"ВЛАСНІ ТРАДИЦІЇ, НЕ МОСКОВСЬКА ОТРУТА"

(Замість передмови)

Майже 40-літня окупація України більшовицькою Московщиною, до краю спантеличила політичну думку українську, і над Дніпром, і в Галичині, і на еміграції. Отрута московської пропаганди просякла в усі партійні середовища, від радикально-соціалістичних і "революційно-демократичних" аж до націоналістичних. Дійшло до того, що деякі претенденти на "визволителів України" на еміграції, кинули анафему на ідеологію взагалі. Оголосили її, як і світогляд, будь-який взагалі, за річ непотрібну, ба, навіть шкідливу для визвольно-революційної боротьби. Прихильним оком споглядаючи на кокетуючі з більшовизмом соціалізм і т. зв. демократію, ці "визволителі" емігрантські особливо ярилися на все, що стояло впоперек дороги комунізму: на націоналізм, на релігію, на "фашизм", "шовінізм" тощо.

Протиставитися цій антинаціоналістичній дурійці пробував я в останні вісім літ, у часописних статтях, з яких деякі й з'являються передруком у цій книзі. Присвячена ця остання якраз тій проблематиці націоналістично-революційної боротьби, її ідеології, без якої не перемагала й не переможе жодна революція, жодна ідея. У сотий раз повторюю оглухлим землякам, що ніколи не став би соціалізм практикою, реальністю — без теорії, без ідеології К. Маркса, Енгельса й Леніна; ніколи б не стала реальністю демократія, без ідеології Ж..Ж. Руссо і Джефферсона; не було б буддизму без науки Будди, ні магометанства без "Корану" Магомета, ні християнства без проповіді Христа й апостолів. Нарешті, не зрозуміти практики нашого москвофільства останніх 70 років, — без теорії М.Драгоманова.

Проблеми національно-революційної боротьби? Це вічні три основні: перша — яку Правду хоче здійснити та боротьба, яку ідею з абстрактно-невидимого втілити в конкретно-видиме? Друга — яким шляхом, сконцентрована в думці, стає ідея явищем реального життя? Третя — хто, які люди, яким духом одержимі, — ту Правду здолають реалізувати? Якого характеру, з якого металу, на якому вогні куті мають бути душі тих небагатьох "ізбраних" з багатьох "званих", які очолюють визвольну боротьбу?

Відповідь моя на ці питання прірвою ділить мене від великої більшости емігрантських угруповань, не зважаючи на "самостійницький" словник їх преси.

Вони будують провідництво на засаді всеемігрантського об'єднання (крім "фашистів"), на засаді череди: усяка вівця в стадо, вродлива чи паршива, аби мала замість гарячої віри, — "холодний розум", а за ідеал політика — Швейка. На мою ж думку — засадою провідництва має бути об'єднання людей одного, провідницького духа, горючої віри, невгнутого характеру й такої ж волі, тих, що на швейківському жаргоні звуться "фанатиками", "хижаками" й творцями "незгоди в сімействі" і "двоподілу".

Вони (із тієї більшості), мріють про Україну або як про землю ідилічного хохла; як про країну, "де сало, ковбаса та дині, де Гриць зідхає по Горпині, і танцюють гопака", або як про "прогресивну" провінцію матеріального "щастя й добробуту" безкласових полян, дулібів і деревлян, із соціально-політичним ладом "сучасної України" Маркса-Леніна, або — "демократії" партійних клік і залаштункових інтернаціональних мафій. Я ж уявляю собі Україну на підвалинах власної, традиційної Правди, зогиджену швейками, як "шовіністичну", "ксенофобну", "вузько-націоналістичну'' і "реакційну".

Вони (із тієї більшості) хочуть здобути Україну, біжачи за переможним возом переможця. На догоду йому заздалегідь одягають націю в чужинецький "теплий" кожух, не на неї шитий, ще й "брехнею підбитий" якоїсь модної "прогресивної, передової" доктрини, до якої їх "тверезий розрахунок" дрібного бізнесмена примилюється як уміє. На мою думку — Україна не вихитрюється, а вибореться національною революцією, не лише проти більшовицького режиму чи російського імперіалізму, а проти одержимого розбійницьким духом народу московського. Не пристосовуючись до створеного ним "фактичного стану", а вирвавши його з коренем із нашої землі.

Українська національна стихія, як вона намальована Шевченком, а в новітні часи Ю.Тютюнником, Мосендзом чи Корибутяком, — стихія "гайдамацька", "шовіністична", релігійна й "ксенофобна", не зважаючи на героїчні спроби — не дістала в 1917-21 рр. свого проводу, свого "панства", що уняло б підсвідомі гони тієї стихії в різьблені скрижалі, які стовпом вогняним світили б тій стихії в боротьбі. Мозок тодішньої народницької інтелігенції був розчинений чужою інтернаціональною, антинаціональною "мудрістю". Так що не лише Україна під Росією заразилася тою "мудрістю", але й в закордонній Галичині покоління І. Франка, Черемшини й В. Стефаника виховувалося в адорації таких московських ідолів як Чернишевський, предтеча Леніна. Після 1945 року на еміграції тих ідолів знов здвигають на постамент останні могікани передпотопового соціалізму, "революційні демократи" з нового наддніпрянського "ісходу" і галицькі неофіти, перекинчики з табору націоналізму.

Дві останні групи (націонал-комуністи), що виступають з смішними претензіями бути речниками України ("краю"), беру в одні дужки, бо не зважаючи на деякі "родинні сварки", вони роблять те саме діло. П.Полтава простягав руку лівим "революціонерам-демократам" (Бабенкові), запрошуючи їх до єдиного фронту визвольної боротьби. Майстренко (у "Впереді") дає авторитетне свідоцтво, що "політична програма П.Полтави є стовідсотково соціалістична", й тішиться, що він її боронить, "переборюючи власні націоналістичні упередження". Бабенко ж (у "Впереді") твердить, що впередовці "популяризували й обороняли" програму Закордонного Представництва УГВР. Отже повна згода в "сімействі". А осягнуто її тим, що не соціалісти, а націоналісти відступили від своєї ідеї.

Диверсанти, маскуючись, одягають свою комуністичну суть в "охоронний колір" українського націоналізму, але дві точки їх програми: згода з "критикою капіталізму Маркса" і "позитивна оцінка соціалістичної концепції перебудови суспільства", — це точки вирішальні, основні, і під ними підписалися б всі леніни, сталіни, кагановичі, тореси, тіти і толіятті, і навіть оппенгаймери.

Чим наші "нацисти" мотивують свій стрибок в соціалізм? Мотивами великої ваги в очах будь-якого опортуніста: тим, що соціалізм існує як факт в сучасній Україні, і тим, що в цей бік іде взагалі розвиток суспільно-політичних відносин в світі. А нові політичні й суспільні форми "завжди ж були більш прогресивні, ніж попередні"... На їх думку виходило б, отже, що "нові" політично-суспільні форми, запроваджені в вигляді кріпацтва Москвою в Україні — раз за Катерини II, а вдруге — за Леніна-Сталіна, були "більш прогресивні", ніж ті, що перед тим?

На їх думку, революційна партія українська має в своїй акції керуватися не власною ідеєю, а приймати всякий стан фактичний тільки тому, що він вогнем і мечем запроваджений на нашій землі займанцем? Що став на ній фактичним паном? На їх думку отже (так само як на думку "впередовців" і Шереха), Україну, за яку билося покоління 1917-21 рр., треба висміювати, як Україну "реакційну, етнографічно-хуторянську", якої "вже не може бути", — тільки тому, що зимовий похід і Базар скінчилися перемогою Москви? І люди ці сміють називати себе революціонерами! На їх думку соціалізм — це загальна тенденція світу? Хоч би навіть! А якби "розвоєвою тенденцією" світу став комунізм і скасування "менших" (ніж 100 мільйонних) націй, — і тоді б ті "революціонери" радили нам покірно тюпати за тою "тенденцією"? Або за "тенденцією" демократії, яка простягає руку згоди московським і китайським Чингіз-Ханам на руїну християнської цивілізації? Який же ж тоді сенс має слово революція?

"Нацисти" наші так і пишуть: через те, що більшовики московські "докладають усіх зусиль, щоб довести, що український визвольний рух нібито реакційний; що він не відповідає сьогоднішній дійсності в Україні, ні в світі, що він не відповідає об'єктивним законам суспільного розвитку", — тому не може перемогти. А тому — доведімо, що ми такі самі "прогресисти" як більшовики! — Так пишуть "революціонери", замість того, щоб плюнути на видумані Марксом "об'єктивні закони розвитку"; замість того, щоб проголосити більшовизм і соціалізм взагалі найчорнішою реакцією, яку поборювати є якраз завданням революційної України.

"Нацисти" наші пишуть: тому треба висувати гасло соціалізму, що у "вільній", соціалістичній нації лежить найкраще підложжя до "максимуму розвитку продуктивних сил". Ну, а як скажімо, довести, що цей розвиток скоріше забезпечить приналежність до якогось "комонвелту" чи "пан-європи" — тоді треба зректися самостійності? Писав же ж перед війною шеф галицьких соціалістів (В.Левинський), що коли нам доведуть, що для перемоги соціалізму українцям треба відректися від рідної мови, — вони повинні це зробити. Або як, скажімо (як пропонують "нацисти"), більший "розвиток продуктивних сил" вдасться в Україні досягти ціною соціалістичного рабства, то тоді треба схиляти голову у те ярмо? Жертвувати особистою і національною свободою задля економічного "добробуту", задля "щастя" повного жолоба? Шевченко з погордою ставився до тих "землячків", що були "нагодовані й обуті, і в кайдани закуті". Для наших "нацистів" навпаки, такий стан був би мабуть ідеалом.

Ось до якого скалічення душі доводить викидання за борт "ідеалізму", "романтики", "ідеології", а заміна їх туподумною доктриною матеріалізму. Ось до чого доводить вимога перекреслити будь-яку власну ідеологію, а займатися "практичною програмою": до плазування перед створеними займанцем фактами, і до прийняття чужої догми, чужої ідеології. Бо не звідки ж, як з неї, і "факти" ті виникли.

