська отрута", ст.215), І навіть типовий москвофіл В.Винниченко (у „Відродженню нації"), по втечі з СССР, куди поїхав служити Москві, догадався, що соціялісти і демократи наші числили, що „сам об'єктивний біг подій" приведе нас до нашої мети, не маючи самі „жагучого одважного прагнення".
Звісно ясно, що люди цеї психіки, з такою їх „метою" і з такими „шляхами" до неї, - не зможуть воскресити Україну, „в вогні її окрадену збудити". І не поможуть їм ніякі об'єднання між собою, і нідочого не доведе об'єднання з ними націоналістичних „екстремістів". Для осягнення великої мети, збудження традиційної „лицарсько-козацької" України Шевченка - потрібні люди іншої психіки, потрібна „нова людина", яка вже встає (про яку я писав в „Націоналізмі" в 1926 році).
Писав вже І.Котляревський, що мусить іти „кінь з конем", „віл з волом", не „кінь з волом". Писав про це ще давніше Сковорода: Що думку і волю („мета" і „шлях") боронити отару й іти на вовка має пес, і додає – “ні кінь, ні свиня того не зробить"... І ще байка про „Лебедя, щупака і рака", яких „об'єднаних" впрягли до одного воза, і що з тою вийшло... Лебідь рвався вгору, „до неба", в повітря, щупак у воду, а рак ліз назадгузь по землі.
Посунути воза вперід, осягнути цю мету отакому „об'єднанню", не вдалося і не може удатися...
Кінчаючи, - прошу згадати знову і знову Шевченкових двох Ярем: Одного - слухняного раба, який „не знав бідолаха", що в нього „виросли крила", що „неба дістане, коли полетить" вже як козак Галайда... Або знову Шевченкових близнюків, що один буде катам помагати, а другий катів катувати. З психіки цього другого родиться і наша мета і наші шляхи до неї, родиться і „проповіді грім", “вогонь в одежі слова", і незломна воля і сила диявольські „кайдани пірвати", якими скуто Україну. Ту волю і силу, і віру непохитну, дає - за містикою Шевченка - „небо" і „сила архастратига Михаїла" (патрона Києва), і духовний чинник, якого не визнають і не мають „демократи", ні „економісти, софісти і калькулятори", та ще й вороги „релігійного фанатизму".

Memento

Процес, що відбувається тепер у Парижі, полишить в тіні всі процеси-монстри, не виключаючи справи Дрейфуса й Золя.
Ніби велетенський фільм з недавнього минулого пливе перед нами: перший сплеск революції, горожанська війна, про яку поняття не має новітня Европа, дим пожеж, підвали Чека, походи, нелюдська посвята, і нарешті героїчний катабазіс „лицарів абсурду" і виття гієн, що зібралися на падло.
Пекельним вереском лящить воно: з промов комуніста Тореса, який щодня каляє честь української армії; з реплік засудженого за крадіж „местника" жидівських „кривд" Шварцбарта, нарешті з цілої жидівської преси, як львівська „Сгоіlа", яка відбирає народові українському право на незалежність, називаючи його „бандами убійників", не зупиняючись в своїм нахабстві навіть перед прибитою горем жінкою, яку вона „іронічно" називає „дамою в чорнім"... Слабий відгомін великої боротьби, що точилася від 1917 до 1921 р. між молодою нацією і цілою зграєю пасожитів на її тілі: „байстрюків Єкатерини", жидівських спекулянтів і правдивих ініціяторів замаху на отамана — опричників з Кремля.
В чому річ? Звідки цей вереск? Про що гієнам ходить? Про погроми... Які погроми? Погромів на Україні не було. Була горожанська війна, в якій масово гинули і жиди, і москалі, і українці: під Крутами, під Базаром, в льохах Чрезвичайки, під шомполами гетьманських і денікінських карних експедицій, в спалених селах, які — на наказ Раковського — щезали з лиця землі за одного, знайденого в них повстанця, — скрізь. Що, жидів у цій горожанській війні згинуло більше? Смійтеся з того! Досить прочитати про ці „погроми" клясичний „твір" Черіковера, щоби переконатися; якою свідомою брехнею і фальшивими датами оперують оборонці Шварцбарта. Що до мене, я б не заложився, що в списках „погромлених" не фігурують і „чесні" імена Шварцбарта і Тореса... для статистики, для того, щоби з одиниць зробити сотки тисяч.
А коли б навіть і без цих зер були тисячі жертв, чи винні в тому ми? Та ж починаючи від кінця минулого віку, від перших спроб організації українських мас під національними гаслами, хто ж, як не росіяни й жиди, кидали нам на кожнім кроці колоди під ноги — в праці легальній і нелеґальній? — Хто ж, як не вони, не давали нам зробити з людського пороху, яким тоді була Україна, карну й свідому своїх цілей націю? A тепер, коли — в значній мірі завдяки цим Шварцбартам — в анархії задушили вони останній наш зрив, — мають чоло до нас заносити претензії, що другим кінцем анархія збила їх з ніг? Яким правом?
Причини погромів, — писав Жаботинський,—„лежали не в суб'єктивному антисемітизмі осіб, лише в активнім „антисемітизмі" обставин... На Україні (пише він) обставини проти нас. Сьогодні це так, сьогодні там витає в повітрі антисемітська отрута".
Звідки ж ця отрута взялася ?
Звідки? Прочитайте-но лише один вірш жидівського поета Переца Маркуша під заголовком „Купа":
І ось прилетіла вороняча зграя
Й ворона такий повела їм розказ:
- „Земля, де були ви, — безводна, сухая,
А тут нам удобіль, а тут нам якраз!"
І любо на купі: кагал такий, дим!
…………………………………………………
То тут щось наглядять, ухватять щось там,
Живуть собі добре циганським життям.
На стерві окублилась чорная масть.
Плодіться і множтесь — і бог вам подасть!
Ось вам практика жидівського месіянства, якого товмачем для Українців є Тичина, а практичним виконавцем — Чубар та інші землеміри, що відбирають селянські землі під оселю, де б могла „окублитись чорная масть".
А хочете знати теорію цього месіянства, то ось вона, в автентичній інтерпретації Шолома Аша з „Хвілі": „У нас, жидів, каже Аш, є звичай в нашу ідею месіянства вплітати не тільки визволення власне, але й визволення світа" — очевидно, чи хоче того світ, чи ні.
До світа, зрештою, покищо далеко, але Україну (з допомогою Москви) Шоломи Аші дійсно стараються „визволяти" на свій фасон. Ось вам і розгадка того „активного антисемітизму обставин", про який говорить Жаботинський.
Горожанська війна — це погром! — кричать Шварцбарти.
Сільська кооперація — це тихий погром! — пишуть жидівські часописи.
Протестувати проти жидівської кольонізації на Україні — це погром! — заявив на залі суду в Парижі адв. Торес.
А всі разом думають: пробудження міліонових мас українського народу, спеціяльно селянства, до економічної й політичної самостійности — це погром! До цього не можна допустити, це був би кінець блаженних часів, коли „циганська зграя" могла „тут щось наглядіти, вхопити щось там", трактуючи Україну, наче завойований край.
Ось звідки й їх гнів. Ось звідки нагла потреба забити того, хто зробився символом незалежницьких змагань України. Ось звідки московсько-жидівська спілка, для якої Україна однаково ненависна.
Ось звідки цинічне цькування російсько-жидівської преси, ось звідки огидні виступи жидівського оборонця, жидівського „местника" на Україні, яка осмілилась струсити з себе пасожитів.
Шолом-Ашівський месіянізм на Україні та український незалежницький рух себе взаємно виключають, і доки перший буде паношитися не в Палестині, лише в нашім краю, доти „витатиме там в повітрі антисемітська отрута".
Але чому саме Україну вибрали вони для свого месіянства?
