(Нова Зміновіховщина)
Після трагічного закінчення української революції 1917-21рр., коли широким потоком потекла українська еміграція за кордон СССР, — почала серед останньої ширитися так звана "зміновіховщина". Так, по-московському, охрестили те явище, коли багато учасників визвольних змагань, навіть цілі партії, — заявили про свою лояльність до московського переможця і поверталися до краю служити йому, або — лишалися робити роботу для нього за кордоном, розкладаючи, наскільки могли, еміграцію морально.
Були це часи, 1920-ті роки, — коли голова першого українського парламенту й однієї із соціалістичних партій, кликав емігрантів "через трупи і кров земляків" — подати руку більшовикам і допомагати їм в їх "великому соціальному ділі"; коли в розпал військових дій, дискредитував за кордоном прилюдно уряд Петлюри, визнаючи легальним уряд України — уряд Раковського; коли, нарешті, повернувся зі своїми співпартійцями в Україну... Це були часи, коли колишній кількакратний шеф українського уряду, й іншої соціалістичної партії, їздив на поклін до Москви... Це були часи, коли чисельні провідники галицько-української соціалістичної партії теж поїхали на працю до більшовиків. Це були часи, коли пробільшовицька дурійка охопила Галичину і коли там ширив свою отруйну пропаганду журнал "Нові Шляхи".
На честь цієї еміграції треба занотувати, що на загал вона мужньо і мудро поставилася до пропаганди і прикладу "зміновіховців" і витримала на засадах непримиренності. Не змінила старі національні "віхи" (дороговкази) на "нові" — промосковські.
В новій нашій еміграції, яка плила на Захід починаючи від 1939 року, — знову починає ширитися "зміновіховщина". 30 років панування більшовизму в Україні, систематичне винищення ним елементу незалежницького, фаворизування елементу угодовського, терор і пропаганда, — затуманили не одну голову. А явне співчуття деяких "демократичних" кіл Заходу до "могутнього СССР", — довершили решту: "зміновіховщина" підняла голову.
В чому це видно? Із безлічі фактів, які треба лише вміти зібрати докупи і підвести під один знаменник. Назвемо найважливіші, бо на цю тему можна писати томи. А тоді побачимо, що в усі ділянки нашого еміграційного життя, в усі концепції політичні, економічні і культурницькі продираються більшовицькі чи напівбільшовицькі ідеї; і навпаки — ті, якими дихала, під яким прапором боролася Україна в 1917-21 рр., потихеньку й полегеньку починають, то тут, то там, принижувати, висміювати, не раз просто паплюжити. Очевидно, в ім'я "єдності" і "прогресу"! Бо ж "усі ми українці", чого ж маємо цуратися різнодумців? Не можна ж бути "ретроградами" і триматися, мов п'яний плота, давно "нереальних" ідей! Україна, так, але "реальна", не "фантастична", за яку, правда, батьки билися, але якої ж "тепер немає"?
Різниця лиш у тому, що тепер "зміновіховщина" виступає під фальшивим прапором. Вони — "прогресисти", а це термін, яким прикриваються всі пробільшовицькі акції, там, де не можна виступати відверто. Вони ж і "демократи". Є демократи, ворожі комунізмові, але є й такі, які симпатизують червоному Китаю, червоній Росії і в дусі своїх симпатій намагаються навіть впливати на політику своїх країн; нарешті — більшовики теж демократи! У них же ж "найбільш правдива демократія у світі"! Під тими фальшивими прапорами й перевозять усякий політичний крам спекулянти на людську дурість.
Затирається, передусім, ідея незалежності. На бенкетах і урочистостях все згадують "соборну і самостійну", але в статтях, в часописах інакше. Не проти "соборної і самостійної", лише уточнюють, що та Україна, за яку гинули під Крутами, Базаром, в Зимовому Поході, при обороні чи здобутті Києва, — що властиво це була "гопаківсько-шароварницька" Україна, загумінково-хуторянська... Говориться, що "повна незалежність" — це ж, у теперішніх умовах, "фантом". Як змагатися, то хіба за "максимум релятивної незалежності". Другі додумуються до того, що повна національна суверенність є "загрозою існування людства". Подумайте тільки! Згине, пропаде все людство, як не підемо в справах незалежності на уступки!
Це зміна віх політичних. Далі йде зміна віх економічних. Маю на увазі той новосоціалізм, який — у формі ідеї знищення приватної власності і запровадження московської "общини", фігурує в програмах не лише соціалістичних угруповань. Хто читав твори Сталіна, той мусить знати, що він думав і що писав про селянство, як класу. Він писав, що селянин, приватний власник, — це найстрашніша зброя проти більшовизму. Тому, коли прихильники московської "общини" запевняють, що якраз "общинник" буде найкраще битися за самостійність, то в цьому випадку треба вірити Сталінові, а не їм: він вже краще знав, що для нього є небезпечним.
Його аргументація проста: селянин небезпечний комунізмові тому, що це стихія приватновласницька; тому, що міцно прив'язана до своєї землі і Бога; тому, що є по войовничому налаштована і досі постачала найбільший контингент до антикомуністичних армій. Зробіть із селянина земельного пролетаря, (як це й робив Сталін) — і він перестане бути силою антикомуністичною. Коли він в Україні вогнем дихає на комунізм і Москву, то тому, що — не зважаючи на "общину", в душі лишився приватним власником. Але соціалісти або новосоціалісти з тим не рахуються. В програмі однієї напівбільшовицької емігрантської групки так і значиться, що колективізацію нашого села треба ще "поглибити" ("углублєніє революції"), бо "процес" пролетаризації селянина є явище "позитивне" і "прогресивне". Іншими словами, винищування більшовиками нашого селянина, руйнація його домівок, штучний голод, і мільйонні депортації, — все це, від чого стогнала наша земля під терором чужинця і що мала на меті зломити її відпорну національну силу, — це все в очах нових зміновіхівців — є добре і тим шляхом треба лише далі йти!
Це зміна віх економічних. Дальше йде підкопування під догму, яку нарешті ми засвоїли в наслідок останніх кривавих 30 років; що тільки тактикою збройної боротьби можна вибороти Україні незалежність. Цю догму зміновіховці особливо підривають. Це вже оглядали ми, коли стільки то часописів і груп або підважувало значимість УПА, або замовчувало її акцію. Далі — почали підкопувати і знецінювати значіння будь-якої революційної боротьби з Московщиною. Так, кажуть, молодь гинула, приносила жертви, та... чи потрібні? Чи щось "реального" з того повстало? Нащо та "орденська замкнутість"? Нащо те "змовництво"? Чи воно допомагає? Та ж як будемо повставати, то дамо "новий приток до нових репресій"! (Бо ж більшовики без того "притоку" ніколи тих репресій не робили!). Годі вже — кажуть зміновіховці — поборювати більшовиків терором, змовами і повстаннями, це ж несерйозно!
Те єдине, ту догму сильних націй, що винесла Україна з вогню боротьби і переслідувань, — що лише в нас самих сила, що лише нею здобудемо свої права, — ту догму нова зміновіховщина поволі, але систематично намагається підірвати в нашому мозку, знецінити, вбити. Кому на користь?
І — відкидаючи "змовництво", "орденство", революцію і повстання, — що ж, натомість, — яку тактику вихваляють "зміновіхівці"? Вони радять повалити більшовизм, прошу не сміятися! — це дослівно з одного радикального часопису — "моральним натиском світової демократії..." А коли ви ці бздури так і назвете, то ви є фашист і ворог демократії.
Інші радять реальніше, так як деякі "демократичні" галицькі партії в 1939 році: запропонували свою співпрацю більшовикам. Таку тактику протиставлять вони "нереальній" тактиці боротьби. Інші протиставляють "нереальному" бунтарству — чеське "швейкіянство". Дослівно! І уважають, що всіх своїх ворогів чехи перемогли тактикою Швейка, що швейкіянство — "перемогло", а завдяки йому чехи "мають свою державу!" Так пишуть зміновіховці року Божого 1948-го.
Так виглядає зміновіховство в тактиці боротьби. Та на тому не кінець.
Тому зовсім логічно робити ставку не на борців проти Московщини, а на "заслужених (у більшовиків) людей" — на комсомольців, членів партії, урядовців і т. п.; на тих, які закріплювали чужинецький режим в Україні, допомагали йому, нищили весь елемент національно-революційний. Це отже — ставка не на "підпільників", а на "визначних людей" московського більшовизму, попросту — на "грязь Москви". Що ж дивного, що люди з такою психологією проводять спільні збори з московськими соціалістами; що патріотом своїм уважають людину, яка — хоч і була колись послом УНР, але тепер робить українську політику в більшовицькому посольстві?.. Що ж дивного, коли "демократичні" галицькі партії пропонували вже в 1939 році більшовикам співпрацю? Що дивного, коли у "Відродженні Нації" (Винниченка) читаємо, як автор переговорював у справах української політики з Мануїлським про допомогу його урядові? Коли порівняємо ці факти, ясно стане, чому всі зміновіховці боронять тих, які стояли за порозуміння з Московщиною, — як Винниченка, Грушевського, Марголіна, Драгоманова. В глибині душі вони з угодовую програмою і тактикою тих політиків солідаризуються. Зрозуміло й чому деякі зміновіховці, відкинувши саму ідею України, що повстала в вогні 1917-21рр, відкинули і її прапор, додавши до Тризуба — московсько-більшовицький серп і молот. Більшовики ж обдарували свою "незалежну Україну" теж "державним прапором", додавши трохи на долі блакитної смужки...
Відкидаючи повстання, збройну боротьбу проти Москви, як тактику, зміновіховці ідуть ще далі. Їм треба скомпрометувати, висміяти взагалі сам непримиренний (не угодовський) дух, який прокинувся в Україні за останніх 30 років. Звідтіля їх нападки на "людину визвольного руху" (анахронізм, мовляв!), на поетів, які ту людину та її життєву філософію принесли на наш загумінок. Намагаються розсмішити людей "однієї думки", людей одного "Ні" — проти ворожих сил, і одного "Так" — проти всього, що з тими силами бореться. Висміюють "догматиків", людей "одної настанови", бо людина мусить бути "різностороння", вміти витягатися й скорчуватися, щоб вмістилася в кожне Прокрустове ліжко. Особливо ж ненавидять зміновіховці людей пристрасної віри, бо "апофеоз віри – це кволість розуму" (Шевчук-Шерех). Бідний Шевченко, що так пристрасно вірив! Не робив би того, якби знав, що треба перестати, щоб дорівняти розумом Шевчукові. Не дурно нападав на Шевченка і Драгоманов якраз за його фанатизм і його віру; жалів, що бракувало бідоласі освіти. Взагалі, до якої ідейки, до якого фокусу драгоманівців-зміновіхівців не торкнетеся, — в ту ж хвилину почуєте, що торкнулися Драгоманова з усією його ненавистю до всього великого, героїчного, з його любов'ю до Московщини, з тупою проповіддю "малих діл" і головне недражнення начальства.
І в цьому теж була логіка. Характерно, що всі ті, хто симпатизував Московщині, мусив заперечувати Шевченка, починаючи від Куліша і Драгоманова і закінчуючи галичанином Назаруком і наддніпрянцем Багряним. Дратує і виводить з рівноваги він їх, філософів "малої людини". Хто проповідує угоду або зміновіховство, тому непотрібна Шевченкова героїка, ні його пафос, ні його віра, ні фанатизм, ні культ героїв і борців. Нащо він, нащо людина визвольного руху, нащо весь той визвольний рух для тих, які воліють мати "релятивну незалежність", лояльну співпрацю з чужинцем, не вимріяну свою, а "реальну" Україну насаджену силою займанця, і адорують серп і молот?
Зміновіховство в ідеології політичній, в ідеології економічній, в тактиці, в емблемах, у світогляді! Можна було б на десятках сторінок показати, що родовід свій нове зміновіховство веде просто від Центральної Ради, а вона від Драгоманова. При Центральній Раді вірили соціалісти в перебудову "тюрми народів" мирним "парламентарним шляхом", коли то очевидно "не було місця думати про збройну боротьбу та її необхідність". Тоді, коли Міхновський кликав "рвати з москалями", камінним муром відділятися від Московщини; коли кликав, що нам потрібне військо, а не федерація, самостійність, а не автономія", — кидалися на нього соціалісти, доводячи, що "виступати проти російської демократії — це злочин, чорносотенство". Це ж тоді, коли полуботківці захопили для України Київ, Центральна Рада виступила проти них на допомогу уряду Керенського, в липні 1917. Це ж соціалісти приборкували тодішніх "фашистів", які гукали на селянському з'їзді — "не проханнями, не переговорами, треба з ними (москалями) балакати, а кулаком". А коли довелося — проти їх волі — таки йти шляхом антиросійським, з жалем твердили визнавці Маркса в 1-м Універсалі, — що "нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю". Самі соціалісти (Винниченко) призналися пізніше, що своєю тактикою охолоджували революційний, стихійний порив українських мас до волі, замість очолити і оформити його. В своєму страху розірвати з імперією, вони, навіть коли та імперія лежала трупом, обіцяли, що як встане, знову з нею злучаться… Пригадуються слова Демосфена під час трагічної боротьби Еллади з Пилипом Македонським; — що його земляки так пересякли душевним рабством, що коли б навіть Пилип вмер, вони б знайшли собі іншого. Що й сталося тепер з нашими "атенцями".
Наївно — а може демагогічно — пишуть деякі редактори з шельменків: нащо нам та партійщина? Нащо партійна лінія? Лінія мусить бути просто українською! Всі ж ми українці! Нащо ж розбрат? Єднаймося!.. Але як будуть єднатися ті, що визнають за свою емблему Тризуб з тими, що видумали тепер більшовицький серп і молот? Як єднатися тим, що хочуть збройно вибороти волю Україні, з тими, які хочуть її "вибороти" по передпокоях більшовицьких посольств або в переговорах з російськими соціалістами? Як єднатися тим, які хочуть відділитися від Московщини з тими, які їй пропонують лояльну співпрацю або просять про "релятивну незалежність"? Як єднатися тим, які прагнуть мати в Україні твердий патріотичний селянський стан — з тими, які хочуть обернути нашого селянина в колхозне бидло? Нарешті, як єднатися тим, які хочуть, щоби повіки лишилася Україна країною християнською, і тими, які поклоняються новому ідолу матеріалізму? То ж коли нам силою насаджували москалі ті колхози, те безбожництво, ту "федерацію", ті серпи і молоти, — роками горіла в вогні революції проти всього того наша країна!
Зміновіховці говорять радо про тактику, тактичні посування, про "реалізм" в політиці і т. п., та що між українцями різних груп немає розділової лінії. Ні, ця лінія є і то велетенська! Патріотів від зміновіховців ділить — різниця світоглядів, різниця їх духу. Шевченко писав в одному листі — що фантазія, вимріяне щастя, замки в повітрі є в його очах найкращою річчю у життю, кращою за "реальні" палати реалістів. Замки в повітрі? — це ідеал, який треба здійснити, проти і в боротьбі з огидною дійсністю, все те пише він, що "незрозуміле людям позитивним". Зміновіховцям така філософія — є філософія дурнів... Шевченко мав гарячу віру — Шерех-Шевчук уважає віру за доказ кволості розуму... Що ж може бути спільного між Україною Шевченка і Україною швейків? Різниця духу — борця і ілота.
Нові зміновіховці зводять спір з людьми ворожого їм духу до спору про тактику, про ту чи іншу деталь програми і т. п.
Це все пусте!
Від падіння української державності, від кінця 18-го віку, — двома шляхами пішла українська політично-національна думка.
Одні, як Котляревський, Шевченко, Олена Пчілка, Леся Українка, поети-"вісниківці", — зберегли і передали нащадкам героїчний світогляд, як заповіт, як смолоскип колись запаленого вогню.
Другі — Драгоманов, демо-соціалізм 19-го віку, пішли широкою дорогою угодовства, наївної віри в пацифізм, в еволюцію, в порозуміння з ворогом, дорогою відрази до всякої боротьби, до героїзму, дорогою крутійства і дрібної, буденної праці "малої людини", з філософією ілота.
Між цими двома таборами вічно точилася боротьба, між ними є провалля, якого нічим не засипати.
Між людьми такого протилежного духу порозуміння немає і не може бути.
Бо перемога "малої людини" — оберне Україну навіть коли б визволилася — в країну ілотів, яка все собі знайде нового Пилипа.
В сотий раз повторюю — потрібне об'єднання, але людей одного духу і їх відмежування від духу капітулянтів, зміновіховців, від людей без віри, без гарту і без переконань.
Чергове завдання дня — демаскування зміновіховців, якими б прекрасними масками вони не прикривалися, і — сепарація від них усіх патріотичних елементів.
Ніколи історії не робили "малі люди", ні "реалісти", — її робили люди великі, люди віри, ідеалісти, ті, яких з погордою прозивають швейки — "фанатиками", "хижаками".
Листопад - грудень 1949
2008/12/03
2008/09/28
МОСКОВСЬКА ПОЧВАРА І ДУРНІ ШВЕЙКИ
(їх сила й наша слабість)
Майбутній історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В увесь свій зріст випростувався перед ними більшовизм. В чому його сила? — відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чому наша слабість? — це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту — "За що тебе сплюндровано?" — політики не доросли.
Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв більшовицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увиразнить проблему.
Незаперечною догмою всіх політичних рухів є те, що перемагає тільки рух, сильний своєю виразною, ясною ідеологією. В сотий раз повторюю, що без Руссо і Вольтера — не було б французької революції, без Корану — ісламу, без "Капіталу" — соціалізму, без Євангелія — християнства. І з неймовірним туподумством "любезні земляки" відхрещуються від ідеологій, як від порожніх забавок, які не дають мудрим людям робити практичну, реальну політику. Як на це дивляться наші противники, більшовики? "Правда" (7. 7- 46) цитує Леніна: "роль передового войовника може виконати тільки партія, керована передовою теорією". Треба більшовикам перевести практично їх "п'ятилітку", і та сама "Правда" пише: — "завдання нової п'ятилітки настирливо вимагають підвищення рівня всієї ідеологічної праці партії, поліпшення справи виховання мас в дусі комуністичної ідеології, посилення боротьби з впливами ворожої ідеології... Ідеологічна праця не є щось відірване від життя". В другому числі того ж часопису читаємо, що "треба підняти на височину значіння теорії для робітничого класу", роз'яснити "значення ідеології для стихійного робітничого руху"; "свідомість (мас) виробляється, як сказав тов. Сталін, немногими теоретиками, інтелігентами, які мають потрібний для того час і можливість". "Ізвєстія" (13- 9. 46) підкреслюють потребу знання "марксо-ленінської теорії" для більшовицьких політиків. "Правда" (23.8. 46) пише те саме: "треба передусім, щоб наші кадри вивчили марксівсько-ленінську теорію". Той самий часопис (2. 10. 46) пише: — "з усіх надбань нашої партії, найважливішим і найціннішим є її ідейне надбання, її ідейний багаж, її принципова лінія".
Таких цитат можна назбирати досхочу. Скрізь підкреслюється велетенське значення ідеології, ще до того ідеології непримиренної до ідеологій ворожих, які треба поборювати і роз'яснювати їх шкідливість для науки комунізму. Така настанова дає силу нашому противникові. Але коли хтось у нашій спільноті (як наприклад автор) пропагуватиме, що для успішного поборювання комунізму, треба самим мати яскраву, непримиренну, недвозначну ідеологію — на такого летять всі цегли; всі Швейки, єдиним фронтом плямують проповідь "односторонності", "браку об'єктивності", "вузькості", "нетолеранції" до думаючих інакше і т. п.; пробують доводити, що не можна бути або білим або чорним — треба світити, як веселка, всіма кольорами; що "практичний політик" повинен бути хамелеоном, перемальовуватися в залежності від "обставин"; що взагалі ідеологія це річ непотрібна (писання Шереха, Самчука, Дивнича). Не спроможний український Санчо Панса горіти однією ідеєю, взагалі не вміє горіти, вміє чадіти; прив'язаний до найбільш протилежних ідей одночасно — цебто не прив'язаний до жодної ідеї.
Його слідами пішли і деякі колишні націоналісти, яких хаотична думка не витримала незмінної, сталої любові до однієї ідеї. Вони громлять людей віри, яким "в ідеологічних питаннях все зрозуміло", які не визнають "динаміки соціального устрою"; які визнають тільки "дві барви — свою і ворожу". А на думку Пансів — ніколи не треба визнавати одну віру, а все "шукати", а "барви" міняти як найчастіше, залежно від того, що хвиля нанесе: житиме Муссоліні, будуть "фашистами", уб'ють його — стануть "демократами"; була приватна власність в Україні — були за неї, завели більшовики колхозну панщину, стали за "колективну земельну власність". А це ідеологічне скакання опортуністів — назвуть узгодженням "динаміки соціального устрою" чи там "розвитку".
Віру в свій ідеал називають вони "релігійно-світоглядною містикою", або "чуттєво-доктринерськими поглядами"; думають, що присвячувати забагато уваги "світоглядним проблемам" — значить відходити від "практики життя", значить бути "нереальним політиком". Пристосування ж до всякої тимчасової, виплеснутої на поверхню життя, програми – і значить у них керуватися "холодним розумом". Ніс по вітру! Вульгарно кажучи — ось відношення наших Пансів до питань ідеології; ідеології — без якої взагалі нічого на світі не стає великого і тривалого. І ці вбогодухі "вожді" думають, що подібною тактикою, що з подібною пансівською душею вони зможуть поборювати сильний якраз своєю ідеологічною непримиренністю більшовизм! Думають, що їх вічно хитливі і змінні "переконання" можуть змобілізувати довкола них загал!