Взагалі, читаючи ті "Позиції" націонал-соціалістів, створюється враження, що в Україні повно поміщиків, капіталістів і фінансистів які гноблять "трудящий народ", і від яких треба звільнитися в першу чергу. Дійсне існуюче зло — державу соціалістично-тоталітарну не уважається за абсолютне й непоправне зло. Цей тоталітаризм наші марксисти готові й лишити на "визволеній" Україні, тільки його віддавши в руки "демократичним" нацистам. Що це буде за "демократія", ми вже знаємо. Обіцяв нею ощасливити Україну Ленін, потім Винниченко, потім вже "есер" М. Шаповал, коли писав, що "ця соціалістична держава буде, очевидно, силою, що вдиратиметься в сферу найтісніших громадських відносин... Це справді буде диктатура" ("Шлях Перемоги" 28. 3.). Досить прочитати погрози наших "нацистів" всім "фашистам" і "ворогам народу", які не хочуть скоритися їх претензіям на вождівство, їх волі ("волі краю"); досить пригадати грозьби Багряного "знищити" націоналістів, досить перечитати його жадання зробити з його групи "вирішальну, домінантну політичну силу", "авангард", а "довкола неї" — під її проводом щоб об'єдналися всі інші партії ("Наші Позиції", орган Ц. К. У. Р. Д. П., 1949, ч. 5), — досить пригадати всі бундючні заяви тих націонал-комуністів, щоб усвідомити собі, що за "демократію" розвели би вони, коли б фантазія Долі або чужих протекторів позволила б їм завести тітовщину в Україні.

Вирішивши затримати там більшовицький соціальний устрій, а також і політичну диктатуру "домінантної" партії, наші "нацисти" потихеньку прийшли і до ленінських позицій щодо християнської віри. Від московського більшовизму ділить їх отже тільки та тітовська "самостійність"... Але чи довго ту рештку якоїсь окремішності затримають вони в своїй програмі? Їх прототип М.Шаповал додумався ж до "Союзу народів Східної Європи". А п. Ільницький — до "максимуму релятивної суверенності", бо ж при сучасних "тенденціях політичної еволюції" в світі хіба можна думати про щось інше? Особливо тим, які роблять ставку не на "фашистів" — ген. Михайловича, Чан-Кай-Ши чи Сінг-мана Рі, а на "прогресивні сили" Заходу і їх приятелів Мао-Дзе-Дуна, Негру і Чу-Ен-Лая...

Ясний симптом — їх напади на "шовінізм" і їх заяви глибокої пошани до "русского народа"... Це перший крок до зради ідеї власної державності. Доводив мені шкідливість мого "шовінізму" п. Шерех, бо він перешкоджає порозумітися нам з приязними елементами між росіянами, а серед цих "приязних" називає, для прикладу, власовців ("Думки проти течії"). До порозуміння з "прогресивними силами самої Росії" закликає й Багряний, бо виходить, що боротися проти Росії треба "разом з російським народом"... Те саме виписують і ті "нацисти", що вбралися у фальшиву маску "края". Яких власовців знайдуть вони собі, чи вже знайшли, покаже час... Люди з тією ментальністю, що зі зміною "фактичного стану" речей зміняють свої ідейні "позиції" — здібні до всяких викрутасів.

В "Сучасній Україні", в 3 (28) числі з 4. 11. 1952 р. з'явилася стаття п. Ребета — "Примусова орієнтація на Москву" про яку писав "Український Самостійник": "Автор статті доводить про ті "блага", які дає Україні Сталін, але яких не може дати капіталістичний Захід... Автор вкладає ті доводи в уста молодого більшовицького слідчого, теж "українця", який веде "ідеологічний допит" молодої українки". Слідчий доводить, що українські повстанці, хоч патріоти, але збаламучені і служать чужим інтересам: "доля України — нерозривно зв'язана з долею Росії, хочемо ми цього чи не хочемо". Колективізація? Ну так, але завдяки їй "проведено гігантську індустріалізацію України". Режим? Але ж він колись "пом'якшає" і все буде гаразд... І закінчить "Український Самостійник": "і це мало б називатися розмовою більшовицького слідчого... Та це ж звичайний курс більшовицької політграмоти... З якою метою "Сучасна Україна" подає ті "лекції" своєму читачеві?.. Тим більшому диву даємося, що редакція і автор, які кажуть, що вони репрезентують українську визвольну думку, подали той виклад енкаведівського слідчого для молодої українки як без жодних своїх коментарів, так і без відповіді самої українки "...

Отже по тій статті, хіба не ясно, хто є п. Ребет, хто такі "сучасноукраїнці", і якій "ідеї" вони служать? Чи не ясно, куди б вони привели, як би мали змогу, повстанський рух в Україні? І ці панове морочать голову нашому суспільству, представляючи себе "репрезентантами визвольного руху"... Що за цинізм!

Або прочитайте цей вступ: автор доводить, що одиниця мусить поступитися своїми правами і свободами для колективістичної держави, глузує з тої "боготвореної одиниці", і грозить: "Хай розпинаються за необмежені права одиниці англійські чи інші ліберали... Можливо, маршируючи колони совєтської армії через Лондон їх спам'ятають ".

Думаєте це написав якийсь Ілля Еренбург? Ні, ця стаття, що з'явилася в цьому році в "Українському Самостійнику" під заголовком "Листи до друзів за кордон" — має підпис, як автора, Петра Полтави, який грозить всім "лібералам", прихильникам свободи людини — совєтськими, московськими дивізіями! Писати так міг тільки більшовик. Лишається вияснити, чи ним був підписаний, чи може хто, без його згоди, підписався його ім'ям. Коли ж хто думає, що треба замикати очі на подібну пропаганду в українській пресі тому, що один з тих авторів, запевняють нас, вбитий більшовиками, а інші прикриваються вивіскою "края" чи Закордонного Представництва УГВР, — то в того голова не в порядку.

Але ж наші "нацисти"-революціонери клянуться "соборною й самостійною"? Звідки ж їх потяг до московсько-більшовицької "сучасної України", до комуністичної соціально-політичної системи, до більшовицького антихристиянства? Загадку цього типу людей давно розгадав Іван Франко: лишались ті люди "в душі своїй... такі ж раби, як і вперед були", невільники чужої доктрини. Один з тих невільників зізнається про себе:

"І хоч вирветься з уст крик: — "най гине тиран!" — То не є крик душі, тільки брязкіт кайдан. Хоч ввірветься часом в душу волі приваб, — Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!"

Не є ті пани жодними репрезентанти України. Не є їх "творчий, модерний, націоналізм", ні творчим, ні модерним, ні націоналізмом. Він просто націонал-комунізм, не творчий, а руїнницький, не модерно-прогресивний, а глибоко реакційний, бо чіпляється до возу демо-соціалістичного світу, який загинається. І не до традицій Міхновського, ні нашої давнини, нав'язує він, а до сумної пам'яті Української Комуністичної Партії 1920р., до Винниченківщини й Грушевщини. Досвід галицької Української Військової Організації чи французького Резистансу 1940-х рр., вказує всю безвиглядність спроб вербувати для діла національного визволення і ліві, соціалістичні чи комуністичні, групи – під стягом без яскравої національної, своєї, політичної ідеології. Досвід гітлеризму, та й теперішніх демократів, показує, що не можна поборювати комунізм, переймаючи доктрини ворога чи кокетуючи з ними. На наших очах хотів гітлеризм битися з більшовизмом, не рухаючи нічого в його системі: ні безбожництва, ні колгоспного кріпацтва, набираючи в свою нібито антибільшовицьку дружину енкаведистів чи більшовиків-власовців, і знаємо чим то скінчилося. Знаємо як соціалістична Центральна Рада, замість акумулювати, розпорошила національно-революційні енергії нації ще до того як настала година порахунку з Москвою, тим, що рабськи позичала свою соціально-політичну ідеологію у ворога, якого треба було знищити на пень, а престиж його духу — в своїм серці.

Ось чому люди, – як писав Франко, з рабським мозком і з рабським серцем, – лише згублять всякий революційно-національний порив. Їх двоєдушність, безнастанно-мінлива ідея – ніколи не стане магнітом, стягом, під яким згуртується нація в боротьбі.

Первородний гріх цих опортуністів — це їх матеріалізм. Вони дбають не про ідеали, а про "реальні потреби", нібито, народу. А свої стремління припасовують не до ідеалу (якого вони не мають), а до "розвойових тенденцій сучасного світу". Про релігію, як про могутній чинник великих, жертовних чинів, панам Маркусям шкода говорити, бо вони "не бачать" своїми очима сліпця, — які "практичні наслідки" може мати релігія, і які принесе вона "суспільні користі". Ідеологія? Для тих глухонімих це "сумнівної вартості баласт". Світогляд? — це теж непотрібний баласт, це — щось "святе, догматичне", майже "нереальне", їм треба чогось "творчого, реального". Загрузлі по шию в свою "практику", задивлені в безпосередні "користі", прислухаючись до "тенденцій розвитку", зроблених чужими руками і до "передових ідей", видуманих ворожими мозками, схиляючи свої туподумні голови опортуністів перед доконаними фактами ("фактичним станом"), відкидаючи релігію, а разом з тим бачачи, що більшовизм є "своєрідна релігія" з своїми догмами, — вони і піддалися гіпнозу чужих догм, з яких, мов з павука павутиння, і постав сучасний "фактичний стан" в Україні. Так і скінчили емігрантські "визволителі" України — погрозами нам "совєтськими маршируючими колонами", пропагандою енкаведіського слідчого і "примусовою орієнтацією на Москву"... А найдивніше в тій комедії, їх претензії, що з тим безумством має щось спільне Україна.