Тому, що вона себе дозволила вибрати. Тому, що забивати Пурішкевичів і Крушеванів, Денікіних і Вранґелів Шварцбарти бояться. Тому, що в нас є шляхетні постаті Тичини, які складають гімни „чорній зграї", тому, що в нас є Севрюки, Ґаліпи, Борщаки і Винниченки, які разом з „Хвілею", з Ашами, Торесами і Пінхасами Красними виводять свій огидний танець над свіжою могилою замордованого отамана, і — не вільно цього забувати! — над могилами десятків тисяч, що полягли за ідеал нації. Тому, що: „на стерві окублилась чорная масть", тому, що уважає вона нас за трупа. А уважаючи нас за трупа, має чоло вимагати, щоби ми виреклися замордованих, виреклися „погромщика" Хмельницького, як Москалі вимагали, щоб ми виреклися Мазепи, виреклися їх мрій й минулого, і — зачали складати оди „воронячій зграї" та її московській протекторці.
Але не вимагайте цього від нас! Це ж є річ смаку. Лишіть нам наших Мазеп і Петлюр, — ми ж готові залишити вам ваших Шихасів, Штайґерів і Шварцбартів…
Не вимагайте цього від нас! Пригадайте, що писала про українську збунтовану стихію в своїй „Пожозі" пані Коссак-Щуцька :
„Назверх сліпі, в бездушній руїнницькій фурії своїй, удари (цієї стихії) не слушно здавалися нам потворними. Вони були одним з перстенів цілого ланцюгу причин і і наслідків, яких наші короткозорі очі не можуть розрізнити... Мабуть на кожний з тих домів (поміщицьких) кинуто колись каміння слушного гніву або жалю. Прийшов день, ті каміння ожили, а оживши, спали дощем на безпечні дахи. Якими б страшними й не здавалися нам ці події, Бог так хотів, отже так повинно було бути.” Не для оправдання антижидівських ексцесів наводжу я цей уступ, лише — для їх пояснення. Бо, коли йде про „погроми" большевицьких комісарів, чекістів, начальників продовольчих комісій і тим подібних урядовців жидівського походження, то анальоґія з випадком, про який говорить Коссак-Щуцька, накидається сама собою. Не наша то була вина!
Ні, ми не виречемося нічого, чого жадає від нас месіянська преса: ні наших ідеалів, ні надії на дальшу боротьбу, якої наслідки необчислимі.
А нарід, який раз засмакував п'яного повітря свободи, про нього ніколи не забуде і в рабстві не лишиться.
І тому ми не думаємо виступати як обжаловані, лише як ті, що обвинувачують. Погромів не робитимемо, бо це — соціялізм дурнів, а ми соціялістами не є, а дурнями бути не хочемо. Більше того! Ми будемо всякими способами з погромами боротися, але ми покличемо до суду їх правдивих винуватців.
Всіх фальшивників історії і адвокатів єдиної і неподільної Росії на Україні. Всіх Троцьких, Апфельбавмів і Паршаків, що, криючись за совєтською звіздою, приносили на Україну ідею Шолом-Ашівського месіянізму. Всіх Черіковерів та інших „спеців" від брехонь і наклепів на добре ім'я армії і нації. Всіх Пінхасів і Красних, які в момент трагічного фіналу з'явилися з своїм ослячим копитом, — всіх!
І не перед чужий трибунал покличемо ми колись їх, а перед український, який дбатиме про справедливість і тільки про справедливість, і не робитиме собі багато з одуреної „публічної опінії", ані з перекупленої преси.
Ми мали б багато дечого закинути політиці замордованого отамана, але коли ходить про „меншості", то єдине, що ми можемо йому закинути, це слабість. Безмірно жалуємо, що він показався слабим, щоби з одного боку загнуздати стихію, а з другого — в залізні обценьки взяти Красних та інших подібних ідивідуумів, що тепер з ослячою вдячністю копають пам'ять свого доброчинця... Ми жалуємо, що покійний отаман не здолав змусити всіх цих людців стояти на позір перед Володимировим Тризубом.
На всякий випадок — ліпше, коли вони заздалегідь знатимуть, що рішати про кольонізацію на Україні будуть не Тореси, лише Україна, що про національну автономію і взагалі про становище меншостей у нас рішатимуть не Рафеси, лише сама Україна, та що про те, чи бути їй самостійною чи ні, рішатимуть не Шварцбарти ані Троцькі, лише знову таки сама Україна!
Тепер ми є під возом, і відра помий виливаються на голови поконаних. Але ж так було по Полтаві, так було перед великою війною, коли Равіта Ґавронський денунціював наш визвольний рух перед світом у брошурі „Un danger рour L`Eurоре", так було під час війни, коли повстала леґенда про „Ruthenenverrat", так є й тепер, коли банда лицарів з під темної зорі в безмежнім — і на жаль не укаранім нахабстві — сміє „відбирати народові українському право на незалежність". Але все це не страшне.
Все це вже було і цього ми не боїмося. Бійтеся ви цього! Бійтеся цього, коли вам залежить на якімсь modus-і vivendі з народом України, яка буде наша і ніколи — ваша. Бійтеся й далі виступати на нашій землі „культуртреґерами" російського і жидівського месіянства, бо Україна не є така велика, щоби на ній міг зміститися інший месіянізм, опріч українського.
А головно, не думайте, що ми труп. Розстріляні вашими красноармійцями і чекістами, як той наполеонівський вояк Гайне, — не є мертві.
І коли ви в стані уявити собі хоч десяту частину того, що нагромадилось на дні збірної душі цього трупа, то швидче припніть на ланцюг „Сhrоіl-ю" та інших ваших скажених газетних псів! Швидше шукайте порозуміння з цим „трупом". Швидше відступіть від того, солідарізуючись з ким ви плямите себе самих. Завтра до цього може бути вже запізно, сьогодні — ще є час. Коли ж процес скінчиться виправданням вбивці — тоді про порозуміння з жидами говоритимуть тільки запроданці або ідіоти...
Ці рефлексії насуваються мені з нагоди процесу Шварцбарта. Не знати, як він скінчиться. Але неймовірна річ, щоб убійник, який заплямив ім'я армії і нації, що,боролись за визволення, був виправданий. Для нас його злочин не знає міри і чим би процес не скінчився, для Українців — Шварцбарт є вбивник, який повинен понести заслужену кару.
І ще одно. Всі оті „комуністи", москвофіли і „соціялісти", які „страха ради іудейська", задля наказу Москви або передвиборчих коншахтів — солідаризуються з жидівським національним „героєм" чи з тим режимом, для якого він свого злочину доконав, хай пам'ятають, що вдруге їм їхня маскарада не вдасться; що, коли впаде большевизм і вони знову з'являться масово „для державної праці", їх імена вже будуть поміщені на чорній листі, з якої їх не стерти жадними інтриґами.

Р. S. - В останній момент наспіла вістка, що на пропозицію Тореса, адв. Кампінчі зрікся переслухання дальших свідків, так що присуд може запасти скорше, ніж сподівалися. Це зґільотиновання процесу якраз тоді, коли він зачав розгортатися в акт обжаловання проти цілого російсько-большевицького режиму і жидівства, що його підтримує, — є щось дике і незрозуміле, факт, що пропозиція вийшла від Тореса та що жидівська преса кричить, буцімто вона була „несподіванкою для жидівського комітету оборони", свідчить, що ця пропозиція зроблена виключно в інтересі Шварцбартів. Недавно в пресі з'явилася нотатка про закулісові переговори обох сторін в Парижі; про подібні ж угодовські переговори мені доводилося чути ще в літі від одного сенатора, який казав, що „може це не було б навіть зле..." Коли отже ми знову є свідками 1000-ої вдалої спроби „пошити в дурні" репрезентантів нашого народу, то нам доведеться говорити про другий замах на отамана і на його пам'ять, доконаний цим разом його найближчими приятелями.