За один із сильних знарядь формування думки і серця людського, уважають комуністи літературу, і мистецтво взагалі. І це факт, що література і мистецтво дійсно відіграють таку роль в суспільному житті. Огидна і глупа система більшовизму вбивання палицею своїх ідей в голови своїх нещасних рабів. Але факт є фактом, що література була завжди провідником ідей, а тому будь-яка група, яка хоче тріумфу своєї ідеї, завжди проповідує ту ідею в мистецтві. Як ставляться до цієї справи більшовики, видно зі знаної промови Жданова на цю тему ("Правда" 21. 9. 46). Він підкреслює, що література більшовицька не сміє виховувати молодь "в дусі безідейності"; що шкідливою є теорія "мистецтва для мистецтва"; що більшовицька література має займатися "виховуванням людських душ", виховуванням молоді (очевидно в більшовицькому дусі), що література не повинна "забувати про ідейну роботу". Жданов вважає, що "кожний удалий (в більшовицькому дусі) твір літератури можна порівняти з виграною битвою".
Він громить "тривіальну ("пошлую"), безідейну літературу і мистецтво, де повно гангстерів, дівчинок з вар'єте, із вихвалянням адюльтеру і пригод усяких пройдисвітів"; він проти замикання літератури "у вузенький світик особистих переживань" або "в розривково порожню сюжетику", вимагає пропаганди героїзму. "Ізвєстія" (13. 9. 46) вимагають від кіномистецтва ідейності (комуністичної), прищеплення совєтського патріотизму, і бажання "боротися і перемагати будь-які перепони", нападає на фільми чисто "увеселітельниє". Більшовизм, наш найнебезпечніший ворог — ставить собі за завдання інтенсивно формувати літературою і мистецтвом душі нових поколінь, в одному дусі, в дусі ворожому нам; намагається формувати в цьому же ж дусі і українську молодь, роблячи яничарів з людей української крові.
Що протиставляє цим зусиллям українська література на тому малому відтинку, де вона може свобідно розвиватися, на еміграції? На еміграції знайдемо авторів "Муру", з "Арки", які зневажають Лесю Українку, зневажають Шевченка (Багряний), Ольжича, Маланюка, "під стінку" ставлять в своїх випадах того, хто, за Шевченком і Гоголем, домагається ідейності, піднесення, служіння великим ідеям в літературі, хто поборює анархічну теорію "мистецтва для мистецтва". Знайдемо авторів порнографів, що принижують і знеславлюють ідейну героїку в нашій поезії (напр. в поезії у Віснику 1922-39), пропагують культ "малої людини", раба всіх своїх найнікчемніших інстинктів (Шерех), пропагують звироднілий ідейний світ безпринципної голоти (сартризм); такі слова як "героїзм", "засади" і "переконання" — ставлять в іронічні знаки наведення (Самчук); пропагують літературу для лоскотання нервів людського шимпанзе ("Божественна лжа"), пропагують принципову безпринципність. Роблять цю роботу деморалізації, хаотизації думки ті письменники і критики майже безкарно перед лицем диявольської сили зі Сходу, яка виковує і формує душі наших ворогів і яничарів. І думають, що подібною "літературою" і подібною "критикою" вони можуть дати молоді духовну зброю для самоутвердження і змагу!
Як же ж має виглядати та людина, яку література, мистецтво, театр мають формувати? Та людина, яка служить цій ідеології? Більшовики відповідають ("Правда" 19. 9. 46): — "піднесення ідеологічної роботи повинно виразитися в зміцненні більшовицької войовничості, в демаскуванні ворожих соціалізмові явищ у царині ідеології, в різкій засадничій критиці ідеологічних перекручень — безідейності, загумінковості ("обиватєльщіни"). Вимагаються "люди з характером ("видєржкой"), і героїзмом" ("Правда", 14. 9. 36); вимагаються люди, які могли би робити "особистим прикладом, що не терпить розходження між словом і ділом". Іншими словами – вимагається від більшовика мати войовничу вдачу, дух комбативності в обороні своєї ідеї і в нападі на ідею чужу, вимагається героїзм, картаються всі вияви "обиватєльщіни", цебто загумінковості, приниження круга своїх зацікавлень до вузького кола чисто особистих справ.
Що протиставляють наші емігрантські політики цьому типові людини з ворожого табору? Протиставляють тип "малої людини" (Шерех), або людини раба своїх дрібних пристрастей (Сартра), тип посибіліста і опортуніста, якому ненависна всяка войовничість, всякий героїзм. Наші Панси, де можуть, принижують ідею повстанської боротьби проти більшовизму, бо це "злочинне марнотратство молодечих сил", бо це "гекатомби жертв" ("Укр. Гром. Пора", 6. 3. 47); бо краще ніж у повстання вести молодь — "продати в різницю москалеві" для "лояльної співпраці" з комуністами і чекістами, бо революція наша це "непотрібний "героїзм", як писав той самий орган Пансів про тих, що згинули в боротьбі з німцями. Ті, що з ними і москалями змагалися і гинули — на думку Пансів зле робили, бо це тактика "свячених ножів", а замість неї мусимо триматися "реального життя" (Феденко), не чекати на чудо і займатися "реальною працею" в кооперації з ким дасться. Тип героя, людини войовничого темпераменту, твердих переконань, невгнутого характеру, що обстоює свою віру і поборює чужу, — не в моді у Пансів. Це "хижаки", "авантюристи", це "равбріттери", просто бандити, які не потрібні нам, це "однобічні люди донкіхотських ілюзій". Ідеал пансівської людини — не герой, не войовник, не людина віруюча гаряче, не апостоли і хрестоносці — їх ідеал це людина без віри, тиха і сумирна, яка не творить життя, а підкоряється йому, мовляв, ліпше живий раб, як мертвий герой. "Мур" спеціально розвінчує той тип людини, який Шевченко називав "святими лицарями", протиставляючи їм тип, прозваний поетом — "свинопасами", "плебеями-гречкосіями"; називаючи це типом "свобідної людини". І цю людину вони думають протиставити воюючому більшовизмові...
Відповідний є й погляд пансів на ту когорту, яка має здійснити нібито національну ідею. Як ставляться до цієї проблеми, проблеми кадрів, загону реалізаторів своєї ідеї — більшовики? Як розв'язує цю архиважну проблему ворог? Більшовизм рішає, що його "партія – це твердиня, двері якої відчиняються лише для гідних і перевірених"; партія не може "обернутися в бенкет, куди може вступати всякий співчуваючий". Хто ж — з точки зору більшовицької доктрини чи практики — не є "гідний", того з партії видаляється: установа славнозвісної "чистки". Особливо переслідуються "помилки націоналістичного характеру" (в Україні наприклад). Вимітаючи цих "помилених", партія в 1946 р. в Україні видалила 38 процентів секретарів райкомів, 64 проценти голів виконкомів районних рад, дві третини директорів маш-тракторних станцій і т. п. Багатьох покарано за їхню "націоналістичну ідеологію", багатьох за будь-які інші "ухили". В другому числі "Правди" (14. 9. 46) пишеться, що за статутом — "член партії зобов'язаний перестерігати найсуворішу партійну дисципліну", дисциплінованість найважливіша ознака партійності, без дисципліни немає організованої партії. "Дисципліна компартії перевіряється вірністю справі, витримкою і героїзмом". Суворо караються вчинки, "які визнаються злочинними громадською думкою компартії". Коли партія бажає зберегти "авангардну роль", мусить мати дисципліну. Партія повинна мати "одну душу і одну волю" (14. 9. 46).
Чи я уважаю партійний статут більшовицький за ідеал гідний наслідування? Ні! Я тільки звертаю увагу читачів на дисципліну, яка панує в рядах нашого ворога, його ударної сили — партії.
Я звертаю увагу на те, що протиставляє тій дисциплінованості наша політична думка і наше партійництво. Отже, установи чистки вони не знають взагалі. Правилом є — що коли в партії відкриють непевного члена, треба всі зусилля скерувати на те, щоб ніхто про це не довідався. Непевну людину треба обілювати, бо інакше "партія" буде "скомпрометована". Були партії в Галичині, де та сама людина була редактором "Діла" і більшовицьких "Нових Шляхів", і партія проти того нічого не мала. Головний літературний критик "Діла" (ганебної пам'яті Михайло Рудницький) теж був сталим співробітником "Нових Шляхів" і це теж нікого не вразило. Недавно став відомим інцидент, коли в одному українському товаристві в Канаді влада відкрила і арештувала небезпечного більшовицького шпигуна, який поза цією своєю "діяльністю" з доручення товариства вів в ньому "культурно-освітню працю". Замість відректися від цього шпигуна, люди з того товариства і їх пресовий орган того типа вибілюють і боронять. Не говорю вже про знаний факт, що на чолі деяких угруповань, нібито національних, стоять ноторичні колишні комуністи. Це теж нікого не разить. Критикувати чужу, ворожу ідеологію уважається в партійних колах "партійною гризнею". "Гризня" допускається тільки в справах особистих, кар'єрницьких, справах впливів тієї чи іншої кліки, але ніколи в справах принципових, ідеологічних, тут це уходить за шкідливий дивогляд, за "виключність", за "доктринерство".
Треба лише виробити відповідну "формулу переходу" до чергових справ, наприклад "вимоги часу", "динаміка соціального розвитку", "наддніпрянська психіка", — і все пояснюється, під стару вивіску підкладається новий зміст і метаморфоза зустрічає загальне визнання як доказ партійної "толеранції" і "об'єктивного підходу" до політичних справ. Навпаки, тих що не хочуть залежно від нової кон'юнктури, нових обставин зовнішніх, міняти кожної світової війни свої переконання — висміюється як "ретроградів". Тих, хто вибрав собі віру не на час одного чи двох років, а на ціле життя — на того показується пальцем, як на дивака і національного шкідника. А зовсім біда тому, хто посміє заплямувати ідейне перекинчицтво в партії, або викрити непевні елементи в ній — тому просто грозить анафема і відсудження від честі. І от, з такими "засадами" щодо партійного будівництва наша еміграція думає (чи думає?!) підставляти чоло більшовицькій партії!
Швейкам взагалі осоружна ідея чогось ясного, окресленого, оформленого, сталевого. Особливо в області ідей, чину, і організації. Швейк "гостро осуджує" чіткі, окреслені політичні чи літературні гурти. "Ніякої виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступу" (Самчук), — ідеологія слимака. Ненавидить він людей "однієї доктрини", людей "односторонніх", має він вже досить тих "конкістадорів", "доктринерів", досить "орденського засклепіння". Він хоче на простір з пут одного пориву, однієї віри, однієї надії, однієї думки; він хоче "свободи" — мандрувати з однієї стежки на другу, з другої на третю, в залежності як зложиться "реальне життя", як зложать те життя сильніші за Швейка, аби поклонитися їм. "Життя ускладнилося до такого ступеня, що говорити чи діяти категоріями якоїсь однієї доктрини, більш ніж наївно" (Самчук), — треба мати "про запас" одну доктрину або й дві. Ідеал — це не якийсь там "герой" чи "лицар", не "хижак", а людина "розщеплена в собі" (як учить учитель Швейків, Сартр), без "обов'язкового культу однієї доктрини", без "віри в чудо". Головно — "узгіднити існуючі протиріччя" і стати "над суперечкою", збоку від ворогуючих сил, нейтрально — ану ж тоді помилує нас та, яка переможе (Шерех).
Як не сміє бути "догматично-релігійний" світогляд, так не треба ніякого Ордену, ні "орденської містики", ні "орденської виключності", треба об'єднати всіх, і тих що кажуть Так, і тих що кажуть Ні, і тих хто вірує в Бога, і тих (треба бути толерантним!), хто вірує в чорта; і тих що хочуть боротися з чужою Правдою, і тих, що не є односторонні і узгоджують свою Правду з "правдою" диявола або чужинця. І Авелів і Каїнів, і апостолів, і фарисеїв, бо "діяти за категоріями однієї якоїсь доктрини більш ніж наївно". Так постає наївний культ механічного, бездумного "об'єднання" (все одно хто, з ким і для чого!) партій, груп і клік, без суворого добору членів, без перевірки, без твердих вимог для тих, хто входить в таке "об'єднання", без видалення і покарання елементів непридатних і непевних, без яскравої ідеї — політичний дивогляд без ясної творчої думки, без духу комбативності, без людей сили, волі і характеру.
Така механічна, мертва збиранина (як би пишно не називалася), свідома свого безсилля, мусить шукати опору в чужих силах. Це той чи інший окупант, або кандидат на нього, або — міфічний "народ", якого "суверенною волею" закриваються люди, немаючі своєї волі. Інакше дивиться на цю проблему ворог. Партія більшовицька — з початків свого народження — була перейнята жадобою влади, жадобою формувати світ ідейно і політично. Читаємо в більшовицькій пресі: "Ленін перший в історії марксівської думки відкрив де коріння, ідейні джерела опортунізму, вказавши, що вони є в підпорядкуванні себе "стихійності робітничого руху" та в приниженні ролі, яку має грати (соціалістична) ідея в (робітничому) русі. Партія — повинна бути "керуючою силою" руху. В тій самій пресі читаємо далі, що організувати й мобілізувати маси мусить партія. Щоби керувати рухом, давати йому цілі і напрям, мусить існувати окрема група людей, партія, яка мусить думати, вивчати історичні процеси, а робити це все у народу, у мас "в робітничому класі" немає ні часу, ні змоги. Кінцеві цілі боротьби і шляхи до неї "виробляються немногими теоретиками, інтелігентами". Маси без тої провідної керуючої верстви є "корабель без компасу". А ця провідна верства не сміє плестися в хвості стихійного руху мас, лише прищепити їм свої ідеї, напрямні і мету.
Практика відповідала теорії. Більшовики не прислухалися (як роблять їх противники) до так званих "законів еволюції", "розвиткових подій", чи "волі народу". Навпаки, намагалися їм накинути свою волю. Перед 1917 р. еволюція російської імперії вела до деякого розкріпачення суспільства: визволення з кріпацтва селянства, рудименти парламентаризму і обмеження самодержавної влади (Державна Дума), більша свобода преси і думки і т. п. Більшовики "наплювали" на цю "еволюцію" і вирішили повернути імперський корабель в напрямку, протилежному до "еволюції": до ще гіршого самодержавства (в політиці), до ще гіршого закріпачення уже всіх класів суспільства і до ще гіршого загнуздання думки і преси, ніж було при Миколі І-му. Констатуючи це, хочу тільки підкреслити, якою пасією формування суспільства своєю власною ідеєю — були одержимі більшовики. І що ж тій пасії формування думає протиставити наша політична еміграція?
Вона насамперед хоче вбити всяку думку про те, що на чолі суспільства має стояти окрема провідна верства. Емігрантська преса піниться від самої згадки (не кажучи вже про теорію) необхідності в проводі "луччих людей", які перевищували б загал характером, мудрістю і відвагою. А коли вже преса Швейків визнає, що хтось остаточно мусить коли не вести, то "репрезентувати" народ, то мусять це бути "звичайні люди", такі як всі, ні мудріші, ні характерніші. Думають, що "Ярема, хамів син", лишаючись і далі "хамовим сином" — може, коли збере коло себе таких самих як він сам — вести націю. А "вести" це на жаргоні значить питатися у міфічного "народу", куди він хоче йти, а в "обставин" – як до них пристосуватися. Це є метода людей без власної думки. І під тим оглядом вони принципові: ще від часів наших 60-ників, через Ю. Липу, аж до "націоналістів", які тепер перейшли назад до драгоманівства, іде протест проти тих, які "ціле суспільство на свій лад" прагнуть переробити. Основною ідеєю деяких колишніх націоналістів напр. (з "Укр. Трибуни") є, що стикнувшись з умовно збільшовиченою частиною наддніпрянської молоді, вони повинні були викинути за борт свій націоналістичний ідейний багаж і засвоїти і жаргон, і деякі ідеї цієї збільшовиченої молоді. Замість нести цій молоді смолоскип своєї ідеї, вони згасили його і принизилися до несвідомої і збаламученої 30-літнім більшовицьким "васпітанієм" — маси. Замість бажати реалізувати свою ідею, вони прийняли ідею чужу (напр. націонал-соціалізм), тільки тому, що та чужа ідея змогла нагнути собі світ реальних фактів! Більшовики виходили від своєї ідеї, якій хотіли підпорядкувати існуючий стан, наші Швейки — виходять, як самі пишуть, "від існуючого стану", підпорядковуючи йому світ своїх думок! Повний занепад будь-якої волі формування, якої б то не було волі влади доходить в них до того ступеня, що вони пишуть собі як заслугу "добровільне зречення з виключності провідництва". Вони так і хваляться, що не вони намагалися освітити своєю ідеєю шлях масам, а навпаки, що це "дійсність визначила шляхи" їм і їх програмі. Яка дійсність? Та, яку вогнем і мечем запровадили в Україні москалі.
І ось, цей крайній і безпомічний опортунізм, умовне боягузтво думають Швейки протиставити диявольській формотворчій силі більшовизму. Чи вони направду гадають, що воюють з Москвою?
Зробимо підсумки. Більшовицькій силі, силі однієї, фанатичної ідеї — Швейки протиставляють ідейну саламаху, повний брак однієї яскравої думки, атракційної і мобілізуючої загал. Більше! — в літературі емігрантській Швейки свідомо пропагують безпринципність або розкладові ідеї, послаблюючи думку і бойову волю загалу. Більшовицькому ідеалові людини фанатика і войовника своєї думки — протиставляють Швейки ідеал "малої людини", ненависть до типу героя і войовника. Більшовицькому червоному Орденові (компартії) — Швейки протиставляють механічне, недисципліноване "об'єднання" гетерономних, чужих собі по духу, людей. Більшовицькій пасії творення свого, наперекір будь-яким "еволюціям" і "волі народу" — Швейки протиставляють невільницьке рахування з обставинами й нагинання до них своїх тимчасових програм. Ідеї, фанатизмові, войовничості — протиставляють безідейність, безхарактерність і "толеранцію". Чи ця громада Швейків надається до ставлення чола диявольській силі Москви, чи ні?
Знаю, що можуть відповісти Швейки: — "так значить ви за ідейну твердолобість більшовиків! Значить ви за більшовицький партійний "орден"! За більшовицьку "чистку"!? Ні, я за щось інше. Навів приклад більшовиків для того, щоб довести простий факт: так само як глупо виходити з ломакою на ведмедя чи кавалерії проти танків, так само глупо балакати за самостійність, соборність, за боротьбу з червоною Москвою, роззброюючи рівночасно свій загал ідеологічно, морально, волево і чуттєво. Виводити проти фанатиків мілітарної червоної церкви — "малу людину", ворожу героїці, без пристрасної віри в свою справу, позбавлену всякої моральної і групової дисципліни, людину принципово безідейну і безхарактерну — це, або тупоумство, або злочин!
Крім того я думаю, що неміч українського загалу якраз полягає в тім, що не знаходить в ньому послух думка: що звалити може більшовизм тільки така ідея, яка б показалася ще більш "виключною", ще більш "нетолерантною" до диявольської ідеї більшовизму, як ця остання до ідеї нашої християнської цивілізації. Бо тільки така яскрава і безкомпромісна ідея стане мобілізуючим чинником для противників Москви. Я думаю, що тільки може побороти більшовицьку ідею така ідея, яка буде ще більш мілітарною, ніж ідея більшовизму. Я думаю, що звалити більшовизм зможуть не "малі люди", а великі, люди однієї думки, непохитного характеру, палаючого серця. Я думаю, що звалити більшовизм і Москву зможуть люди не згуртовані в "об'єднання", хребетних і безхребетних, а направду в те, що звалося колись орденом, світським — для одних, духовним — для других, якого члени насамперед — об'єднавшись спільним духом, відгородяться від всього миршавого, деградованого, схамілого і спідленого довкола себе. Такі й націю лише за собою поведуть і за своєю Правдою.
Патріотами однієї ідеї і фанатиками були ті, що зробили французьку революцію. Фанатиками однієї ідеї були прибічники Кромвеля разом з ним. Войовниками духом і фанатиками віри були воїни ісламу і Хрестоносці.
Людьми однієї ідеї і гарячої віри були члени "лицарства козацького", відтворені Шевченком, який сам був людиною віри і однієї ідеї.
Нарешті, фанатиками однієї ідеї і войовниками за неї були апостоли Христа.
Тільки такі люди, тільки великі люди творили велике в історії.
І коли тепер деякі колишні націоналісти повертаються до того, що колись націоналізм відкинув, до мертвих анемічних ідей, засуджених історією, то їм треба пригадати, що час говорити ясно і голосно не як Швейки, бо як сказано в Євангелії (І посл. до Коринт. 14, 8-9) — "коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?
Так коли й ви язиком вимовляєте баламутні слова, то як дізнаються, що ви говорите?
Ви говоритимете на вітер!"
Травень - червень 1949
Майбутній історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В увесь свій зріст випростувався перед ними більшовизм. В чому його сила? — відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чому наша слабість? — це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту — "За що тебе сплюндровано?" — політики не доросли.
Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв більшовицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увиразнить проблему.
Незаперечною догмою всіх політичних рухів є те, що перемагає тільки рух, сильний своєю виразною, ясною ідеологією. В сотий раз повторюю, що без Руссо і Вольтера — не було б французької революції, без Корану — ісламу, без "Капіталу" — соціалізму, без Євангелія — християнства. І з неймовірним туподумством "любезні земляки" відхрещуються від ідеологій, як від порожніх забавок, які не дають мудрим людям робити практичну, реальну політику. Як на це дивляться наші противники, більшовики? "Правда" (7. 7- 46) цитує Леніна: "роль передового войовника може виконати тільки партія, керована передовою теорією". Треба більшовикам перевести практично їх "п'ятилітку", і та сама "Правда" пише: — "завдання нової п'ятилітки настирливо вимагають підвищення рівня всієї ідеологічної праці партії, поліпшення справи виховання мас в дусі комуністичної ідеології, посилення боротьби з впливами ворожої ідеології... Ідеологічна праця не є щось відірване від життя". В другому числі того ж часопису читаємо, що "треба підняти на височину значіння теорії для робітничого класу", роз'яснити "значення ідеології для стихійного робітничого руху"; "свідомість (мас) виробляється, як сказав тов. Сталін, немногими теоретиками, інтелігентами, які мають потрібний для того час і можливість". "Ізвєстія" (13- 9. 46) підкреслюють потребу знання "марксо-ленінської теорії" для більшовицьких політиків. "Правда" (23.8. 46) пише те саме: "треба передусім, щоб наші кадри вивчили марксівсько-ленінську теорію". Той самий часопис (2. 10. 46) пише: — "з усіх надбань нашої партії, найважливішим і найціннішим є її ідейне надбання, її ідейний багаж, її принципова лінія".