В світі іде боротьба, але не та, яку уявляють собі новокомуністи. В світі давно розпочалася громадянська війна. В Європі – це війна, якраз війна світоглядів різних ворожих собі концепцій життя всередині кожної нації — старого традиційно-християнського світогляду, і — світогляду комуністичного, або раціоналістично-безбожницького, який з матерії робить собі бога, а з людини — звіра або худобу. Позиції України не "позиції" "революційних демократів", ні новокомуністів, ні позиції більшовизму, чи тих таємних мафій на Заході, які торують більшовизмові шлях в Європу. Ми не маємо — як хочуть наші "позиціонери" — стати одним зі "струмків" цього "прогресу", цього божевільного бігу в провалля. Всупереч твердженням ренегатів націоналізму, ми якраз маємо бути колодою на шляху того "прогресу", до якого ведуть світ "ошуканці та дурні". Ми маємо виконати заповіт Шевченка: не бігти за "современними вогнями" матеріалістично-атеїстичного "прогресу", не Україну "повести за віком" декадансу і всякої скверни, а протиставитися тому віку.

Зробити це не можна без духовної революції. Хто хоче змагатися в ім'я матеріалістичного ідеалу; хто мріє лиш "присмоктатись до скиби" (з "Мойсея" Франка), хто думає лиш про "скарби землі і над все їх полюбить, той і сам стане їхнім рабом, скарби духу загубить", і не зможе його "хліб золотий ані раз накормити", хоч би золотилася ним вся наша земля.

Устами Азазеля, злого духа пустині, шепочуть наші Авірони всім "мрійникам", "романтикам", "ідеалістам" і "маніякам однієї ідеї": "небезпечно ставати супроти діл природних богові", "логіці фактів", — "тенденції сучасноті", бо "легко власний свій забаг подать за веління Єгови"... Треба, мовляв, думати не про речі фантастичні, а про "практичні", про "максимальний розвиток продуктивних сил" і матеріальні "щастя і добробут"... Треба відповісти словами невидимого Бога до зневіреного пророка тим, хто верзе це:

Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною.
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллється зо Мною —

— зіллється любов'ю, думкою і волею з тою Вищою Силою, без допомоги якої не переродиться душа ні людини, ні нації, ні не довершать вони свого великого призначення. Диригенти емігрантської лівиці не зносять однієї ідеї, однієї віри, ніякої, як вони кажуть "примусової" ідеї (хіба що "примусову орієнтацію на Москву"). Навіть саму проповідь однієї ідеї і вірність їй уважають за "тероризування і насильство", як це закидали "Вістнику" емігрантські МУР-івці: пп. Шерех, Самчук і Косач. Не зносять ніякої однієї ідеї і віри і наші нацисти, тому всі вони — "демократи", бо (як роз'ясняють "молодоукраїнці" з ОДУМ-у), "не є функцією демократії давати відповіді" на проблеми життя. Бо на ці проблеми "одної, правдивої відповіді немає і не може бути, бо є мільйони різних людей", отже кожний відповідає собі як хоче... Це й є справжня свобода від примусу однієї ідеї: один до ліса, другий до біса. Аж поки палка чужого пана не запряже їх до возу однієї, але чужої ідеї. Тому легенди і колективні вірування для "реальних політиків" – це глупі фантасмагорії. Тим не менше – це історичний факт, що лише ті суспільності робили історію, що їх надихали великі міфи, — вірування, непохитні аксіоми, образи, в які вони виливали свої надії, свої пристрасні бажання й пориви. Самі "наукові", кабінетні "програми" не мають рушійної сили. Особливо коли їх зміняють що кілька років в залежності від нового "фактичного стану". Леся Українка глузує з вчених політиканів, які вигадували "моделі громадського механізму". Свій ідеал треба кохати "не тільки думкою, але й почуттям". Бо — ці видива нового ладу, як сни і примари, "не бувають об'єктивно-розсудними, діалектично-логічними". В них є "суб'єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом", як це було наприклад з Шевченком або з Франком в його "Мойсею". Інакше не заражає це громаду. Щоб осягнути ідеал, треба націю вирвати "силою фантазії з великого ланцюгу еволюції" — образами зриву і боротьби, міфом. Є це те "міцне вино з буйних мрій, святої віри, молодого палу", від якого народи йдуть до своєї мети, до свого призначення — "з широким розмахом збунтованого валу".

Це є "те незриме, несхопне", що горить в душі народу в великій мандрівці в обіцяну землю. Без того незримого вогню нидіють і в'януть потужні економічно і мілітарно народи, як цього приклади дає хоч би й наша сучасність.

Це містика — темна або світла. Темною містикою диявола сповнене "месіанство" московського народу. Йому треба протиставити містику призначення України, свідомість божественного покликання Києва зламати силу зла, винесену в соціально-політичному кодексі московської орди, привести до тріумфу нашої Правди, тої "євангелії Правди", яку Шевченко знаходив в "Правді Євангелія".

Ця містика, видиво цього міфу зможе тільки вицидіти з нас виплекану неволею "сукровату, гнилу кров", дати душі віру, думці мудрість, серцю відвагу, а рукам міцність; зможе довершити ту духовну революцію, без якої не довершимо революції в світі видимому, в царині відносин суспільно-політичних.

Перший крок на цьому шляху, в сотий раз повторюю це, — це відсепарування від людей, що наковталися "з московської чаші московської отрути": від тих фальшивих і сліпих вождів, що думають рятувати націю і себе — або втечею від московського Азазеля в малоросійську ідилію особистого чи провінціального спокою, або політикою "перехитрити москаля", втечею від неминучого смертельного змагання з ним, або апеляцією від диявола до Вельзевула, або, нарешті, рабським мавпуванням московської "правди" на жовтоблакитно перемальованої.

Виригнути з наших мозків намул неволі, а з серця – московську отруту! А доти від блекоти московської не буде омитий Київ, поки не омиємо від неї наші серця. Тільки вибранці Долі з тим очищеним серцем, зможуть "вражою, злою кров'ю волю окропивши", збудувати над Дніпром святиню "сім'ї вольної, нової", — вільної нації.


АВТОР Монреаль, серпень 1954

Р. S. Ставлення моє до наших "малоросів" і "рутенців" викликає й досі в їх пресі те, що вони називають "полемікою".

Коли я кажу, що силі напасника треба протиставити ще твердішу власну силу, вони пишуть, що я проповідую "дух хижацтва" і "аморальність"...

Коли я виступаю проти "рідних" фарисеїв, мені кажуть, що я повстаю проти церкви та релігії...

Коли я повторюю за Л.Українкою, що "мене любов ненависті навчила", що "тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив", — мені закидають антихристиянське ненависництво...

Коли я, за наукою Апостола, осуджую "двоєдушників, не твердих в усіх путях своїх''; коли жадаю триматися тільки своєї власної правди, — мені закидають "односторонність" та "тероризування" громадської думки...

Коли, слухаючи Шевченка, я перестерігаю проти "современних вогнів" так званого "прогресу", мене називають реакціонером...

Коли я не даю себе збаламутити тріумфом ялтинсько-московської "демократії" чи кріпацько-колхозним устроєм "сучасної України", — кажуть мені перебіжчики, що я зрадник ідеї націоналізму... Коли ж я не визнаю соціалістично-радикальних "босів" за визволителів України, мені дорікають ворожістю до "трудящого народу".

Коли я тверджу, що "правду" ворога треба заперечити від А до Я, не вишукувати в ній "чогось доброго", мене лають "нетолерантним фанатиком" і "вузьким шовіністом"...

Коли я говорю, що націю можуть вести не датани і авірони, не "ошуканці та дурні", не спекулянти й кар'єристи або агенти, що від тих останніх треба відсепаруватися, — мені закидають пропаганду "братовбивчої війни" і знову проти "об'єднання нації".

Коли я тверджу, що вести націю, об'єднати її, — можуть лише люди одного духу, люди характеру, ідеї і віри, – модерні шехерезади лементують, що я хочу накинути "сучасній, прогресивній'', модерній Україні "нових панів", тоді як найкращими вождями були б для неї швейки...

З туподумами, або з людьми злої волі шкода часу полемізувати, їх правдиве обличчя, прикрите якоюсь маскою, хочу лиш тут показати моїм однодумцям. Перед тим намагався обґрунтувати свою ідею провідної верстви в ряді книжок і статей, між іншим — "Партія чи Орден", "Об'єднання чи роз'єднання", "Дурман соціалізму", "За який провід", "Демаскування шашелів", "Швейки без маски" (в паризькім "Українці"), "Євнухи демократії", "Про соціал-ідіотів" і інше. Мої останні статті спонукали "нацистів" наших кинути на мене анафему. Але й тут злість затьмарила їм розум. Колись, пишуть, відіграли думки Донцова "корисну роль", а тепер їх треба осудити як "нечесні і негідні''... І в тому ж "Українському Самостійнику" ("Краєві позиції") читаємо: "Не думаємо входити в критику донцовізму, як ідеології, яка в основі залишилася такою сьогодні, як була вчора ". Отже, ідеологію, яка нині є така ж, як була вчора, — треба, хоч вчора уважалася "корисною", сьогодні безчестити як "негідну"! Чому? Та тому, що "гідні та чесні ґазди" сьогодні зрадили своє Вчора, про яке їм нагадує Донцов. Звідси гнів ренегатів націоналізму на мене. Однаковими є фарисеї всіх країв і століть...

ХАОС СУЧАСНОСТІ І МОЛОДЬ

"Хто сумнівається — подібний хвилі морській,

яку вітер то піднесе, то розвіє"
(Посл. св. Якова 1, 6)

"Роль молоді в революційно-визвольних рухах"?... Я думаю, важливішим є друге питання: не яку роль в тих рухах має відіграти молодь, а якою повинна бути сама молодь, яка хоче відіграти ту роль? Яким духом натхненна?

Перед тим, як говорити, що повинно робити військо, треба вирішити, який має бути вояк. Перед ти як говорити про роль для артиста треба зробити з нього справжнього артиста з Божої ласки. Доки єднати людей в партії чи в "об'єднання", треба знати, хто є ті люди, яким духом натхненні?

Надзвичайно важке завдання, яке стоїть перед Україною та її молодим поколінням. Проти України підносяться всі диригуючи сили — явні й приховані — сучасного "прогресивного" світу: Сходу і Заходу. І дуже відважну душу мусить мати молодь, щоб тим супротивним силам протиставитися. Ці сили — це ті, що переможно вийшли з останньої війни, бундючні і певні себе. А в "правді" їхній, яку несуть світові, — для України немає місця.