1927 р.

Микола Хвильовий

Ecrire la vie d’un homme, ce n’est pas narre ses faits et gestes, mais inventer son ame.
Написати життя людини, це не значить оповісти його факти і вчинки, лише віднайти її душу.
Joseph Delteil. "La Fayette".

Як би не розв'язувати "загадки Хвильового" і його наглої смерти, розв'язка буде проста. Загадка смерти в цім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю вложила йому до рук та сама, "велетенська, фатальна" сила — як він її звав — яка нищила його за життя, яка забила Чупринку і Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П.Грабовського, зробила божевільним Гоголя, минаючи масу інших "незваних вояків" пера: — Москва.
Не большевизм, як такий, а Москва. Ота, "психолоґічна Москва", перед якою покійний шукав рятунку в "психолоґічній Европі". Колись в полеміці зі мною, писав Хвильовий, що "коли треба буде", "ми знайдемо місце" таким добродіям "в штабі Духоніна". Я відповів, що не сі перспективи, що отвираються в Совдепії для ріжнодумців, найстрашніші. Найстрашніша та моральна смерть, яка жде там кожного, кому переконання або чуття самоповаги не позволяє присягати на кожну букву ленінського Корану".
Не думав я тоді, що хутко матиму таку трагічну ілюстрацію того твердження; що між фізичною і моральною смертю — Хвильовий вибере першу, як менш страшну...
Так зрозуміла, смерть Хвильового переростає рамки трагедії одиниці, хоч би й як видатної, переростає рамки літературних суперечок, чи українсько-большевицьких позвів. Цю трагедію треба умістити в ширші рамки далеко грізніших конфліктів, які назрівають не тільки на Україні.
Насамперед загадка Хвильового була та сама, яку даремне силкувалися розв'язати цілий ряд його попередників і сучасників. Два компоненти складалися на наше літературне "відродження" — соціальне визволення плебса (Марко Вовчок — як репрезентативна постать) і романтика народу, що нагло захотів "кайдани пірвати", романтика стихійна, як сили природи, абсурдальна, що захлиснувалася в насолоді нагло відчутої молодої сили (Шевченко, Леся Українка, почасти Гоголь). Оті два первні — з'єдналися у Хвильового. Його драма була в тім, що його романтика не відважилася — наперекір засвоєній догмі — знайти для себе своєї матеріальної підстави, а культ плебса — мав вже готову "романтичну" клішу (made in Moscow), якої знову не міг прийняти поет.
Ось його романтичне "вірую", з яким виступив в передмові до "Етюдів":
"Я знаєте належу до того мистецького напрямку, який сьогодні не в моді (вміти бути не в моді — в тім ціла натура Хвильового, натура борця, що прокладає власні стежки — Д.Д.). Я — пробачте за вольтеріанство — я... романтик. Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи, все те, чим так пахне сумновитий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшно шкодую, що мені не судилося народитися шикарним як леопард. І ще люблю до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки ("садок вишневий коло хати"), знаю як пахнугь майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в "загірню комуну", вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівняного нахабства плюю на слинявий скепсис нашого віку. Ну, і так далі. Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!"
В цій романтиці — був зародок всіх пізніших конфліктів. Бо була вона в такім самім розбраті з існуючою нудною дійсністю на Україні, як з дійсністю 3-ої республіки романтика другого трагічного оптиміста — Ґі де Мопасана. Який теж скінчив тяжкою смертю і який лишив нам "кредо", подібне до "вірую" Хвильового:
"Моє звіряче тіло п'яніє від всіх насолод життя. Я люблю небо, як птах ліси, як гасаючий вовк скелі, як сарна глибоку траву... Як вони — кохаю землю. Я люблю звірячим та глибоким коханням все, що живе... все: дні, ночі, річки, моря, хуртовини,... ранішні зорі, погляд та тіло жінок... Радощі, що охоплюють мене, коли... я віддаюсь брутальним силам світу".
Коли зірвалися мов скажені з ланцюгу оті "брутальні сили світу", коли вибухла світова війна, а потім революція проти царату. Хвильовий мав 23 роки. Що дивного, що його душею заволоділа романтика комунізму? Правда, він міг — як багато — опинитися й із другого боку барикади, там, де нова козаччина укладала воєнним шиком вози, щоб мушкетами стрінути Месію зі Сходу. Там було багато таких самих "мрійників", як Хвильовий. Але — на жаль — була там і "скепсис", на яку він хотів "плювати"; а — головне — тої "божевільної віри" — якої прагнув — спочатку таки було більше у сторонників пізнішого Месії... (Ми ж "не фанатики"!), спільної — "греко восточної", як і "восточного" царя, а пізніше — восточного Риму, — до якого горнулися всі слов'яни і всі (тілом і душею) раби, — не тягли його в тім напрямку? Стати новим Лютером проти московського Риму — на те Хвильовий не мав сили, а може думав, як Куліш, що його нарід, хоч таїв в собі безмежну силу, але "був bellua, був звір без голови". "І потягло то все до Клязьми та Москви"... Потяг і Микола Хвильовий.
Те, що сунуло з Півночі (для нього) "гриміла, народжувалася молода епоха... Бігли вітри зі Сходу — сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул... Гриміла повінь і бігли мутні води у невідому даль". За каламутними водами, що неслися у невідому даль, ввижалися йому обрії "загірньої комуни", як Гоголеві — щось величне на шляху, яким гонила російська "тройка".
Та так самісіньке, як на автора "Мертвих душ", напав на нього сумнів, на нього, що більш, як хто, прагнув віри. Як для Гоголя — "холодом" і "метелицею" віяло з далекої півночі на полудневого романтика. Він приймав чужого Месію, але щоб той не потолочив його "вишневих садів" — коло хати, не коло колективістичної кошари. Він мріяв про "слобожанські полки", про "шведські могили", "кармазинові дзвони" і "степи"; він хотів революцію органічно випровадити з романтики своєї землі, не розумів її як відірвану схему. Комуністичну Україну уявляв собі як "архіпелаг осель". До української "контрреволюції" звертався з воєнним маніфестом, що "ми є ви", лиш з іншим "змістом", але все таки — "ви", діти одного "контрреволюційного" чи комуністичного, але осілого народу... Москва цю формулу відкинула, бо осілість — це ідеал "буржуазії". І так в нім зродився сумнів.
Романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила таки не з неба, а з грішної землі, овіяна її чаром, любов'ю до неї, надихана глибоким патріотизмом, все одно в яку барву закрашена. Як у французів — Ф.Р.Шатобріана, Ф.Берса, у Беранже — їх патріотизм міцно зв’язаний з природою "солодкої Франції", як у Барреса з курганами його Лотарінґії, ("інстинктом землі"), як у Кіплінґа, якого цілий пафос є пересякнутий солоним запахом океану, — так в українців все щире й велике — випливало з міцного зв'язку з природою їх країни. Чи то у Гоголя, чи то в автора "Марка Проклятого", чи в Рильського з його "Чумаками" — над усіма думками панував степ, як море над думками англійців — тих півпіратів, півбудівничих імперії. Панував і над думками Хвильового той самий степ, його "голубая Савойя", її "аули", ціла романтика степу, так несправедливо і так глупо охрещена ім'ям бандитизму червоними і чорними Хлєстаковими інтернаціоналізму.
