Суть всієї політичної кризи наших днів — це криза провідної верстви.
Порівняйте постаті колишніх провідників і — теперішніх! Цілком іншу вдачу, іншу моральність, іншу духовну силу представляли собою Пітт, Кавур, Джозеф Чемберлен, Меттерніх, чи Клемансо, а іншу — Ерріо, Блюм, Шуман, Ласки й сотні інших, що видніють нині з газетних заголовків. Коли візьмемо Україну — недосяжними велетнями видадуться нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи, чи Полуботка, – в порівнянні з тими дрібненькими постатями, що очолювали Україну в часи Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють.
Нова провідна верства в країнах Європи, яку події висунули на гору після першої війни, відзначалася передусім браком візії, далекосяжної ідеї. І то якраз в добу, яка домагалася фундаментальних, відважних рішень, ясної і яскравої ідеї. Цьому всьому протиставляла нова "еліта" — гасло "муравлиної праці", буденної латанини, заміняючи політичну мудрість її сурогатом — крутійством.
Їх тактика була тактикою відкладання "на завтра" фундаментальних рішень, уникання неминучих конфліктів, замилювання очей на завтрашній день, страху широкого жесту. Була це у нас тактика "малороса", що був, як то кажуть, "хоч дурний та хитрий" (я сказав би: хоч хитрий, та дурний). Була це політика "злоби дня", підлещування до маси, політика демагогічного пацифізму, що закривав очі на неминучі конфлікти; такого ж соціалізму, який хотів будувати свою утопію хоч би ціною розгрому або поневолення своєї нації.
Наслідки правління таких "еліт" були катастрофічними — і в Європі, і в нас. У нас воно привело до пропаганди пацифізму — в переддень і під час затяжного збройного конфлікту з Московщиною, до гамування національного героїзму, таврованого як "шовінізм" і до затьмарення яскравої ідеї самостійності пропагандою нерозривності співжиття з "братнім по крові і духу народом російським", до морального та інтелектуального роззброєння нації і — остаточно до програшу боротьби, яка почалася в 1917 р. і яку еліта, проти власної волі і переконань була змушена вести, не маючи до неї ні запалу, ні бажання, ні ідеї.
30 років минуло від тих трагічних часів, але загальний тип тогочасних "національних провідників" залишився в нас далі той самий. Велику яскраву ідею вони висміюють як "вузьке доктринерство", героїзм — як "авантюризм" (коли не "бандитизм"), а найгіршого ґатунку угодовство вихвалюють як політичний "реалізм". Вижебрати маленьку й тихеньку Україну від сильних світу цього, або її видурити – було їх гаслом...
Психологію цієї просвітянської еліти дуже добре колись окреслив Ю.Липа, ще до того, як сам їй не піддався. В одній старій поезії писав він про "жебраків при дорозі о ялмужну просячих":
"Виведу націю я на роздороже,
Попхинькаю над нею,
Пограю на лірі —
Може подивуються такій гарячій вірі
Інші народи з моцею своєю.
Скажуть: — то учтива дитина, хороша,
Співає пісеньки, не бунтує,
Не стримить, щоб щось злого зробити.
Випадає похвалити ці діти
І державність дати.
— Хай нам світить надія,
Хоч би й без дати.
Лиш не треба, на Бога, не треба
Щоб вона повставала, вбивала!
…Ой, тяжко, брате,
Меча брати!
Якби так зробити війну без пожару!
Якби так зробити націю обережно, потихеньку,
Годувать її книжечками у затишнім курничку.
І вивести на світ готову, без боротьби,
Перехитривши всіх?
Ні, не сваритися.
Не гнівити дикість,
Тупоту і підсвинків з чужими агентами.
Ні, зробити всіх президентами."
Таке було "вірую" цієї "еліти"!
Повно було у нас такої еліти в 1917-20 роках на Україні, зокрема в 1922-39 в Галичині. Повно її і тепер: тих могікан соціалістичної винниченківщини і галицького "ундівства", як в Європі, так і в Америці, й Канаді. Це ж ті "жебраки" о "ялмужну просячії", ліплять свої "об'єднання" не із настановою на геройські українські сили, а зневагою до тих сил і надією на ласку "інших народів з моцею своєю". Це ж вони — як і перед війною — хочуть викинути з суспільства всі нежебрацькі елементи, які вірять в ідею і готові за неї боротись.
Та найжахливішою хворобою тієї "еліти" є навіть не та "ідеологія" жебраків придорожніх, але самий її склад, добір, освіта.
Розум, серце, мораль колишньої європейської (в тому і нашої старокиївської, й козацької) еліти формувався в спеціальних закладах, в Ітонах, Оксфордах, в Києво-Могилянській Академії. Дух і етика теперішньої "еліти" — не формуються ніде. На моральні якості, чи характерність її членів — модерній "еліті" наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, "гнучкошиєнки", люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. Повно було в такій "еліті" фарисеїв, інтриганів, чи "діячів", які за власну кишеню вважали партійну карнавку, або народний гріш, повно тих "хитрих та дурних" малоросів з породи "реалістів" і політичних полатайків...
Така "еліта" була шкідлива для своїх, а для ворога не страшна. Тих її членів, які були недотепні, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі трусливі легко було залякати. Тих, які були підлуваті — легко було купити. А полегшувалася та процедура тим, що така "еліта" не знала засади внутрішньої дисципліни і не зазнавала кари за злочини та "помилки" хоч жертвами тих "помилок падали сотні і тисячі наївно віруючих в ту "еліту" людей.
З тим всім треба скінчити! Провадити націю не сміють "жебраки при дорозі", або ті, кого Шевченко звав "донощиками і фарисеями". Підставою творення "еліти" мають бути — як у старовину — вимоги морального характеру. Чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди — можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу. Писав ще Константин Острозький: "Достойними — достойная созидатися і чесними — чесная совершатися обиче і через годних людей годния річи бувають справовані".
В доборі тих "чесних", "достойних і гідних" — є таємниця сили всякої організації.
Вересень 1948
2009/12/26
2009/02/14
ЗА ЯКУ УКРАЇНУ?
Боягузтво одних, глупота других і нікчемність третіх — приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися із злом, зло нападе на них. А коли після цієї катастрофи впаде царство диявола, коли на руїнах доведеться знову будувати життя, перед нами стане завдання, який зміст вложити в рамки нашої державності? Якою має бути нова Україна? Яку правду треба їй нести? Над цим питанням треба задумуватися вже тепер. Навіть у вигнанні — як це було і в роки війни в самій Україні — треба на це питання відповідати; особливо стикаючись з українцями із східних областей.
Націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не української дійсності, а тої, яку створила в Україні Москва. Українська дійсність, розбита в роках повстань і війни, спаплюжена бундючним займанцем, розбита, зранена, залишилася в душах мільйонів, що в серці своєму не прийняли московської "правди". Але на поверхні була власне та "правда" московська, яку — по волі чи по неволі — визнавали елементи стероризовані або перебіжчики. Цей факт збив з пантелику деяких західних націоналістів, які, несвідомо, підпали під впливи чужої, яку видавали за свою, правди. Що дивного? Коли навіть Ю.Липа ("Призначення нації") уважав колхози за вияв стародавньої української ментальності! Так сталося, що й ті самі колхози, цебто "ідеал" нової панщини, і більшовицьке безбожництво (у формі деякої релігійної індиферентності), і дух матеріалізму, і ідеї всяких "уній", і багато ще дечого, — вдерлося, як нібито елементи української ментальності — в деякі націоналістичні заяви і публікації. Аргументи були такі: більшовики тридцять літ зомбували по-своєму мозок нації, не можна тепер підходити до "східняків" із зовсім чужими їм ідеями, треба їх поступово до них готувати, не можна висувати програми, які різко протиставляли б більшовизмові зовсім протилежне; не можна все відкидати в сучасній дійсності в Україні тощо. Чи така "лінія" є правильною?
Маємо два жахливі приклади в історії, коли сила, яка порядкує в Україні підпала під вплив чужої дійсності в Україні, знехтувавши правдиву укриту в душах народу дійсність — і фатально за це відпокутувала. Останній приклад — це німці в Україні в роках 1941-44. Більшовицько-московська дійсність тодішня була зметена з поверхні війною, миттєво існувала лиш по інерції. А німці прийняли її за справжню дійсність, знехтувавши ту, іншу, буйну й сильну, яка хотіла вибухнути, передираючись нагло через зверхню шкарлупу, рвучи пута чужої, огидної дійсності. Масово кидали зброю українські вояки, не бажаючи боронити чужу імперію, чекаючи проголошення політичної незалежності їх країни. Але німці поставили ставку на "єдіну неділиму". Самочинно кинулися селяни ділити совхози й колхози, або чекали лиш дозволу, щоб почати це. Але німцям вигідніше (вони думали) було ту панщину залишити. Почалася широка повстанська акція в Україні, німці її обернули проти себе. Почався масове повернення до церкви і релігії, але німці ледве його толерували, проігнорувавши чинник велетенської ваги, що міг би відіграти дуже поважну роль в боротьбі з безбожницькою Москвою. Замість того, щоб поставити ставку на невидиму для них, але направду існуючу в народній душі, власну правду країни, до якої прийшли — німці поставили ставку на існуючу дійсність, на дійсність насаджену чужинцем, і самі викопали собі могилу в Україні. Стихія українська обернулася і проти них, і проти старого ворога.
Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демо-соціалістичної інтелігенції, якій після ліквідації царату в 1917 р, доля вложила в руки владу в Україні. Стихія національна вибухнула з нечуваною силою в той пам'ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії. Це виявилося на різних з'їздах — селянських, військових тощо, це виявилося пізніше в так званій "отаманії", яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-більшовицьких істориків, була грізною самостійницькою силою в Україні, що зробила даремною навіть експансію більшовиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани. Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров'ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було потреби. Не треба було і військовою силою виборювати свободу України, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати "фанатичної виключності", що не треба піддаватися почуттю ненависті до займанців; вчили, що "про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови"; що треба відкинути "демагогічне гасло самостійності"; що не можна робити революції "захватним, самочинним шляхом"; вони ніколи не думали, "що нам силою доведеться здобувати свої права". Демократи і соціалісти — за їх власними словами — "повірили відразу, без вагань" в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити "в організований спосіб, не викликаючи братовбивчої різні між українською і російською демократіями, без вибухів", без "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму". Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, вже на початках 1920-х рр., признавалися: "ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м'якотілістю допомогли створенню об'єктивних умов для соглашательства". Признавалися, що "ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм", вірили лише "в об'єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі".
Вони самі признавалися, що вірили лише в "механічний розвиток соціальних відносин, не маючи самі жагучого, відважного прагнення" знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять в Україну, щоб її знищити і собі підкорити.
Очевидно, що з такою психологією, "вихолощеною" від усіх мужських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка "матушки Росії", — ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйною пожежею вибухнула тоді в Україні. Хотіли ту пожежу гасити, але противник, з яким шукали "соглашательства", на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу. Очевидно, наслідки не могли бути блискучими, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціалістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого легеня: "убогий леґінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло й заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: "Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню". І впав леґінь зі страху на землю, з благанням: "Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я на ката не придався!" — "То Довбушем будеш" — обізвалось з-під могили, аж зжахнулися гори. — "Я, Довбушем?! Ніколи у світі", — відповів леґінь. — "Тож кобзарем мені будеш!" — гукнуло в третє з ями, наче грім. І став леґінь кобзарем". Революція зірвала віко з домовини України, з неї "загриміла й заторохкотіла" нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного. Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником — це значило, в думках мирного легеня — бути катом, або як тепер кажуть "хижаком"! Тоді доля залишила останню можливість — бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку. Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жодних "але" очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.
Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру в Україні, програв через те, що занадто по "соглашательски" рахувався з поверхневою дійсністю створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду. Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як поставив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон І, а потім його небіж, Луї-Наполеон. Демо-соціалістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму", коли найкращий момент був упущений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім виголошувати нашу прадавню правду, не входячи в жодні компроміси з більшовицькими "досягненнями", та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.
За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від будь-якої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланного загарбницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського та соціалістичного, який тепер прокладає собі тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістку, що ставить мир в рабстві понад все, лише за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставила б понад життя і добробут.
І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу — соціалізм, чи інша "кратія", а наша прадавня ідея, ідея нашої нації — ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великій битві, що гряде, виразно стануть на сторону християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріалізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жодного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявол Вельзевулом, і не нейтральні угодовці наслідуватимуть новий світ після потопу. З'єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна більшовизмові, ідея. Не за Україну тієї чи іншої "кратії", не за Україну, погній тієї чи іншої "вибраної нації", що під плащиком якоїсь "поступової" ідеї обсяде наш край сараною її визнавців. Лише за Україну стародавнього князівського Києва, Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка.
Ніхто інший, як Шевченко писав, що "коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нами буде? Вийде якийсь француз чи куций німець, а від типу, або сказати б, від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характерологічних прикмет, подібна просто до якогось кисіля, і то дуже несмачного кисіля"...