Що це за сили? Найголовніша з них — це сила захланного московського месіанства, сила "старшого брата" – Каїна. Він дає нам вибір: або знищити нашу національну душу і поклонитися московським шаманам, або зникнути фізично. Тим самим ставить перед Україною дилему — згинути самій або знищити його. Відважну душу треба мати нашій молоді, щоб усвідомити собі цю дилему і витягнути з неї дороговказні напрямні свого життя.

Представники другої сили не так брутально, як перша, але теж категорично кажуть: "Вас, як націю, не визнаємо. Наші симпатії належать або вашим сьогоднішнім гнобителям, або вчорашнім і майбутнім. Визнайте єдино-спасенну нашу правду, сформульовану Рузвельтом Ялтинським, Воллесом, Леттимором Далекосхіднім, Джонсоном Кентерберійським, Беваном і Зільберманом з-над Темзи і нашим протеже гонителем церкви, Тітом, — правду, яку ми умовно називаємо "демократією". Цю правду та її і наших приятелів мусите визнати без жодних "але". Всякий же, з вашого боку, замах на неї трактуватимемо так, як і "замах" на Гулая, по демократичному закону".

Відважною мусить бути молодь України, щоб не схилити колін перед цим наказом. Щоб високо тримати стяг своєї національної Правди.

Третя супротивна сила каже: "Ваша нація здавна стоїть у мене на чорній дошці, як на Заході — Іспанія, за те, що вона виступала проти мене всякий раз, як я йшла в авангарді спочатку польського, потім ліберального, потім червоного імперіалізму Москви. Імена Хмельницького і Петлюри, ваших героїв, — прокляті мною. Зречіться їх, зречіться вашої Правди, признайте правду Шварцбарта в Україні і тих, що з нього героя зробили. Станьте знову з Галайдів Яремами, коли не хочете наразитися на мою міць, яка є дуже сильна".

Так промовляють представники цієї третьої сили. Стояти супроти неї за свою Правду, — на це треба нашій молоді теж неабиякої душевної відваги.

Світ сил, що займають в ньому командні шпилі, — ворожий нам і нашій Правді — ворожий безкомпромісно, не-раз цинічно, з почуттям своєї оманної величі. І багато з нашої збірноти впали, з переляку, перед тим світом на коліна, "чужим богам пожерли жертви, омерзились". Одні розбивають собі лоба перед "досягненнями" російської революції 1917 р., інші — перед ідолом Маркса, треті — перед божком "прогресу", четверті — ще трохи соромливо оглядаючись на всі боки і видумуючи собі різні "алі¬бі" — розглядаючи вже "примусову орієнтацію на Москву", перескочивши, за сім чи десять літ еміграції, всі етапи еволюції: від націоналізму, через "народну республіку" і "справжній соціалізм" — до орієнтації на Москву". Інші, знову, обляпують болотом смрадної душі "людину визвольного руху" з її героїзмом, її вірою, закликаючи повернутися до швейківських "традицій", до традицій тих, кого таврував Шевченко, як "хамових синів".

Щоб протиставитися і апостолам диявола з його "правдами", який грозить пожерти нас і нашу християнську цивілізацію, і відгородитися від тих "хамових синів", щоб знайти в собі силу написати на прапорі, що скликає до бою, свою власну Правду, треба мати велику душевну відвагу.

Що нам дає цю відвагу? Де її коріння? Її коріння є в тому почуванні, яке висміюють всі "прогресисти", всі визнавці Маркса, як почуття немодерне, перестаріле. Цим почуттям є віра, віра в свою Правду.

Що таке віра? Віра — це певність в настання того, чого нема, і що існує невидимо, лише в вашому гарячому бажанні, в вашій уяві, в мрії або, як кажуть бездушні скептики, в вашій "фантазії". Віра — це певність, що коли ви схочете, пристрасно схочете осягти щось, то це "щось", та ваша нинішня мрія про те стане твердою реальністю завтрашнього дня. Віра — це нерушима певність, що коли ви сильно захочете — захочете у вашій "фантазії" — дійти до вимріяної мети, всі тверді, "реальні" мури, що загородили вам дорогу, розлетяться в порох, як мури Єрихону від трубних звуків.

Незламна віра віруючих хитає вірою противника, сіє непевність і страх, а часом зраду в його рядах. А коли приходить до цього — безборонними стають всякі мури... Ось що таке віра в свою Правду і в себе, як в тих, що її несуть і за неї б'ються.

Коли огорне вас страх перед ворохобними стихіями, перед ворожою матеріальною силою, — віра підтримає вас. Коли сумнів закрадеться в ваше серце — бо мало вас серед тьми ворожих сил, — віра врятує вас від зламання. Віра не в число, а в якість, не в матерію, а в дух. Ця сама віра врятує вас, коли близькі і друзі покинуть вас; коли збаламучена або залякана більшість зрадить ваш стяг, коли опинитеся в меншості або самі.

Коли ті, що знесилені й зламані духовно, підводитимуть ідейні "аргументи" під свою боягузтво або зраду — віра не дасть вам слухати їх марних розумових "аргументів". Тоді ви за цими "аргументами" побачите довгі ослячі вуха "реальних політиків" або спекулянтів.

Коли до вас підходитимуть з хитромудрою балаканиною про "розвоєві тенденції сучасності", про "передові ідеї теперішнього світу", про "реальні можливості" або "тактичні міркування" (з метою відвести вас від нашої великої Правди, привести вас до божниць чужинця й ворога), — лише віра ваша спасе вас від зламання і зради.

Коли втратите цю віру, перелякавшись видимих страхіть, то почнете тонути, як святий Петро, коли пішов був по хвилях. Коли збережете цю віру в силу невидимого духа, ступатимете як по твердому, по — не знати якому хиткому і непевному — ґрунті.

Віра є джерело героїзму, посвяти, відваги. Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду, у ваші серця. Віра є запорукою тріумфу всякої правди, яка має потрібне число тих, що в неї — без вагання ві¬рують.

Вам ці речі видаються занадто абстрактними? Коли так, то усвідомте собі, що зараз через занепад цієї "абстрактної" віри в свою Правду наступив такий ідейний хаос в нашій еміграції. Бо хіба це туподумне відвертання "реальних політиків" від єдиної своєї сили, що на нашій землі бореться збройно з окупантом, хіба це приєднання колишніх націоналістів до названих вище ворожих нам сил, хіба нав'язування нам марксівсько-більшовицької саламахи як правди, — хіба це не інтелектуальне зламання? Хіба це не повна втрата віри в свою правду?

Що проповідувала, кількома словами, націоналістична доктрина? Перше: віру в одну свою національну, не чужу-інтернаціональну, ідею; друге — віра в те, що не "дипломатія", не хитрування, не прислужування окупантові сьогоднішньому або завтрашньому дасть перемогу нашій ідеї, а тільки безкомпромісна боротьба з займанцем; третє — що під стягом цієї нашої ідеї, нашої боротьби треба гуртувати не "ні холодних ні гарячих", не "ні правих ні лівих", не чесних з нечесними, не ідеалістів з спекулянтами, — а лише людей однієї віри, однієї ідеї і людей характеру. Ось що, коротко, проповідував націоналізм, єдино осоружна і грізна сила Москві. І коли тепер з тих основних точок націоналістичної доктрини, то одну, то другу, то третю, починають підкопувати самі ж колишні націоналісти з страху і трусості думки перед ворожими силами світу, то причина того є зламання в них віри у власну Правду. А люди з заламаною вірою – це готова здобич для противника.

Яка є роль молоді в революційно-визвольному русі? Ця роль буде велика або мала, або жодна. Залежно, яка гаряча буде її віра в нашу Правду. Іншими словами, чи будуть серед тієї молоді переважати люди характеру і однієї ідеї, чи ні.

Сподіваєтесь чуда? Що воскресне Україна, як воскрес Христос? То пам'ятайте, що в багатьох околицях Христос не творив чудес, не зціляв калік і недужих — "по невір'ю їх". Це відноситься й до народів. Не видужує і не встане на ноги народ, коли щезла або охляла віра в його проводі і в його молоді. Віра — не лише в право на життя народу, але і в правду Христа, за яку, на межі варварського світу, завжди боролася і якою завжди жила Україна. Це останнє твердження виходить поза рамки цієї статті. Хто скептично до нього ставиться, хай усвідомить собі, що сили, які завзято й уперто кричать Україні — регеаt! – є сили переважно безбожницькі. Боротися за свою ідею буде лише той, хто має відвагу. Цю відвагу матиме той, хто в цю ідею вірить.

"Наша правда п'яна спить" — писав Шевченко. Вона або впилася отрутою чужих доктрин, або спить в могилах її борців, як і за Шевченка. І лише гаряча віра може їй наказати, як Христос Лазареві, вийти з домовини... Молодь, яка цієї віри не матиме, не буде в стані відіграти належної ролі в несвітській завірюсі, яка насувається на нашу планету і на Україну.

РОСІЙСЬКИЙ ХИЖАК — ВЧОРА І НИНІ

Завжди, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, — по світу йде шалена реклама ''нової Росії". Коли в XIX столітті хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським народам імперії; вона — мала збавити і нас від "абсолютизму" і „реакції", вивести на свободу, і — скільки ж то земляків вірило в цю ''місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді "шовіністом" і "людиною некультурною" вважали того, хто смів заперечувати ту місію і не захоплювався "великою російською літературою"... Це саме явище повторяється тепер. Більшовицький світ стоїть напередодні страшного удару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до занепаду більшовизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього — неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі — до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарному масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, "зовсім іншою" і "всім дасть свободу".

Як приклад, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більше як 350 літ тому, є вражаюча подібність.

Перша книга — записки англійського посла королеви Єлизавети, доктора Джілса Флетчерадо до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грозного, про подорож, яка відбулась лише за кілька літ після смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію "Voyages and Discoveries" писав Флетчер: "Простий народ придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя... Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лише все на призначення і з ласки царя". На Заході, в тому числі і в Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або наданими публічними правами. В старій Московщині — того не було, нема і в теперішній. В обох – усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.