З географії випливала ґеополітика; минуле, сучасне й майбутнє своєї країни поєднував степовик в одну синтезу — в синтезу вояка, але й хлібороба водночас. Що Хвильовий до хлібороба причепив наліпку червону, це справи не дуже змінило. І якраз — цього ідеалу осілої раси, не знала наступниця імперії Чінґіз-хана, Москва. Психіка північних месіянців — була психікою кочовника, номада. З нічим, а тим менше з землею — не зв'язана, і патріотизму землі не розуміюча. "Голуба Савоя", "садок вишневий"? — що це все було для кіннотчика "с раскосими і жадними глазамі"?! Пожаданий предмет здобичі, не культивація. Його смак був інший. Чінгіз-хан повчав своїх отаманів: "Ні, насолода і щастя людини є в тім, щоб згнобити ворохобного ворога, вирвати його з корінням, гонити переможеного поперед себе, відняти в нього те, чим він володіє, бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому..., стискати в обіймах їх доньок і жінок". "Вирвати з корінням"... Чи ж це й не була практика Москви? Чи це не був той "вивод"? — "Вивод" — звичайно стосований Москвою в завойованих нею землях, коли "виводили відтіля найбільш видатних і небезпечних в середину московської области, випробуваний спосіб державної асиміляції, яка з корінням нищила місцевий сепаратизм". Отой "вивод", оті традиції страшної старовини віджили на большевицькій Україні, їх бачив Хвильовий: "вирвати з корінням", "відняти те, чим володів" — ось був ідеал щастя номада, такий далекий від ідеалу того, хто сидів на землі. "Бачити в сльозах очі тих, хто дорогий йому"... Тому, хоч і бачив Хвильовий в очах матері "дві хрустальні росинки", але — обряд приступлення до нової номадської віри виконав, і мати — свою (хоч тільки в повісті) розстріляв. ("Я — романтика"). Бо була це — "єдина дорога до загірніх озер невідомої прекрасної комуни".
Любов до степів і землі... Що знав про це татарин, який гасав в монгольських пісках, нині під пекучим сонцем Туркестану, а завтра помчить проти русичів, на їх поля? Якого підсоння і якої країни може він бути патріотом? Вони всі йому далекі, або — всі близькі, як тому Блокові в "Скитах", які люблять всі країни і народи, щоб з надмірної любові задушити їх в своїх "тяжолих, мєдних" лапах... "Росія — постала з мішанини народів, що довго були войовниками й кочовиками, і не зовсім ще забули таборове життя". Столиця Росії — це не була столиця народу, а штаб армії. Країни не було, був володар, "одне слово того володаря викорінює людину мов якесь дерево, вириває з рідного краю і кидає на край світу". Як ці номади могли допустити любов до того краю, до "архіпелагу осель", коли вона утрудняла оте "викорінення"?
Кочовик знає одне лиш прив'язання — не до землі, лише до свого володаря, до його організації. Коли він хоче зібрати в уяві в одно свій улус, в його думці стає лиш хан і той апарат, яким він тримає в руці підбиті народи. Його лиш він любить, та ще — "поезію" руїни і ґвалту, лет в нові простори. Це ж хани замість спільного патріотизму, накинули на підбиті народи величезну сітку "ям" (поштових станцій) від Києва до Каракорума, з залогами й з "ямщиками", з "колокольчиками" (дзвіночками), з їх безумним летом. Ось що в'язало до купи татарський улус, не спільна мова, не культура, не природа, не земля, не садки. "Яма" — "ямщик" — це символи імперії Чінґіз-хана, Миколи 1-го ("фельдєґерами") і Сталіна ("партійні мандати" і "командіровки"). Недурно ще Гоголеві ввижалися — як символ Росії — безмежні простори і "завіяні метелицею поштові станції", недурно Росія в його уяві "розліталася" як щось жадною ідеєю не зв'язане так, що її не можна було "зібрати в одну цілість"; що — як спомин "лишався в голові тільки станції та шинки" — оті накинуті згори аркани, які в'язали всі улуси хана в одну цілість, коли не було зв'язків унутрішніх мови й патріотизму; недурно символом Росії була для нього "тройка".
Чи не був продовженням цієї "тройки", цих перегонів, отой цілий комунізм? Отой самий "колокольчик" — "Однозвучно звєніт калакольчік і дороґа пилітса слєгка", "Гайда, тройка", "Ямщік ліхой", ціле оте — від татарських часів культивоване в літературі російській і в політиці упоєння циганською поезією, з ностальгією просторів, з "ухарством" диких монґольських рейдів, щоб там, де ступить нога кочовика — не росла трава?
І коли ви читаєте, наприклад, опис дійсно татарського рейду на сучасну нам Україну такого Бражньова, то навіть не національна ненависть прозирає звідти до тих "вишневих садків" господарського гречкосія (так дорогих Хвильовому), а просто злоба розбишаки-кочовика до процудента, яким він сам ніколи не потрапить бути.
Злоба північного варвара до сліпучого сонця і плодючої землі Богом благословенної країни, якої єдине в його очах призначення — стати здобиччю номада, хвилевим пристановком для дальшого чвалу ("Україна — плацдарм світової революції").
Чи ж не бринить цей мотив в російській поезії і письменстві, у Пушкіна ("багатство" і "нєобозрімиє поля" Кочубея). у Ал. Толстого ("край, ґдє всьо абілєм дишет" — і де багато можна зрабувати), в Успенського і в інших? "Туда, туда нєсусь я всєй душой" — на Україну неслися Толстиї, Горькі, а перед ними "байстрюки Єкатерини", що на ній "сараною сіли", а за ними — Муравйови, Скрипники. А партія, на яку молився Хвильовий — потихеньку та полегеньку перетворювалася на звичайного собі "собіратєля землі русской" ("Вальдшнепи") — і не русскої... Як тут було не зродитися сумнівам?
Ці "собіратєлі" — перекреслили його природу, його традиції, його романтику, перекреслили його поняття про життя, світ, жінку.
Її він уявляв не так як наслідники Чінґіз-хана: "стискати в обіймах доньок і жінок" ворогів... Хто читав Гоголя, той знає, що на це дозволяв кодекс звичаїв українського підсоння, але — не ґвалтом проти волі. Хвильовий любить (як пише) "ніжних женщин", — не "дєвіц-кавалєрістів" і "батальонерок", не "вампів". Коли ці останні задовго гасали йому на спині, філософ Хома, досить нечемно скидав їх в траву. Північного садизму не визнавав Хвильовий ні в політиці, ні в любові, але й не знижуючи еротики до полового апетиту, до "склянки води". Не зносив, "парикмахерської пошлости" в відношенні до жінки.
Коли його ідеал є Горпина, він її зве Бянкою, "бо це прізвище романтичніше" ("Сентиментальна історія"), як Ґамсун, що зве свою любов видуманим ім’ям Іляялі ("Голод"). Бянка або Марія, та "радісна Марія" (в "Слові"), яка "кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки", яка "пахне як юність, як безмежні дороги у прекрасний, невідомий край", яка проганяє йому думки "про осінь". Він не зносив ні північної розпасанності, ні аскези.
Цієї аскези жадала від нього північ — і в письменстві, і в приватному житті, і в політиці. Як для отця Матвея — злого духа Гоголя — все живе в авторі "Вечорів" — було від чорта, було "поганською красою", було чортівськими розкошами, тим, чого треба було виректися, коли хто хотів іти за московським Христом, — так і для большевицьких Матюх — ціла різнобарвність таланту Хвильового, цілий його розмах — було щось від "буржуазного" люципера, чого треба виректися, щоб іти за "червоним" Месією. Але де міг в собі знайти аскезу той, хто виріс під полудневою спекою своєї гарячкокровної й дитинної країни? Зачорне було там небо і заяскраві зорі, яких не знала туманна Гіперборея. Під його підсонням могли родитися не протопопи Авакуми, а Маґомети, фанатики, але на свій спосіб.
"Московська сила, фатальна, жорстока" — ставляла свої домагання. Бути вічно на коні, дивитися на сльози своїх близьких, помагати наїзникам забирати те, що їм не належало; задушити в собі все, що допомагало його землі ставити опір номадові — кріпкість зв'язків національних (патріотизм, прив'язання до свого, любов землі), чи родинних (мати, Марія), всі орґанічні зв'язки старого традиціями й культурою народу, не допустити до жадної своєї синтези. Синтеза була лиш одна — послух, послух доктрині, яка — ще не знати — чи була доктриною "загірньої комуни", чи — Івана Каліти...