Так писав Шевченко, і ясно, що мав на увазі не традиції московської кошари, а великі традиції нашого козацького минулого — свобідної, войовничої та героїчної нації і свобідної людини в ній.
Один зі сталінських вірних писав колись, що "СССР це не тільки чотири літери, а чотири вогняних знаків", та що за ці знаки диявола, він кожної хвилини готовий взяти рушницю і піти вбивати. Цьому фанатизмові слуг диявола треба протиставити ще більший фанатизм, ще більший бойовий дух Христових воїнів, оборонців віри, нації проти варварів зі Сходу. Тепер, коли глупота, підлість і боязкість, здається, піднімають державу над усім світом, завдання України є в стократ тяжче як коли-небудь раніше. Його вона має виконати або загинути, бо закуштувавши свободи, вона вже до рабства не повернеться. На чолі цієї боротьби мають станути люди відповідні — не одурманені отрутою зі сходу, лише віруючі в місію України, які б величчю характеру дорівнювали величі доби, в якій живемо.
Стверджений в цій статті процес назрівання на еміграції нового "москвофільства" підтверджує українська таборова преса в Німеччині.
В "Українській Трибуні" читаємо, (2.12.48 р.), що теперішня українська молодь під совєтами за останні десять літ перед війною переходила процес занепаду національної свідомості і зростання совєтського патріотизму. З другої сторони стаття стверджує, що зустріч із "східняками" привела "до величезної зміни ідеологічних позицій наших "націоналістів"...
Оце я й ствердив лише: цей москвофільський дух, яким Москва, у формі совєтського патріотизму, заразила наше молоде покоління, деякі західні націоналісти взяли за український дух і змінили свої ідеологічні позиції.
Це нове "модерне москвофільство", з яким треба вести таку ж невблаганну боротьбу як з москвофільством, виплеканим в нашої інтелігенції царатом у другій половині 19-того століття до першої світової війни.
Березень 1949
Націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не української дійсності, а тої, яку створила в Україні Москва. Українська дійсність, розбита в роках повстань і війни, спаплюжена бундючним займанцем, розбита, зранена, залишилася в душах мільйонів, що в серці своєму не прийняли московської "правди". Але на поверхні була власне та "правда" московська, яку — по волі чи по неволі — визнавали елементи стероризовані або перебіжчики. Цей факт збив з пантелику деяких західних націоналістів, які, несвідомо, підпали під впливи чужої, яку видавали за свою, правди. Що дивного? Коли навіть Ю.Липа ("Призначення нації") уважав колхози за вияв стародавньої української ментальності! Так сталося, що й ті самі колхози, цебто "ідеал" нової панщини, і більшовицьке безбожництво (у формі деякої релігійної індиферентності), і дух матеріалізму, і ідеї всяких "уній", і багато ще дечого, — вдерлося, як нібито елементи української ментальності — в деякі націоналістичні заяви і публікації. Аргументи були такі: більшовики тридцять літ зомбували по-своєму мозок нації, не можна тепер підходити до "східняків" із зовсім чужими їм ідеями, треба їх поступово до них готувати, не можна висувати програми, які різко протиставляли б більшовизмові зовсім протилежне; не можна все відкидати в сучасній дійсності в Україні тощо. Чи така "лінія" є правильною?
Маємо два жахливі приклади в історії, коли сила, яка порядкує в Україні підпала під вплив чужої дійсності в Україні, знехтувавши правдиву укриту в душах народу дійсність — і фатально за це відпокутувала. Останній приклад — це німці в Україні в роках 1941-44. Більшовицько-московська дійсність тодішня була зметена з поверхні війною, миттєво існувала лиш по інерції. А німці прийняли її за справжню дійсність, знехтувавши ту, іншу, буйну й сильну, яка хотіла вибухнути, передираючись нагло через зверхню шкарлупу, рвучи пута чужої, огидної дійсності. Масово кидали зброю українські вояки, не бажаючи боронити чужу імперію, чекаючи проголошення політичної незалежності їх країни. Але німці поставили ставку на "єдіну неділиму". Самочинно кинулися селяни ділити совхози й колхози, або чекали лиш дозволу, щоб почати це. Але німцям вигідніше (вони думали) було ту панщину залишити. Почалася широка повстанська акція в Україні, німці її обернули проти себе. Почався масове повернення до церкви і релігії, але німці ледве його толерували, проігнорувавши чинник велетенської ваги, що міг би відіграти дуже поважну роль в боротьбі з безбожницькою Москвою. Замість того, щоб поставити ставку на невидиму для них, але направду існуючу в народній душі, власну правду країни, до якої прийшли — німці поставили ставку на існуючу дійсність, на дійсність насаджену чужинцем, і самі викопали собі могилу в Україні. Стихія українська обернулася і проти них, і проти старого ворога.
Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демо-соціалістичної інтелігенції, якій після ліквідації царату в 1917 р, доля вложила в руки владу в Україні. Стихія національна вибухнула з нечуваною силою в той пам'ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії. Це виявилося на різних з'їздах — селянських, військових тощо, це виявилося пізніше в так званій "отаманії", яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-більшовицьких істориків, була грізною самостійницькою силою в Україні, що зробила даремною навіть експансію більшовиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани. Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров'ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було потреби. Не треба було і військовою силою виборювати свободу України, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати "фанатичної виключності", що не треба піддаватися почуттю ненависті до займанців; вчили, що "про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови"; що треба відкинути "демагогічне гасло самостійності"; що не можна робити революції "захватним, самочинним шляхом"; вони ніколи не думали, "що нам силою доведеться здобувати свої права". Демократи і соціалісти — за їх власними словами — "повірили відразу, без вагань" в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити "в організований спосіб, не викликаючи братовбивчої різні між українською і російською демократіями, без вибухів", без "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму". Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, вже на початках 1920-х рр., признавалися: "ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м'якотілістю допомогли створенню об'єктивних умов для соглашательства". Признавалися, що "ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм", вірили лише "в об'єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі".
Вони самі признавалися, що вірили лише в "механічний розвиток соціальних відносин, не маючи самі жагучого, відважного прагнення" знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять в Україну, щоб її знищити і собі підкорити.
Очевидно, що з такою психологією, "вихолощеною" від усіх мужських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка "матушки Росії", — ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйною пожежею вибухнула тоді в Україні. Хотіли ту пожежу гасити, але противник, з яким шукали "соглашательства", на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу. Очевидно, наслідки не могли бути блискучими, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціалістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого легеня: "убогий леґінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло й заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: "Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню". І впав леґінь зі страху на землю, з благанням: "Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я на ката не придався!" — "То Довбушем будеш" — обізвалось з-під могили, аж зжахнулися гори. — "Я, Довбушем?! Ніколи у світі", — відповів леґінь. — "Тож кобзарем мені будеш!" — гукнуло в третє з ями, наче грім. І став леґінь кобзарем". Революція зірвала віко з домовини України, з неї "загриміла й заторохкотіла" нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного. Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником — це значило, в думках мирного легеня — бути катом, або як тепер кажуть "хижаком"! Тоді доля залишила останню можливість — бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку. Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жодних "але" очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.
Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру в Україні, програв через те, що занадто по "соглашательски" рахувався з поверхневою дійсністю створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду. Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як поставив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон І, а потім його небіж, Луї-Наполеон. Демо-соціалістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського "шовінізму", "мілітаризму" і "фанатизму", коли найкращий момент був упущений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім виголошувати нашу прадавню правду, не входячи в жодні компроміси з більшовицькими "досягненнями", та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.
За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від будь-якої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланного загарбницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського та соціалістичного, який тепер прокладає собі тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістку, що ставить мир в рабстві понад все, лише за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставила б понад життя і добробут.
І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу — соціалізм, чи інша "кратія", а наша прадавня ідея, ідея нашої нації — ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великій битві, що гряде, виразно стануть на сторону християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріалізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жодного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявол Вельзевулом, і не нейтральні угодовці наслідуватимуть новий світ після потопу. З'єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна більшовизмові, ідея. Не за Україну тієї чи іншої "кратії", не за Україну, погній тієї чи іншої "вибраної нації", що під плащиком якоїсь "поступової" ідеї обсяде наш край сараною її визнавців. Лише за Україну стародавнього князівського Києва, Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка.
Ніхто інший, як Шевченко писав, що "коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нами буде? Вийде якийсь француз чи куций німець, а від типу, або сказати б, від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характерологічних прикмет, подібна просто до якогось кисіля, і то дуже несмачного кисіля"...
Так писав Шевченко, і ясно, що мав на увазі не традиції московської кошари, а великі традиції нашого козацького минулого — свобідної, войовничої та героїчної нації і свобідної людини в ній.
Один зі сталінських вірних писав колись, що "СССР це не тільки чотири літери, а чотири вогняних знаків", та що за ці знаки диявола, він кожної хвилини готовий взяти рушницю і піти вбивати. Цьому фанатизмові слуг диявола треба протиставити ще більший фанатизм, ще більший бойовий дух Христових воїнів, оборонців віри, нації проти варварів зі Сходу. Тепер, коли глупота, підлість і боязкість, здається, піднімають державу над усім світом, завдання України є в стократ тяжче як коли-небудь раніше. Його вона має виконати або загинути, бо закуштувавши свободи, вона вже до рабства не повернеться. На чолі цієї боротьби мають станути люди відповідні — не одурманені отрутою зі сходу, лише віруючі в місію України, які б величчю характеру дорівнювали величі доби, в якій живемо.
Стверджений в цій статті процес назрівання на еміграції нового "москвофільства" підтверджує українська таборова преса в Німеччині.
В "Українській Трибуні" читаємо, (2.12.48 р.), що теперішня українська молодь під совєтами за останні десять літ перед війною переходила процес занепаду національної свідомості і зростання совєтського патріотизму. З другої сторони стаття стверджує, що зустріч із "східняками" привела "до величезної зміни ідеологічних позицій наших "націоналістів"...
Оце я й ствердив лише: цей москвофільський дух, яким Москва, у формі совєтського патріотизму, заразила наше молоде покоління, деякі західні націоналісти взяли за український дух і змінили свої ідеологічні позиції.
Це нове "модерне москвофільство", з яким треба вести таку ж невблаганну боротьбу як з москвофільством, виплеканим в нашої інтелігенції царатом у другій половині 19-того століття до першої світової війни.
Березень 1949
2009/01/02
ПРОТИ АНТИХРИСТА — ЗНАК ХРЕСТА
(Релігія і визвольний рух)
Питання про значення релігії для людської спільноти знову випливає на порядок денний. Занедбане, знехтуване в минулому столітті, воно стає — за останні десятиліття — кардинальною проблемою. Із подвійним завзяттям намагаються викорінити релігійне почуття в людських душах апостоли диявола (не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофічними подіями наших днів. Між цими таборами існує третій — індиферентний до справ релігії; є він і в нашому суспільстві. Для нього справа релігії, це приватна справа одиниці, а керуючі органи суспільства не мають нею перейматися. Чи слушна ця точка погляду? Питання, яке на тлі нестримного наступу воюючого безбожництва (не лише в Росії), набирає тривожного значення.
Перед мною дві заяви двох відповідальних органів української еміграції. Один — Декларація Української Національної Ради ("Укр. Трибуна" 25. 7. 1948). У цій програмі йдеться про те, чого хоче ця Рада осягнути у вільній Україні; що вона там обіцяє завести замість московсько-більшовицької деспотії. Є в цій програмі про "демократичні громадські вольності", про "трудову власність", про "вільну працю" та її "законну охорону", про "найвищий добробут працюючих", про "розвиток духовної культури", про "рівноправність громадян" незалежно від релігійної приналежності тощо. Є про все, але нема про релігію. Другий документ, це націоналістична програма із серпня 1943 року. В ухваленій програмі є про передачу всієї землі "у власність народу", про конфіскацію монастирських і церковних земель, про "рівноправність жінок", про "додаткову платню на виховання неповнолітніх дітей", про музеї, кінотеатри для народу, про дитячі яслі, садки, санаторії, табори відпочинку й інше. А про релігію?
Про неї є дещо, а саме, про свободу культів, віри і світогляду, про відокремлення церкви від держави; є в постановах ще — "проти офіційного накидання суспільству світоглядних доктрин і догм, що може бути розцінене як заборона обов'язкового навчання релігії в школах".
З тих двох заяв, програм в справі релігійній, які є копією звичайних західноєвропейських "прогресивно"-соціалістичних програм в цій справі виходить — що держава має займатися виключно тілесними та інтелектуальними потребами нації чи одиниці, не потребами душі; має кріпити тіло і розум, не душу і мораль. З тих заяв не видно, що майбутня українська держава є державою народу зі старою християнською культурою, не видно бажання направити сатанинську руйнуючу роботу більшовизму, який силоміць насадив безбожництво в Україні. Віддаючи данину "духові часу", держава – в обох заявах – привласнює собі величезні права, дріб'язкову опіку над одиницею, але лиш там, де йде, повторюю, про її інтелектуальний чи тілесний розвиток, а не про душевний і моральний. Про музеї, кіно, певно і радіо — держава хоче дбати, а релігія, це приватна справа. Мусить бути розвинений спорт, мусить бути обов'язкове навчання геометрії, техніки, але не релігії. Це державі байдуже, це справа приватна.