Окрема особа була позбавлена тоді будь-яких прав, будучи зовсім безборонною перед державою. "Покійний цар Іван Васильович, — пише Флетчер, — у своїх подорожах або походах, коли йому не сподобалося якесь обличчя в натовпі, яку стрічав, зараз же наказував відрубати йому голову". Чи в СССР одиниця, якої обличчя не сподобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування кремлівського пана і його слуг?

Не більше прав мала і вся нація. "Народ, прості люди — є царські слуги або раби, — писав Флетчер, — вони мають лише слухати, а не самі наставляти закони". І це відносилося не лиш до простого народу, але й до вищих класів. Навіть коли цар скликав т.зв. Земський Собор, представництво Станів у важливих випадках, то посли — "мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жодних промов, чого б від них не жадали". Зовсім так як на засіданнях Верховного Совєта СССР.

Подібно до правителів сучасної Росії, давні царі ненавиділи будь-який незалежний стан нації. Через це Іван Грозний "бажав користуватися членами нижчих класів, ставляючи їх на рівні або вище представників вищих верств, використовуючи їх заздрість або нахил до донощицтва — одних проти других — за нібито злі наміри проти особи царя або держави". Подібно до більшовиків наших днів, цар Іван IV "поділив своїх підданих на два табори. Один він назвав Опричиною, другий табір— Земщиною". Опричники, або "вибрані" це були царські більшовики, свого роду члени царської компартії: "їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих". Щодо "земських" — то вони були цілком безправні. "Коли хтось із них був ограбований або вбитий опричником, це сходило останньому з рук... Ця свобода однієї групи грабувати й вбивати членів другої групи населення, збагачувала опричників і царський скарб". Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і скарб.

Методи революції більшовицької, і царя Івана — були теж однакові. Щоб зломити силу своїх "контрреволюціонерів", родової аристократії, нащадків удільних князів, — цар уживав безоглядний терор. Флетчер доносить, що під час однієї такої "чистки" Москви від "зрадників", за один тиждень було закатовано на смерть 300 людей. Щодо чисел отже, Іван Грозний не мав того розмаху, що більшовики. При таких розправах, "цар викорінював свої жертви дощенту, беручи собі все їх майно рухоме й нерухоме", — пише Флетчер і додає, що — "насильство і рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як народ допускає, щоб з ним робили таке". Подібне питання ставить собі не один чужинець і з приводу більшовицького режиму.

Славнозвісні більшовицькі "показні судові розправи" над "ворогами народу" також не є їх властива вигадка, це — як і багато іншого в практиці совєтів, — є плагіат з царської системи. Губернатори царських провінцій, воєводи, посилались туди, як говорилося, "на кормленіє". Коли ж вони достатньо під'їлися, — "цар кликав їх на правьож за їх заховання, щоб бичем вибити з них все або більшу частину награбованого ними з населення і віддати усе до царського скарбу ("в казну"); ніколи ніщо з того награбованого не поверталось пошкодованим". При чому цар "робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище", щоб показати, "як він обурений насильствами над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг". Тодішні "вороги народу" приводилися на ринок у Москві, і, — пише англієць, — сам цар держав промови в тому дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п'явки, які смоктали вашу кров! А тоді наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа, — економічна чи політична – в наслідок ідіотичного розпорядження якогось "геніального вождя": через те, що "геніальний вождь" є непомильний, то в випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, знаходять козла відпущення, якогось "саботажника", "ворога народу", який і йде під стінку за точне виконання приказів диктатора.

Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флетчер пише, що цар Федор, Іванів син, посилав висланців на провінції, для закупки великих партій хутр, воску, меду, "беручи те все за дуже малу ціну, а потім продаючи дуже дорого своїм або чужим купцям". Як відомо, більшовицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя платячи за нього "державі" в десятеро більше. Та сама система!

Така практика цілком вбивала ініціативу народу — не було сенсу збагачуватися, а в наслідок того — констатує Флетчер — ширилося в народі п'янство і лінивство.

Як в нинішній більшовицькій Росії, так і в Росії Іванового сина, — панувала глибока недовіра до Заходу, до закордону. Царська Росія не любила — пише Флетчер, — пускати в подорож за границю своїх підданих, "щоб вони не познайомилися зі способом життя Заходу; тому й рідко коли ви зустрінете за кордоном московського подорожуючого, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка річ втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини – смерть. Так само не люблять росіяни пускати до себе подорожуючих з цивілізованих країн"... Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?

І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адвокати московської тиранії: "щодо правдомовності москалів, то вони не вірять ні одному слову, що їм ті говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці їх прикмети викликають відразу в їх сусідів. Татари уважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями".

Система правління, рабство і безправність одиниці і народу, повна сваволя і абсолютизм верховної влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, брехливість нації і багато інших речей, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, — все це є точною копією сьогоднішньої Росії. В передмові завважує автор, що він був змушений "змінити і злагідніти" правдивий опис московського уряду і країни... Цілковито як це роблять тепер, без усякого примусу, чужинецькі мандрівники, яким дозволяють в'їхати до Москви...

На тлі цього оповідання Флетчера, варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка — вже напевно — буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ з чимось, така є і нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Расією як такою, з її духом — варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив після більшовиків.

Друга книга – це твір одного німця, бувшого опричника Івана Грозного, Генріха фон Штадена. Автор – син німецького бюргера, який мусив втікати з своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.

Московщину представляє фон Штаден країною повної сваволі. "Класова війна", використовувана урядом для своїх цілей, — існувала і за царя Івана Грозного, пише Штаден, хоч і в укритій формі, без марксівського ідеологічного сосу. Коли в Москві захопили вбивцю, а він, відкупившись, вийде на волю, то влада його підмовляє, щоб він наговорив на "торгових людей" і заможних селян, ніби вони йому допомагали в злочині. Тепер тих самих "буржуїв" і "кулаків" з селян обвинувачують всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді, і тепер – одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.

В урядах тоді панувало таке саме катування як нині. Пише Штаден, що бояри, "дяки" в "Приказах" (секретарі міністерств) та інші "чиновники", всі ходили з "посохом", з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядами діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом "опріччини", до якої записався і він сам. Багато маєтків і земель було відібрано у їх справжніх власників і віддано опричникам. Опричники "цілували хрест" (присягали), що "не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні". Мали вони однострої — чорні кафтани, а коло колчану з стрілами — мітлу, символ їх акції — вимітання "зради" проти царя. "Опричники робили з земськими такі речи, щоб дістати від них гроші або майно, що й описати не можна". Описує Штаден як великий князь (Іван IV) піддавав цілі смуги свого царства вогню і мечу, як наприклад, в 1570-71 рр. Розповідає й про штучний голод, спровокований урядом, так як це робиться і нині, при більшовиках. Був такий тоді голод — пише Штаден — "що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які утримували двір Великого Князя, стояли тисячі скирд необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи".

Опричники, як нині партійці, це була окрема, відділена від населення, каста панів. "Згідно присязі, опричники не сміли говорити навіть із земськими, ані входити з ними в супружні зв'язки. А коли опричник мав у "земщині" батька або матір, то не смів навіть відвідувати їх". Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусив відрікатися від своєї "буржуазної" родини. Опричники – пише німець — шайками волочилися по царству, мордували й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, забивали на смерть людей. Одним словом робили те саме, що роблять тепер більшовики — "розкулачування" всяких "буржуїв" і "ворогів народу". То була така сама революція голоти, яку зробили в XX столітті в Росії більшовики. Бо й тоді, — пише Штаден, — "за великим князем ходять новоспечені пани ("гемахте геррен"), які повинні би були бути пахолками у колишніх панів".

З ворожими і ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так само, як і нині. Наприклад, щоби закінчити з опозицією завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет, де їх всіх і помордував. А те, що тепер виробляють більшовики з немосковським населенням завойованих країн — масове винищення, те саме практикував вже й цар Іван, хоч не міг ще бути правовірним марксистом. Штаден розповідає, як після одного свого поході на Балтику, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Ліфляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Угліча. Практика, яку використовували москалі так само в Новгороді, у Пскові, а нині — в усіх країнах, які попали в пазурі захланної нації. Головно ходило при цьому про винищення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати "голими руками". Про розв’язану Іваном Грозним "класову війну" в своїй власній державі, оповідає Штаден барвисто, детально й зі страшним реалізмом не лише свідка тієї війни, але й її учасника і профітера. Описує як "великий князь вирушив грабувати власний народ", власну землю: "і я був при великому князі з одним конем і двома слугами, а вернувся (після цієї кампанії "розкулачення") у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сані, навантажені всяким добром, золотом, перлинами, дорогоцінним камінням". Після цієї вдалої акції, Штаден набрав власну банду і "розкулачував" бояр і князів вже сам.

З записок фон Штадена видно, що нічого нового не представляє й більшовицька політика "очковтіратєльства" чужинцям, цебто їх обдурювання. Оповідає, що коли приїздив купець з-за кордону, до нього зараз давали "пристава", нібито для його охорони, а справді для того, "щоб не міг дістатися в усі закамарки і оглянути все що хотів по дорозі і в містах". Коли приїздив посол чужої держави, то "на зустріч йому зганяли масу народу, а везли окружним шляхом, щоб посол не знав простої дороги, ні того, як спустошена країна; посол та його служба охоронялися так старанно, що жодний чужинець не міг до нього добратися; один посол не смів нічого знати про другого, і ні одного посла великий князь не вислухував поки не знав, що відповісти не лише цьому першому, але й другому, третьому й четвертому послові; так великий князь вмів дізнатися про становище всіх сусідніх володарів та їх країн; але становище його і його країни не може як слід зрозуміти жоден сусідній володар". Знову, система, яка не повинна була б дивувати Захід тепер, бо вона використовувалась до нього вже сотні літ.

Довго все таки фон Штаден, хоч і в опричниках, не витримав в країні князя, якого він зве "червоним, кривавим варваром". Повернувшись до Німеччини, він пише свої записки, до яких додає проект військової окупації Росії, не позбавлений інтересу і для нашого віку. Цей проект, запропонований ним пфальцграфові Георгу Гансу, викликав дипломатичну переписку і знову випливає на світло денне в антимосковському плані сотника Чемберлена в 1612 р. В проекті називає Штаден московського великого князя "споконвічним ворогом всього християнства і неотесаним тираном". Коли на нього нападає противник, він не може устояти в чистому полі, і тому застосовує метод війни той самий, що її уживав пізніше і Кутузов, і Сталін: "він наказував зараз же палити все довкола на кілька миль", щоб вороже військо "не могло здобути харчів ні для себе, ні для коней". Таку тактику застосовував цар Іван проти татарів, шведів, поляків.