Так почався у нього перелім, який переходив свого часу й Куліш, коли кидав свої кепсько віршовані, але блискучі змістом памфлети в лице "обманщиці" Москви; перелім, який переходив Гоголь, коли питався в листах до приятеля — "кому і чому ми жертвуємо усім?" Він перейшов до сатири на новий "центр всесоюзного міщанства" (філістерства) — на витворений тим центром — побут, духову творчість, ідеали. Став опозиціоністом, бо люди його типу "не можуть бути не опозиціоністами. Бо дії вони приймали крізь призму свойого романтичного уявлення про світ" ("Вальдшнепи").
Цілий новий побут з'явився в "сірій, нудній й роздериротазівотній казьоншині" новодекретованого раю. Його ентузіястично-одностороннє "Я" — розкололося. А "червоним" прокурорам відповідав: "Коли ти революціонер, ти не раз розколеш своє "Я". Коли ж ти обиватель (філістр) і служиш... у якомусь департаменті, то хоч ти об'єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб'єктивно — ти гегелівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакієвичем чи Держимордою. Ти маєш вибір!" Така була дилема серед того "нового" побуту — бути катом — або катованим. Для ідейного, не мушеного ентузіазму, яким горів 24-літній Хвильовий — не лишилося місця. Зате яскраво вставав йому нерозгаданий конфлікт перед очима — міжкласовий чи міжнаціональний? Бо коли Росія лишилася — як і сто літ тому — країною Акакієвичів і Держиморд, — то чи ж не є класовий первень підрядний супроти первня національного? А коли так, то "кому і чому" жертвував він, борячись нібито в ім'я класової засади всіх трудівників, а в суті речі в ім'я наступників Іванів і Василів та інших "Собірателів" чужих земель?
Тоді не лише "червоний побут", а й партія стала перед ним в іншім світлі. "І раптом з нею не можна, — але і не рвати не можна". Він бачив, що "з розмаху (революційного) нічого не вийшло": станув "на ідіотичнім роздоріжжі" ("Вальдшнепи"), "ішов у нікуди, без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх згорблених плечах" ("Я — романтика"). Тим часом виходом з цього "нікуди" — як і для Гоголя — стала для нього сатира на новий побут, сатира на партійних Держиморд, сатира — злобна як Щедрінська і глибока — на всіх тих, "сукиних синів", які "з'їли революцію", які видерли йому його ідеал з рук, сплюгавили його і, заболочений, кинули під ноги банді експлуататорів звабливої ідеї.
Він відкидав і політичні, і соціальні ("новий побут") скрижалі "всесоюзного міщанства" — в ім'я повноти людського "Я", як він це сформулював у своїм романтичнім маніфесті. Так само в ім'я цієї самої індивідуальності! — почав він наступ проти капралізацїї літератури. Знову, в тій капралізації не було нічого для Росії нового. Партія — здійснювала лише заповіт покійного полковника Скалозуба (з "Горе от ума"), який хотів усім письменникам — дати, "фельдфебеля в Вольтери"), сформувати з них батальйони, щоб машерували де прикажуть. Отже і тут, як в області політично-соціяльній і побутовій, так і в духовій творчості, підкреслював Хвильовий момент індивідуальний — проти закон більшості! і числа.

* * *

Ось як — під диктат з "центру" — сформулював завдання совєтської літератури противник Хвильового, провідник "просвітянства" С.Пилипенко: в літературі гаслом має бути — "масовізм". Що значить "масовізм"? Це значить, що "наші твори повинні бути масові, розраховані на широкі маси читачів, робітників і селян. Мають бути прості без упростітельства, художні без жадних цяцьовань, писатися простою мовою без вульгаризації й примітизації". Література — це "процес, де беруть участь цілі маси літературних сил від найвищих своєю кваліфікацією... до найнижчих, до художньої продукції робселькорів, учасників стінних ґазет і рукописних журналів. Вся ця літературна маса являється могутнім культурним чинником"." Ось квадратура кола, з якої не міг не глузувати Хвильовий. Писати "просто і дотепно для неписьменної маси і — водночас — по-мистецьки! Дати архитвір для "найнижчих", але — без примітивізації! — на цю геніальну думку могли впасти лише ученики Л.Толстого (і деякі галицькі критики). Це ж Л.Толстого думки, що "більшість завше розуміла... те, що й ми уважаємо вищим мистецтвом, як казку і народню пісню". Це ж яснополянського мудреця думка, що "пісня баб (сільських) була правдивим мистецтвом", а "соната Бетговена була лиш невдалою спробою мистецтва; що форма мистецтва "повинна бути така, яка була б доступна всім людям... простотою виразу".
Борючись за свободу індивідуальності і максимум її творчої могутності — Хвильовий знову на своїм шляху стрінув того самого ворога: Москву з її "більшістю" всенівелюючу отару, як засаду не лиш політичного, але й духового життя, засаду, підтримувану на чужий приказ рідними Акакіями і Пилипенками. Вони хотіли продукувати письменників серіями, як трактори. "Письменники протестують проти права, яке собі застерігає революція, розпоряджати їх творчою снагою? Вони гадають, що письменство це справа приватна! Отже ні, воно завше було клясовою справою, колективною... Дурні або неуки є ті, що не розуміють того". З капралами від літератури стрінувся недавно один письменник Заходу, і вони вирвали в нього такі слова: "Я людина Західньої Европи. Я гордий на свою індивідуальність і гордий на свій інтелект... Для мене російське обожання маси як єдиного матеріалу для мистецької творчості є атавістична балаканина, витвір пересічности, яка з заздрости до ґенія, кидається на лоно голоти". З тим самим запалом проти масовіму виступив і Хвильовий. Коли йому закинули, що описує виїмкових героїв і виїмкові переживання, він цинічно відповів, "А що ж описувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?" ("Синій листопад"). (Як побачимо, цього йому — завше дріб'язкове мстива — сволоч не подарувала). Він не був проти того, щоб будувати літературне відродження країни "на аморфній масі", на "безграмотних", на "графоманах", рівнятися на некультурну масу. Черговим завданням є створити "ударну ідеологічну групу". Його "ставка — на якість", не на кількість. Бо "кожна кляса, в тому числі пролетарська, творить своє мистецтво через свою більш-менш талановиту молодь і ніяк не всім загалом".
А зразків — шукати в великій літературі Заходу. На неї "взяти курс", і "у всякім разі не на московську. Це рішуче і без всяких застережень. Від російської літератури... українська література мусить як мога швидше тікати". Бо російська література віками зморою тяжіла над нашою психікою, привчаючи її "до рабського наслідування". Але, коли "ми беремо курс на західньо-европейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери назадництва", щоб навчитися "горіти надзвичайним світлом".
На ці мрії — "червоний" "департамент дел" відповів недвозначним вето і наказом — навернутися на "масовізм"... — спримітизуватися й спростачитися.
"Масовізм", який душив його мільйоновоголовою зморою однакових Акакієвичів — в новім побуті, — а в політиці — десятками тисячів нових "сабірателів" чужої землі; який густою пеленою трійливих ґазів лягав на його "голубу Савою"; який вкладав йому в руки револьвер, щоб вбити свою матір, щоб засіяти пожовклим листям його "вишневих садків" — його безмежні дороги "у прекрасний невідомий рай", — цей самий масовізм поклав свою тяжку лапу на найцінніше в людині, на що є гордий кожний європеєць — на його творчу індивідуальність і творчий інтелект. Як міг не збунтуватися проти того? Як міг він не пригадати затуманілим землякам своїм, що на вершини людської творчости, куди ведуть круті й небезпечні стежки, не йдеться роями і сотнями, лише одинцем, не демократично, лише аристократично? Як він міг не пригадати рідним "масовикам", що культурною стає нація не масовою муштрою, а добрим, культивуванням сильніших і здібніших?