Обидві програми мають бути програмами антибільшовицьких рухів. Чи дійсно в стані вони бути стягом, під який збираються антикомуністичні сили? Чи цей стяг зможе обійтися без знаку хреста, цього символу нашої цивілізації?
Більшовизм — нарешті, до цього вже починають додумуватися і на Заході, це є не програма, "це віра". Недоречно думати, що причини, які рухали більшовицьку революцію є економічними; так само недоречно, як думати, що економічними були причини французької революції 1789 р. Тоді на чолі революційного руху стали аристократи і вища буржуазія — не трибуни з народу. Тепер, як перед 1917 р. в Росії, більшовизмом в Європі заражена передусім інтелігенція. Більшовизм виріс в Росії на поважну силу при Миколі ІІ-му, в часи — порівнюючи — великої економічної скрути. А у Франції — в часі між двома війнами, коли політичний престиж переможної 3-ої республіки та її економічний добробут стояли на недосяжній височині. В обох випадках — більшовизм, це була духовна пошесть, це була "віра".
Достоєвський, який за сімдесят років перед приходом більшовизму мав його видиво, і який з точністю до кількох літ передбачив навіть дату перемоги сатанинської доктрини, писав про неї: "цей злий дух несе з собою пристрасну віру, нову лжехристову віру", потім вже, свої, окремі, які з тої віри випливають засади устрою суспільного. Католицький письменник о. А. Ансель з Прадо, писав, що комунізм несе з собою "фанатичну душу, дух самопожертви, пристрасну, не раз аскетичну душу, скуту дисципліною". Чи цій вірі вистачить протиставити якусь програму? Ні, їй треба протиставити таку віру, яка б запалила вірних ще більшим фанатизмом, ще більшим духом аскези і саможертви, ще більшим бойовим духом і ще більшою пристрастю. Тим більше, що більшовизм іде походом не проти капіталізму — дитини щойно 19-го століття, не проти буржуазної демократії, він має на меті знести з лиця землі самі основи нашої цивілізації, закладені тисячу років тому – родину, власність, людину, створену по образу Творця, її індивідуальність, цілу, основану на науці Христа, систему відносин людини до себе, до ближнього і до Бога. Чи з цими "дітьми Сатани" можна успішно боротись гаслами та принадами "свобідного голосування", забезпечення на старість, чи жіночої рівноправності? Чи можна боротися програмками, списаними з марксистських взірців, лише пофарбованих не на червоне, а на рожеве, з обіцянками різних "благ", хоч би їх і обіцялося у "своїй державі"? Чи можна з більшовизмом боротися видивом минулої "чарівної України" через окуляри староемігрантського Санчо Панси, з насолодою описаним видивом колишніх "підвечірків і вечер аж до рана", з перечисленням "кабанців, телячих задків, солодких пундиків, коли то "всі їли і пили", а потім виставляли "По ревізії" і до дуру співали (В. Приходько в "Часі")?
Той самий Достоєвський писав: "чому дев'ять десятих москалів, в своїх мандрівках за кордоном, пристають до цих, лівих верств суспільства, які відкидають свою власну культуру? Чи не слід у цьому факті бачити російську душу, яка завжди була чужа європейській культурі? Я так і думаю. Європейці бачать в нас скіфів, варварів, що волочаться по Європі, тішачись, що знайшли щось, що можна б зруйнувати; які руйнують задля самої руйнації, як орди дикунів, як гуни, що вривалися в старий Рим, демолюючи Святе Місто, самі не маючи поняття, що за скарби культури вони при цьому нищили"... Зауваження, яке звучить в наші часи як візія. На жаль, з тою різницею, що тепер кількість цих "лівих верств" в Європі, які піддаються на більшовицьку пропаганду , значно збільшилася. Бо що представляє собою теперішній мегаполіс, сучасне місто-велетень? Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової "віри". В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В центр всього ставиться не Бог, а "людина", "вільна людина", відірвана від контакту з Творцем. Така людина є "вільна" в родині, а тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає "вільною" в державі й в суспільстві, а тому має багато "прав" і мало обов'язків перед спільнотою. Зрада рідного краю карається слабо, а пропагується вільно. До "вільної людини" підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, "культуру" (радіо і спорт) і мир за всяку ціну ("після нас хоч потоп!"). Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе ризик і жертву. Прищеплюється натомість концепція життя вигідного, рослинного, вегетативного, концепція, "капусти головатої" (Шевченка), де для людини ціллю життя є їжа, спокій і забава, плекання фізичної сторони людської істоти, плоті, гігієни, калорій, культ — помешкання, меблів, автомобілів, грошей...
Мегаполіс виходить з фальшивої матеріалістичної засади, що в здоровім тілі здорова душа. В дійсності, якраз зворотна засада є правдивою. Лише в здоровому дусі здорове тіло. Дух людини — є першопричиною її вчинків. Але чи в модерних велетнях-містах думають про плекання і скріплення духа, так як думають про плекання тіла атлета? Чи роблять дух сильним і відпорним до шкідливих і розкладаючих дух впливів, бодай так, як гартують тіло проти шкідливих фізичних впливів? Чи роблять душу людини відпорною до спокус і підступів? Чи навпаки, підпорядковану своїм егоїстичним інстинктам, що не раз спідлюють душу? Чи роблять дух міцним і витривалим у змаганні за життя, щоб ні невдачі його не зломили, ні успіхи не розледачіли? Чи виховують в пошані і любові до речей великих, до високого, шляхетного, героїчного, в погорді до дрібних "ідеалів" матеріалізованої "вільної людини"? Ні, місто-велетень, що занедбує культуру духу, женучись лише за матеріальними "благами" для одиниці і спільноти, не тільки робить з людини двоногу худобу, робить її розніженою, нездібною до спротиву, знеохочену до ризику і боротьби, нездібною горіти вогнем ентузіазму. Позбавленою віри в себе і мужських первнів, нездібною жертвувати сучасним і дочасним для майбутнього і вічного. Така людина і таке суспільство стоять безпорадно перед ордами нового Магомета, для якого є щось вище за життя, за добробут, за ідилію і за матеріальне "щастя", — а саме свідомість його місії, місії лжехриста.