Таких цитат можна назбирати досхочу. Скрізь підкреслюється велетенське значення ідеології, ще до того ідеології непримиренної до ідеологій ворожих, які треба поборювати і роз'яснювати їх шкідливість для науки комунізму. Така настанова дає силу нашому противникові. Але коли хтось у нашій спільноті (як наприклад автор) пропагуватиме, що для успішного поборювання комунізму, треба самим мати яскраву, непримиренну, недвозначну ідеологію — на такого летять всі цегли; всі Швейки, єдиним фронтом плямують проповідь "односторонності", "браку об'єктивності", "вузькості", "нетолеранції" до думаючих інакше і т. п.; пробують доводити, що не можна бути або білим або чорним — треба світити, як веселка, всіма кольорами; що "практичний політик" повинен бути хамелеоном, перемальовуватися в залежності від "обставин"; що взагалі ідеологія це річ непотрібна (писання Шереха, Самчука, Дивнича). Не спроможний український Санчо Панса горіти однією ідеєю, взагалі не вміє горіти, вміє чадіти; прив'язаний до найбільш протилежних ідей одночасно — цебто не прив'язаний до жодної ідеї.
Його слідами пішли і деякі колишні націоналісти, яких хаотична думка не витримала незмінної, сталої любові до однієї ідеї. Вони громлять людей віри, яким "в ідеологічних питаннях все зрозуміло", які не визнають "динаміки соціального устрою"; які визнають тільки "дві барви — свою і ворожу". А на думку Пансів — ніколи не треба визнавати одну віру, а все "шукати", а "барви" міняти як найчастіше, залежно від того, що хвиля нанесе: житиме Муссоліні, будуть "фашистами", уб'ють його — стануть "демократами"; була приватна власність в Україні — були за неї, завели більшовики колхозну панщину, стали за "колективну земельну власність". А це ідеологічне скакання опортуністів — назвуть узгодженням "динаміки соціального устрою" чи там "розвитку".
Віру в свій ідеал називають вони "релігійно-світоглядною містикою", або "чуттєво-доктринерськими поглядами"; думають, що присвячувати забагато уваги "світоглядним проблемам" — значить відходити від "практики життя", значить бути "нереальним політиком". Пристосування ж до всякої тимчасової, виплеснутої на поверхню життя, програми – і значить у них керуватися "холодним розумом". Ніс по вітру! Вульгарно кажучи — ось відношення наших Пансів до питань ідеології; ідеології — без якої взагалі нічого на світі не стає великого і тривалого. І ці вбогодухі "вожді" думають, що подібною тактикою, що з подібною пансівською душею вони зможуть поборювати сильний якраз своєю ідеологічною непримиренністю більшовизм! Думають, що їх вічно хитливі і змінні "переконання" можуть змобілізувати довкола них загал!
За один із сильних знарядь формування думки і серця людського, уважають комуністи літературу, і мистецтво взагалі. І це факт, що література і мистецтво дійсно відіграють таку роль в суспільному житті. Огидна і глупа система більшовизму вбивання палицею своїх ідей в голови своїх нещасних рабів. Але факт є фактом, що література була завжди провідником ідей, а тому будь-яка група, яка хоче тріумфу своєї ідеї, завжди проповідує ту ідею в мистецтві. Як ставляться до цієї справи більшовики, видно зі знаної промови Жданова на цю тему ("Правда" 21. 9. 46). Він підкреслює, що література більшовицька не сміє виховувати молодь "в дусі безідейності"; що шкідливою є теорія "мистецтва для мистецтва"; що більшовицька література має займатися "виховуванням людських душ", виховуванням молоді (очевидно в більшовицькому дусі), що література не повинна "забувати про ідейну роботу". Жданов вважає, що "кожний удалий (в більшовицькому дусі) твір літератури можна порівняти з виграною битвою".
Він громить "тривіальну ("пошлую"), безідейну літературу і мистецтво, де повно гангстерів, дівчинок з вар'єте, із вихвалянням адюльтеру і пригод усяких пройдисвітів"; він проти замикання літератури "у вузенький світик особистих переживань" або "в розривково порожню сюжетику", вимагає пропаганди героїзму. "Ізвєстія" (13. 9. 46) вимагають від кіномистецтва ідейності (комуністичної), прищеплення совєтського патріотизму, і бажання "боротися і перемагати будь-які перепони", нападає на фільми чисто "увеселітельниє". Більшовизм, наш найнебезпечніший ворог — ставить собі за завдання інтенсивно формувати літературою і мистецтвом душі нових поколінь, в одному дусі, в дусі ворожому нам; намагається формувати в цьому же ж дусі і українську молодь, роблячи яничарів з людей української крові.
Що протиставляє цим зусиллям українська література на тому малому відтинку, де вона може свобідно розвиватися, на еміграції? На еміграції знайдемо авторів "Муру", з "Арки", які зневажають Лесю Українку, зневажають Шевченка (Багряний), Ольжича, Маланюка, "під стінку" ставлять в своїх випадах того, хто, за Шевченком і Гоголем, домагається ідейності, піднесення, служіння великим ідеям в літературі, хто поборює анархічну теорію "мистецтва для мистецтва". Знайдемо авторів порнографів, що принижують і знеславлюють ідейну героїку в нашій поезії (напр. в поезії у Віснику 1922-39), пропагують культ "малої людини", раба всіх своїх найнікчемніших інстинктів (Шерех), пропагують звироднілий ідейний світ безпринципної голоти (сартризм); такі слова як "героїзм", "засади" і "переконання" — ставлять в іронічні знаки наведення (Самчук); пропагують літературу для лоскотання нервів людського шимпанзе ("Божественна лжа"), пропагують принципову безпринципність. Роблять цю роботу деморалізації, хаотизації думки ті письменники і критики майже безкарно перед лицем диявольської сили зі Сходу, яка виковує і формує душі наших ворогів і яничарів. І думають, що подібною "літературою" і подібною "критикою" вони можуть дати молоді духовну зброю для самоутвердження і змагу!
Як же ж має виглядати та людина, яку література, мистецтво, театр мають формувати? Та людина, яка служить цій ідеології? Більшовики відповідають ("Правда" 19. 9. 46): — "піднесення ідеологічної роботи повинно виразитися в зміцненні більшовицької войовничості, в демаскуванні ворожих соціалізмові явищ у царині ідеології, в різкій засадничій критиці ідеологічних перекручень — безідейності, загумінковості ("обиватєльщіни"). Вимагаються "люди з характером ("видєржкой"), і героїзмом" ("Правда", 14. 9. 36); вимагаються люди, які могли би робити "особистим прикладом, що не терпить розходження між словом і ділом". Іншими словами – вимагається від більшовика мати войовничу вдачу, дух комбативності в обороні своєї ідеї і в нападі на ідею чужу, вимагається героїзм, картаються всі вияви "обиватєльщіни", цебто загумінковості, приниження круга своїх зацікавлень до вузького кола чисто особистих справ.
Що протиставляють наші емігрантські політики цьому типові людини з ворожого табору? Протиставляють тип "малої людини" (Шерех), або людини раба своїх дрібних пристрастей (Сартра), тип посибіліста і опортуніста, якому ненависна всяка войовничість, всякий героїзм. Наші Панси, де можуть, принижують ідею повстанської боротьби проти більшовизму, бо це "злочинне марнотратство молодечих сил", бо це "гекатомби жертв" ("Укр. Гром. Пора", 6. 3. 47); бо краще ніж у повстання вести молодь — "продати в різницю москалеві" для "лояльної співпраці" з комуністами і чекістами, бо революція наша це "непотрібний "героїзм", як писав той самий орган Пансів про тих, що згинули в боротьбі з німцями. Ті, що з ними і москалями змагалися і гинули — на думку Пансів зле робили, бо це тактика "свячених ножів", а замість неї мусимо триматися "реального життя" (Феденко), не чекати на чудо і займатися "реальною працею" в кооперації з ким дасться. Тип героя, людини войовничого темпераменту, твердих переконань, невгнутого характеру, що обстоює свою віру і поборює чужу, — не в моді у Пансів. Це "хижаки", "авантюристи", це "равбріттери", просто бандити, які не потрібні нам, це "однобічні люди донкіхотських ілюзій". Ідеал пансівської людини — не герой, не войовник, не людина віруюча гаряче, не апостоли і хрестоносці — їх ідеал це людина без віри, тиха і сумирна, яка не творить життя, а підкоряється йому, мовляв, ліпше живий раб, як мертвий герой. "Мур" спеціально розвінчує той тип людини, який Шевченко називав "святими лицарями", протиставляючи їм тип, прозваний поетом — "свинопасами", "плебеями-гречкосіями"; називаючи це типом "свобідної людини". І цю людину вони думають протиставити воюючому більшовизмові...
Відповідний є й погляд пансів на ту когорту, яка має здійснити нібито національну ідею. Як ставляться до цієї проблеми, проблеми кадрів, загону реалізаторів своєї ідеї — більшовики? Як розв'язує цю архиважну проблему ворог? Більшовизм рішає, що його "партія – це твердиня, двері якої відчиняються лише для гідних і перевірених"; партія не може "обернутися в бенкет, куди може вступати всякий співчуваючий". Хто ж — з точки зору більшовицької доктрини чи практики — не є "гідний", того з партії видаляється: установа славнозвісної "чистки". Особливо переслідуються "помилки націоналістичного характеру" (в Україні наприклад). Вимітаючи цих "помилених", партія в 1946 р. в Україні видалила 38 процентів секретарів райкомів, 64 проценти голів виконкомів районних рад, дві третини директорів маш-тракторних станцій і т. п. Багатьох покарано за їхню "націоналістичну ідеологію", багатьох за будь-які інші "ухили". В другому числі "Правди" (14. 9. 46) пишеться, що за статутом — "член партії зобов'язаний перестерігати найсуворішу партійну дисципліну", дисциплінованість найважливіша ознака партійності, без дисципліни немає організованої партії. "Дисципліна компартії перевіряється вірністю справі, витримкою і героїзмом". Суворо караються вчинки, "які визнаються злочинними громадською думкою компартії". Коли партія бажає зберегти "авангардну роль", мусить мати дисципліну. Партія повинна мати "одну душу і одну волю" (14. 9. 46).
Чи я уважаю партійний статут більшовицький за ідеал гідний наслідування? Ні! Я тільки звертаю увагу читачів на дисципліну, яка панує в рядах нашого ворога, його ударної сили — партії.
Я звертаю увагу на те, що протиставляє тій дисциплінованості наша політична думка і наше партійництво. Отже, установи чистки вони не знають взагалі. Правилом є — що коли в партії відкриють непевного члена, треба всі зусилля скерувати на те, щоб ніхто про це не довідався. Непевну людину треба обілювати, бо інакше "партія" буде "скомпрометована". Були партії в Галичині, де та сама людина була редактором "Діла" і більшовицьких "Нових Шляхів", і партія проти того нічого не мала. Головний літературний критик "Діла" (ганебної пам'яті Михайло Рудницький) теж був сталим співробітником "Нових Шляхів" і це теж нікого не вразило. Недавно став відомим інцидент, коли в одному українському товаристві в Канаді влада відкрила і арештувала небезпечного більшовицького шпигуна, який поза цією своєю "діяльністю" з доручення товариства вів в ньому "культурно-освітню працю". Замість відректися від цього шпигуна, люди з того товариства і їх пресовий орган того типа вибілюють і боронять. Не говорю вже про знаний факт, що на чолі деяких угруповань, нібито національних, стоять ноторичні колишні комуністи. Це теж нікого не разить. Критикувати чужу, ворожу ідеологію уважається в партійних колах "партійною гризнею". "Гризня" допускається тільки в справах особистих, кар'єрницьких, справах впливів тієї чи іншої кліки, але ніколи в справах принципових, ідеологічних, тут це уходить за шкідливий дивогляд, за "виключність", за "доктринерство".
Треба лише виробити відповідну "формулу переходу" до чергових справ, наприклад "вимоги часу", "динаміка соціального розвитку", "наддніпрянська психіка", — і все пояснюється, під стару вивіску підкладається новий зміст і метаморфоза зустрічає загальне визнання як доказ партійної "толеранції" і "об'єктивного підходу" до політичних справ. Навпаки, тих що не хочуть залежно від нової кон'юнктури, нових обставин зовнішніх, міняти кожної світової війни свої переконання — висміюється як "ретроградів". Тих, хто вибрав собі віру не на час одного чи двох років, а на ціле життя — на того показується пальцем, як на дивака і національного шкідника. А зовсім біда тому, хто посміє заплямувати ідейне перекинчицтво в партії, або викрити непевні елементи в ній — тому просто грозить анафема і відсудження від честі. І от, з такими "засадами" щодо партійного будівництва наша еміграція думає (чи думає?!) підставляти чоло більшовицькій партії!
Швейкам взагалі осоружна ідея чогось ясного, окресленого, оформленого, сталевого. Особливо в області ідей, чину, і організації. Швейк "гостро осуджує" чіткі, окреслені політичні чи літературні гурти. "Ніякої виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступу" (Самчук), — ідеологія слимака. Ненавидить він людей "однієї доктрини", людей "односторонніх", має він вже досить тих "конкістадорів", "доктринерів", досить "орденського засклепіння". Він хоче на простір з пут одного пориву, однієї віри, однієї надії, однієї думки; він хоче "свободи" — мандрувати з однієї стежки на другу, з другої на третю, в залежності як зложиться "реальне життя", як зложать те життя сильніші за Швейка, аби поклонитися їм. "Життя ускладнилося до такого ступеня, що говорити чи діяти категоріями якоїсь однієї доктрини, більш ніж наївно" (Самчук), — треба мати "про запас" одну доктрину або й дві. Ідеал — це не якийсь там "герой" чи "лицар", не "хижак", а людина "розщеплена в собі" (як учить учитель Швейків, Сартр), без "обов'язкового культу однієї доктрини", без "віри в чудо". Головно — "узгіднити існуючі протиріччя" і стати "над суперечкою", збоку від ворогуючих сил, нейтрально — ану ж тоді помилує нас та, яка переможе (Шерех).
Як не сміє бути "догматично-релігійний" світогляд, так не треба ніякого Ордену, ні "орденської містики", ні "орденської виключності", треба об'єднати всіх, і тих що кажуть Так, і тих що кажуть Ні, і тих хто вірує в Бога, і тих (треба бути толерантним!), хто вірує в чорта; і тих що хочуть боротися з чужою Правдою, і тих, що не є односторонні і узгоджують свою Правду з "правдою" диявола або чужинця. І Авелів і Каїнів, і апостолів, і фарисеїв, бо "діяти за категоріями однієї якоїсь доктрини більш ніж наївно". Так постає наївний культ механічного, бездумного "об'єднання" (все одно хто, з ким і для чого!) партій, груп і клік, без суворого добору членів, без перевірки, без твердих вимог для тих, хто входить в таке "об'єднання", без видалення і покарання елементів непридатних і непевних, без яскравої ідеї — політичний дивогляд без ясної творчої думки, без духу комбативності, без людей сили, волі і характеру.
Така механічна, мертва збиранина (як би пишно не називалася), свідома свого безсилля, мусить шукати опору в чужих силах. Це той чи інший окупант, або кандидат на нього, або — міфічний "народ", якого "суверенною волею" закриваються люди, немаючі своєї волі. Інакше дивиться на цю проблему ворог. Партія більшовицька — з початків свого народження — була перейнята жадобою влади, жадобою формувати світ ідейно і політично. Читаємо в більшовицькій пресі: "Ленін перший в історії марксівської думки відкрив де коріння, ідейні джерела опортунізму, вказавши, що вони є в підпорядкуванні себе "стихійності робітничого руху" та в приниженні ролі, яку має грати (соціалістична) ідея в (робітничому) русі. Партія — повинна бути "керуючою силою" руху. В тій самій пресі читаємо далі, що організувати й мобілізувати маси мусить партія. Щоби керувати рухом, давати йому цілі і напрям, мусить існувати окрема група людей, партія, яка мусить думати, вивчати історичні процеси, а робити це все у народу, у мас "в робітничому класі" немає ні часу, ні змоги. Кінцеві цілі боротьби і шляхи до неї "виробляються немногими теоретиками, інтелігентами". Маси без тої провідної керуючої верстви є "корабель без компасу". А ця провідна верства не сміє плестися в хвості стихійного руху мас, лише прищепити їм свої ідеї, напрямні і мету.
Практика відповідала теорії. Більшовики не прислухалися (як роблять їх противники) до так званих "законів еволюції", "розвиткових подій", чи "волі народу". Навпаки, намагалися їм накинути свою волю. Перед 1917 р. еволюція російської імперії вела до деякого розкріпачення суспільства: визволення з кріпацтва селянства, рудименти парламентаризму і обмеження самодержавної влади (Державна Дума), більша свобода преси і думки і т. п. Більшовики "наплювали" на цю "еволюцію" і вирішили повернути імперський корабель в напрямку, протилежному до "еволюції": до ще гіршого самодержавства (в політиці), до ще гіршого закріпачення уже всіх класів суспільства і до ще гіршого загнуздання думки і преси, ніж було при Миколі І-му. Констатуючи це, хочу тільки підкреслити, якою пасією формування суспільства своєю власною ідеєю — були одержимі більшовики. І що ж тій пасії формування думає протиставити наша політична еміграція?
Вона насамперед хоче вбити всяку думку про те, що на чолі суспільства має стояти окрема провідна верства. Емігрантська преса піниться від самої згадки (не кажучи вже про теорію) необхідності в проводі "луччих людей", які перевищували б загал характером, мудрістю і відвагою. А коли вже преса Швейків визнає, що хтось остаточно мусить коли не вести, то "репрезентувати" народ, то мусять це бути "звичайні люди", такі як всі, ні мудріші, ні характерніші. Думають, що "Ярема, хамів син", лишаючись і далі "хамовим сином" — може, коли збере коло себе таких самих як він сам — вести націю. А "вести" це на жаргоні значить питатися у міфічного "народу", куди він хоче йти, а в "обставин" – як до них пристосуватися. Це є метода людей без власної думки. І під тим оглядом вони принципові: ще від часів наших 60-ників, через Ю. Липу, аж до "націоналістів", які тепер перейшли назад до драгоманівства, іде протест проти тих, які "ціле суспільство на свій лад" прагнуть переробити. Основною ідеєю деяких колишніх націоналістів напр. (з "Укр. Трибуни") є, що стикнувшись з умовно збільшовиченою частиною наддніпрянської молоді, вони повинні були викинути за борт свій націоналістичний ідейний багаж і засвоїти і жаргон, і деякі ідеї цієї збільшовиченої молоді. Замість нести цій молоді смолоскип своєї ідеї, вони згасили його і принизилися до несвідомої і збаламученої 30-літнім більшовицьким "васпітанієм" — маси. Замість бажати реалізувати свою ідею, вони прийняли ідею чужу (напр. націонал-соціалізм), тільки тому, що та чужа ідея змогла нагнути собі світ реальних фактів! Більшовики виходили від своєї ідеї, якій хотіли підпорядкувати існуючий стан, наші Швейки — виходять, як самі пишуть, "від існуючого стану", підпорядковуючи йому світ своїх думок! Повний занепад будь-якої волі формування, якої б то не було волі влади доходить в них до того ступеня, що вони пишуть собі як заслугу "добровільне зречення з виключності провідництва". Вони так і хваляться, що не вони намагалися освітити своєю ідеєю шлях масам, а навпаки, що це "дійсність визначила шляхи" їм і їх програмі. Яка дійсність? Та, яку вогнем і мечем запровадили в Україні москалі.
І ось, цей крайній і безпомічний опортунізм, умовне боягузтво думають Швейки протиставити диявольській формотворчій силі більшовизму. Чи вони направду гадають, що воюють з Москвою?
Зробимо підсумки. Більшовицькій силі, силі однієї, фанатичної ідеї — Швейки протиставляють ідейну саламаху, повний брак однієї яскравої думки, атракційної і мобілізуючої загал. Більше! — в літературі емігрантській Швейки свідомо пропагують безпринципність або розкладові ідеї, послаблюючи думку і бойову волю загалу. Більшовицькому ідеалові людини фанатика і войовника своєї думки — протиставляють Швейки ідеал "малої людини", ненависть до типу героя і войовника. Більшовицькому червоному Орденові (компартії) — Швейки протиставляють механічне, недисципліноване "об'єднання" гетерономних, чужих собі по духу, людей. Більшовицькій пасії творення свого, наперекір будь-яким "еволюціям" і "волі народу" — Швейки протиставляють невільницьке рахування з обставинами й нагинання до них своїх тимчасових програм. Ідеї, фанатизмові, войовничості — протиставляють безідейність, безхарактерність і "толеранцію". Чи ця громада Швейків надається до ставлення чола диявольській силі Москви, чи ні?
Знаю, що можуть відповісти Швейки: — "так значить ви за ідейну твердолобість більшовиків! Значить ви за більшовицький партійний "орден"! За більшовицьку "чистку"!? Ні, я за щось інше. Навів приклад більшовиків для того, щоб довести простий факт: так само як глупо виходити з ломакою на ведмедя чи кавалерії проти танків, так само глупо балакати за самостійність, соборність, за боротьбу з червоною Москвою, роззброюючи рівночасно свій загал ідеологічно, морально, волево і чуттєво. Виводити проти фанатиків мілітарної червоної церкви — "малу людину", ворожу героїці, без пристрасної віри в свою справу, позбавлену всякої моральної і групової дисципліни, людину принципово безідейну і безхарактерну — це, або тупоумство, або злочин!