Фон Штаден радить набрати на Заході військо для походу на Москву: "це повинні бути такі військові люди, яким нічого не лишилося в християнському світі, ні хатини, ні родини", а таких людей бачив Штаден вдосталь в тодішній Європі, і "можна було б з ними завоювати не одну країну". План кампанії передбачав інвазію Московщини від Коли й Онєґи, і був дуже детально розроблений з метою покласти край "жахливій і жорстокій тиранії" небезпечного для всіх своїх сусідів москаля... Європа, яка мала тоді досить своїх клопотів, стояла напередодні 30-літньої війни, так само як нині недооцінювала намірів московського завойовника і не надала, на жаль, належної уваги плану колишнього царського опричника.

Коли ми від Флетчера і Штадена, звернемося до М.Костомарова, то в його описах старої царської Росії знайдемо той самий образ, разюче подібний до образу сучасної більшовицької Росії. Нагінка на людей хоч трохи заможніших була на порядку денному, як при більшовиках, так і при царі Борисі (початок 17 ст.), — пише історик в монографії про Бориса Годунова: "росіянин тих часів, коли й мав достатки, то намагався виглядати біднішим, щоб не стати предметом доносів і не попасти в царську неласку", щоб в нього не відібрали все майно "на государя". Це вбивало будь-яке стремління до праці, до поліпшення життєвого рівня, він жив у вічному страху, що його хтось обдурить, ограбує. Тим пояснюється в москаля його "нехлюйство в домашньому житті, лінощі у праці, брехливість у відношенні з людьми, його безсердечність і підступність". Пише історик, що й тоді вже існував певного ґатунку "соціалізм" у Московщині: "держава сама тоді провадила торгівлю і з нею виключена була всяка конкуренція; накупивши по дешевій ціні товару, казна продавала цей крам купцям з великим зиском, змушуючи брати навіть зіпсуте", — спосіб уживаний і нинішніми москалями, коли, при державній монополії торгівлі, нещасні люди звикли брати, що дають, хоч би й "примусовий асортимент", непотрібний їм.

Система славословія Сталіну існувала і за царя Бориса. Костомаров пише, що "багато хто з москалів сплітали надмірні, нечувані похвали цареві Борисові та його мудрому правлінню, а люди хоч і бачили, що це брехня, не сміли під карою, ні сказати нічого, ні навіть помислити проти Годунова" – Борис вигадав навіть окрему молитву "о, здравії" царя, і всі мусили, під карою, на бенкетах її відмовляти. Як нині, на всіх офіційних прийомах в Кремлі, мусить починатися від окремої "молитви" за "здравіє" червоного тирана.

Доносительство при Борисові цвіло на Московщині не гірше як тепер. Автор монографії пише: "де лише не збиралися люди, з'являлися й шпигуни, й донощики. Всі пустилися на доноси один на другого, попи, дяки, ченці, черниці, жінки доносили на мужів, батьки на дітей, бояри цареві, боярині цариці, холопи на панів і тощо"

Однакова економічна політика допроваджувала й до однакових наслідків. Як Флетчер і Штаден, про голод пише й Костомаров: за царя Бориса "їли собак, котів, мишей, часом навіть одна людина іншу. Варене людське м'ясо продавалося на ринках московських".

Йота в йоту те саме, що й попередні автори, пише Костомаров про замилювання москалями очей чужоземцям. Коли голод скінчився, приїхали чужі посли в Москву до царя, "Борис наказав всім мешканцям вбратися в барвисті убрання, а бідакам заборонено було в їх лахах показуватися на дорозі де їхали посли". Це обдурювання чужинців, що приїжджали до Москви, довели, як відомо, до віртуозності більшовики, позичивши ідею і план у Іванів і Борисів.

Навіть теперішні більшовицькі вибори, більшовицька "демократія" — коріняться в глибокій царській старовині. Коли Борис все влаштував, щоб його вибрали на царя, то машина відразу закрутилася: на зборах виборних людей патріарх оголосив, що хто не схоче Годунова на царя, той буде церквою проклятий і відданий під суд. Борис, справді, відмовлявся, але виборні благали його, а за ними й московська вулиця теж, бо серед неї крутилися агенти Бориса, залякуючи людей. Бояри з вікон давали знаки приставам, а ті змушували зібраний народ кланятися, ревіти, плакати і жадати Бориса на царя, "многі москвичі мочили очі слиною, коли бракувало сліз", а тим, що не досить завзято ревіли й кланялися, агенти Бориса стусанами додавали охоти, "і вони — пише літописець — хоч не хотіли, вили мов вовки". А коли вибір був таки прийнятий ласкаво Борисом, кричали "Слава Богу!" — кричали всі, а пристави штовхали людей, щоб ті гукали голосніше і веселіше..." Ну, чим це не вибори якогось високого чи пересічного достойника в СССР? Дух нації лишався той самий, при царях, при комісарах. І навіть в розправі з політичними противниками, в практиці більшовиків відбивається старомосковська жорстокість, цинізм і брехливість: коли переможний похід Дмитра Самозванця привів до наглої смерті Бориса, розправа з його родиною була короткою: "вдову Бориса задушили шворкою" — оповідає Костомаров – "сильний від природи молодий Годунов пробував був боронитися, та його оглушили ломакою, а тоді теж задушили... Голіцин і Масальський об'явили народу, що Борисова вдова і син отруїлися…" Скільки подібних смертей і офіційних "самогубств" знає практика нинішнього російського режиму?

Я коротко переглянув три свідоцтва — двох очевидців і одного історика — про три царювання в старій Росії — Івана Грозного, Федора і Бориса, і від всього цього аж смердить сопухом більшовицької системи! Дух, засади, практика режимів лишаються однакові, хто б не сидів на троні, "цар батюшка" чи "атєц народоф". Потворна імперія не міняється, і мусить змагати до її знищення той, хто справді прагне свободи.

Серпень-вересень 1950

ВИДИВО БІЛЬШОВИЗМУ У ДОСТОЄВСЬКОГО

Рідко в світовій літературі можна знайти постать, повну таких суперечностей як Федор Достоєвський. Рідко який москаль говорив своєму народові стільки компліментів, і мабуть ні один не робив із свого народу такого ідола, як Достоєвський. Ніхто не був настільки свідомий душевного каліцтва свого народу, і ніхто як Достоєвський не вважав свій народ — з таким переконанням — за народ, що має "морально відродити світ". Ніхто так, як Достоєвський не готував ментальність росіян до прийняття більшовизму, і Достоєвському ж належить блискуча сатира, більше! – грізна візія більшовизму, якого точну, до деталей, фотографію дав нам мистець у своєму романі "Бєси".

Більшовики люблять Достоєвського, але ненавидять його "Бєси", яких прихід він спрогнозував своєму суспільству не лише щодо самого феномену, але й його дати — з точністю просто неймовірною. Один з персонажів "Басів", Батов каже: "кожний народ є тільки народ, доки має свого власного бога і виключає інших богів; доки вірить, що з допомогою свого бога він завоює і викорінить на землі всіх інших богів... Є лише один народ "рогоносець", це московський народ". Власне ті "баси", ті "шигальовці" (банда Шигальова) і являються у Достоєвського пророками цього народу "богоносця", предтечами нинішніх більшовиків.

Яку систему державну задумують збудувати "бєси"? Точнісінько таку, яка тепер запроваджена більшовиками в СССР. "Мене дуже дивує — каже Шигальов — що мої думки і висновки суперечать моїй первісній, вихідній ідеї. Виходячи з необмеженої свободи, я прийшов до необмеженого деспотизму". Достоєвський, отже, передбачав це логічне закінчення тоталітарної більшовицької революції; передбачав, що прокламування, нездержної жодною внутрішньою дисципліною, революції, мусить привести до дисципліни палиці і кулі "в затилок". Як же ж виглядатиме устрій, до якого прагнуть "шигальовці"? Він проектує, як "остаточне рішення (соціальної) проблеми, розподіл людськості на дві нерівні частини. Одна десята буде мати повну свободи і матиме нічим необмежену владу над рештою дев'ятьма десятими. Ця решта має зректися всякої індивідуальності і стати, що так скажу, чередою, а через повне підпорядкування, за кілька поколінь, осягне стан первісної невинності, щось як в Едемському саду, хоч в усякому разі, вони будуть мусити працювати" — в тому земному раю... Хіба це не геніальне видиво того, що наступило тепер? Хіба це не яскравий образ більшовицького "раю", з його "одною десятою" партійців, що мають повну свободу — і рештою, мільйонами рабів, над якими партія має "необмежену владу"?

Крайній абсолютизм, отже, в секторі політичному. А в соціальному? В соціальному секторі мусить бути повна рівність. Бо "у череді мусить бути рівність. Єдине, що світ наш потребує, — це дисципліна... Ми все зведемо до одного знаменника! Повна рівність! Повне позбавлення всякої індивідуальності!"

Ніщо не сміє вибиватися понад рівень пересічності. Коли "бєси" в своєму "раю" потребують техніків, панів і рабів, — то серед маси їм не потрібні індивідуальності, жодні вищі інтелекти. Тому "шигальовці" кажуть: "ми в зародку знищимо всяку геніальну людину... Великі інтелекти завжди приносили більше шкоди ніж користі. Їх пошлеться на заслання або буде засудженим на смерть. Цицеронові відітнемо язик, Копернікові виколемо очі, Шекспіра замуруємо... Раби мусять бути рівними!" Ніщо і ніхто з рабів не сміє підноситися над загальним пересічним рівнем, отже — "спішіть, позамикайте церкви, скасуйте Бога, знищить подружжя і право наслідування, готуйте ваші ножі!"