Недавно про це говорив кардинал Спелман з нагоди нової жертви Москви — кардинала Міндсентія. На цьому останньому випадку, на чортівсько-нелюдському прикладі переслідування християн більшовиками в Румунії, на переслідуванні церкви і релігії в Україні, на свідомому винищуванні старокиївських церков — видно, що більшовизм бореться не за якусь там економічну чи політичну систему, він бореться за тріумф своєї віри, а тому нищить передусім віру, яку ми визнаємо з часів хрещення нашої країни більш як тисячу років тому. Москві йдеться про знищення, про деморалізацію духу нашої цивілізації, її понять про божеське походження людини, про її особисту гідність, незалежність її совісті, її поняття про особисту честь, про недоторкані заповіді її релігії, про примат духовного над тілесним, Божеського над людським. Більшовизмові ходить передусім про зламання духу християнської людини, щоби вона "падши поклонилася" дияволові; щоб зробити з неї людину отари, череди, масового "робота", моральну худобу, що знає лиш своє стійло, їжу та палицю чабана, щоб стала повільним знаряддям в руках апостолів Нечистого.
Боротися з цим зможе тільки людина, яка стрясе з себе ганебне шмаття матеріалізму, яка навернеться до тої прадавньої, нашої філософії життя, яка єдина дає міцність душі, силу духові і робить їх непереможними. Цією філософією є філософія християнська. Це є зброя, якою буде переможена навала зі Сходу, вона зробить непереможним меч у руках віруючої людини, вона врятує і нашу націю. Зміцнювати цей дух, а значить і відвести належну роль релігії в спільноті, буде річчю в сто разів кориснішою, ніж дбати про радіо, яслі, спорт і кіно...
Ні матеріалістичні ідоли сучасного мегаполіса, ні староеміґрантські видива Санчо Пансів про "телячі задки", ні програмки, списані з програмок соціалістичних ощасливлювачів людства, не зможуть служити зброєю проти червоного ісламу. Не є цією зброєю теж ні ідеалізація мирного щастя хлібороба, ні наївна адорація машини, Дніпрельстану й інших пірамід московських фараонів в Україні, які недотепні землячки беруть за нове слово нашого "прогресивного" віку. Вірі адораторів лже-христа мусить бути протиставлена віра, та, яка колись лягла в основу всього нашого національного світогляду, як моральна підвалина установ нашої національної спільноти, починаючи від родини і громади, а закінчуючи нацією і церквою. Віра, яка унапрямлювала всю структуру нашої цивілізації і культури — відношення до себе, до ближніх, до Бога, до матерії і до диявола.
Коли б цей давній дух християнської культури був живий в нашій провідній верстві — не схиляла б вона голову перед ідолом утопії матеріального добробуту, не мріяла б видивами їжі і питва, не била б поклони перед — хоч б й "прогресивними" божками варварів, не робила б компромісів між своєю великою Правдою і дрібними лжеправдами визнавців мамони. Коли б у нашій провідній верстві горіла та давня, вічно нова, віра, знала б вона, що є щось вище від "фізичного збереження нації" і від шельменкшського "гуманізму", і від припадання до ніг перед "малою людиною", а це щось – це власна, і нації, честь і Божа справедливість. Коли б наша провідна верства горіла тою вірою, не називали б в нас принизливим ім'ям "фанатизму" і "нетолеранції" велику любов до свого ідеалу і непримиренність по відношенню до зла. Тоді б нація жила концепцією життя героїчного, не вегетативного, ідеєю віри, боротьби, примату ідеалу над матерією, Бога над мамоною.
Така провідна верства, не безбожницька, або релігійно байдужа, — знала б, що основним двигуном всіх великих рухів, основою всіх суспільних установ, гарантією сили і тривалості суспільства, нації не є матерія, не "прогресивні" програми, не танки і атомні бомби, а дух нації, а передусім її провідників — релігія. Плекання цього духу — віруючого, комбативного, неприєднаного до наук, що противляться нашій Правді, суворого до себе і до інших, який вимагає, незломного у тій вірі, незнаючого суму, вічно чуйного і вічно юного — ось, що зможе вбити дух матеріалізму, що спустошення творить і серед нас, ось що зможе поставити націю на ноги, випростувати її зігнутий моральний хребет. Тільки знак хреста на стягу нашої визвольної боротьби зможе згуртувати навколо себе силу, що зможе ставити чоло силі антихриста.
Перед Україною стоїть завдання трохи більше, ніж будувати нову державу з тими самими колхозами, тоталітаризмом і елеваторами збіжжя в церквах, що й тепер в совєтській "українській республіці". Перед Україною стоїть завдання троки більше, ніж привернути ідилію ставка, млинка і вишневого садка, або оману "правової держави" з правами загального голосування і свободою преси, з кіно, радіо, із забезпеченням на старість, як універсальними ліками на всі нещастя. Перед Україною стоїть велика місія, посланництво непримиренного змагання з варварією зі Сходу, з її "властю тьми" внизу і "тьмою власті" на горі; з варварією, яка завжди топтала свобідну одиницю, з колективу робила бога, а з Бога протектора земного кесаря. Цю місію країна наша виконати тільки під прапором на якому є Хрест. Є старий переказ, що на горах Київських має возсіяти "благодать Божія". Сіяти, світити, може тільки це, що горить. Що горить, це згорає — приносячи себе в жертву. Цим вогнем, що горіли ним предки, мусять знову горіти серця одного покоління України за другим (як це й почалося від 1917 року) — лише треба усвідомити собі, що знак Хреста є тою зіркою, за якою треба йти, щоб місію виконати; щоб дійсно до визволення привів визвольний рух.
Квітень 1949
Питання про значення релігії для людської спільноти знову випливає на порядок денний. Занедбане, знехтуване в минулому столітті, воно стає — за останні десятиліття — кардинальною проблемою. Із подвійним завзяттям намагаються викорінити релігійне почуття в людських душах апостоли диявола (не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофічними подіями наших днів. Між цими таборами існує третій — індиферентний до справ релігії; є він і в нашому суспільстві. Для нього справа релігії, це приватна справа одиниці, а керуючі органи суспільства не мають нею перейматися. Чи слушна ця точка погляду? Питання, яке на тлі нестримного наступу воюючого безбожництва (не лише в Росії), набирає тривожного значення.
Перед мною дві заяви двох відповідальних органів української еміграції. Один — Декларація Української Національної Ради ("Укр. Трибуна" 25. 7. 1948). У цій програмі йдеться про те, чого хоче ця Рада осягнути у вільній Україні; що вона там обіцяє завести замість московсько-більшовицької деспотії. Є в цій програмі про "демократичні громадські вольності", про "трудову власність", про "вільну працю" та її "законну охорону", про "найвищий добробут працюючих", про "розвиток духовної культури", про "рівноправність громадян" незалежно від релігійної приналежності тощо. Є про все, але нема про релігію. Другий документ, це націоналістична програма із серпня 1943 року. В ухваленій програмі є про передачу всієї землі "у власність народу", про конфіскацію монастирських і церковних земель, про "рівноправність жінок", про "додаткову платню на виховання неповнолітніх дітей", про музеї, кінотеатри для народу, про дитячі яслі, садки, санаторії, табори відпочинку й інше. А про релігію?