В наївній (такій малоросійській!) вірі в гасла інтернаціоналізму, прагнув він внести до прийнятої віри — деякі свої, "місцеві" звичаї. Але Москва жартів не знала — питання сугубої чи трегубої алілуї — було грізним питанням життя і смерти. І — збентежений — питався він себе: "Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумну Україну?" Подібно, як А.Лісовий — "Хіба, щоб жилось краще, нам, селянам, треба вмерти?" Вони готові були до кривавих жертв на вівтарі революції, але чи ж думали, що — для задокументовання лояльності — мусять насамперед запхати ніж у груди власної країни, або — як казав Антоненко-Давидович — "стріляти в позавчорашнього самого себе"?
Такі питання привели Хвильового — спершу до недуже рішучого — розриву з червоним Ісламом. Він став в опозицію: (з "сабірателями земель"), до "червоної" духової творчості (з "масовізмом" і з "Скалозубами"). Але це було лиш — "проти". В чім було його — "за"?
Було і "за" — баламутне, але пересякнуте непохитною волею виявитися назверх. Це був "азіатський ренесанс" — "епоха європейського відродження плюс незрівняне бадьоре й радісне греко-римське мистецтво". Це був ренесанс — під впливом комунізму — азійських народів і — України в першу чергу. Бо "лише пролетаріат утворить і відповідні умови до відродження молодих націй". Вже оце підкреслене гасло звучало некомуністично. А ще менше — висновок з нього — "дерусифікація пролетаріату" на Україні, що відразу надавало антимосковське вістря його позитивному програму. Пролетаріат — це місто. Він любив місто, але — не чуже. На Україні — "місто — велике, але не величне, забуло своє слобожанське народження" ("Редактор Карк"), відірвалося від свого ґрунту, до якого мусить повернути, щоб взяти провід нації, яка рветься до нового життя, бо в селянській клясі ("просвітянщина"!) — зневірився. "Я... кохаю город не так як інші, тому що город -це Сервантес Сааведра Мігуель де, тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжирських піратів ("Слово") — тому, що розуміє місто не як його колеґи — як твір сатани, від якого тікати треба, тому, що лиш в місті родяться Сервантеси й інші генії духа; лиш воно є осередком політичної могутності ("Лепанто") і великих світовоісторичних починів (Африка і взагалі заморські колонії Европи). Здобути це місто для нації, а тоді, під проводом нової (міської) кляси: по-перше "ошарашити" "по башкє російського міщанина"; по-друге — українізація "в результаті непереможної волі 30-мільйонової нації", щоби (пролетаріат чи нація?) могли "виконати свою історичну місію, щоб почати "горіти надзвичайним світлом", по-третє — "коли цього не розуміє російський міщанин (цебто партія, бож большевицька Москва, — "центер всесоюзного міщанства" — Д. Д..) то наше бойове завдання... допомогти йому", його "нарешті переконати... що все одно йому прийдеться передати "бразди правленія" у більш "певні руки", що "все одно він скоро... примушений буде капітулювати".
То вже було трохи виразніше. В тім бриніли нотки не інтернаціональної, лише — національної революції, "відродження молодих націй". Це був бунт. Він і тепер за "червоне", але "під червоним ми розуміємо ніщо інше, як символ боротьби". Романтик застерігається, що в алґебраїчну формулу "боротьби, він вложить свій конкретний зміст, не той, "дозволений" цензурою: "у свій час національні війни були революційним, червоним з'явищем в історії" — та й тепер є в Азії, але ж "ми" переходимо "азіатський ренесанс", отже... На питання, чи це є месіанство, відповідає гордо, що так. Правда, не месіанство гопаківсько-шароварницької неньки", але й не "дерев'яної калуцької машутки". Його "майбутній Аттіла" "повісить на гілляці" не лише Мазепу, але — й Петра ("Санаторійна зона"). Йому ввижаються "дикі замріяні степи, де гасає тривога і невідомість", йому вчувається "далекий тупіт фантастичних коней" ("Заулок"). Про яку революцію мріє цей фантаст? Про пролетарську? — Але ж її вже "з'їли сукини сини". Але ж він хоче "ошарашити" "по башкє" совєтського міщанина! Про жовто-блакитну? Він застерігається проти цього, але — є різні жовто-блакитні, є оті "шароварки" ("просвітяни"), але є й ті "справжні версальці", як ті черниці, що їх вів на розстріл ("Я — романтика") його alter ego з яких "жадна не промовила жадного слова", які "були щирі фанатички"... Хто знає, що думає людина з розколотим "Я", людина, подібна до його "фантастичної країни, що в розльоті... раптом зупинилася над безумною кручею й задумалась"?
Неясне месіанство — азіатсько-европейське, персько-грецьке, союз з "центром всесоюзного міщанства" — і боротьба з ним, пролетаріат — а водночас "відродження молодої нації", "по башкє" тим, з ким ідеться в однім ряді, — все було поплутане і неясне. Але ж була в тім нова відповідь на старі питання — хто (зукраїнізований пролетаріат) і що (власне месіанство). На питання — як, теж знаходимо відповідь, радикальнішу, сміливішу і безмежно ширшу від тих відповідей, які намагалися дати "просвітяни", з якими боровся. Ця відповідь була в однім слові — Европа.
Хвильовий від часу, як почав писати, зраджував потяг до тої вимріяної й далекої Европи, до Еспанії, яка була його "весняною думкою" Чому якраз Еспанія? Чи не тому, що рідне бачив в ній, з її такими Сірковатими Дон-Кіхотами такими Диканськими Санчо-Пансами? Чи може любив у ній ту свійську, — не московську — "фанатичну віру", яку мав в собі? А може бачив другу країну, яка (за Наполеона) — не так як його Україна — зуміла дати відсіч Півночі? Чи ж не тої самої сили гострої, сильної й барвистої, в противенство до нудної, хоч і велетенської, огидної йому сили Москви, — не шукав Гоголь в італійській Кампанії, в другій своїй вітчизні? Еспанія — найбільша світська, й Італія — найбільша духова потуги середньовіччя — якраз вони, мов магніт, притягали обидві оті українські "розколоті" душі: одну, що їй мерехтіли "в борах тіні середньовічних лицарів" ("Слово) — залізних постатей, не знаючих ваги, і другу — що мріяла про "залізну силу ентузіазму" тих самих віків (Гоголь — "О срєдніх вєках")... Для одного середньовіччя було — "весняною думкою", для другого — "прекрасною молодістю". Для обох — чимсь безжурним, світлим, одчайдушним і свобідним — всім, чому такою протилежністю була московська Північ. В обох сидів свій Тарас Бульба, але не Стєнька Разін, скорше такий Уленшпіґель з архитвору Де Костера, з рубенсівсько-рембрантівської епопеї фламандсього народу, для якого сміх не був гріх, який не знав аскези і безумно кохав життя. Жан Кассу звіряється: "Люблю Еспанію, бо вона продукує маніяків. Вона — резервуар пристрасних індивідуальностей"... За те любив її й Хвильовий, але й як символ Европи взагалі. Він нарікав, що "нема у нас північної жорстокості", в тім бачив корінь трагедії своєї країни. Тут був він рупором своїх сучасників, з яких одні (Ґадзінський) нарікали, що нема в нас "волі криці", другі (Коряк), що ми "адогматичні", що нема у нас власного "хочу" (Головко) і т. п. Власне все те, що бракувало його землякам, бачив Хвильовий в Европі, в європейській людині, щось, що — як рівновартне — можна було би протиставити (замість нікчемного "просвітянства") — отій "північній жорстокості", тій "московській силі — великій, велетенській, фатальній"...