Крім того я думаю, що неміч українського загалу якраз полягає в тім, що не знаходить в ньому послух думка: що звалити може більшовизм тільки така ідея, яка б показалася ще більш "виключною", ще більш "нетолерантною" до диявольської ідеї більшовизму, як ця остання до ідеї нашої християнської цивілізації. Бо тільки така яскрава і безкомпромісна ідея стане мобілізуючим чинником для противників Москви. Я думаю, що тільки може побороти більшовицьку ідею така ідея, яка буде ще більш мілітарною, ніж ідея більшовизму. Я думаю, що звалити більшовизм зможуть не "малі люди", а великі, люди однієї думки, непохитного характеру, палаючого серця. Я думаю, що звалити більшовизм і Москву зможуть люди не згуртовані в "об'єднання", хребетних і безхребетних, а направду в те, що звалося колись орденом, світським — для одних, духовним — для других, якого члени насамперед — об'єднавшись спільним духом, відгородяться від всього миршавого, деградованого, схамілого і спідленого довкола себе. Такі й націю лише за собою поведуть і за своєю Правдою.
Патріотами однієї ідеї і фанатиками були ті, що зробили французьку революцію. Фанатиками однієї ідеї були прибічники Кромвеля разом з ним. Войовниками духом і фанатиками віри були воїни ісламу і Хрестоносці.
Людьми однієї ідеї і гарячої віри були члени "лицарства козацького", відтворені Шевченком, який сам був людиною віри і однієї ідеї.
Нарешті, фанатиками однієї ідеї і войовниками за неї були апостоли Христа.
Тільки такі люди, тільки великі люди творили велике в історії.
І коли тепер деякі колишні націоналісти повертаються до того, що колись націоналізм відкинув, до мертвих анемічних ідей, засуджених історією, то їм треба пригадати, що час говорити ясно і голосно не як Швейки, бо як сказано в Євангелії (І посл. до Коринт. 14, 8-9) — "коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?
Так коли й ви язиком вимовляєте баламутні слова, то як дізнаються, що ви говорите?
Ви говоритимете на вітер!"
Травень - червень 1949
2008/09/03
СВОЯ ТРАДИЦІЯ АБО ЧУЖИЙ КИЙ
Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Всю їх громаду не раз, з пересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Якби вони сиділи на своєму місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але багато хто з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.
Цей ґатунок людей характеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов'яни — хором загукають: "Слов'яни, слов'яни!"... Скаже хтось, що моголи — і тут притакнуть: — "Моголи, моголи!" Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чим скоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що ними пишалися роками, і вбиратися в "прогресивний" кожух. Посипалась "великих слів велика сила" — той "прогрес" на першому місці, "суверенний народ", "республіка", "реакція", "ретроградство", "безкласове суспільство", "визиск людини людиною", "людина понад усе", "соціальна справедливість" і т. д. Все в цих словах було — крім власної національної традиції, і — Бога. Так як у їх духовних предків часів Шевченка: "і ми не ми, і я не я", "немає Бога, тільки я" та ще останнє модне слово науки "прогресу". Не думаю на цьому місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх "прогресивного" божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для — знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й подальші його щаблі.
"Прогрес" на Заході і більшовизм на Сході – це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останні десятиліття, іде "крешендо" той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесят літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільство тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів одружуватися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов'язку виховувати людину; свобода одиниці нехтувати аксіомами громадського співжиття — свобода безбожництва, свобода поширення порнографії, свобода від "мілітаризму" і обов'язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього потерпала спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, багатомільйонне населення країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально суспільство; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від будь-якої думки, свобода провідної еліти — з політики, з преси, з театру, з церкви — робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну, і свобода — бо майже безкарність — для каналій продавати свою країну.
Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідеї, анархія ("демократії") Керенського перемогла, проти неї виступила більшовицька тиранія. Тоді прийшов більшовизм із своїм довгим києм.
Тінь цього кия вже зависла й над анархізованим і морально "прогресистами" і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільства, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і "свобода" всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підриває і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже немає ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції — повторюю — в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.
Цього процесу, засліплені "современними вогнями", земляки не бачать. Вони добачають — особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів — лиш "великих слів велику силу"; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю "душевбогих", а деякі з насолодою голоти. Думають за тими "современними вогнями" повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.
Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші "прогресисти" всіх мастей намагаються налаштувати думку і стремління загалу на той "прогрес" і "свободу", на негацію і нищення наших традицій — в той час Москва, залишивши "свободу" для експорту, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це можна помітити і в партійній пресі, і в совєтському мистецтві, в письменництві зокрема, в кіно і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Ейзенштейна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками "прогресивне" військо опричників царя Івана Грозного. Ця гвардія лютого царя, яка залізний намордник одягла на все населення країни — є вже тепер явищем "прогресивним". Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.
Далі, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва "вищої раси" — москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія — ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! — недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російському "Слові" в Америці — про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищають більшовики літературу від "шкідливого космополітизму", від людей "без роду і племені". З'являються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких — свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов'язкового принципу расовості, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власності, від мілітаризму і т. п. — уживалися більшовиками — як уживаються тепер вони на Заході — тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли цього досягнули, коли захопили владу — все почало змінятися, ім'ям "прогресу" почали христити все відворотне — нову "опричину" і абсолютизм нового царату, новий расизм "вибраного московського народу", нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову "церкву" совєтську. Почався поворот до старих "цінностей" московських, укладених при Миколі І-му, у формулу — "православіє, самодержавіє, московська народність", в якій, як у морі, мають зіллятися "славянскіє ручії".
Коли цей процес дійде до свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як після занепаду Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже відверто зі своїми традиційними ідеями — де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сил в Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея "луччих людей", великих перед лицем великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де войовничий дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старо-козацького воєнництва? Всі ж ці ідеї опльовуються новітніми "прогресистами", як "реакційні"! А тоді буде таке: так як у 1917 р. соціалісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники, наспіх почали перемальовуватися у колір самостійників і мілітаристів, так і "прогресисти" наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, коли за браком виразного стягу національно-українських традицій, маса українська — як за стягами Денікіна і Врангеля — побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму. Ось чого не беруть в рахунок наші збаламучені "прегресисти". "Прогресизм" не буде охороною проти московського новомонархізму, як не був він охороною проти більшовизму в 1917 р. Заборолом проти одного і другого — є тільки наш старий традиціоналізм — "своя Правда", і очевидно своя Сила.
А може — незбагнуті для одиниці путі Божого Провидіння! — може наступити й інша можливість. В крові й болоті, в міжнародній боротьбі може впасти більшовизм; може Україна отримати на час свободу рухів, і тоді під впливом тих "прогресистів" обсяде Україну інтернаціональна чорна галич, з її безбожництвом, політичною анархією, ненавистю до селянства, до релігії, до індивідуалізму, до всього органічного, до будь-якої сильної державної влади, до будь-якої справжньої національної самостійності, з ідеєю універсального уряду над націями, зведеними до ролі племен і ілотів, з ненавистю до будь-якого традиціоналізму, отже до будь-якої дійсної, історичної України "прадідів великих" — будуватиме ж та галич Україну "малої людини", Швейків, Пансів, чужих наймитів і чужих запроданців. В обох випадках це буде чужий кий.
Цього треба уникнути. Дилема — своя Правда, своя Сила і Воля, Україна незалежна з власними історичними традиціями, або — чужинецьке ярмо під новим царатом, чи під міжнародною галиччю. До цього останнього ведуть її сліпі або злонамірені "прогресисти". Нагла потреба здерти маску з них! Нагла пора вознести гуртуючий стяг націоналістичного, історичного традиціоналізму!
Липень 1949
Цей ґатунок людей характеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов'яни — хором загукають: "Слов'яни, слов'яни!"... Скаже хтось, що моголи — і тут притакнуть: — "Моголи, моголи!" Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чим скоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що ними пишалися роками, і вбиратися в "прогресивний" кожух. Посипалась "великих слів велика сила" — той "прогрес" на першому місці, "суверенний народ", "республіка", "реакція", "ретроградство", "безкласове суспільство", "визиск людини людиною", "людина понад усе", "соціальна справедливість" і т. д. Все в цих словах було — крім власної національної традиції, і — Бога. Так як у їх духовних предків часів Шевченка: "і ми не ми, і я не я", "немає Бога, тільки я" та ще останнє модне слово науки "прогресу". Не думаю на цьому місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх "прогресивного" божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для — знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й подальші його щаблі.
"Прогрес" на Заході і більшовизм на Сході – це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останні десятиліття, іде "крешендо" той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесят літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільство тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів одружуватися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов'язку виховувати людину; свобода одиниці нехтувати аксіомами громадського співжиття — свобода безбожництва, свобода поширення порнографії, свобода від "мілітаризму" і обов'язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього потерпала спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, багатомільйонне населення країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально суспільство; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від будь-якої думки, свобода провідної еліти — з політики, з преси, з театру, з церкви — робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну, і свобода — бо майже безкарність — для каналій продавати свою країну.
Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідеї, анархія ("демократії") Керенського перемогла, проти неї виступила більшовицька тиранія. Тоді прийшов більшовизм із своїм довгим києм.
Тінь цього кия вже зависла й над анархізованим і морально "прогресистами" і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільства, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і "свобода" всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підриває і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже немає ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції — повторюю — в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.
Цього процесу, засліплені "современними вогнями", земляки не бачать. Вони добачають — особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів — лиш "великих слів велику силу"; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю "душевбогих", а деякі з насолодою голоти. Думають за тими "современними вогнями" повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.
Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші "прогресисти" всіх мастей намагаються налаштувати думку і стремління загалу на той "прогрес" і "свободу", на негацію і нищення наших традицій — в той час Москва, залишивши "свободу" для експорту, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це можна помітити і в партійній пресі, і в совєтському мистецтві, в письменництві зокрема, в кіно і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Ейзенштейна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками "прогресивне" військо опричників царя Івана Грозного. Ця гвардія лютого царя, яка залізний намордник одягла на все населення країни — є вже тепер явищем "прогресивним". Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.
Далі, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва "вищої раси" — москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія — ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! — недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російському "Слові" в Америці — про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищають більшовики літературу від "шкідливого космополітизму", від людей "без роду і племені". З'являються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких — свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов'язкового принципу расовості, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власності, від мілітаризму і т. п. — уживалися більшовиками — як уживаються тепер вони на Заході — тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли цього досягнули, коли захопили владу — все почало змінятися, ім'ям "прогресу" почали христити все відворотне — нову "опричину" і абсолютизм нового царату, новий расизм "вибраного московського народу", нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову "церкву" совєтську. Почався поворот до старих "цінностей" московських, укладених при Миколі І-му, у формулу — "православіє, самодержавіє, московська народність", в якій, як у морі, мають зіллятися "славянскіє ручії".
Коли цей процес дійде до свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як після занепаду Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже відверто зі своїми традиційними ідеями — де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сил в Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея "луччих людей", великих перед лицем великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де войовничий дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старо-козацького воєнництва? Всі ж ці ідеї опльовуються новітніми "прогресистами", як "реакційні"! А тоді буде таке: так як у 1917 р. соціалісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники, наспіх почали перемальовуватися у колір самостійників і мілітаристів, так і "прогресисти" наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, коли за браком виразного стягу національно-українських традицій, маса українська — як за стягами Денікіна і Врангеля — побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму. Ось чого не беруть в рахунок наші збаламучені "прегресисти". "Прогресизм" не буде охороною проти московського новомонархізму, як не був він охороною проти більшовизму в 1917 р. Заборолом проти одного і другого — є тільки наш старий традиціоналізм — "своя Правда", і очевидно своя Сила.
А може — незбагнуті для одиниці путі Божого Провидіння! — може наступити й інша можливість. В крові й болоті, в міжнародній боротьбі може впасти більшовизм; може Україна отримати на час свободу рухів, і тоді під впливом тих "прогресистів" обсяде Україну інтернаціональна чорна галич, з її безбожництвом, політичною анархією, ненавистю до селянства, до релігії, до індивідуалізму, до всього органічного, до будь-якої сильної державної влади, до будь-якої справжньої національної самостійності, з ідеєю універсального уряду над націями, зведеними до ролі племен і ілотів, з ненавистю до будь-якого традиціоналізму, отже до будь-якої дійсної, історичної України "прадідів великих" — будуватиме ж та галич Україну "малої людини", Швейків, Пансів, чужих наймитів і чужих запроданців. В обох випадках це буде чужий кий.
Цього треба уникнути. Дилема — своя Правда, своя Сила і Воля, Україна незалежна з власними історичними традиціями, або — чужинецьке ярмо під новим царатом, чи під міжнародною галиччю. До цього останнього ведуть її сліпі або злонамірені "прогресисти". Нагла потреба здерти маску з них! Нагла пора вознести гуртуючий стяг націоналістичного, історичного традиціоналізму!
Липень 1949
АВАНГАРД МОСКВИ НА ЗАХОДІ
(З приводу однієї книги)
В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста ("соціаліста-федераліста"), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варто нагадати українським читачам. Ця книга називається — "From a Political Diari, Russia, the Ukrainenand America, 1905-45". Видано її в 1946 році, а її автором є знаний п. Арнольд Марголін.
Колишній член української партії соціалістів-федералістів, колишній посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських "демократичних кіл". Основні ідеї книги? Вони такі: що більшовизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна, а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава, а втілення до Росії. У січні 1918 році, в розпал боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава – це лише "логічний крок для створення у відповідному часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією" (ст. 29). В червні 1919 р. він подає меморандум британській делегації на світовій конференції в Парижі, в якому радить створити в неросійських країнах колишньої царської імперії "місцеві уряди", або підтримати такі; але, що "дальша еволюція йому неясна", чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цього плебісциту крові "демократові" Марголінові не вистачало, йому треба було ще іншого плебісциту.
Під 1920 р. автор наводить характеристику, дану йому французьким посольством в Константинополі: "хоч він репрезентує український рух, але не є ворожий до Росії, і допускає в майбутньому можливість федерації" (53). Для французів було дивно, як людина, яка представляє воюючу Україну могла симпатизувати займанцям, але для "демократа" Марголіна це було природним...
В 1921 р. автор бачиться з Мілюковим та іншими представниками ліберальної Росії і знову говорить про злуку з Росією (68). Він засадничо був проти війни за незалежність; він дослівно пише, що після 1921 року немає потреби ворогувати із совєтським режимом, та що "всякі спроби повалити його силою, здавалися мені небажаними". А режим можна буде, на його думку, змінити на демократичний... Яким способом? — затисненням торговельних відносин з Америкою (71). Недивно, що подібні ідеї привели "демократа" і соціаліста Марголіна простісінько в кабінет більшовицького посла у Вашингтоні Трояновського в 1934р. Він намагався перш за все переконати сталінського агента, що престиж СССР зразу зміцнів би в Америці, коли б Росія запровадила демократію. (Очевидно нашому соціалістові і "демократові" дуже залежало на зміцненні, не на ослабленні, престижу російської тиранії!). Далі переконував посланця Сталіна, що неросійським народам більшовицької імперії варто було б дати "місцеву самоуправу" (до цього "пшику" звелася колишня "федерація"). Трояновський відповів, що немає що робити з українцями — вже стільки ласки їм засвідчив Кремль, а вони й досі не хочуть у Києві розмовляти по-російськи! Та все ж — завважує Марголін — його інтервенція увінчалась успіхом, бо Сталін… видав свою "демократичну конституцію", а Чубаря взяли до Політбюро (95-96).
Від часу цього свого блискучого дипломатичного успіху, п. Марголін має лише одну гадку охороняти совєтський "Союз", що вступив на шлях демократизації, від небажаних потрясінь. В 1933, в одному меморандумі до відповідальних американських чинників він намовляє їх зібрати "демократичних" москалів, українців і поляків, щоб вони договорилися в справі всеросійської "конфедерації" (ст. 90). Іншими словами, щоб українці викинули на смітник боротьбу за самостійність, а поляки щоб виступили проти своєї самостійності!, і всі пішли б під "єдіную і неділімую"! (203-206). Особливо його жахає можливість революції проти СССР і розвалу імперії. (88).
На такій платформі автор зустрівся з такими українськими "демократами", як Сочинський, Чиж і В. Левицький (129), які просили його допомогти їм просвітити американців.
Ідея порятунку потворної тиранії так обсіла нашого соціаліста і "демократа", що він вже не може її позбутися. Навіть напередодні війни, після Мюнхену, Марголін переконує урядовців Державного Департаменту, що є між українцями, кавказцями і балтами групи "демократичні", які далі автономії не йдуть, але щодо економіки і війська, то тут все має вирішувати Москва (121—132). В дальших розділах п. Марґолін на всі способи розхвалює сталінську "конституцію", яка "признає всі горожанські свободи" і "рівність національностей", і взагалі є "епоховим з'явищем" (156-7). Ця адорація Сталіна посувається так далеко, що він у момент, коли Сталін заключив союз з Гітлером, — радить ні в якій спосіб не починати війни проти обох диктаторів бо це ... привело б до розділу Росії. Так того розділу боявся! (212). З тою метою суґерує ослаблення приязні Америки з Англією і Францією і затиснення приязні з СССР. Щоб не допустити – через війну — до повстання самостійної України, Кавказу і т. п., Марголін радить навіть поробити уступки гітлерівській Німеччині і фашистської Італії. Ціною незалежності Чехії і Польщі, радить віддати Гітлерові колишні німецькі колонії, і якось задовольнити бажання Муссоліні щодо Суецу, Тунісу і Джібуті. Одним словом виступає явно проти Америки, Англії і Франції в обороні фашизму, Гітлера і Сталіна. Аби кохана Росія не розвалилася! (224—27).
Ось таке є "вірую" одного з чолових представників українського соціалізму і "демократії", колишнього активного дипломата УНР; людини, яка й тепер тішиться довірою тих кіл; людини, яка недавно організувала російсько-українське угодовське збіговисько, щоб повести українську політику, очевидно, в дусі того "вірую", яке викладене в книзі п. Марголіна; людини, проти якого книжки наша соціалістична і "демократична" преса ніде не виступала, а деяка ("Пора") — навпаки — хвалила; нарешті людини, яка — так говорять — проявила ініціативу по створенню УНРади...
Кожний соціаліст — це потенційний комуніст, і щодо цього не треба собі робити жодних оман. Це ми бачили з факту масового дезертирства з табору соціалістичних наших партій в табір комуністичний; бачили з масового дезертирства "меншовиків", "соціалістів-революціонерів" російських і жидівських "бундівців" до комуністів. Не важко знайти такі самі приклади в житті західноєвропейського соціалізму. Недавно прийшла вістка про смерть одного з найвизначніших провідників англійського соціалізму, проф. Ласки. Преса писала про нього: "Гарольд Ласки родився в Манчестері в багатій жидівській родині, що колись прибула з Росії, і виховання одержав в Нью-Коледжі в Оксфорді. Викладав історію в університеті Мек-Ґілл від 1914-18"; далі цитують часописи його вислови, з яких видно, що він мав велику симпатію до сталінської диктатури; в 1945 на чолі чотирьохчленної "приязної делегації" іде на прощу до червоного диктатора в Кремлі і був прийнятий останнім. Виступає проти Америки і пропагує "англо-російську солідарність". В квітні минулого року, шкільний комітет в Кембриджі, Мас, відмовляє йому у дозволі промовляти в шкільній аудиторії з тієї причини, що був він — "прокомуніст і антирелігійно налаштований". Палаючи гарячою любов'ю до совєтської тиранії, Ласки крайньо ворожо ставиться до Іспанії і т. ін. Ця людина — була одним з визначальних провідників не комуністичної, а трудово-соціалістичної партії Англії, очевидно впливаючи на неї в комуністичному дусі.
Коли після утворення нового "лейбористського" кабінету, після виборів, в Англії, призначено п. Страши військовим міністром, консервативна преса виступила з обвинуваченнями, що новий міністр, призначений після афери Фукса, — має комуністичні симпатії, і як доказ цитувала витяги з промов і публікацій його, де він ці симпатії висказував, уважаючи соціалізм за один з етапів до комунізму. Про єдиний "людовий фронт" соціалістів з комуністами знаємо у Франції і перед війною, і після неї. Це все факти, яких ніякі інсинуації соціалістів не знищать.
Зібрав я ці факти, над якими не люблять у нас задумуватися, щоб доказати, що наївно є думати, що соціалізм є оборонним валом проти комунізму; що навпаки він є лиш мостик до останнього; що майже кожний соціаліст — це потенційний комуніст; що соціалістичні розмови про "свободу", "демократію", "самостійність", — все це облуда, за якою криється часто тоталітаризм, звичайне капітулянтство, і служба "єдиній і неділимій"; щоб показати як то легко наука Маркса приводить соціаліста або до кабінету більшовицького посла, або до передпокоїв червоного Гітлера в Кремлі.
І ще два дрібні факти. Ці самі соціалісти надзвичайно обурюються, коли українські патріоти не бажають об'єднуватися з ними. Багряний просто загрожує націоналістам — "ми вас знищимо!", як заявив Др. Мірчукові в дискусії над внеском ОУНр в УНРаді. А соціалістичний і "демократичний" торонтонський "Наш Вік" (Шерех, Підгайний і т.п.) виступив з незамаскованими погрозами Д. Донцову за те, що той насмілився на Шевченківському святі СУМ-у перестерегти — словами Шевченка — проти об'єднання з "донощиками і фарисеями", з "людоморами" і з "гряззю Москви". Донцов не називав жодних імен, і нікому не погрожував. Та "Наш Вік" навпаки! Бо закінчив статтю — "Боги жаждуть крові" — ось так: "Коли за донцовцями, справді гільйотина Робесп'єра об'єднала французьку націю, то чи не пора вже послати на гільйотину українських робесп'єрів, ревних апостолів внутрішньо-національного терору"? ("Наш Вік", 18 березня).