Про неї є дещо, а саме, про свободу культів, віри і світогляду, про відокремлення церкви від держави; є в постановах ще — "проти офіційного накидання суспільству світоглядних доктрин і догм, що може бути розцінене як заборона обов'язкового навчання релігії в школах".
З тих двох заяв, програм в справі релігійній, які є копією звичайних західноєвропейських "прогресивно"-соціалістичних програм в цій справі виходить — що держава має займатися виключно тілесними та інтелектуальними потребами нації чи одиниці, не потребами душі; має кріпити тіло і розум, не душу і мораль. З тих заяв не видно, що майбутня українська держава є державою народу зі старою християнською культурою, не видно бажання направити сатанинську руйнуючу роботу більшовизму, який силоміць насадив безбожництво в Україні. Віддаючи данину "духові часу", держава – в обох заявах – привласнює собі величезні права, дріб'язкову опіку над одиницею, але лиш там, де йде, повторюю, про її інтелектуальний чи тілесний розвиток, а не про душевний і моральний. Про музеї, кіно, певно і радіо — держава хоче дбати, а релігія, це приватна справа. Мусить бути розвинений спорт, мусить бути обов'язкове навчання геометрії, техніки, але не релігії. Це державі байдуже, це справа приватна.
Обидві програми мають бути програмами антибільшовицьких рухів. Чи дійсно в стані вони бути стягом, під який збираються антикомуністичні сили? Чи цей стяг зможе обійтися без знаку хреста, цього символу нашої цивілізації?
Більшовизм — нарешті, до цього вже починають додумуватися і на Заході, це є не програма, "це віра". Недоречно думати, що причини, які рухали більшовицьку революцію є економічними; так само недоречно, як думати, що економічними були причини французької революції 1789 р. Тоді на чолі революційного руху стали аристократи і вища буржуазія — не трибуни з народу. Тепер, як перед 1917 р. в Росії, більшовизмом в Європі заражена передусім інтелігенція. Більшовизм виріс в Росії на поважну силу при Миколі ІІ-му, в часи — порівнюючи — великої економічної скрути. А у Франції — в часі між двома війнами, коли політичний престиж переможної 3-ої республіки та її економічний добробут стояли на недосяжній височині. В обох випадках — більшовизм, це була духовна пошесть, це була "віра".
Достоєвський, який за сімдесят років перед приходом більшовизму мав його видиво, і який з точністю до кількох літ передбачив навіть дату перемоги сатанинської доктрини, писав про неї: "цей злий дух несе з собою пристрасну віру, нову лжехристову віру", потім вже, свої, окремі, які з тої віри випливають засади устрою суспільного. Католицький письменник о. А. Ансель з Прадо, писав, що комунізм несе з собою "фанатичну душу, дух самопожертви, пристрасну, не раз аскетичну душу, скуту дисципліною". Чи цій вірі вистачить протиставити якусь програму? Ні, їй треба протиставити таку віру, яка б запалила вірних ще більшим фанатизмом, ще більшим духом аскези і саможертви, ще більшим бойовим духом і ще більшою пристрастю. Тим більше, що більшовизм іде походом не проти капіталізму — дитини щойно 19-го століття, не проти буржуазної демократії, він має на меті знести з лиця землі самі основи нашої цивілізації, закладені тисячу років тому – родину, власність, людину, створену по образу Творця, її індивідуальність, цілу, основану на науці Христа, систему відносин людини до себе, до ближнього і до Бога. Чи з цими "дітьми Сатани" можна успішно боротись гаслами та принадами "свобідного голосування", забезпечення на старість, чи жіночої рівноправності? Чи можна боротися програмками, списаними з марксистських взірців, лише пофарбованих не на червоне, а на рожеве, з обіцянками різних "благ", хоч би їх і обіцялося у "своїй державі"? Чи можна з більшовизмом боротися видивом минулої "чарівної України" через окуляри староемігрантського Санчо Панси, з насолодою описаним видивом колишніх "підвечірків і вечер аж до рана", з перечисленням "кабанців, телячих задків, солодких пундиків, коли то "всі їли і пили", а потім виставляли "По ревізії" і до дуру співали (В. Приходько в "Часі")?
Той самий Достоєвський писав: "чому дев'ять десятих москалів, в своїх мандрівках за кордоном, пристають до цих, лівих верств суспільства, які відкидають свою власну культуру? Чи не слід у цьому факті бачити російську душу, яка завжди була чужа європейській культурі? Я так і думаю. Європейці бачать в нас скіфів, варварів, що волочаться по Європі, тішачись, що знайшли щось, що можна б зруйнувати; які руйнують задля самої руйнації, як орди дикунів, як гуни, що вривалися в старий Рим, демолюючи Святе Місто, самі не маючи поняття, що за скарби культури вони при цьому нищили"... Зауваження, яке звучить в наші часи як візія. На жаль, з тою різницею, що тепер кількість цих "лівих верств" в Європі, які піддаються на більшовицьку пропаганду , значно збільшилася. Бо що представляє собою теперішній мегаполіс, сучасне місто-велетень? Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової "віри". В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В центр всього ставиться не Бог, а "людина", "вільна людина", відірвана від контакту з Творцем. Така людина є "вільна" в родині, а тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає "вільною" в державі й в суспільстві, а тому має багато "прав" і мало обов'язків перед спільнотою. Зрада рідного краю карається слабо, а пропагується вільно. До "вільної людини" підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, "культуру" (радіо і спорт) і мир за всяку ціну ("після нас хоч потоп!"). Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе ризик і жертву. Прищеплюється натомість концепція життя вигідного, рослинного, вегетативного, концепція, "капусти головатої" (Шевченка), де для людини ціллю життя є їжа, спокій і забава, плекання фізичної сторони людської істоти, плоті, гігієни, калорій, культ — помешкання, меблів, автомобілів, грошей...