Коли ніхто з рабів не сміє порушувати засади рівності, не сміє перевищувати пересічність інтелектуально, ні економічно (не сміє мати одідиченої власності), — то так само ніхто з них не сміє перевищувати масу своїм моральним рівнем. Тому то, пише Достоєвський, — "вся суть російської революційної ідеї полягає в запереченні почуття честі. Для москаля почуття честі є непотрібний тягар і завжди був ним впродовж всієї його історії. Проголошення відвертого права на безчестя притягне москаля швидше ніж що-будь інше". А один з "бєсів" ніби повторює: "суть нашої віри лежить в відкиданні честі, у відвертій обороні права бути безчесним". Тому — "ми запровадимо нечуване п'янство, нечувані убивства, нечуваний шпіонаж, нечувану корупцію"... Хіба це не зеркало соціального устрою "найдемократичнішоі країни світу"?

Так само як теперішні більшовики, "бєси" ненавидять духовну культуру і поклоняються ідолові матеріалізму. Один з персонажів роману, старий Верховенський, каже: "ентузіазм нинішньої молоді такий же ж широкий, як і за наших днів, тільки змінилась ціль, до якої стримівся той ентузіазм, один ідеал краси замінили другим. Вся важкість лежить у питанні, що краще, Шекспір чи чоботи, Рафаель чи нафта?" Шигальовці воліють чоботи і нафту, "земний рай", а "Сікстинська Мадонна, на їх думку, вартує менше, ніж склянка або олівець". Бачачи цей тріумф матеріалізму у шиґальовців його часу, Достоєвський й малює собі їх майбутню революцію, як "революцію підлого раба, смердючого, нікчемного хама, який перший видряпається драбиною з ножицями в руках, щоби покраяти на кусники божественний образ великого ідеалу в ім'я заздрості, рівності й шлункової приємності"… Візія! Скільки чудових ідеалів, що високо горіли над людством, коли вона ще була — в Окциденті — християнською, пошматовано, подерто і зганьблено брудними чоботами більшовицького хама…

Намалювавши точний образ комуністичного "раю", Достоєвський не помилився й щодо методів, способів його запровадження на землі. Про Шигальова каже одна з постатей роману: "Шиґальов — фанатик щодо своєї любові до людства, але не забувайте, що Фур'є, Кабе і Прудон виступали в обороні крайніх деспотичних потягнень", потрібних для осягнення соціалізму. Серед тих потягнень Шиґальов передбачає масові вбивства: "це буде такий вибух, така смута, яких світ ще ніколи не бачив. Росію вкриє темрява, земля плакатиме гірко за страченими старими вартостями і речами... Цього ми потребуємо, замість старої прийде нова наша віра".

Другий спосіб осягнути катастрофу, а по ній свій "рай", бачать шигальовці в "перевихованні цілих поколінь": "нам потрібно тепер погрузити в розпусту одне або два покоління, в потворну огидну розпусту, яка оберне людину в жорстоку, себелюбну, бридку гадюку. Ось що нам потрібно! І навіть більше, трохи свіжої крови, щоб до неї привикли". Але й це ще не все, шигальовці пропонують систему виховання, яка оберне людину в гада, пропонує "систему шпигування, кожний член суспільства шпигує за другим і його обов'язок є доносити на других". Чи самий вираз "перевиховання" ("перевоспітаніє") не позичений Достоєвським геніально з віддаленої від нього більш ніж пів сотнею років доби більшовизму? Чи обернення людини, створеної по образу Божому, в худобу або гада, — не сталося, з проекту Шиґальова, дійсністю Сталіна і Леніна? Чи загальна деправація і взаємне шпигування не стало наріжним каменем більшовицької системи нині, так само як терор, масовий розлив криви?

Та Достоєвський бачив ще щось більше! Він не лише передбачав рабство народу під режимом "бєсів", не лише диктатуру однієї касти, партії, але й диктатуру одного тирана, новий революційний деспотизм одного червоного "царя". В своєму романі він пише про час, коли нова червона "аристократія", нова правляча кліка, та "одна десята" повноправних тиранів — "почне зненацька поїдати один одного". Він передбачав неминучу періодичну "чистку" в партії "бєсів", коли вона прийде до влади, і — прихід червоного самодержця. Червона "аристократія" не зможе бути достатньо деспотичною, а суспільство, де панує рівність, мусить правитися деспотією. Тому й говорить один з "бєсів": "ми потребуємо колосальну деспотичну волю, що ніби як ідол, мала б стояти на якійсь фундаментальній, зовнішній опорі". Цю фундаментальну опору Шигальов і його банда знаходять в самодержавній, абсолютній волі одноособового диктатора. Цей "претендент" як він його зве, "об'явиться", червоний цар, і вони дають йому ім'я "Дмитрия-царевича", себто Димитрія самозванця. І в цій назві Достоєвський передбачив глибший сенс більшовицького перевороту і його остаточну ціль і логічне закінчення. Бо хто такі були в історії самозванці? Їх було досить: був перший, який видавав себе за сина Івана Грозного, забитого, як думали, царем Борисом; другий був — другий Димитрій самозванець, так званий "Тушинський вор"; був самозванцем вождь донських козаків-повстанців Омелько Пугачов, який називав себе царем Петром І, якого наказала замордувати, вступаючи на трон, його жінка Катерина II. Всі ті самозванці випливали після революцій або під час них, коли легітимний монарх або вмирав або був замордований, — щоб стати на чолі "народу" нібито проти "узурпатора". Самозванець був — так би мовити — "народним царем", царем висунутим революційною масою. Новий деспот — отже в уяві російській — завжди мав війти на трон після смерті старого, після революції… Будь-яку революцію уявляли собі москалі не інакше як зміну тиранії — однієї на іншу, "кращу". Цей закон російських революцій і передбачив влучно Достоєвський у виведеній в романі легенді нового червоного царя.

Мету революції "бєсів", укриті справжні пружини, контроверсію вихідної та декларативної точки і зовсім іншого, але в суті логічного закінчення її методи й характер, — усе це з геніальним провидінням передбачив Достоєвський намалювавши нам огидний, збуджуючий відразу, образ грядущої катастрофи.

Один з персонажів роману в розмові з співбесідником, каже: "комуністи поділять історію на дві частини: від горили до знищення Бога, і від знищення Бога..."

"До горила?" — перебиває співбесідник.
Це є жах, що це явище, поява червоного царя-деспота, і вік горили, вік "бєсів", який бачив Достоєвський вже 50 літ перед їх приходом, — багато хто з політиків сучасності відмовляються бачити тепер, коли ті біси з яснозорої фантазії письменника зійшли на землю щоб покрити її ганьбою і кров'ю.

Р.S. Чи це значить, що Достоєвський був оборонцем західної культури проти орд московських варварів? Нічого подібного! Віконт де-Воґюе, який бував в Петербурзі, знав особисто Достоєвського — розповідає як він ходив з ним вулицями Парижу і як Достоєвський — не без приємності — пророкував руїну сенської столиці, знищеної ордами "народа-богоносця"... А однією з основних рис вдачі цього народу є — єднати в собі Івана Грозного і Леніна, Петра і Сталіна, царських опричників ХVІ-го віку і більшовицьких чекістів ХХ-го. Трагедія Заходу в тому, що він ніяк того не хоче зрозуміти.

Жовтень-грудень 1950

ЧИ РОСІЯ Є НЕПОБОРНА?

Політики, які дивляться тільки на поверхню подій, — перелякані поверхнею, простором Росії, мають її за непоборного велетня. Окрім цієї поверхні, як доказ наводять, очевидно, історичні факти: невдачу походу Наполеона, перед ним Карла Шведського, а після них — Вільгельма і Гітлера.

Факти є фактами, лише треба вміти їх пояснити.

Відразу поставлю тезу, яку спробую довести в цій короткій статті, або бодай показати, що її можна довести. Ця теза: причини успіхів, завдяки яким Московщині вдавалося позбутися досі будь-якого наїзника, були не військово-стратегічні, а політичні.

Візьмемо похід Карла Шведського проти Петра. Всупереч історикам російським і тим українським, які є під їх впливом, — похід Карла ІІ-го так само добре міг закінчитися перемогою шведів, як закінчився їх поразкою. Генерал Юнаків, у своїй фундаментальній праці про "Велику північну війну" (опублікованій у виданнях "Імператорського Воєнно-Історічєского Общества" перед 1914 р.) — доводить, що інвазія Карла поставила Московщину на край загибелі. Автор Оксфордської історії європейського Сходу, твердить, що союз шведського короля з Мазепою — був єдина його реальна політична комбінація. Але акція не вдалася. Чому? Тому, що їй на перешкоді стала короткозора політика європейських держав: на стороні Петра проти Швеції стали Данія і Польща. Цього було забагато для однієї Швеції...

За два роки після Полтави, дипломатії гетьмана Пилипа Орлика вдається втягнути Туреччину у війну з царем Петром. На прутських степах царська армія, разом з Петром, була оточена турками і цареві нічого не лишалося — в нормальному розвитку подій — як капітулювати і стати в'язнем Порти. Можна собі уявити, як такий безславний кінець Петрової кар'єри відбився б на долі Росії!

Але сталося інакше: зваблений діамантами і жіночими чарами цариці Катерини І., яка була при царі (вона була такою самою повією на троні, як і друга Катерина), — візир прийняв викуп і випустив царя з його військом із повної катастрофи, лише змусивши підписати ганебний для Москви мир, який між іншим гарантував незалежність України, але якого потім Петрові і не снилося додержуватися. Як у 1711, так у 1709 рр. не стратегічна неможливість розгрому Московщини врятувала її, а нефортунна політика державних мужів Заходу і Туреччини.