З цих слів, і зі слів Багряного, знатимемо бодай ХТО проповідує "внутрішньо-національний терор"!
Цих кілька фактів для окреслення обличчя наших соціалістів і "демократів". Це просто секта, якій йдеться лише про перемогу її огидної інтернаціональної ідеї, а не про перемогу ідеї національної незалежності. Це секта — яка може опинитися в союзі з Москвою. Це секта, яка може користуватися в тактиці погрозами і апеляціями до гільйотини проти власних земляків. Це треба твердо собі засвоїти і не забувати.
Травень 1950
В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста ("соціаліста-федераліста"), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варто нагадати українським читачам. Ця книга називається — "From a Political Diari, Russia, the Ukrainenand America, 1905-45". Видано її в 1946 році, а її автором є знаний п. Арнольд Марголін.
Колишній член української партії соціалістів-федералістів, колишній посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських "демократичних кіл". Основні ідеї книги? Вони такі: що більшовизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна, а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава, а втілення до Росії. У січні 1918 році, в розпал боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава – це лише "логічний крок для створення у відповідному часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією" (ст. 29). В червні 1919 р. він подає меморандум британській делегації на світовій конференції в Парижі, в якому радить створити в неросійських країнах колишньої царської імперії "місцеві уряди", або підтримати такі; але, що "дальша еволюція йому неясна", чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цього плебісциту крові "демократові" Марголінові не вистачало, йому треба було ще іншого плебісциту.
Під 1920 р. автор наводить характеристику, дану йому французьким посольством в Константинополі: "хоч він репрезентує український рух, але не є ворожий до Росії, і допускає в майбутньому можливість федерації" (53). Для французів було дивно, як людина, яка представляє воюючу Україну могла симпатизувати займанцям, але для "демократа" Марголіна це було природним...
В 1921 р. автор бачиться з Мілюковим та іншими представниками ліберальної Росії і знову говорить про злуку з Росією (68). Він засадничо був проти війни за незалежність; він дослівно пише, що після 1921 року немає потреби ворогувати із совєтським режимом, та що "всякі спроби повалити його силою, здавалися мені небажаними". А режим можна буде, на його думку, змінити на демократичний... Яким способом? — затисненням торговельних відносин з Америкою (71). Недивно, що подібні ідеї привели "демократа" і соціаліста Марголіна простісінько в кабінет більшовицького посла у Вашингтоні Трояновського в 1934р. Він намагався перш за все переконати сталінського агента, що престиж СССР зразу зміцнів би в Америці, коли б Росія запровадила демократію. (Очевидно нашому соціалістові і "демократові" дуже залежало на зміцненні, не на ослабленні, престижу російської тиранії!). Далі переконував посланця Сталіна, що неросійським народам більшовицької імперії варто було б дати "місцеву самоуправу" (до цього "пшику" звелася колишня "федерація"). Трояновський відповів, що немає що робити з українцями — вже стільки ласки їм засвідчив Кремль, а вони й досі не хочуть у Києві розмовляти по-російськи! Та все ж — завважує Марголін — його інтервенція увінчалась успіхом, бо Сталін… видав свою "демократичну конституцію", а Чубаря взяли до Політбюро (95-96).
Від часу цього свого блискучого дипломатичного успіху, п. Марголін має лише одну гадку охороняти совєтський "Союз", що вступив на шлях демократизації, від небажаних потрясінь. В 1933, в одному меморандумі до відповідальних американських чинників він намовляє їх зібрати "демократичних" москалів, українців і поляків, щоб вони договорилися в справі всеросійської "конфедерації" (ст. 90). Іншими словами, щоб українці викинули на смітник боротьбу за самостійність, а поляки щоб виступили проти своєї самостійності!, і всі пішли б під "єдіную і неділімую"! (203-206). Особливо його жахає можливість революції проти СССР і розвалу імперії. (88).
На такій платформі автор зустрівся з такими українськими "демократами", як Сочинський, Чиж і В. Левицький (129), які просили його допомогти їм просвітити американців.
Ідея порятунку потворної тиранії так обсіла нашого соціаліста і "демократа", що він вже не може її позбутися. Навіть напередодні війни, після Мюнхену, Марголін переконує урядовців Державного Департаменту, що є між українцями, кавказцями і балтами групи "демократичні", які далі автономії не йдуть, але щодо економіки і війська, то тут все має вирішувати Москва (121—132). В дальших розділах п. Марґолін на всі способи розхвалює сталінську "конституцію", яка "признає всі горожанські свободи" і "рівність національностей", і взагалі є "епоховим з'явищем" (156-7). Ця адорація Сталіна посувається так далеко, що він у момент, коли Сталін заключив союз з Гітлером, — радить ні в якій спосіб не починати війни проти обох диктаторів бо це ... привело б до розділу Росії. Так того розділу боявся! (212). З тою метою суґерує ослаблення приязні Америки з Англією і Францією і затиснення приязні з СССР. Щоб не допустити – через війну — до повстання самостійної України, Кавказу і т. п., Марголін радить навіть поробити уступки гітлерівській Німеччині і фашистської Італії. Ціною незалежності Чехії і Польщі, радить віддати Гітлерові колишні німецькі колонії, і якось задовольнити бажання Муссоліні щодо Суецу, Тунісу і Джібуті. Одним словом виступає явно проти Америки, Англії і Франції в обороні фашизму, Гітлера і Сталіна. Аби кохана Росія не розвалилася! (224—27).
Ось таке є "вірую" одного з чолових представників українського соціалізму і "демократії", колишнього активного дипломата УНР; людини, яка й тепер тішиться довірою тих кіл; людини, яка недавно організувала російсько-українське угодовське збіговисько, щоб повести українську політику, очевидно, в дусі того "вірую", яке викладене в книзі п. Марголіна; людини, проти якого книжки наша соціалістична і "демократична" преса ніде не виступала, а деяка ("Пора") — навпаки — хвалила; нарешті людини, яка — так говорять — проявила ініціативу по створенню УНРади...
Кожний соціаліст — це потенційний комуніст, і щодо цього не треба собі робити жодних оман. Це ми бачили з факту масового дезертирства з табору соціалістичних наших партій в табір комуністичний; бачили з масового дезертирства "меншовиків", "соціалістів-революціонерів" російських і жидівських "бундівців" до комуністів. Не важко знайти такі самі приклади в житті західноєвропейського соціалізму. Недавно прийшла вістка про смерть одного з найвизначніших провідників англійського соціалізму, проф. Ласки. Преса писала про нього: "Гарольд Ласки родився в Манчестері в багатій жидівській родині, що колись прибула з Росії, і виховання одержав в Нью-Коледжі в Оксфорді. Викладав історію в університеті Мек-Ґілл від 1914-18"; далі цитують часописи його вислови, з яких видно, що він мав велику симпатію до сталінської диктатури; в 1945 на чолі чотирьохчленної "приязної делегації" іде на прощу до червоного диктатора в Кремлі і був прийнятий останнім. Виступає проти Америки і пропагує "англо-російську солідарність". В квітні минулого року, шкільний комітет в Кембриджі, Мас, відмовляє йому у дозволі промовляти в шкільній аудиторії з тієї причини, що був він — "прокомуніст і антирелігійно налаштований". Палаючи гарячою любов'ю до совєтської тиранії, Ласки крайньо ворожо ставиться до Іспанії і т. ін. Ця людина — була одним з визначальних провідників не комуністичної, а трудово-соціалістичної партії Англії, очевидно впливаючи на неї в комуністичному дусі.
Коли після утворення нового "лейбористського" кабінету, після виборів, в Англії, призначено п. Страши військовим міністром, консервативна преса виступила з обвинуваченнями, що новий міністр, призначений після афери Фукса, — має комуністичні симпатії, і як доказ цитувала витяги з промов і публікацій його, де він ці симпатії висказував, уважаючи соціалізм за один з етапів до комунізму. Про єдиний "людовий фронт" соціалістів з комуністами знаємо у Франції і перед війною, і після неї. Це все факти, яких ніякі інсинуації соціалістів не знищать.
Зібрав я ці факти, над якими не люблять у нас задумуватися, щоб доказати, що наївно є думати, що соціалізм є оборонним валом проти комунізму; що навпаки він є лиш мостик до останнього; що майже кожний соціаліст — це потенційний комуніст; що соціалістичні розмови про "свободу", "демократію", "самостійність", — все це облуда, за якою криється часто тоталітаризм, звичайне капітулянтство, і служба "єдиній і неділимій"; щоб показати як то легко наука Маркса приводить соціаліста або до кабінету більшовицького посла, або до передпокоїв червоного Гітлера в Кремлі.
І ще два дрібні факти. Ці самі соціалісти надзвичайно обурюються, коли українські патріоти не бажають об'єднуватися з ними. Багряний просто загрожує націоналістам — "ми вас знищимо!", як заявив Др. Мірчукові в дискусії над внеском ОУНр в УНРаді. А соціалістичний і "демократичний" торонтонський "Наш Вік" (Шерех, Підгайний і т.п.) виступив з незамаскованими погрозами Д. Донцову за те, що той насмілився на Шевченківському святі СУМ-у перестерегти — словами Шевченка — проти об'єднання з "донощиками і фарисеями", з "людоморами" і з "гряззю Москви". Донцов не називав жодних імен, і нікому не погрожував. Та "Наш Вік" навпаки! Бо закінчив статтю — "Боги жаждуть крові" — ось так: "Коли за донцовцями, справді гільйотина Робесп'єра об'єднала французьку націю, то чи не пора вже послати на гільйотину українських робесп'єрів, ревних апостолів внутрішньо-національного терору"? ("Наш Вік", 18 березня).
З цих слів, і зі слів Багряного, знатимемо бодай ХТО проповідує "внутрішньо-національний терор"!
Цих кілька фактів для окреслення обличчя наших соціалістів і "демократів". Це просто секта, якій йдеться лише про перемогу її огидної інтернаціональної ідеї, а не про перемогу ідеї національної незалежності. Це секта — яка може опинитися в союзі з Москвою. Це секта, яка може користуватися в тактиці погрозами і апеляціями до гільйотини проти власних земляків. Це треба твердо собі засвоїти і не забувати.
Травень 1950
2008/09/02
ІДЕОЛОГИ ГОЛОТИ
Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу — божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що "суспільство — в його розумінні — це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашому краю хлопська маса", всі інші верстви ("білороби") — були або визискувачі або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали "віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї "правди", як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція"; треба було тільки "зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу".
Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" свої ідеї народові; коли "народ" стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як "народ" думає.
А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народниками еволюцію. Що я під цим розумію? Що є велетенська різниця між, скажімо, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, — і "народом" теперішніх мегалополісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповнює оглуплюючі й деморалізуючі кінозали або спортивні майданчики і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексом. Ще більша різниця є між тим Квітчиним народом і скажімо тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються вантажити амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, .— щоб полегшити її анексію чужому насильникові... А тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби мегалополісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нормальне, і як до того прийшло?
Найкраще цей процес видний крізь лупу літератури. В письменстві старому, в Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж — предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те що підносило вгору.
Потім це змінилося. Літературу заполонила "бідна людина", "уніженниє і оскорбльонниє", почали писати про страждання визискуваного народу, — і це було добре. Але при тому — не так зверталася увага на моральні страждання, на приниження людської гідності, божественного "Я" в людині, — як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге — ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвитку, етап, по якому прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти — Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину — треба змінити. При чому робилася різниця: коли нікчемником, злодієм або убивцею був аристократ, — то він був особисто винний і відповідальний і мусив йти під ніж гільйотини, — як товкмачили зовсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідняк, — то він не був винен, він був "жертвою обставин", середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т. п., і присяжні повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.
Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли вибрана особа з "народу" була не винною, то невинні були й інші такі. І їм треба було співчувати як жертвам несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і — треба було їх адорувати, ставити на постамент. Туди і видряпалися — спочатку в літературі — голота під маскою "народу". Спершу в літературі з'явилися ці звеличники голоти — Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Колєтт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із "Злочину і Кари", або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усьому — як до ідеалу, до мужика московського — була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П'єр Безухов з "Війни і Миру" глядів на "босі ноги мужика" коло себе, "на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення"... Можна співчувати бідному, немитому мужику, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати горю покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в "Воскресенії" того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на безносому обличчі. Недурно Масарик, який зустрічався з Толстим, писав, що "Толстой бачив в бруді певну заслугу", Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок — до адорації горьківських босяків і більшовицьких хуліганів. Адорація голоти!
Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде осуджувати Франка, що він був адоратором голоти. "Продуцент, робітник", "мужик", "каменяр" — такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тому народі він вже спостерігав інші типи — людей з "рабським серцем" і "рабським мозком", позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву — "злоба низька" й — "сердитість рабська". А гаряча любов поета до свого народу, — привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: "не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання"... Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив'язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту...
Франко до цієї теми більше не вертався, і це лишилося епізодом в його творчості, який урівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за "безхарактерність і ренегатство" деяких його членів. Але — це все ж таки був щабель, по якім, видряпуючись, пішли інші.
Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з М.Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські автори. І аж на еміграції — ми знайшли теоретиків голоти як такої, її ідеологів.
До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скоріше ідеологом нашого "моя-хата-скрайського" мужичка. Він хоч питає, "що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?" — але й каже: "боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу", моя хата з краю...В ньому лише починається поворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть — "не можна сполучати добро і зло, тепле і холодне, мудре і немудре", — він відказує, що "ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є — людьми". Тут вже є упущення — на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і — навіть злого... Це створення фіртки для голоти, а точки над І ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку "романтику" і "героїку", не лишає їм ніякого місця в царстві "малої людини", цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є — і у злетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж "до найглибших", якими би вони й не були; маємо брати людину "в усій широті її духового й фізичного існування" — і шляхетного, і підлого, "черпати сили і з гидоти життя", бо "і з гною ж виростають чудесні квіти". Лише тоді коли людина з'єднає в собі ті добрі і "гидотні" чи "гнійні" елементи, буде вона "цілою людиною", цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лише в кого ще "не погасло чуттє'', кого "бій ще манить", а "надія ще лік" — тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої "поганії дні, болотяні дні", той — з усією своєю "різнобокістю" — перестає бути "цілим чоловіком", стає його карикатурою.
Але ця "різностороння людина" — є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати "такою якою вона є", а не "робити" з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!
Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім — в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби — хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контроль над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам "черпати сили з гидоти життя, з гною, — то це буде вже "тоталітарне насильство"! Етика має бути релятивною, в утіху "свобідній" голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде "середньовічне насильство", "інквізиція"!
Література голоти поручає Толстих і французьких більшевизанів, головно ж затримується на "малій людині" з її дрібними халепами і з її радощами — переважно альковного характеру, або кулінарного. Один "мурованець" цілими сторінками, в своєму романі, смакує, як то корови і свині на хуторі "займалися своєю щоденною роботою і їсть... Все їсть...", і тут же докладне меню свинячої кухні... Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, "очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать", він не їсть — він "священнодіє". Далі бачимо, як у Супруна при їді "рот широко відкривається і закривається", як господині "нечувану приємність робить розливання чаю", читаємо описи книшів, масла і т. п. без кінця... ("Ост" — У.Самчука). Ось яка література до смаку "малій людині"! Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими "проблемами", Маланюк і Ольжич — це викривлені душі, фантасти, далекі від "реального життя"?
Розійшлася голотська творчість і у кіно. І там головним героєм "мала людина", часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не "малої", а підлої людини, злочинця ("Пан Бідо"). Великого в кіно — нічого, героїки теж — за малими виключеннями — не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або "в пантофлях", або як дурнуватих чи тиранів; священиків — або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві "герої" — малі люди — дають стусана в спину... Щоб реготала голота на салі і щоб знала, що героєм наших днів — є не "пани, царі і попи", а каналія.
Цією ж ідеєю керуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є — "філософія серця" (Чижевський) і "вічна селянскість", а проголосивши це — поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота — без ідеалу крім "благоденствія", не терпить "шовіністів", бо "шовініст" — це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже "нетолеранція"! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що "слово ренегат — це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому — ти наш... і до скону мусиш лишитися нашим"! Голотський ідеал свободи — це "право вільного переходу від нації до нації" (М.Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до "нації" (і до армії) наїзника, коли надумає, що так вигідніше... А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціалістів! І ніколи йому не закидали, що він "деморалізує молодь".
Голота в політиці займається — "узгідненням суперечностей", стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді нейтральна — "поза межами бою". Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожої настанови проти комуністів (бо — "це ж наші заблудлі або хворі брати). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська:
"комашня забринить у кітлі;
нам потрібно лиш мира!
В боротьбу тільки люди йдуть злі,
В нас душа добра, щира"...
Так кпить з них поет О. Бабій.
Тактика політична голоти? — Це з "Науки" Руданського: коли стрінеш можних світа цього,
"Милий синочку,
Простели себе як рядниночку,
Спина з похилу не іскривиться,
За те ступить пан і подивиться, ...на покірного
І прийме тебе як добірного"
— в почет Квіслінґів.
За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти — і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше — це "небезпечні ілюзії", що "відривають від реального діла", а Швейки — "можуть похвалитися кращими наслідками"... в передпокоях "братів" з того чи іншого Інтернаціоналу.
Термін "Швейк", "швейкіянство"' — не моя вигадка; уживаю його бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставляють "містиці боротьби", "романтиці" і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою — треба бути людьми "особливого гарту", треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити дух, мати віру... Це ж "орденці"! а для ідеологів голоти всякі "еліти", "ордени" і т. п. це "фальшиві" теорії й вигадки. Тим часом, це ні фальшиві теорії, ні взагалі жодні теорії, тільки дійсність. І в старому Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна — правляча верства власне була "орденом", "кастою", до якої доступ дозволявся після великого і старанного вишколу ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не несло Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусили це бути люди характеру, віри і честі. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть першим, — провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломати її! Провідна верства — як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, — повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.
Голота, бодай її герольди, самі непевні свого становища, самі висловлюють сумнів — (чи вкладають його в уста противникам) — чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?
Ні, це щось гірше! На нашому національному відтинку, це те саме, що в цілому світі — це відкрите великим іспанським філософом Ортега і Ґассет висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.
Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з "рабським серцем", з "рабським мозком", з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити "велику літературу", кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс — недопустимий нонсенс.
Швейки кажуть, що "філософія серця", що "селянська Україна", що патріархальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М.Грушевський картав наших князів як "невгомонних крамольників і забіяк" ("хижаків" — по-теперішньому), за те, що не дбали про "достатки, життя і кров" простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні — князь, дружина — дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психологію героїв і аскетів. Інші — смерди — дбали лише про "достатки, життя і кров", на решту ж плювали, тому й ставали "татарськими людьми", які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині — більшовицькими слугами, прихильниками "реальної (московської) України" і "толерації" до "заблудших братів", що зігнули спину перед наїзником... Дві традиції! Традиція смердів, — це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка — це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей — які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю бореться, нації.
Не всі верстви нації складаються з голоти, ні не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку — хилитися перед силою, навчає сина батько:
"Будь же проклятий, милий синочку,
Як погнеш таким свою спиночку,
Як простелешся на рядниночку!"
Батько знає, що від того "хребет скорчиться", вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А "провідники" з переламаним хребтом ні на що інше не здатні, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.
Панас Мирний, в одному романі описує як закінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну — колишніх запорожців, степовиків, "неспокійної натури", яка "пекла ненавистю до всього, що гнітило"; які були — "палкі як порох, сміливі як голодний вовк", що не хотіли миру з лихими, бо "коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать". І другу — тих, що примирилися, їх зве "покірними волами"... XIX століття принесло ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок далі, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти піднімають поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то — мусять знайти батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові "юродиві", хоч жменька "козаків із міліонна свинопасів", які б припинили цю оргію боязливості, плебейства і зради.
Березень - квітень 1950
Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів "накидати" свої ідеї народові; коли "народ" стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як "народ" думає.
А тим часом поняття "народ" перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народниками еволюцію. Що я під цим розумію? Що є велетенська різниця між, скажімо, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, — і "народом" теперішніх мегалополісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповнює оглуплюючі й деморалізуючі кінозали або спортивні майданчики і насолоджується лектурою "коміксів" з криміналістикою і сексом. Ще більша різниця є між тим Квітчиним народом і скажімо тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються вантажити амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, .— щоб полегшити її анексію чужому насильникові... А тим часом многі "народолюбці" роблять собі ідолів якраз із того "суверенного народу", з тих докерів або з атеїстичної юрби мегалополісів модерних, спрагненої лише "хліба і видовищ". Чи це нормальне, і як до того прийшло?
Найкраще цей процес видний крізь лупу літератури. В письменстві старому, в Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж — предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те що підносило вгору.
Потім це змінилося. Літературу заполонила "бідна людина", "уніженниє і оскорбльонниє", почали писати про страждання визискуваного народу, — і це було добре. Але при тому — не так зверталася увага на моральні страждання, на приниження людської гідності, божественного "Я" в людині, — як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге — ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвитку, етап, по якому прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти — Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину — треба змінити. При чому робилася різниця: коли нікчемником, злодієм або убивцею був аристократ, — то він був особисто винний і відповідальний і мусив йти під ніж гільйотини, — як товкмачили зовсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідняк, — то він не був винен, він був "жертвою обставин", середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т. п., і присяжні повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.
Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли вибрана особа з "народу" була не винною, то невинні були й інші такі. І їм треба було співчувати як жертвам несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і — треба було їх адорувати, ставити на постамент. Туди і видряпалися — спочатку в літературі — голота під маскою "народу". Спершу в літературі з'явилися ці звеличники голоти — Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Колєтт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із "Злочину і Кари", або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усьому — як до ідеалу, до мужика московського — була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П'єр Безухов з "Війни і Миру" глядів на "босі ноги мужика" коло себе, "на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення"... Можна співчувати бідному, немитому мужику, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати горю покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в "Воскресенії" того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на безносому обличчі. Недурно Масарик, який зустрічався з Толстим, писав, що "Толстой бачив в бруді певну заслугу", Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок — до адорації горьківських босяків і більшовицьких хуліганів. Адорація голоти!
Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде осуджувати Франка, що він був адоратором голоти. "Продуцент, робітник", "мужик", "каменяр" — такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тому народі він вже спостерігав інші типи — людей з "рабським серцем" і "рабським мозком", позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву — "злоба низька" й — "сердитість рабська". А гаряча любов поета до свого народу, — привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: "не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання"... Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив'язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту...
Франко до цієї теми більше не вертався, і це лишилося епізодом в його творчості, який урівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за "безхарактерність і ренегатство" деяких його членів. Але — це все ж таки був щабель, по якім, видряпуючись, пішли інші.
Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з М.Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські автори. І аж на еміграції — ми знайшли теоретиків голоти як такої, її ідеологів.
До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скоріше ідеологом нашого "моя-хата-скрайського" мужичка. Він хоч питає, "що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?" — але й каже: "боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу", моя хата з краю...В ньому лише починається поворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть — "не можна сполучати добро і зло, тепле і холодне, мудре і немудре", — він відказує, що "ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є — людьми". Тут вже є упущення — на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і — навіть злого... Це створення фіртки для голоти, а точки над І ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку "романтику" і "героїку", не лишає їм ніякого місця в царстві "малої людини", цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є — і у злетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж "до найглибших", якими би вони й не були; маємо брати людину "в усій широті її духового й фізичного існування" — і шляхетного, і підлого, "черпати сили і з гидоти життя", бо "і з гною ж виростають чудесні квіти". Лише тоді коли людина з'єднає в собі ті добрі і "гидотні" чи "гнійні" елементи, буде вона "цілою людиною", цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лише в кого ще "не погасло чуттє'', кого "бій ще манить", а "надія ще лік" — тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої "поганії дні, болотяні дні", той — з усією своєю "різнобокістю" — перестає бути "цілим чоловіком", стає його карикатурою.
Але ця "різностороння людина" — є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати "такою якою вона є", а не "робити" з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!
Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім — в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби — хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контроль над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам "черпати сили з гидоти життя, з гною, — то це буде вже "тоталітарне насильство"! Етика має бути релятивною, в утіху "свобідній" голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде "середньовічне насильство", "інквізиція"!
Література голоти поручає Толстих і французьких більшевизанів, головно ж затримується на "малій людині" з її дрібними халепами і з її радощами — переважно альковного характеру, або кулінарного. Один "мурованець" цілими сторінками, в своєму романі, смакує, як то корови і свині на хуторі "займалися своєю щоденною роботою і їсть... Все їсть...", і тут же докладне меню свинячої кухні... Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, "очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать", він не їсть — він "священнодіє". Далі бачимо, як у Супруна при їді "рот широко відкривається і закривається", як господині "нечувану приємність робить розливання чаю", читаємо описи книшів, масла і т. п. без кінця... ("Ост" — У.Самчука). Ось яка література до смаку "малій людині"! Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими "проблемами", Маланюк і Ольжич — це викривлені душі, фантасти, далекі від "реального життя"?
Розійшлася голотська творчість і у кіно. І там головним героєм "мала людина", часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не "малої", а підлої людини, злочинця ("Пан Бідо"). Великого в кіно — нічого, героїки теж — за малими виключеннями — не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або "в пантофлях", або як дурнуватих чи тиранів; священиків — або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві "герої" — малі люди — дають стусана в спину... Щоб реготала голота на салі і щоб знала, що героєм наших днів — є не "пани, царі і попи", а каналія.
Цією ж ідеєю керуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є — "філософія серця" (Чижевський) і "вічна селянскість", а проголосивши це — поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота — без ідеалу крім "благоденствія", не терпить "шовіністів", бо "шовініст" — це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже "нетолеранція"! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що "слово ренегат — це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому — ти наш... і до скону мусиш лишитися нашим"! Голотський ідеал свободи — це "право вільного переходу від нації до нації" (М.Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до "нації" (і до армії) наїзника, коли надумає, що так вигідніше... А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціалістів! І ніколи йому не закидали, що він "деморалізує молодь".
Голота в політиці займається — "узгідненням суперечностей", стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді нейтральна — "поза межами бою". Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожої настанови проти комуністів (бо — "це ж наші заблудлі або хворі брати). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська:
"комашня забринить у кітлі;
нам потрібно лиш мира!
В боротьбу тільки люди йдуть злі,
В нас душа добра, щира"...
Так кпить з них поет О. Бабій.
Тактика політична голоти? — Це з "Науки" Руданського: коли стрінеш можних світа цього,
"Милий синочку,
Простели себе як рядниночку,
Спина з похилу не іскривиться,
За те ступить пан і подивиться, ...на покірного
І прийме тебе як добірного"
— в почет Квіслінґів.
За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти — і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше — це "небезпечні ілюзії", що "відривають від реального діла", а Швейки — "можуть похвалитися кращими наслідками"... в передпокоях "братів" з того чи іншого Інтернаціоналу.
Термін "Швейк", "швейкіянство"' — не моя вигадка; уживаю його бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставляють "містиці боротьби", "романтиці" і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою — треба бути людьми "особливого гарту", треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити дух, мати віру... Це ж "орденці"! а для ідеологів голоти всякі "еліти", "ордени" і т. п. це "фальшиві" теорії й вигадки. Тим часом, це ні фальшиві теорії, ні взагалі жодні теорії, тільки дійсність. І в старому Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна — правляча верства власне була "орденом", "кастою", до якої доступ дозволявся після великого і старанного вишколу ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не несло Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусили це бути люди характеру, віри і честі. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть першим, — провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломати її! Провідна верства — як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, — повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.
Голота, бодай її герольди, самі непевні свого становища, самі висловлюють сумнів — (чи вкладають його в уста противникам) — чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?
Ні, це щось гірше! На нашому національному відтинку, це те саме, що в цілому світі — це відкрите великим іспанським філософом Ортега і Ґассет висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.
Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з "рабським серцем", з "рабським мозком", з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити "велику літературу", кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс — недопустимий нонсенс.
Швейки кажуть, що "філософія серця", що "селянська Україна", що патріархальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М.Грушевський картав наших князів як "невгомонних крамольників і забіяк" ("хижаків" — по-теперішньому), за те, що не дбали про "достатки, життя і кров" простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні — князь, дружина — дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психологію героїв і аскетів. Інші — смерди — дбали лише про "достатки, життя і кров", на решту ж плювали, тому й ставали "татарськими людьми", які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині — більшовицькими слугами, прихильниками "реальної (московської) України" і "толерації" до "заблудших братів", що зігнули спину перед наїзником... Дві традиції! Традиція смердів, — це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка — це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей — які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю бореться, нації.
Не всі верстви нації складаються з голоти, ні не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку — хилитися перед силою, навчає сина батько:
"Будь же проклятий, милий синочку,
Як погнеш таким свою спиночку,
Як простелешся на рядниночку!"
Батько знає, що від того "хребет скорчиться", вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А "провідники" з переламаним хребтом ні на що інше не здатні, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.
Панас Мирний, в одному романі описує як закінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну — колишніх запорожців, степовиків, "неспокійної натури", яка "пекла ненавистю до всього, що гнітило"; які були — "палкі як порох, сміливі як голодний вовк", що не хотіли миру з лихими, бо "коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать". І другу — тих, що примирилися, їх зве "покірними волами"... XIX століття принесло ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок далі, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти піднімають поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то — мусять знайти батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові "юродиві", хоч жменька "козаків із міліонна свинопасів", які б припинили цю оргію боязливості, плебейства і зради.
Березень - квітень 1950
2008/08/21
ШЛЯХ У ПРОВАЛЛЯ
(Зараза націонал-комунізму)
Двоєдушна людина не тверда на всіх путях своїх.
( Посл. ап. Якова І, 8)
Світ, в який вступив диявол — "отець лжи" — мусить бути забріханим світом. Все в ньому виступає під маскою, боячись назвати себе своїм ім'ям. Роблять це і ті, які, називаючи себе націоналістами, обманюють і нищать ідею націоналізму, ідею української Правди. А під популярним стягом націоналізму, доносять "з чужого поля" ідеї та ідейки, що ними вистелений шлях у провалля.
Які ж ідейки "з чужого поля" доносять вони?
Передусім ідейки ідола совєтської Московщини, Карла Маркса. О, не в цілості, ні! Одні — три чверті з його "науки", другі — половину, щоб не відразу додумалися люди про що ходить. І соціалізм — о, теж не в цілості, а частинами, щоб затруювати поволі...
"Ми погоджуємося з критикою капіталізму К.Маркса". "Ми оцінюємо позитивно соціалістичну концепцію перебудови суспільства", бо марксизм же прагне створити нову спільноту "без визискувачів і визискуваних... Але — не думайте, що "ми" — марксисти, нічого подібного! "Ми — проти марксизму" і "яке-небудь зв'язування нас з марксизмом є глибокою помилкою".
Так коротко виглядає стаття п. Полтави на цю тему. Якщо ви не приймете цю мішанину "за" і "проти" за нове Євангеліє, — то ви ворог визвольного руху. Бо ця наука – це "ідейна еволюція" націоналізму, "дозрівання руху" від Міхновського до Маркса.
Карл Маркс — це патрон та ідеолог сталіних, троцьких і кагановичів. Ні Карл Маркс, ні соціалізм взагалі, зовсім не думав визволяти визискуваних, ні знищити визискувачів; він хотів підпорядкувати визискуваних, особливо ненависне соціалістам селянство, новій банді визискувачів, партійній бюрократії під шумливою назвою "диктатури пролетаріату". З якої рації треба "позитивно оцінювати" цю концепцію? Навпаки, треба здирати маску з бородатого пророка деструкції — не капіталізму, а християнської цивілізації. Треба палити його отруйні "твори" у вільному Києві. Але нас переконують, що еволюція українського націоналізму веде до марксизму...
Автор статті зазначає, що "ми" прийшли до марксизму не "як учні Маркса", а "в боротьбі з Марксом". Для Маркса і його вірних — це мабуть не робить різниці. Навпаки — вірні більше радіють не з правовірних, а з "розкаяних грішників". Цих навіть не відразу під стінку ставлять.
Другий ідол деяких "націоналістів" — це "розвоєві тенденції сучасного світу".
Говориться при тому багато і про свободу та демократію, при чому генерал Франко, який побив комуністів і оборонив віру, — є на індексі, — бо не демократ, а Тіто, недавній сталінський слуга, є демократ. Недавно і китайський Мао був аграрним демократом. Свою "демократичність" націоналісти ці посувають так далеко, що в ім'я її й до "загальноєвропейської Унії" прилучити Україну хочуть. Очевидно, як "самостійну державу", але це знову маска! Мафія, яка майструє ту "панєвропейську", чи навіть світову "Унію", має мати свою армію, свою поліцію, свій "наднаціональний уряд". А щодо самостійності окремих націй, то дадуть таку, яку давав Керенський і Ленін... Але наші націоналісти — самостійники! В цьому ніхто не сміє сумніватися, як ніхто не сміє сумніватися, що вони антимарксисти... Бо на двоє говорять...
Одним словом, вони — і це, і те: і ніби марксисти, і ніби не марксисти... І ніби націоналісти, і ніби демократи... І ніби самостійники, і ніби "уніоністи"-космополіти... Коли ж зробите їм закид у двоєдушності, — вони щиро обуряться. Бо якраз в тому бачать свою заслугу! Людина ж одного переконання — це туман, якого фантазії не можуть бути застосовані в практичному житті! Він "ретроград", що не вміє йти за віком і за "прогресом"! Людина негнучкої думки!
Більше того! Свою безідейність, або "кілька-ідейність", вони підносять до височини засади. Одні кажуть: "Ми проти прив'язування нас до будь-яких доктрин і теорій"... Отже проти всяких основних принципів, на яких базувалася б їх програма чи акція. За те мають такі "політичні концепції", які "випливають не з доктрини, а з реальних потреб і вимог українського народу" і з "тенденцій розвитку сучасного світу"... Отже "реальні потреби" України — суперечні будь-якій доктрині. Може й доктрині націоналізму? А далі: чого ви думаєте, що вимоги України йдуть паралельно до "тенденцій розвитку сучасного світу", і яких саме? Пануючі тепер "тенденції" в бік соціалізму, атеїзму і світового уряду, явно ворожі інтересам України. Як же їх можна ідентифікувати? Інші кажуть: "Ми не хочемо зв'язуватися з жодною філософічною системою", житимемо без філософії, цебто без світогляду. Підемо туди, куди нас потягнуть "тенденції розвитку світу"... Інші ("Сучасна Україна") ще відвертіші: "Як можна, кажуть, визнати ідеалізм чи матеріалізм як світогляд? Сьогодні ще не знати, який з них в науці переможе! — чи спір вирішиться "в бік ідеалізму чи реалізму". Як же ж "ми" можемо себе зв'язувати з одним чи другим? А якщо завтра буде вирішено інакше як сьогодні, що тоді?
І цю політику безпринципності (ні туди, ні сюди), або пасивного сприймання того, що хтось десь вирішить, хочуть накинути воюючій Україні... Залежно від того, який "німець" візьме гору.
Вчора націоналіст, нині демократ, потім марксист, а потім? Як у Шевченка:
Німець скаже: "Ви моголи!" — "Моголи, моголи..." Німець скаже: "Ви слов'яне!" — "Словяне, словяне".
То знов говорять: "Програмово-ідеологічний багаж, що його пробував прищепити український націоналізм в широких східноукраїнських масах", здавалося б "був для них несприйнятливий". Мені доводилося зустрічатись з представниками тих "східноукраїнських мас". Одні були затуркані більшовицько-соціалістичною наукою, але багато хто ненавиділи її такою ж ненавистю, як батьки їх, що згинули в боротьбі проти соціалізму під Базаром, Крутами, на Соловках. Чому ж деяким націоналістам захотілося рахуватися не з цими, а з тими першими? А що, якби ідея державності виявилася б "несприйнятливою" для "східноукраїнських мас"? Чи і її, разом з націоналістичною ідеєю треба б було викинути на смітник? Чи східноукраїнські маси прагнули державної самостійності 50 років тому? Мабуть ні! То це ж не стримало Міхновського і РУП. висунути гасло самостійної України. Чому? Тому, що Міхновський мав принципи, яких не мають сьогоднішні "націоналісти"; тому що мав гарячу віру в національну справу, мав темперамент провідника та ідейного формотворця, якого бракує опортуністам, які, як модні краватки, чіпляють собі: одну нині, завтра другу ідеологію.
Відкидаючи "теорії" й "доктрини", наші націоналісти мусили поставитися скептично і до релігії. Хто "позитивно ставиться" до науки комуністичного мандарина, Карла Маркса, (цілком чи частково), той не може позитивно ставитися до релігії. Націоналісти наші обурені, як сміє хтось жадати, щоб націоналіста "мав обов'язувати християнський світогляд"? Як сміють їх кликати на боротьбу "проти атеїзму, матеріалізму, марксизму"? Бути демократом, чи соціалістом — це конче потрібно. Але бути християнином? Це ж проти "прогресу"! Тому в своїх заявах — вони викреслили поняття і слово "Бог". Тому — серед "духових і матеріальних надбань" нації — їх цікавить: наука — на першому місці, культура — на другому, церква — на останньому. Про релігію — не згадується. Зокрема, цікаво поставив справу релігії п. О.Горновий ("Сучасна Україна"). Ідеалістична філософія з тезою, що "основою світу є ідея, дух, що існував першим і скоріше від "природи" створивши її, цебто, що основою світу є Бог, — ще "недоведена наукою". Отже не треба її й приймати! От, як би хтось "довів" існування Бога, як Евклід, що сума кутів в трикутнику дорівнює двом простим, тоді все було б гаразд, а так нащо ж іти проти науки? Віри ці люди не мають. Тридцять літ вбивав їм в голову Сталін та його марксистські "начотчікі", що існує тільки те, що можна намацати — звідки тоді у них з'явилася б ідея Бога, ідея, якою горіла вся наша героїчна давнина, її письменство й філософія, Котляревський, Квітка, Шевченко? Ідея, без якої ні одна цивілізація не могла існувати, яка є основою всього світогляду нашої нації.
А в остаточному рахунку, в справі релігії така сама настанова як і в справах націоналізму, марксизму, демократії: чекають що скаже "наука", отже знов якийсь "німець", який з черги опиниться зверху і нашим "малоросам" розтовкмачить нові "тенденції розвитку світу" і "науковість" релігії чи атеїзму.
Про таких революціонерів писав І. Франко: "І хоч в душу вірвесь часом волі приваб але, кров моя — раб! Але мозок мій — раб!... В нервах ношу я невільницький страх" — страх не піти "за віком", страх, в ім'я своєї гарячої віри — відвернутися від цілої тої чортовщини (матеріалізм, соціалізм і т. п.), яка "современними вогнями" диявола завзялась спалити все, що йде під знаком хреста.
Наші матеріалістичні філософи доводять, що й прихильники матеріалізму, "можуть бути людьми сильної волі, залізного характеру й стреміти до тріумфу своєї ідеї". Можуть це, наприклад, комуністи, але не тому, що якась марксистська "наука" переконала їх в слушності їх ідеї, а тому, що мають в собі — всупереч будь-яким наукам — диявольську віру, в службі зла. Нам же ж — наші "філософи" радять позбутися нашої віри в службі добру, яка одна може протиставитися ділу диявола.
І ще одного не бачать згадані філософи: що всюди в Європі атеїстичний матеріалізм чи соціалізм, знищуючи віру нищить і любов, і прив'язання до отчизни, роблячи її безборонною перед зовнішніми ворогами, а всередині – здобиччю різної хижацької міжнародної погані...
Двоєдушні по природі бояться стояти на власних ногах, одержимі патологічною тугою до "об'єднання", — з ким-небудь. Один двоєдушний письменник так закоханий в солодку ідилію "об'єднання", що з усієї героїки "Тараса Бульби" тільки й пам'ятає, як побившись навкулачки з сином, старий Тарас зараз же потім і "почоломкався", що радить і нашим "посвареним" партіям зробити. Що обходить сентиментального хохла, що один день і одну лише ніч провели козаки в "чоломківській" ідилії? Що потім прийшли грізні часи війни, де розійшлися дороги навіть батька з одним з синів? Що вже не цілувалися вони, коли "рідний по крові" син став перед батьком у ворожому таборі? Для прихильників "об'єднання" існує лише ідилія... Єднати, кажуть, усіх! — "і тих, що не помиляються, й тих що помиляються, гарячих і холодних, соціалістів і монархістів" (У.Самчук, "Нові Дні"), і, мабуть чесних з шахраями, ідейних з спекулянтами, борців — з героями чужих передпокоїв, патріотів з "репрезентантами"? — все-одно, хохол має чуле серце, мусить з усіма "чоломкатися" хоч би загинула справа, за яку мільйони лляли кров. І в ім'я цієї любові відмовляються від всіх актів, якими проголошено державність українську, просячи у "братів-москалів", щоб народові українському позволили ще раз висловитися — чи хоче бути вільним, чи лишитися у братньому ярмі... "Право самовизначення"! "Демократичне" голосування картками, багатолітній плебісцит крови — соціалістам і демократам не старчить! А стежка від чернових і абрамовичів веде до Марголіна. А Марголін (дивись його американську книжку!) — противник української незалежності і зв’язків з більшовицьким посольством... От куди заводить об'єднавча дурійка.
Ще приклад: "Укр. Самостійник" (12. XI.м.р.) плямує офіціоз УРДП за те, що смерть командира УПА зробив "об'єктом глузування", називає це "національним злочином", який ставить газету УРДП в один ряд з комуністичною пресою, — "перестає вважати цю газету українською"... В тому ж числі "Укр. Самостійника" — лист Полтави до члена лівого відламу тієї ж партії УРДП, Бабенка, з "привітом" і "побажанням найкращих успіхів в праці". В якій? В праці глузування з УПА? В праці "національного злочину"?
Емігрантські партії через свої "еволюції", "дозрівання" й "тактичні міркування", — так добре забули про будь-які принципи, що уявити собі не можуть, що всередині суспільства — особливо в наш час — може йти світоглядна боротьба. Як для баби Палажки і Параски, будь-яка така боротьба є для них "сварка", гризня" за дурницю, щось як за гусака у Гоголя. Знають лише своє загумінкове нагадування, нічим благання високодостойного п. Федя Юшки з "Мітли": "тримайтисі всі разом, ни гризітсі зі собов тай ни сварітсі, кухані силепки!"
Тим часом для об'єднання нації в одній ідеї і в єдиному чині, не вистачить об'єднання селепків. Коли на еміграції, в партіях і організаціях, є замасковані приятелі Кремля, або політичні спекулянти, яким дорога не Україна, а її "репрезентування", щоб отримати для себе "великі і багаті милості" від сильних світу цього, — то не до співпраці їх кликати, не об'єднуватися й "чоломкатися" з ними треба, а викидати за борт політичного життя.
Не будуть об'єднуючим магнітом люди, які є трохи соціалісти, трохи націоналісти, трохи матеріалісти, трохи ідеалісти, трохи самостійники, трохи "уніоністи", які біжать вперед чи назад, але завжди за возом чергового тріумфатора, принципіальні двоєдушники, вороги аксіом і незбитих правд. Відкидаючи націоналізм, відкидаючи потребу однієї доктрини, вони створюють порожнечу, в яку й вдираються ворожі доктрини комунізму. Може не всі з них знають, що це якраз і є ціллю Москви, бо ніщо так не деморалізує рух, як хитання його ідеології; як брак чіткого, аксіоматичного "вірую"; засадничо негативного ставлення до всієї ідеології ворога.