Яку ж Европу? Яку хочете: "минулу, сучасну, буржуазну, пролетарську, вічну, мінливу", Европу як "ідеал громадської людини", однакову протягом віків, що є "власністю всіх кляс". Европа — це "европейський інтелігент", це "знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам Грандіозну цивілізацію і відкрив безмежні перспективи. Це — доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух", а "його соціальний сенс у його широкій та глибокій активності"... Оце й було те, що він звав "психолоґічною Европою". Це було те, що бачив в Европі (хоч, правда, в її минулім) Достоєвський — "пристрасну віру в свій героїчний вчинок, в свою правду, в свою боротьбу". Ту пристрасну віру прагнув Хвильовий застрикнути нашій "адогматичності" і галушковій хитливості Цим "фавстизмом" думав забити у нас "дрібно-буржуазну скепсис", привернути землякам "загублену в віках фанатичну віру в прекрасне далеке майбутнє".
Він твердить, що "історію робить не тільки економіка, але й живі люди..." Культові масовізму й ідеальних рецепт на спасення людськості й раю — протиставляє він смілим жестом — культ людини, коли хочете, культ ніцшівської надлюдини (і зве її "генієм"), яка ви дається надлюдиною не тому, що є завелика, а тому, що "люди", що її оточують — є пігмеї. Він цитує Плєханова: "велика людина бачить далі від інших і хоче сильніше. Вона, герой, ця страшна сила, — і є психологічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися". А "коли — кінчить він несподівано — наші погляди в цьому випадку зійдуться з сподіванками нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємося"... Давніше його душила ота "московська сила". Тепер на ту "велетенську силу" — знайшов він протиотруту — "страшну силу" фавстівської європейської людини. До цієї людини підносив очі змучений Куліш, коли, картаючи земляків, протиставляв їм Европу "князя Бісмарка і Льойолі", провідника "культуркампфу" проти католицької церкви й основника ордену Єзуїтів нараз, — ту саму "психолоґічну Европу", незалежну від доби й кляси. Хвильовий казав глядіти на Европу своїм "просвітянам", щоб навчилися у неї найважливішої речі — "дєрзанія" (зухвалої відваги). Гоголь любив за те Захід, що він "не знає меж своїм стремлінням", що ця прикмета є якраз "основанієм тєх дєрзкіх сільних страстєй, которимі ісполнєни европейци". Наша нація терпить на культурне епігонство, "без російського дириґента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки... мавпувати. Він ніяк не може зрозуміти, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — дерзать". Як це робиться, покаже йому лише доктор Фавст, Европа (хоч би так само думали й фашисти з Шпенґлером), де "так пристрасно вірять в свою правду"... Ті свої думки спеціально у "Вальдшнепах" переніс Хвильовий із круга культурних ідей в круг ідей політичних.
Це було вже максимум того, що він міг сказати. Це була остання точка над і; був удар молотка, що трапляє цвях просто в голівку. Цим рішуче пірвав не лиш з партією, не лиш з Москвою, але й із Малоросією, "просвітянщиною". Як багато його попередників, спершу він думав впхати свою країну, "рідні елементи в рамки чужої синтези, дати їм чужу корону. Під крилами тої синтези — розцвітатимуть і свої цінності — свої "вишневі садки", — в яких вродився Шевченко, "як геніальний Леонтович в бур'янах мойого степового краю" ("Слово"), свої Марії, свої, що бродять в борах, "середньовічні лицарі", з яких потім постане надзвичайний "азіатський ренесанс". Але дійсність заглузувала з його химер. Показала, що є — одна дилема, або створити свою синтезу з своїх елементів, або — коли приймеш чужу — вона стопче твої сади, зашле Шевченка, розстріляє Марію й Леонтовича, "лицарям" припечатає тавро бандитизму, з народа зробить плем'я фелахів, мешканців улусу великого хана, оспалих, лінивих, покірних гоголівських Пацюків. Отоді власне зробив він своє відкриття — що перед заливом номадської Півночі — врятує його "голубу Савою" -лише, коли вона віднайде в жилах запозичену в Европі "страшну силу" міцної індивідуальності, яка — здвигне незломну гать отій "силі — великій, величезній, фатальній". В які б шати приманливих ідеолоґій ми не вбиралися б, нічого вони нам не поможуть, коли теперішня людина вкладатиме в них свій убогий зміст. Це було розпачливе S.O.S. — його країни. До своїх земляків, він висував постулат творчої меншості, якості характеру, постулат своєї власної національної ідеї (все одно, яка кляса ту ідею мала заступити), щоб не бігти за возом переможця-тріумфатора.
В цій точці Хвильовий зачеркнув спліт проблем, важливих не тільки для своєї батьківщини, але й взагалі для Европи. Для пильного обсерватора совєтської Росії большевики були "подібні до людей, які стало стоять під впливом якогось дурману; а цей дурман був жадоба крови, завойовницький шал величезної орди, яка, співаючи, гукаючи, танцюючи і заводячи, прийшла з пустині" — щоб знищити осілі народи. Прийшла з своєю фільозофією, яка хоче змусити нас покласти зброю і без боротьби дати себе покопати", коли люди Заходу обернуться в "розпещених, розм'яклих джиґунів". Що було перспективою для Европи ще недавно, стало фактом для батьківщини Хвильового. Звідси його удар на сполох. Ще ширше схопив цей самий конфлікт знаний Еспанець Ортеґа і Ґассе, який виказує, що ціла цивілізація осілих народів білої раси не повстала механічно, лише "завдяки геніальним зусиллям видатних людей". Чи ця цивілізація утримається, "залежить від певних рідких чеснот людини, найменший брак яких дуже хутко захитає чудовою будівлею"... Ця пригадка була слушною й для будови "козацької країни", яку — в іншім вигляді — хотів реставрувати Хвильовий: "історію творять люди", не програми, ні "еволюція", люди "рідких чеснот". Ось на що клав натиск Хвильовий, звертавшись до земляків, допроваджуючи очевидно до пасії хмару кар'єристів всякого роду. Цим Хвильовий перевертав догори ногами ціле психічне наставлення "малоросів", які шукали спасення в "ідеї" або "поступі", і ніколи не гадали, що з тою желатиною замість характеру, яку вони мають, їм не поможе жадна ідея...
З цими ідеями йшов він в літературу, в публіцистику. Скрізь вносячи жорстоку сатиру страшної дійсності, невтишиму тугу за новою людиною, протест і виклик. В стилі його творів, саркастичнім, агресивнім, вщерть наллятім непохитним переконанням і маніяцьким горінням, інтенсивною думкою, кпинами зі снобів і філістрів, смілим відкриттям глибоких і трагічних проблем не лише нашої дійсності (людина й середовище, одиниця і загал, особисте і загальне, любов і насильство, романтика і реалізм); в стилі, що зраджував — не зважаючи на розхристаність — велику працю над собою, ніжну суворість і сувору ніжність — він був наскрізь дитиною свого часу і — свого народу. Бо мимо своїх гасел, мимо своєї — як на російську дійсність — великої відваги. Хвильовий мав в собі ще багато отої суто української безпомічної "ніжності", більше з неврастенії Дмитрія, аніж певності й суворо-спокійного почуття вищості Аглаї (з "Вальдшнепів")... Багато було в нім наївності — оте "переконування" московських "товаришів", багато суперечностей — в союзі з Европою боротися за ідеали Москви, або в союзі з Москвою боротися за ідеали Европи, протестувати проти декретів в літературі і монополю, а жадати його для своєї групи, насаджувати "пролетарську" доктрину в країні, яку сам узнавав за "дрібно-буржуазну, де куркуль завше був господарем становища" — але в усіх його піднесеннях й упадках чувся незвиклий талант, непогамовний темперамент, а головно — безінтересовність і глибина думки. Збувати постать Хвильового, як в однім львівськім щоденнику -("хапаєш за перо і чешеш хвейлетона"), — як когось, кому вистане принагідне Газетне "тяп-ляп" про його "сюжети бідно-невибагливі", — для того потрібно не лише не мати поняття ні про Хвильового, ні про літературу; для того треба не мати поваги перед тою літературою, ні перед трагічним жестом письменника, що відійшов від нас.