Мегаполіс виходить з фальшивої матеріалістичної засади, що в здоровім тілі здорова душа. В дійсності, якраз зворотна засада є правдивою. Лише в здоровому дусі здорове тіло. Дух людини — є першопричиною її вчинків. Але чи в модерних велетнях-містах думають про плекання і скріплення духа, так як думають про плекання тіла атлета? Чи роблять дух сильним і відпорним до шкідливих і розкладаючих дух впливів, бодай так, як гартують тіло проти шкідливих фізичних впливів? Чи роблять душу людини відпорною до спокус і підступів? Чи навпаки, підпорядковану своїм егоїстичним інстинктам, що не раз спідлюють душу? Чи роблять дух міцним і витривалим у змаганні за життя, щоб ні невдачі його не зломили, ні успіхи не розледачіли? Чи виховують в пошані і любові до речей великих, до високого, шляхетного, героїчного, в погорді до дрібних "ідеалів" матеріалізованої "вільної людини"? Ні, місто-велетень, що занедбує культуру духу, женучись лише за матеріальними "благами" для одиниці і спільноти, не тільки робить з людини двоногу худобу, робить її розніженою, нездібною до спротиву, знеохочену до ризику і боротьби, нездібною горіти вогнем ентузіазму. Позбавленою віри в себе і мужських первнів, нездібною жертвувати сучасним і дочасним для майбутнього і вічного. Така людина і таке суспільство стоять безпорадно перед ордами нового Магомета, для якого є щось вище за життя, за добробут, за ідилію і за матеріальне "щастя", — а саме свідомість його місії, місії лжехриста.
Недавно про це говорив кардинал Спелман з нагоди нової жертви Москви — кардинала Міндсентія. На цьому останньому випадку, на чортівсько-нелюдському прикладі переслідування християн більшовиками в Румунії, на переслідуванні церкви і релігії в Україні, на свідомому винищуванні старокиївських церков — видно, що більшовизм бореться не за якусь там економічну чи політичну систему, він бореться за тріумф своєї віри, а тому нищить передусім віру, яку ми визнаємо з часів хрещення нашої країни більш як тисячу років тому. Москві йдеться про знищення, про деморалізацію духу нашої цивілізації, її понять про божеське походження людини, про її особисту гідність, незалежність її совісті, її поняття про особисту честь, про недоторкані заповіді її релігії, про примат духовного над тілесним, Божеського над людським. Більшовизмові ходить передусім про зламання духу християнської людини, щоби вона "падши поклонилася" дияволові; щоб зробити з неї людину отари, череди, масового "робота", моральну худобу, що знає лиш своє стійло, їжу та палицю чабана, щоб стала повільним знаряддям в руках апостолів Нечистого.
Боротися з цим зможе тільки людина, яка стрясе з себе ганебне шмаття матеріалізму, яка навернеться до тої прадавньої, нашої філософії життя, яка єдина дає міцність душі, силу духові і робить їх непереможними. Цією філософією є філософія християнська. Це є зброя, якою буде переможена навала зі Сходу, вона зробить непереможним меч у руках віруючої людини, вона врятує і нашу націю. Зміцнювати цей дух, а значить і відвести належну роль релігії в спільноті, буде річчю в сто разів кориснішою, ніж дбати про радіо, яслі, спорт і кіно...
Ні матеріалістичні ідоли сучасного мегаполіса, ні староеміґрантські видива Санчо Пансів про "телячі задки", ні програмки, списані з програмок соціалістичних ощасливлювачів людства, не зможуть служити зброєю проти червоного ісламу. Не є цією зброєю теж ні ідеалізація мирного щастя хлібороба, ні наївна адорація машини, Дніпрельстану й інших пірамід московських фараонів в Україні, які недотепні землячки беруть за нове слово нашого "прогресивного" віку. Вірі адораторів лже-христа мусить бути протиставлена віра, та, яка колись лягла в основу всього нашого національного світогляду, як моральна підвалина установ нашої національної спільноти, починаючи від родини і громади, а закінчуючи нацією і церквою. Віра, яка унапрямлювала всю структуру нашої цивілізації і культури — відношення до себе, до ближніх, до Бога, до матерії і до диявола.
Коли б цей давній дух християнської культури був живий в нашій провідній верстві — не схиляла б вона голову перед ідолом утопії матеріального добробуту, не мріяла б видивами їжі і питва, не била б поклони перед — хоч б й "прогресивними" божками варварів, не робила б компромісів між своєю великою Правдою і дрібними лжеправдами визнавців мамони. Коли б у нашій провідній верстві горіла та давня, вічно нова, віра, знала б вона, що є щось вище від "фізичного збереження нації" і від шельменкшського "гуманізму", і від припадання до ніг перед "малою людиною", а це щось – це власна, і нації, честь і Божа справедливість. Коли б наша провідна верства горіла тою вірою, не називали б в нас принизливим ім'ям "фанатизму" і "нетолеранції" велику любов до свого ідеалу і непримиренність по відношенню до зла. Тоді б нація жила концепцією життя героїчного, не вегетативного, ідеєю віри, боротьби, примату ідеалу над матерією, Бога над мамоною.
Така провідна верства, не безбожницька, або релігійно байдужа, — знала б, що основним двигуном всіх великих рухів, основою всіх суспільних установ, гарантією сили і тривалості суспільства, нації не є матерія, не "прогресивні" програми, не танки і атомні бомби, а дух нації, а передусім її провідників — релігія. Плекання цього духу — віруючого, комбативного, неприєднаного до наук, що противляться нашій Правді, суворого до себе і до інших, який вимагає, незломного у тій вірі, незнаючого суму, вічно чуйного і вічно юного — ось, що зможе вбити дух матеріалізму, що спустошення творить і серед нас, ось що зможе поставити націю на ноги, випростувати її зігнутий моральний хребет. Тільки знак хреста на стягу нашої визвольної боротьби зможе згуртувати навколо себе силу, що зможе ставити чоло силі антихриста.
Перед Україною стоїть завдання трохи більше, ніж будувати нову державу з тими самими колхозами, тоталітаризмом і елеваторами збіжжя в церквах, що й тепер в совєтській "українській республіці". Перед Україною стоїть завдання троки більше, ніж привернути ідилію ставка, млинка і вишневого садка, або оману "правової держави" з правами загального голосування і свободою преси, з кіно, радіо, із забезпеченням на старість, як універсальними ліками на всі нещастя. Перед Україною стоїть велика місія, посланництво непримиренного змагання з варварією зі Сходу, з її "властю тьми" внизу і "тьмою власті" на горі; з варварією, яка завжди топтала свобідну одиницю, з колективу робила бога, а з Бога протектора земного кесаря. Цю місію країна наша виконати тільки під прапором на якому є Хрест. Є старий переказ, що на горах Київських має возсіяти "благодать Божія". Сіяти, світити, може тільки це, що горить. Що горить, це згорає — приносячи себе в жертву. Цим вогнем, що горіли ним предки, мусять знову горіти серця одного покоління України за другим (як це й почалося від 1917 року) — лише треба усвідомити собі, що знак Хреста є тою зіркою, за якою треба йти, щоб місію виконати; щоб дійсно до визволення привів визвольний рух.
Квітень 1949
Підписатися на:
Дописи (Atom)