Як то знаємо з прикладу Азії — Кремль охоче лишає націям, засудженим ним на проковтнення — їх націоналізм, лише звернутий проти Заходу і отруєний марксистською й безбожницькою отрутою. Партія, яка цю отруту, без спротиву, прийме, є черговою жертвою СССР.
Об'єднаний балаган ми бачимо у Франції. Він лише до кінця винищує життєві сили нації. Не тудою йде визвольний шлях воюючої України. На її чолі повинен стояти провід, який по-перше має одну, аксіоматичну, ясну свою Правду, свою національну ідею, не зліпок ідейок "з чужого поля", відповідно до даної кон'юнктури, ідейок, проти яких кривавилася воююча Україна 1917-21рр., кривавиться й досі; по-друге, ця ідея мусить проголосити війну всякому марксизмові, соціалізмові і комунізмові; не лише совєтському режимові, але й Росії; проголосити безпощадну війну диявольській науці матеріалізму; по-третє, боротися не за "реальну, сучасну" Україну профанованих церков, московських колхозних кошар, і шамансько-суздальської "культури", а за Україну історично традиційну, запхану завойовником під землю, в могили; по-четверте, ця ідея мусить валити всі чужинецькі ідоли в Україні, не поклонятися якійсь їх частині, передній чи задній, горішній чи долішній; по-пяте, ця ідея мусить бути натхненна фанатичною вірою в єдиноспасенність тієї Правди нашого життя, яку виголошував Шевченко, яку боронили хмельничани, воїни Ігоря, за яку вмирали сотні тисяч від 1917 року до нині, за Правду, якої символом є знак Хреста. Бо війна, яка точиться в середині білої раси — це не війна між комунізмом та ідеями соціалізму чи демократії. Це війна між силами диявола — і християнства. Двоєдушникам не встояти в цій боротьбі. Вести її можуть лиш об'єднані, рідні собі духом, ментальні нащадки суворих постатей, яскраво змальовані в велетнях нашої давнини — у Шевченка, у Гоголя, у Стороженка. Тільки вони!
Ті суворі постаті вже воскресли в Україні знов. Вони мусять знайти рідний їх духові провід. Інакше вони або програють війну, як її програв німецький націонал-соціалізм, або, вигравши війну, програють мир, як його програла демократія після 1945 року.
Шлях в провалля!
Січень - березень 1951
Двоєдушна людина не тверда на всіх путях своїх.
( Посл. ап. Якова І, 8)
Світ, в який вступив диявол — "отець лжи" — мусить бути забріханим світом. Все в ньому виступає під маскою, боячись назвати себе своїм ім'ям. Роблять це і ті, які, називаючи себе націоналістами, обманюють і нищать ідею націоналізму, ідею української Правди. А під популярним стягом націоналізму, доносять "з чужого поля" ідеї та ідейки, що ними вистелений шлях у провалля.
Які ж ідейки "з чужого поля" доносять вони?
Передусім ідейки ідола совєтської Московщини, Карла Маркса. О, не в цілості, ні! Одні — три чверті з його "науки", другі — половину, щоб не відразу додумалися люди про що ходить. І соціалізм — о, теж не в цілості, а частинами, щоб затруювати поволі...
"Ми погоджуємося з критикою капіталізму К.Маркса". "Ми оцінюємо позитивно соціалістичну концепцію перебудови суспільства", бо марксизм же прагне створити нову спільноту "без визискувачів і визискуваних... Але — не думайте, що "ми" — марксисти, нічого подібного! "Ми — проти марксизму" і "яке-небудь зв'язування нас з марксизмом є глибокою помилкою".
Так коротко виглядає стаття п. Полтави на цю тему. Якщо ви не приймете цю мішанину "за" і "проти" за нове Євангеліє, — то ви ворог визвольного руху. Бо ця наука – це "ідейна еволюція" націоналізму, "дозрівання руху" від Міхновського до Маркса.
Карл Маркс — це патрон та ідеолог сталіних, троцьких і кагановичів. Ні Карл Маркс, ні соціалізм взагалі, зовсім не думав визволяти визискуваних, ні знищити визискувачів; він хотів підпорядкувати визискуваних, особливо ненависне соціалістам селянство, новій банді визискувачів, партійній бюрократії під шумливою назвою "диктатури пролетаріату". З якої рації треба "позитивно оцінювати" цю концепцію? Навпаки, треба здирати маску з бородатого пророка деструкції — не капіталізму, а християнської цивілізації. Треба палити його отруйні "твори" у вільному Києві. Але нас переконують, що еволюція українського націоналізму веде до марксизму...
Автор статті зазначає, що "ми" прийшли до марксизму не "як учні Маркса", а "в боротьбі з Марксом". Для Маркса і його вірних — це мабуть не робить різниці. Навпаки — вірні більше радіють не з правовірних, а з "розкаяних грішників". Цих навіть не відразу під стінку ставлять.
Другий ідол деяких "націоналістів" — це "розвоєві тенденції сучасного світу".
Говориться при тому багато і про свободу та демократію, при чому генерал Франко, який побив комуністів і оборонив віру, — є на індексі, — бо не демократ, а Тіто, недавній сталінський слуга, є демократ. Недавно і китайський Мао був аграрним демократом. Свою "демократичність" націоналісти ці посувають так далеко, що в ім'я її й до "загальноєвропейської Унії" прилучити Україну хочуть. Очевидно, як "самостійну державу", але це знову маска! Мафія, яка майструє ту "панєвропейську", чи навіть світову "Унію", має мати свою армію, свою поліцію, свій "наднаціональний уряд". А щодо самостійності окремих націй, то дадуть таку, яку давав Керенський і Ленін... Але наші націоналісти — самостійники! В цьому ніхто не сміє сумніватися, як ніхто не сміє сумніватися, що вони антимарксисти... Бо на двоє говорять...
Одним словом, вони — і це, і те: і ніби марксисти, і ніби не марксисти... І ніби націоналісти, і ніби демократи... І ніби самостійники, і ніби "уніоністи"-космополіти... Коли ж зробите їм закид у двоєдушності, — вони щиро обуряться. Бо якраз в тому бачать свою заслугу! Людина ж одного переконання — це туман, якого фантазії не можуть бути застосовані в практичному житті! Він "ретроград", що не вміє йти за віком і за "прогресом"! Людина негнучкої думки!
Більше того! Свою безідейність, або "кілька-ідейність", вони підносять до височини засади. Одні кажуть: "Ми проти прив'язування нас до будь-яких доктрин і теорій"... Отже проти всяких основних принципів, на яких базувалася б їх програма чи акція. За те мають такі "політичні концепції", які "випливають не з доктрини, а з реальних потреб і вимог українського народу" і з "тенденцій розвитку сучасного світу"... Отже "реальні потреби" України — суперечні будь-якій доктрині. Може й доктрині націоналізму? А далі: чого ви думаєте, що вимоги України йдуть паралельно до "тенденцій розвитку сучасного світу", і яких саме? Пануючі тепер "тенденції" в бік соціалізму, атеїзму і світового уряду, явно ворожі інтересам України. Як же їх можна ідентифікувати? Інші кажуть: "Ми не хочемо зв'язуватися з жодною філософічною системою", житимемо без філософії, цебто без світогляду. Підемо туди, куди нас потягнуть "тенденції розвитку світу"... Інші ("Сучасна Україна") ще відвертіші: "Як можна, кажуть, визнати ідеалізм чи матеріалізм як світогляд? Сьогодні ще не знати, який з них в науці переможе! — чи спір вирішиться "в бік ідеалізму чи реалізму". Як же ж "ми" можемо себе зв'язувати з одним чи другим? А якщо завтра буде вирішено інакше як сьогодні, що тоді?
І цю політику безпринципності (ні туди, ні сюди), або пасивного сприймання того, що хтось десь вирішить, хочуть накинути воюючій Україні... Залежно від того, який "німець" візьме гору.
Вчора націоналіст, нині демократ, потім марксист, а потім? Як у Шевченка:
Німець скаже: "Ви моголи!" — "Моголи, моголи..." Німець скаже: "Ви слов'яне!" — "Словяне, словяне".
То знов говорять: "Програмово-ідеологічний багаж, що його пробував прищепити український націоналізм в широких східноукраїнських масах", здавалося б "був для них несприйнятливий". Мені доводилося зустрічатись з представниками тих "східноукраїнських мас". Одні були затуркані більшовицько-соціалістичною наукою, але багато хто ненавиділи її такою ж ненавистю, як батьки їх, що згинули в боротьбі проти соціалізму під Базаром, Крутами, на Соловках. Чому ж деяким націоналістам захотілося рахуватися не з цими, а з тими першими? А що, якби ідея державності виявилася б "несприйнятливою" для "східноукраїнських мас"? Чи і її, разом з націоналістичною ідеєю треба б було викинути на смітник? Чи східноукраїнські маси прагнули державної самостійності 50 років тому? Мабуть ні! То це ж не стримало Міхновського і РУП. висунути гасло самостійної України. Чому? Тому, що Міхновський мав принципи, яких не мають сьогоднішні "націоналісти"; тому що мав гарячу віру в національну справу, мав темперамент провідника та ідейного формотворця, якого бракує опортуністам, які, як модні краватки, чіпляють собі: одну нині, завтра другу ідеологію.
Відкидаючи "теорії" й "доктрини", наші націоналісти мусили поставитися скептично і до релігії. Хто "позитивно ставиться" до науки комуністичного мандарина, Карла Маркса, (цілком чи частково), той не може позитивно ставитися до релігії. Націоналісти наші обурені, як сміє хтось жадати, щоб націоналіста "мав обов'язувати християнський світогляд"? Як сміють їх кликати на боротьбу "проти атеїзму, матеріалізму, марксизму"? Бути демократом, чи соціалістом — це конче потрібно. Але бути християнином? Це ж проти "прогресу"! Тому в своїх заявах — вони викреслили поняття і слово "Бог". Тому — серед "духових і матеріальних надбань" нації — їх цікавить: наука — на першому місці, культура — на другому, церква — на останньому. Про релігію — не згадується. Зокрема, цікаво поставив справу релігії п. О.Горновий ("Сучасна Україна"). Ідеалістична філософія з тезою, що "основою світу є ідея, дух, що існував першим і скоріше від "природи" створивши її, цебто, що основою світу є Бог, — ще "недоведена наукою". Отже не треба її й приймати! От, як би хтось "довів" існування Бога, як Евклід, що сума кутів в трикутнику дорівнює двом простим, тоді все було б гаразд, а так нащо ж іти проти науки? Віри ці люди не мають. Тридцять літ вбивав їм в голову Сталін та його марксистські "начотчікі", що існує тільки те, що можна намацати — звідки тоді у них з'явилася б ідея Бога, ідея, якою горіла вся наша героїчна давнина, її письменство й філософія, Котляревський, Квітка, Шевченко? Ідея, без якої ні одна цивілізація не могла існувати, яка є основою всього світогляду нашої нації.
А в остаточному рахунку, в справі релігії така сама настанова як і в справах націоналізму, марксизму, демократії: чекають що скаже "наука", отже знов якийсь "німець", який з черги опиниться зверху і нашим "малоросам" розтовкмачить нові "тенденції розвитку світу" і "науковість" релігії чи атеїзму.
Про таких революціонерів писав І. Франко: "І хоч в душу вірвесь часом волі приваб але, кров моя — раб! Але мозок мій — раб!... В нервах ношу я невільницький страх" — страх не піти "за віком", страх, в ім'я своєї гарячої віри — відвернутися від цілої тої чортовщини (матеріалізм, соціалізм і т. п.), яка "современними вогнями" диявола завзялась спалити все, що йде під знаком хреста.
Наші матеріалістичні філософи доводять, що й прихильники матеріалізму, "можуть бути людьми сильної волі, залізного характеру й стреміти до тріумфу своєї ідеї". Можуть це, наприклад, комуністи, але не тому, що якась марксистська "наука" переконала їх в слушності їх ідеї, а тому, що мають в собі — всупереч будь-яким наукам — диявольську віру, в службі зла. Нам же ж — наші "філософи" радять позбутися нашої віри в службі добру, яка одна може протиставитися ділу диявола.
І ще одного не бачать згадані філософи: що всюди в Європі атеїстичний матеріалізм чи соціалізм, знищуючи віру нищить і любов, і прив'язання до отчизни, роблячи її безборонною перед зовнішніми ворогами, а всередині – здобиччю різної хижацької міжнародної погані...
Двоєдушні по природі бояться стояти на власних ногах, одержимі патологічною тугою до "об'єднання", — з ким-небудь. Один двоєдушний письменник так закоханий в солодку ідилію "об'єднання", що з усієї героїки "Тараса Бульби" тільки й пам'ятає, як побившись навкулачки з сином, старий Тарас зараз же потім і "почоломкався", що радить і нашим "посвареним" партіям зробити. Що обходить сентиментального хохла, що один день і одну лише ніч провели козаки в "чоломківській" ідилії? Що потім прийшли грізні часи війни, де розійшлися дороги навіть батька з одним з синів? Що вже не цілувалися вони, коли "рідний по крові" син став перед батьком у ворожому таборі? Для прихильників "об'єднання" існує лише ідилія... Єднати, кажуть, усіх! — "і тих, що не помиляються, й тих що помиляються, гарячих і холодних, соціалістів і монархістів" (У.Самчук, "Нові Дні"), і, мабуть чесних з шахраями, ідейних з спекулянтами, борців — з героями чужих передпокоїв, патріотів з "репрезентантами"? — все-одно, хохол має чуле серце, мусить з усіма "чоломкатися" хоч би загинула справа, за яку мільйони лляли кров. І в ім'я цієї любові відмовляються від всіх актів, якими проголошено державність українську, просячи у "братів-москалів", щоб народові українському позволили ще раз висловитися — чи хоче бути вільним, чи лишитися у братньому ярмі... "Право самовизначення"! "Демократичне" голосування картками, багатолітній плебісцит крови — соціалістам і демократам не старчить! А стежка від чернових і абрамовичів веде до Марголіна. А Марголін (дивись його американську книжку!) — противник української незалежності і зв’язків з більшовицьким посольством... От куди заводить об'єднавча дурійка.
Ще приклад: "Укр. Самостійник" (12. XI.м.р.) плямує офіціоз УРДП за те, що смерть командира УПА зробив "об'єктом глузування", називає це "національним злочином", який ставить газету УРДП в один ряд з комуністичною пресою, — "перестає вважати цю газету українською"... В тому ж числі "Укр. Самостійника" — лист Полтави до члена лівого відламу тієї ж партії УРДП, Бабенка, з "привітом" і "побажанням найкращих успіхів в праці". В якій? В праці глузування з УПА? В праці "національного злочину"?
Емігрантські партії через свої "еволюції", "дозрівання" й "тактичні міркування", — так добре забули про будь-які принципи, що уявити собі не можуть, що всередині суспільства — особливо в наш час — може йти світоглядна боротьба. Як для баби Палажки і Параски, будь-яка така боротьба є для них "сварка", гризня" за дурницю, щось як за гусака у Гоголя. Знають лише своє загумінкове нагадування, нічим благання високодостойного п. Федя Юшки з "Мітли": "тримайтисі всі разом, ни гризітсі зі собов тай ни сварітсі, кухані силепки!"
Тим часом для об'єднання нації в одній ідеї і в єдиному чині, не вистачить об'єднання селепків. Коли на еміграції, в партіях і організаціях, є замасковані приятелі Кремля, або політичні спекулянти, яким дорога не Україна, а її "репрезентування", щоб отримати для себе "великі і багаті милості" від сильних світу цього, — то не до співпраці їх кликати, не об'єднуватися й "чоломкатися" з ними треба, а викидати за борт політичного життя.
Не будуть об'єднуючим магнітом люди, які є трохи соціалісти, трохи націоналісти, трохи матеріалісти, трохи ідеалісти, трохи самостійники, трохи "уніоністи", які біжать вперед чи назад, але завжди за возом чергового тріумфатора, принципіальні двоєдушники, вороги аксіом і незбитих правд. Відкидаючи націоналізм, відкидаючи потребу однієї доктрини, вони створюють порожнечу, в яку й вдираються ворожі доктрини комунізму. Може не всі з них знають, що це якраз і є ціллю Москви, бо ніщо так не деморалізує рух, як хитання його ідеології; як брак чіткого, аксіоматичного "вірую"; засадничо негативного ставлення до всієї ідеології ворога.
Як то знаємо з прикладу Азії — Кремль охоче лишає націям, засудженим ним на проковтнення — їх націоналізм, лише звернутий проти Заходу і отруєний марксистською й безбожницькою отрутою. Партія, яка цю отруту, без спротиву, прийме, є черговою жертвою СССР.
Об'єднаний балаган ми бачимо у Франції. Він лише до кінця винищує життєві сили нації. Не тудою йде визвольний шлях воюючої України. На її чолі повинен стояти провід, який по-перше має одну, аксіоматичну, ясну свою Правду, свою національну ідею, не зліпок ідейок "з чужого поля", відповідно до даної кон'юнктури, ідейок, проти яких кривавилася воююча Україна 1917-21рр., кривавиться й досі; по-друге, ця ідея мусить проголосити війну всякому марксизмові, соціалізмові і комунізмові; не лише совєтському режимові, але й Росії; проголосити безпощадну війну диявольській науці матеріалізму; по-третє, боротися не за "реальну, сучасну" Україну профанованих церков, московських колхозних кошар, і шамансько-суздальської "культури", а за Україну історично традиційну, запхану завойовником під землю, в могили; по-четверте, ця ідея мусить валити всі чужинецькі ідоли в Україні, не поклонятися якійсь їх частині, передній чи задній, горішній чи долішній; по-пяте, ця ідея мусить бути натхненна фанатичною вірою в єдиноспасенність тієї Правди нашого життя, яку виголошував Шевченко, яку боронили хмельничани, воїни Ігоря, за яку вмирали сотні тисяч від 1917 року до нині, за Правду, якої символом є знак Хреста. Бо війна, яка точиться в середині білої раси — це не війна між комунізмом та ідеями соціалізму чи демократії. Це війна між силами диявола — і християнства. Двоєдушникам не встояти в цій боротьбі. Вести її можуть лиш об'єднані, рідні собі духом, ментальні нащадки суворих постатей, яскраво змальовані в велетнях нашої давнини — у Шевченка, у Гоголя, у Стороженка. Тільки вони!
Ті суворі постаті вже воскресли в Україні знов. Вони мусять знайти рідний їх духові провід. Інакше вони або програють війну, як її програв німецький націонал-соціалізм, або, вигравши війну, програють мир, як його програла демократія після 1945 року.
Шлях в провалля!
Січень - березень 1951
2008/08/17
ГНИЛЬ — ВСЕРЕДИНІ
Одна з найбільших брехень нашого забріханого світу є та, що існують суверенні народи, які самі собою правлять. Є суверенні держави, але ніколи в них не править народ, маса. Так чи сяк, але завжди від імені того народу править правляча верства, певна зорганізована меншість. Народ працює, бавиться і множиться, тоді як військо маршує і б'ється. Але першу, важливішу, керівну роль грають: в армії мак-артури і фоши, а в правлінні державою — пітти, лінкольни, хмельницькі і мазепи.
Десятки літ я намагався звернути увагу земляків на першорядне значіння правлячої верстви для нації в низці статей, брошур і книжок; і переконався, що для земляків ця проблема просто не існує. Я наводив приклади давніх і нових провідних класів, які, розкладаючись морально, кидали свою націю в хаос руїни, — це їх також мало цікавило. Покликався я на великих мислителів, які розглядали цю проблему: на Платона, британця Едмунда Берка, Тена, іспанця Ортегу-І-Ґассета, нарешті на староукраїнських авторів, також на Шевченка і Котляревського, на Лесю Українку, — але все це було метанням гороху об стіну. Котляревський був для них "віршун-смішака" і автор "Наталки Полтавки", Шевченко — тим, який проливав сльози над "недолею кріпаків", а Леся Українка — такою ж далекою й незрозумілою землякам, як й Кассандра троянцям.
Зі всієї проблематики провідної верстви, моїх земляків цікавили лише такі речі як об'єднання, блоки, способи партійного представництва, ради, наради, з'їзди і конференції та "займання становища"... В голову їм не приходило, що пусті всі ці речі там, де не поставлено рубом питання: з кого має складатися провідна верства, з кого-будь, чи з людей характеру, засад, честі, ідеї? З політиканів, чи з політиків? З людей-героїв, чи зі спеців з політичного крутійства? З державних мужів, чи з гангстерів? З людей совісних, чи безсовісних? Чесних, чи підкупних? Відважних, чи трусів, мудрих, чи претензійних дурнів? З людей, для яких Бог, їх особиста честь і їх нація — є речі святі, — чи з людей, для яких Бог і честь не існують, а нація — дійна корова?
Відповідь на ці питання є першорядної ваги. Від того яка на це питання, в практиці життя, дається відповідь, залежить доля народів.
В якійсь статті на цю тему, прочитав я про два випадки з життя Авраама Лінкольна. Будучи хлопцем, служкою в одній крамниці, він спостеріг, що помилково недодав одній старій бабусі 6 центів. Кілька кварталів біг він за нею, щоб виправити "невольний гріх", за який його мучила совість. Чи подібний випадок можливий в наші безсовісні часи? Якщо б тепер хтось біг за клієнткою, то хіба лише у випадку, коли б передав їй кілька центів.
Другий випадок: Під час громадянської війни, деякі приятелі Лінкольна запропонували йому проект миру, який Лінкольн уважав шкідливим. Йому казали, що коли він того проекту не прийме, то втратить багато друзів. Лінкольн відповів: "Хоч би й всіх, аби не втратив найбільшого друга — в моїх грудях — моєї совісті". Тільки люди подібного формату здатні будувати нові, а не розвалювати існуючі держави. Якби в наші часи знайшовся такий державний муж, його напевно назвали б вархолом, руїнником і ворогом демократії. В наш вік такого політика не зрозуміли б. Скоріше зрозуміли б такого, який — в своїх вчинках — слухає не голос совісті, не голос Бога в своєму серці, а наказ якоїсь тайної мафії.