Виросла ж Росія — після "смутного времени" (від смерті Івана Грозного до 1613) також завдяки політичній нерішучості Заходу: вже при Іванові Грозному не бракувало голосів перестороги далекозорих — та на жаль самітних — політиків Заходу перед небезпекою розростання Московщини. Славний дюк Альба, вже в 1571 р. перестерігав німецькі імперські Стани не посилати артилерії і взагалі новітнього озброєння москалям, бо — казав — "коли московський цар прийме всі новини військової техніки, він стане сильнішим ворогом, грізним не тільки для Німеччини, а й для всього Заходу". Але Заходові важливіше було торгувати нині, ніж думати про завтрашню небезпеку. Так само, в ті самі часи, не бракувало зі сторони чужинців, що довго служили в "опричниках" царя, детальних проектів — інвазії на московське царство зі сторони Білого моря, щоб зруйнувати імперію царя, "одвічного ворога всього християнства і жахливого тирана". Один автор такого проекту інвазії Московщини радив навіть, як зібрати потрібну для того армію: так, як в наші часи роблять не раз більшовики (в Іспанії, в Греції) — а саме створити міжнародній корпус із маси безпритульних вояків, які, в наслідок тодішніх війн, безпритульними масами блукали по просторах західної Європи. Але ні ці проекти, ні перестороги дюка Альби, не зробили в Європі популярною ідею боротьби з загрозою московського наїзду. Так само, як не дуже вплинули на російську політику Європи перестороги і дипломатична акція екзильного гетьмана Пилипа Орлика.

Похід Наполеона не вдався, але — як твердять деякі історики Заходу — не через стратегічні причини. План цісаря був дійти до Двини й Дніпра і зайняти там оборонні становища, укріпитися на цій лінії, поробити склади всього потрібного для армії, а на Москву рушити щойно на весні 1813 р. Загонистість корсиканця і віра в свою зірку, а також і ради деяких нетерпеливих маршалів, — спонукали Наполеона залишити цей план і погнали — в зимі — на загибель, якої можна б було уникнути. Непідготовленість до зимового походу довершила решту. Деякі автори твердять, що якби війна була ліпше підготована, то навіть відступ з-під Москви не приніс би за собою поразки. Відступаючи, французи могли б у Вільні зустріти москалів із своєю армією у двічі міцнішою від них.

Не в хибності плану війни — твердять ці автори — а в хибах його виконання лежала причина невдачі. Але головна — знову в політиці. Після захоплення армією Наполеона всієї Польщі, Білої Русі, частини московських земель, по наближенню її до границь України, в населенні Росії і навіть серед самої армії почала ширитися деморалізація і дух пораженства. З мемуарів російських того часу знаємо, яку деморалізацію викликало віддача Москви. Відступаючу, розбиту під Бородіним, російську армію, якої деякі частини відходили через Москву, — населення столиці обкидало образами і лайками. В самій армії вже слабнув дух спротиву. Знаємо випадки, коли священики на Білій Русі приводили народ до присяги цісареві Наполеонові; знаний виступ маршала шляхти в Україні Лукасевича, який на бенкеті підіймав тост за Наполеона. Може це була лише бравада однієї людини, але коли її допускалося в країні, ще зайнятій російською армією, — свідчить це про величезний занепад російського престижу в ній. А найголовніше, почалися розрухи серед селян. Пішли чутки, що Наполеон — син Катерини і йде вернути селянам свободу; почалися бунти селян проти поміщиків. Наполеонові радили видати універсал про визволення селян... Це могла б бути іскра, якої пожар спалив би армію російську (що складалася ж із селян-кріпаків), захитала б оборонною силою країни і самою позицією царя... Наполеон не зробив цього, навпаки, в деяких випадках власною збройною силою здушував селянські повстання проти поміщиків, не хотів "розплутувати стихію народного бунту". Тоді цей народний бунт – піднявся проти нього ж.

Пізніше він шкодував за невикористаною нагодою (як знаємо з мемуарів його ад'ютанта Коленкура, з яким промчав саньми весь довгий шлях від Москви до Парижу взимку 1812р. Пізніше зацікавився козацькою "Енеїдою" Котляревського, пізніше доручив придворному історику історію козаків українських (і донських) – очевидно, як елементу, яким завжди в історії підважувалась потуга московської імперії. Але було пізно…

Бачимо, отже, що і в цій імпрезі Захід боявся взяти до рук зброю, яку безнастанно проти нього вживала Московщина — починаючи від агітації в Україні проти козацької старшини, в Польщі — проти шляхти, на Балканах — проти "беїв" турецьких, а тепер всюди – проти "буржуазії". А головне, не зважав Захід на момент національний, на багатонаціональний склад і, національні лінії поділу, куди найкраще можна було б загнати клин, щоб розщепити Росію. Так було тоді, так самісінько є й тепер. Політика, а не стратегічні причини, винні в невдачі нападів на Москву.

В Кримську війну (коли Росія оволоділа Румунією) на щастя для Європи і для людськості на чолі європейської політики стояли державні мужі, що бачили далеко. Англія зорганізувала антиросійську коаліцію з Туреччини, з Франції Наполеона III, з Сардинії і з себе самої. Ця коаліція вигнала москалів з Румунії, з Балканів взагалі, розгромила армії царя в Криму, взяла Севастополь, затопила флот Росії і змусила Миколу І вжити отруту, а нового царя просити миру ціною принизливих умов: Росії було заборонено тримати військовий флот і укріплення на Чорному морі. Там, де політика була на висоті завдання, спроби знищення Росії удавалися. Правда, успіх був половинчастий, та цьому знов таки причиною була політика. Західні союзники настирливо жадали від Австро-Угорщини прилучитися до коаліції. Габсбурзька монархія тоді, як ще не була об'єднана Пруссією Німеччина, — була першою військовою силою (крім Франції) в Європі; її участь у війні – могла би привести до поважніших клопотів для Росії і не так ще захитати її великодержавне становище. Але Австрія лишилася нейтральною, обмежившись військовою демонстрацією на кордонах... Лише 22 роки після паризького миру, що закінчив Кримську кампанію, московський ведмідь, користаючись з розгрому Франції в 1871 році, знову посунув на Балкани. Царські армії вже стояли майже у брам Константинополя, готуючись вступити до нього... Енергійний натиск Великої Британії і концентрація її флоту на турецькому побережжю змусили царя відступити і залишити не тільки Константинополь, але й Балкани.

В 1905 році, під час російсько-японської війни, поразка Росії не перемінилася в катастрофу тільки завдяки приязному відношенню до неї Заходу. Тоді Росія пішла на мир не так під ударами японської армії, як під загрозою революції, яка і вибухнула в жовтні 1905 року. Ця революція не була жартом і лише з великим трудом царатові удалося опанувати її і ввести в русло легальної опозиції (Дума!).

Коли б Росія, розгромлена на Сході, знищена революцією всередині, зазнала би нападу з Заходу, зі сторони Німеччини й Австро-Угорщини, — імперія розлетілась б напевно. Бо хто знає, чи поспішили би держави крайнього Заходу на поміч їй, вже непоправно розбитій на Далекому Сході, в розпал революції всередині, битій свіжими арміями з Заходу. А допомога Америки в 1905 році була виключена — і мілітарно, і психологічно. Але Німеччина того не зробила, навпаки Вільгельм запевняв царя в своїй приязні. За цю нейтральність, своїм західним сусідам відплатила Росія інвазією на них у 1914 році.

Зупиняючись на теперішніх часах, бачимо те саме: союзники виграли війну з німцями, але програли мир. Що Росія тепер загрожує всьому світові, — це зовсім не через її мілітарну потужність, а через проросійську політику Заходу. Причина її могутності та, що Захід — без потреби — віддав їй Манжурію, порушуючи домовленості з Китаєм; що не розпочав війну на Балканах — на вимогу Сталіна і Рузвельта; що віддав москалям Чехію, яку Захід швидше міг взяти сам; що віддав Балкани, маючи можливість їх не віддавати, і лінію Ельби, яку теж міг би не віддавати Москві. Захід сам знищив усі бар'єри, які виставляли спротив російській експансії на Заході і на Далекому Сході, не маючи бажання замінити їх власними бар'єрами. Захід абсолютно відмовляється бачити в потворній імперії зліпку різних національностей і абсолютно не хоче прийняти програму розподілу Росії, не хоче використати єдину ефективну зброю для розбиття імперії і поховання її імперіалізму. Що ж дивного, що Росія пухне як ропуха і росте як на дріжджах! Ні при чому тут неможливість наїзду на Росію з Заходу чи зі Сходу, ні при чому простори імперії. Причина зростання російської небезпеки — в недолугості західної політичної думки. Так само, коли німецька інвазія 1918 року не вдалася, то причиною була не мілітарна сила розгромленої і військово не існуючої Росії; невдача інвазії Німеччини мала причиною західну військову силу, яка не допустила до занепаду нової більшовицької імперії, як у 1905 р. врятувала від занепаду царат. В 1941-45 рр. відіграла роль та сама причина, а головне — знову невизначена політика націонал-соціалізму, головне в Україні, в Польщі і в Балтику, яка не захотіла ставити ставку на свободу уярмлених народів, лише поставила на "нову білу Росію" з Власовим... Те саме й тепер роблять політики, які ігноруючи Україну й інші свободолюбні нації, ставляють на політичного всеросійського трупа Керенського. Ні, легенду (дуже приємну москалям) про неможливість побороти Росію — треба залишити, це лише легенда. Можна говорити про небажання Заходу розвалити московську потвору, не про неможливість.

Чи це причина для розпачу з нашого боку? Ні, хоч факт цей надзвичайно сумний, тим не менше він не примушує нас до жодного капітулянтства чи зневіри. Проти цієї байдужості чи ігнорації Заходу, можемо повторити те, що писав в останньому зшитку, що вийшов в кінці серпня, напередодні війни, львівський "Вісник". Він писав: "Українська проблема, як проблема міжнародного значення росла і вибивалася на гору серед найбільш несприятливих умов. Ні часи найбільшої потуги царату, часи його союзу з двома найбільшими демократіями західної Європи, ні часи підтримки тими демократіями російської контрреволюції в Україні, ні часи Раппалло (німецько-російської дружби в 1920-их рр.), або загравання Франції з СССР — не ліквідували цієї проблеми. Не зроблять цього й ніякі поступки Сталіна чи Гітлера". І дальше: "Не доводиться говорити — через ту чи іншу миттєву міжнародну кон'юнктуру — про ліквідацію української проблеми... Лише Україна мусить видати людей, які поставили би цю проблему співвимірно з її величчю, людей, не манекенів" ("Вісник", 1939, кн. 9, стор. 676-677).
Тепер ці твердження можна повторити.

Особливо часто й неустанно треба би повторяти останню фразу...

Січень 1950