Дивно було б, коли б ота спритна й звинна публіцистична й літературна діяльність його не змобілізувала проти Хвильового тих, які згуртувались коло "центра федеративного міщанства", — партію, Москву. Змобілізовано цілу "червону" раду, всіх партійних "начотчиків" і — кинуто анатему. Він проповідує бунт? Але, як сміє він "оспівувати абстрактне повстання, ідеалізувати історичну романтику"? Це ж значить "заохочувати дрібнобуржуазну стихію до активної боротьби проти диктатури пролетаріату", час уже скінчити з "хаосом і стихією!" Пролетар — був бунтарем, тепер є він "свідомим членом організованого колективу", тепер він "будівник"... Як сміє він пропагувати "боротьбу двох культур", коли "національна ворожнеча є пережиток старих відносин"? Треба йти "не на розрив з сучасною російською культурою, а на співробітництво з нею". Ще ж В.Бєлінський писав, що "коли на Україні зможе явитися великий поет, то не інакше, як підуслів'ям, щоб він був російським поетом... сипом Росії, що гаряче бере до серця її інтереси".Та й тепер — на Україні потрібна "єдина організація пролетарських письменників, без огляду на те, якою мовою вони пишуть. У них єдина мета, єдине завдання". "Надання напівграмотній Україні... месіаністичної ролі — все це молоденький запал, але не реальні продумані перспективи"... Европейці (Хвильового) хочуть куркуля з Кобеляк витягти на європейський шлях... щоб куркуль — (Хвильовий говорить про пролетаріат — Д. Д.) — праву руку подав "європейцям", а ліву — "азіатському ренесансові"... щоб лицем до Чорного моря став, а до Москви спиною"? — репетував Затонський: не бувати цьому! Вони "хочуть себе, як "волевих людей", "конкістадорів"... протиставити диктатурі пролетаріяту"? Хвильовий каже, що "комінтерн — одна справа, а Сухарьовка — зовсім інша"? Власне що ні. Сухарьовка — це і є комінтерн, а іншого не буде! Ті ваші хохлацькі конкістадори — звичайні бандити, не на них "нам" потрібно орієнтуватися, — на пролетаріат, і то російський, вчитися від російської літератури, "не відмежуватися від фортеці міжнародної революції, Москви". Не можна "кидати гасло розбрату" (і Драгоманів вчив іти разом), треба, щоб між українцями і росіянами існувала "одностайність усіх (sic!) думок". Це ж "гіпертрофія індивідуалізму", "ніцшеанство", апотеоз "сильних людей". Куди взагалі веде ця пропаганда і ця література? Та ж це шлях до "войовничого фашизму", та ж "Хвильовий доходить до того, що, мовляв, за наших часів або комуніст мусить задушити в собі поета, або, коли поет сильніший, — лізь у петлю, по-єсенінському" (фраза, особливо цікава в зв'язку з трагічним кінцем Хвильового). Перед ним поставили питання руба: "Питання стоїть: або ми, комун, партія (тобто Москва — Д. Д.), поведемо за собою весь процес витворення українського господарств, української культури на основі спілки з іншими народами (тобто — на поводі Москви — Д. Д.), або ми не встигнемо, нас перехлюпне, заллє націоналістичний потік, і бажання, настирливе домагання українських фашистів з табору Донцових, дійде до свого логічного, закономірного кінця. Тільки так може і повинна стояти перед нами справа".
Така була дилема для "хвильовізму", для Хвильового ж — як зауважено — або скапітулювати, або — "лізь у петлю". Як бачимо, "червоний , російський міщанин" і не гадав кому б то не було уступати "бразди правлєнія", ставляв справу в площині нагої сили. Сподіванки мрійника про "загірню комуну" з країни "вишневих садків", "козацьких могил" і "ніжних женщин", який нагло задумав попести свою "голубу Савою" шляхом вимріяної Еспанії з перемальованими на червоно лицарями Дон Кіхотами, з своїми Лепантами, з своїми Фавстами; який думав стримати залив його соняшної країни ордою понурих опрічників, які не знали ні що є земля, родина patria, органічні зв'язки, що є чорні ночі Полудня, його яскраві зорі і сміх; які викпили його пролетаріат, як куркуля, коли він схотів усамостійнитися, вимагаючи лише сліпого послуху в "сабіранії" чужих земель, — ці сподіванки зруйновано.
Спершу Хвильовий, — за прийнятим звичаєм — "покаявся", потім — як легендарний Галилей, встав на ноги з криком — "а все ж таки крутиться", знов впадаючи в єресь — потім відкликав її знову. Один з "дорогих товаришів", полемізуючи з Хвильовим, писав: "констатуючи певні ідеологічні ухили" у Хвильового й інших, "я аж ніяк не гадаю вигоїти їх організаційними заходами (хоч "посилка на Донбас" і практикується в партії в таких випадках). А все ж ми вимагаємо від Хвильового "зв'язатись з робочими масами, не гнути кирпи перед селькором і робкором"... І ось — як доносить одна львівська большевицька ґазета — Хвильовий "нагло зацікавлюється соціальним будівництвом", "кидає психологічну гру сюжетів і незвичайних ситуацій", пише "оповідання", як "Петро примусив свою корову працювати на користь колективу" (Вісті 5.IV.1933), бере участь в письменницьких бригадах, стає кореспондентом" (селькором?), "керує працею в заводських літгуртках, вростається в нову колективну працю". Уявіть собі Гоголя, який викладає про "вєру, царя і отєчество" миколаївським фельдфебелям, і ви зрозумієте положення, в якім опинився Хвильовий, до якого — за порадою Пилипенка — застосовано "орґанізаційні заходи" для випростовання "ухилів"... Візьмім все разом: "посилки на Донбас" (як Шевченка — на Арал), з дуже правдоподібною забороною торкатися "психольогічної гри сюжетів" (подібне до заборони Шевченкові писати і малювати), порада "не гнути кирпи перед селькором" (як Шевченкові — не гнути кирпи перед фельдфебелем), пригадаймо дилему — капітулювати або "лізти в петлю", — і вихід, який "власновільно" знайшов Хвильовий, перестане бути загадкою, так само як ні для кого не є загадкою передчасна смерть Шевченка. Тим більше, що ми не знаємо, якого ще пониження вимагала невблаганна Москва від нього в переддень маніфестації "братньої згоди" московських і українських письменників в Харкові.
На віру Аглаї( "Вальдшнепів") він не перейшов. Але стару — стратив цілковито...

"Сестро — говорю я далі. — Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої імперії, світовий мільярдер, чи світовий чиновник?
І каже сестра крізь сльози: ...хіба ця мисль і тебе тривожить?
Мене хилить. Я безумно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кімнаті домовинна — така змертвіла тиша, і... раптом очі мої зупинились: вони знайшли крапку:
— Morituri te salutant…!
як гладіатори, що вмирали для забави цезаря. ("Сентиментальна історія").

"Мільярдера" Хвильовий не приймав, "чиновника" (хоч і совєтського) — теж ні. Інша, що народжувалася, буржуазія, яка йшла проти "мільярдера" і проти "чиновника", яка не знала "слинявого скепсису", він її тільки прочував, не знав. Коли ж невідклично зрозумів, що лише наємними глядіяторами є ті, що б'ються не за свою справу, а за справу пової імперії, нової Москви, — став "морітурусом". Його останній жест — зостанеться страшним моральним ударом для облудної політики Росії на Україні.
1933