Погляньте на портрет Лінкольна: суворо-поважний весь, велика внутрішня моральна й духовна напруга, почуття великої відповідальності перед своєю совістю і своєю батьківщиною. Подібне ж напружене психологічне "Я" дивиться на нас з портретів Пітта, Джозефа Чемберлена, Клемансо, Вашингтона.
Коли ж глянете на фотографії багатьох політиків сучасності, розрадуваних і усміхнених, — маєте вражіння, що перед вами циркові "артисти", кіношні "зірки" або балерини.
Коли в політиці на перше місце вибиваються інтереси тієї чи іншої кліки або мафії, чи бажання підлещуванням придбати собі більшість виборчих голосів, — тоді на другий план сходять якості моральні, поняття честі, совісти, престижу, твердості характеру, відповідальності перед батьківщиною і т. п.
Коли ці моральні прикмети перестають бути першою вимогою для політика, — тоді наступають ті тривожні симптоми, про які недавно говорив колишній президент Герберт Гувер в Де-Мойні. Він говорив про небезпечне поширення пістряка інтелектуальної нечесності в прилюдному житті; він ствердив, що "наша найбільша небезпека — це небезпека самогубства, яке можемо довершити, відкрито потураючи злу, цинічно відносячись до безчесності". Оці лиха не раз в історії спричинювали воєнні поразки. Стурбований виявами нечесності "на високих місцях", Гувер закликає націю повернути до стародавніх чеснот, не допустити занепаду поняття честі та патріотизму. Треба повернутися до віри, до релігії, до безкорисності і правди в громадському житті, до чесної поведінки на високих постах, до патріотизму.
Не є завданням цієї статті займатися критикою американської політики, чи європейських держав. У всіх перед очима приклади, які уяскравлюють твердження Гувера. Такий пройдисвіт Розе (з афери Гузенка), якого вибирали до парламенту і якого "за добру поведінку" хочуть достроково випустити з в'язниці, куди його послали (замість на шибеницю)... Такий зрадник і московський наймит як Фукс, — який знаходить своїх оборонців навіть в некомуністичній пресі і за призначення його на високу посаду — волос з голови не падає у тих, які його призначали... Низка статей в некомуністичній (демократичній) пресі, які цинічно нападають на рішення американського генштабу, домовитися з Іспанією заради спільної оборони проти Москви. Відкриття у приміщенні "Об'єднаних Націй" бару для делегатів і — небажання відкрити кімнату для молитви, про що повідомив світ симпатик СССР — Тріґве Лі... Припадання до ніг перед комуністичним диктатором і гонителем церкви Тітом... Захоплення товариства "друзів" СССР-ом і "свободою релігії" в царстві Сатани... Афери Гаррі Ґросса і ті, що відкрила Комісія Кефовера... І маса подібних фактів, все це свідчить, що симптоми, на які вказував Герберт Гувер — справді грізні. Всі ці факти висувають у всьому світі пекучу проблему — проблему оздоровлення еліти сучасної спільноти, оздоровлення морального, без чого суспільство засуджене на загибель.
Не думаю займатися тут моралізаторством чеснотливого міщуха: — "Не пий, не танцюй, не гуляй!" Мені йдеться про характерність, чесність, безкорисність, ідейність людей провідної верстви, в тому сенсі, в якому говорив про це Г.Гувер. А в цій статті мені йдеться про подібні ж ознаки в українському житті. Не важливі особи й імена. Важливі симптоми. Коли перерахую деякі з них — за час від 1917 р. — не тяжко буде відповісти на питання, чи не позначались ці самі тривожні симптоми, про які згадує Гувер, — і у "верхівці" нашої нації?
О.Сервюк, один з тих, що від імені України підписав Берестейській мир, демаскуючи в промові імперіалістичну політику Леніна й Троцького. За кілька років після того стає московсько-більшовицьким агентом в Італії, потім у Франції; нарешті на Закарпатті й у Берліні, під час другої світової війни, де був одночасно агентом Міністерства Сходу і Генштабу, який, остаточно, його "зліквідував". І мимо того — був до самого кінця — "персоною ґрата" серед багатьох українських соціалістів і "демократів"... Чи з людьми такого "стажу" будуються держави? Голубович, прем'єр (соціаліст) УНРеспубліки, який 1918р. перед німецьким судом — плаче як дитина... Другий берестейській делегат, радник одного з українських посольств в 1919-20 рр. — теж хутко повертає, щоб служити Москві... Посол Української Республіки, Марголін, — який по урядах Західної Європи в 1919-21 рр. агітує проти незалежності України і за відновлення "єдиної і неділимої" тюрми народів.
Чи здорова, чи зігнила та "провідна верства", серед якої такі речі діються?
Два брати, один — видатна постать в стрілецтві, другий — секретар Директорії. В 1922 р. — вже на службі у більшовиків... Передвоєнні часи в Галичині: Михайло Рудницький, редактор "Діла", і водночас співробітник більшовицьких "Нових Шляхів". Так само Ф.Федорців.
Інші, що торували стежку більшовикам в Галичину: Петро Франко, Кирило Студинський — голова Наукового Товариства ім. Шевченка. О.Назарук, знаний редактор у Львові, який удавав з себе католика, а одночасно виступав проти Митрополита А.Шептицького, нападав на Шевченка, як на "безбожника", ганьбив "степову голоту" – січовиків і вихваляв в своєму органі, московських катів — Петра і Катерину. Вже після його смерті, його співредактор (який завжди був в опозиції до нього, П. Мох) в одному католицькому журналі демаскував його, що нічого він не дозволяв писати проти масонерії і що його сталим дорадником був український жид, знаний більшовик Розенберґ... Чи з такими характерами відроджуються нації? Демократичні і радикал-соціалістичні партії, які після віддачі Гітлером Галичини москалям, заявляють про готовність "лояльної співпраці"... Чим вони відрізнялися від москвофілів часів першої війни? І чи з такою "елітою" відроджуються нації?
Пригадую головного ідеолога галицько-української соціал-демократії. В одній американській газеті він писав, що коли для тріумфу соціалізму треба українцям відректися від своєї мови, — він готов це зробити... Тичина і Рильський відреклися від своєї душі. Поминемо вже лідерів двох головних соціалістичних партій (1917-19), один — голова першого парламенту України, другий, кількаразовий прем'єр, обидва невимушено покаялися перед більшовицьким займанцем, відреклися від тризуба і блакитно-жовтого прапору... За це стали тепер недоторканими взірцями патріотизму для всіх звеличників "сучасної України".
Чи з тими звеличниками і тими поклонниками чужих ідолів будуються свої храми і свої вівтарі?
В той час, коли цілий світ думає про "щастя і добробут" тупого матеріалізму; коли цілий світ тремтить перед новим Чінгіз-Ханом, Україна кидає йому виклик. Нарешті відроджується на ній дух предків, які ні перед ким, як лише перед Богом, не ставали на коліна. І в цей час цілі партії, групи, не більшовицькі, а українські — всіма силами і всією жовчю вічного раба намагаються той дух знеславити, замовчати; принизити тих, які пішли за наказом Шевченка — "рвати кайдани" і "скроплювати землю вражою, злою кров'ю". А серед тих "дядьків отечества чужого" — знаходимо й знаного, нарешті здемаскованого, "репрезентанта" однієї великої української організації — який "представляв" Україну в ліберально-масонському Інтернаціоналі, а перед тим робив доноси на часописи, які в його "парохії" в Європі пропагували ідеї і чин УПА. І з такими "репрезентантами" роблять "об'єднання", роками толерують їх на чолі поважних установ!
Підтюпцем за цими політичними "репрезентантами" марширують літературні швейки, які пропагують заповіді винниченківщини, заповіді розгнузданого сексуалізму і комунізму, висміюючи все сильне, характерне, героїчне в нашому минулому і в сучасному, — зиркаючи запобігливо на всі боки, щоб як пес бігти на оклик пана: "Яремо, герш ту, хамів сину!"
Граф Олексій Толстой (не сучасний підбрехач більшовизму) — написав був жорстоку сатиру на Московщину; як то суздальсько-московські князі, "наглотавшись татарщини всласть", назвали себе Руссю, вибравши собі хана, якого прозвали царем. А з його підданих глузує: "І будєт он спіни вам біть батогом, А ви ему — стукать об землю чолом". От цим стуканням займається багато хто із представників західного світу, і — наші, чи то просто йдучи з поклоном в квартиру червоної орди — до Кремля, чи під маскою "сучасної України", вливаючи непомітно в душі читачів краплю за краплею, отруту безбожництва й московської отарності (колхозства-общини).
Українська емігрантська інтелігентська верхівка заражена гнилизною. Ніякими об'єднаннями з гниллю України не створити. Так не твориться й провідна верства нації. До неї можуть належати тільки люди віри, характеру й волі, — не замасковані перевертні і не хитрі Паньки.
Провідна верства вимагає від своїх великої сили духу, сили моральної, сили тих, що борються за правду Христа. Не місце в проводі нації крутіям, юдам і фарисеям. Як за Хмельниччини — мусить постати така нова сила й вона лише дасть раду і з зовнішнім напасникам і залізною мітлою вимете з України киселів, барабашів та вишневецьких.
Проблема моральної сили і суворого добору членів провідної верстви — це та, яку товчу — без жодного наслідку — "любезним землякам" десятки літ. Може тепер, коли про цю саму проблему нарешті почали говорити й на Заході (Г. Гувер) — ці "любезні земляки" звернуть на неї увагу. Бо звикли прислухатися до голосу чужого пана.
Липень-вересень 1951
Десятки літ я намагався звернути увагу земляків на першорядне значіння правлячої верстви для нації в низці статей, брошур і книжок; і переконався, що для земляків ця проблема просто не існує. Я наводив приклади давніх і нових провідних класів, які, розкладаючись морально, кидали свою націю в хаос руїни, — це їх також мало цікавило. Покликався я на великих мислителів, які розглядали цю проблему: на Платона, британця Едмунда Берка, Тена, іспанця Ортегу-І-Ґассета, нарешті на староукраїнських авторів, також на Шевченка і Котляревського, на Лесю Українку, — але все це було метанням гороху об стіну. Котляревський був для них "віршун-смішака" і автор "Наталки Полтавки", Шевченко — тим, який проливав сльози над "недолею кріпаків", а Леся Українка — такою ж далекою й незрозумілою землякам, як й Кассандра троянцям.
Зі всієї проблематики провідної верстви, моїх земляків цікавили лише такі речі як об'єднання, блоки, способи партійного представництва, ради, наради, з'їзди і конференції та "займання становища"... В голову їм не приходило, що пусті всі ці речі там, де не поставлено рубом питання: з кого має складатися провідна верства, з кого-будь, чи з людей характеру, засад, честі, ідеї? З політиканів, чи з політиків? З людей-героїв, чи зі спеців з політичного крутійства? З державних мужів, чи з гангстерів? З людей совісних, чи безсовісних? Чесних, чи підкупних? Відважних, чи трусів, мудрих, чи претензійних дурнів? З людей, для яких Бог, їх особиста честь і їх нація — є речі святі, — чи з людей, для яких Бог і честь не існують, а нація — дійна корова?
Відповідь на ці питання є першорядної ваги. Від того яка на це питання, в практиці життя, дається відповідь, залежить доля народів.
В якійсь статті на цю тему, прочитав я про два випадки з життя Авраама Лінкольна. Будучи хлопцем, служкою в одній крамниці, він спостеріг, що помилково недодав одній старій бабусі 6 центів. Кілька кварталів біг він за нею, щоб виправити "невольний гріх", за який його мучила совість. Чи подібний випадок можливий в наші безсовісні часи? Якщо б тепер хтось біг за клієнткою, то хіба лише у випадку, коли б передав їй кілька центів.
Другий випадок: Під час громадянської війни, деякі приятелі Лінкольна запропонували йому проект миру, який Лінкольн уважав шкідливим. Йому казали, що коли він того проекту не прийме, то втратить багато друзів. Лінкольн відповів: "Хоч би й всіх, аби не втратив найбільшого друга — в моїх грудях — моєї совісті". Тільки люди подібного формату здатні будувати нові, а не розвалювати існуючі держави. Якби в наші часи знайшовся такий державний муж, його напевно назвали б вархолом, руїнником і ворогом демократії. В наш вік такого політика не зрозуміли б. Скоріше зрозуміли б такого, який — в своїх вчинках — слухає не голос совісті, не голос Бога в своєму серці, а наказ якоїсь тайної мафії.
Погляньте на портрет Лінкольна: суворо-поважний весь, велика внутрішня моральна й духовна напруга, почуття великої відповідальності перед своєю совістю і своєю батьківщиною. Подібне ж напружене психологічне "Я" дивиться на нас з портретів Пітта, Джозефа Чемберлена, Клемансо, Вашингтона.
Коли ж глянете на фотографії багатьох політиків сучасності, розрадуваних і усміхнених, — маєте вражіння, що перед вами циркові "артисти", кіношні "зірки" або балерини.
Коли в політиці на перше місце вибиваються інтереси тієї чи іншої кліки або мафії, чи бажання підлещуванням придбати собі більшість виборчих голосів, — тоді на другий план сходять якості моральні, поняття честі, совісти, престижу, твердості характеру, відповідальності перед батьківщиною і т. п.
Коли ці моральні прикмети перестають бути першою вимогою для політика, — тоді наступають ті тривожні симптоми, про які недавно говорив колишній президент Герберт Гувер в Де-Мойні. Він говорив про небезпечне поширення пістряка інтелектуальної нечесності в прилюдному житті; він ствердив, що "наша найбільша небезпека — це небезпека самогубства, яке можемо довершити, відкрито потураючи злу, цинічно відносячись до безчесності". Оці лиха не раз в історії спричинювали воєнні поразки. Стурбований виявами нечесності "на високих місцях", Гувер закликає націю повернути до стародавніх чеснот, не допустити занепаду поняття честі та патріотизму. Треба повернутися до віри, до релігії, до безкорисності і правди в громадському житті, до чесної поведінки на високих постах, до патріотизму.
Не є завданням цієї статті займатися критикою американської політики, чи європейських держав. У всіх перед очима приклади, які уяскравлюють твердження Гувера. Такий пройдисвіт Розе (з афери Гузенка), якого вибирали до парламенту і якого "за добру поведінку" хочуть достроково випустити з в'язниці, куди його послали (замість на шибеницю)... Такий зрадник і московський наймит як Фукс, — який знаходить своїх оборонців навіть в некомуністичній пресі і за призначення його на високу посаду — волос з голови не падає у тих, які його призначали... Низка статей в некомуністичній (демократичній) пресі, які цинічно нападають на рішення американського генштабу, домовитися з Іспанією заради спільної оборони проти Москви. Відкриття у приміщенні "Об'єднаних Націй" бару для делегатів і — небажання відкрити кімнату для молитви, про що повідомив світ симпатик СССР — Тріґве Лі... Припадання до ніг перед комуністичним диктатором і гонителем церкви Тітом... Захоплення товариства "друзів" СССР-ом і "свободою релігії" в царстві Сатани... Афери Гаррі Ґросса і ті, що відкрила Комісія Кефовера... І маса подібних фактів, все це свідчить, що симптоми, на які вказував Герберт Гувер — справді грізні. Всі ці факти висувають у всьому світі пекучу проблему — проблему оздоровлення еліти сучасної спільноти, оздоровлення морального, без чого суспільство засуджене на загибель.
Не думаю займатися тут моралізаторством чеснотливого міщуха: — "Не пий, не танцюй, не гуляй!" Мені йдеться про характерність, чесність, безкорисність, ідейність людей провідної верстви, в тому сенсі, в якому говорив про це Г.Гувер. А в цій статті мені йдеться про подібні ж ознаки в українському житті. Не важливі особи й імена. Важливі симптоми. Коли перерахую деякі з них — за час від 1917 р. — не тяжко буде відповісти на питання, чи не позначались ці самі тривожні симптоми, про які згадує Гувер, — і у "верхівці" нашої нації?
О.Сервюк, один з тих, що від імені України підписав Берестейській мир, демаскуючи в промові імперіалістичну політику Леніна й Троцького. За кілька років після того стає московсько-більшовицьким агентом в Італії, потім у Франції; нарешті на Закарпатті й у Берліні, під час другої світової війни, де був одночасно агентом Міністерства Сходу і Генштабу, який, остаточно, його "зліквідував". І мимо того — був до самого кінця — "персоною ґрата" серед багатьох українських соціалістів і "демократів"... Чи з людьми такого "стажу" будуються держави? Голубович, прем'єр (соціаліст) УНРеспубліки, який 1918р. перед німецьким судом — плаче як дитина... Другий берестейській делегат, радник одного з українських посольств в 1919-20 рр. — теж хутко повертає, щоб служити Москві... Посол Української Республіки, Марголін, — який по урядах Західної Європи в 1919-21 рр. агітує проти незалежності України і за відновлення "єдиної і неділимої" тюрми народів.
Чи здорова, чи зігнила та "провідна верства", серед якої такі речі діються?
Два брати, один — видатна постать в стрілецтві, другий — секретар Директорії. В 1922 р. — вже на службі у більшовиків... Передвоєнні часи в Галичині: Михайло Рудницький, редактор "Діла", і водночас співробітник більшовицьких "Нових Шляхів". Так само Ф.Федорців.
Інші, що торували стежку більшовикам в Галичину: Петро Франко, Кирило Студинський — голова Наукового Товариства ім. Шевченка. О.Назарук, знаний редактор у Львові, який удавав з себе католика, а одночасно виступав проти Митрополита А.Шептицького, нападав на Шевченка, як на "безбожника", ганьбив "степову голоту" – січовиків і вихваляв в своєму органі, московських катів — Петра і Катерину. Вже після його смерті, його співредактор (який завжди був в опозиції до нього, П. Мох) в одному католицькому журналі демаскував його, що нічого він не дозволяв писати проти масонерії і що його сталим дорадником був український жид, знаний більшовик Розенберґ... Чи з такими характерами відроджуються нації? Демократичні і радикал-соціалістичні партії, які після віддачі Гітлером Галичини москалям, заявляють про готовність "лояльної співпраці"... Чим вони відрізнялися від москвофілів часів першої війни? І чи з такою "елітою" відроджуються нації?
Пригадую головного ідеолога галицько-української соціал-демократії. В одній американській газеті він писав, що коли для тріумфу соціалізму треба українцям відректися від своєї мови, — він готов це зробити... Тичина і Рильський відреклися від своєї душі. Поминемо вже лідерів двох головних соціалістичних партій (1917-19), один — голова першого парламенту України, другий, кількаразовий прем'єр, обидва невимушено покаялися перед більшовицьким займанцем, відреклися від тризуба і блакитно-жовтого прапору... За це стали тепер недоторканими взірцями патріотизму для всіх звеличників "сучасної України".
Чи з тими звеличниками і тими поклонниками чужих ідолів будуються свої храми і свої вівтарі?
В той час, коли цілий світ думає про "щастя і добробут" тупого матеріалізму; коли цілий світ тремтить перед новим Чінгіз-Ханом, Україна кидає йому виклик. Нарешті відроджується на ній дух предків, які ні перед ким, як лише перед Богом, не ставали на коліна. І в цей час цілі партії, групи, не більшовицькі, а українські — всіма силами і всією жовчю вічного раба намагаються той дух знеславити, замовчати; принизити тих, які пішли за наказом Шевченка — "рвати кайдани" і "скроплювати землю вражою, злою кров'ю". А серед тих "дядьків отечества чужого" — знаходимо й знаного, нарешті здемаскованого, "репрезентанта" однієї великої української організації — який "представляв" Україну в ліберально-масонському Інтернаціоналі, а перед тим робив доноси на часописи, які в його "парохії" в Європі пропагували ідеї і чин УПА. І з такими "репрезентантами" роблять "об'єднання", роками толерують їх на чолі поважних установ!
Підтюпцем за цими політичними "репрезентантами" марширують літературні швейки, які пропагують заповіді винниченківщини, заповіді розгнузданого сексуалізму і комунізму, висміюючи все сильне, характерне, героїчне в нашому минулому і в сучасному, — зиркаючи запобігливо на всі боки, щоб як пес бігти на оклик пана: "Яремо, герш ту, хамів сину!"
Граф Олексій Толстой (не сучасний підбрехач більшовизму) — написав був жорстоку сатиру на Московщину; як то суздальсько-московські князі, "наглотавшись татарщини всласть", назвали себе Руссю, вибравши собі хана, якого прозвали царем. А з його підданих глузує: "І будєт он спіни вам біть батогом, А ви ему — стукать об землю чолом". От цим стуканням займається багато хто із представників західного світу, і — наші, чи то просто йдучи з поклоном в квартиру червоної орди — до Кремля, чи під маскою "сучасної України", вливаючи непомітно в душі читачів краплю за краплею, отруту безбожництва й московської отарності (колхозства-общини).
Українська емігрантська інтелігентська верхівка заражена гнилизною. Ніякими об'єднаннями з гниллю України не створити. Так не твориться й провідна верства нації. До неї можуть належати тільки люди віри, характеру й волі, — не замасковані перевертні і не хитрі Паньки.
Провідна верства вимагає від своїх великої сили духу, сили моральної, сили тих, що борються за правду Христа. Не місце в проводі нації крутіям, юдам і фарисеям. Як за Хмельниччини — мусить постати така нова сила й вона лише дасть раду і з зовнішнім напасникам і залізною мітлою вимете з України киселів, барабашів та вишневецьких.
Проблема моральної сили і суворого добору членів провідної верстви — це та, яку товчу — без жодного наслідку — "любезним землякам" десятки літ. Може тепер, коли про цю саму проблему нарешті почали говорити й на Заході (Г. Гувер) — ці "любезні земляки" звернуть на неї увагу. Бо звикли прислухатися до голосу чужого пана.
Липень-вересень 1951
Підписатися на:
Дописи (Atom)