ВІДОЗВА ДО ГРИЦІВ

В тяжких муках народжується ідея націоналізму на Україні, бита й трощена ударами ззовні, підточувана зсередини "рідною" хробачнею.

Три основні типи українця, геніально виведені Гоголем, живуть і досі на цій землі. Це — козак, сентиментальний хахол (ковбаса, чарка, жінка, хуторець) і "презренний малорос", донощик, спекулянт, чи бандит. Перший тип, в більшій кількості, знову народжується в нашій нації щойно від 50-х років. Мішанина з двох останніх типів все ще стрічається серед нашої інтелігенції. Що найтрагічніше — і серед так званої "провідної верстви". Цих людей вирізняє органічна відраза до будь-якого "авантюризму" в політиці. "Авантюризм" була ж і революційна акція ОУН в Галичині і проголошення держави в 1941 р. і боротьба повстанської армії в Україні...

Вирізняє цих людей інстинкт добре вимуштрованого пса, який улесливо махає хвостом перед паном, і переконання, що "на чиїм возі їдеш, того й пісню співати мусиш"... Патріотизм націоналістів вони таврували як щось "аморальне". Справжній, моральний патріотизм — як вони вчили — "проявлявся в літературі, в національних піснях, в національних гімнах, в обходах, в одязі, в улюблених барвах, в потравах і пр." ("Нова Зоря") — мережки, голубці і хор! І — заїла злоба до тих, які кидали камінь в стоячу воду їх "благоденствія".

Шевченка товкмачили вони як бабу-плачку над "стражданнями народу". І — ще задовго перед більшовиками, кастрували його вогненне слово на "образ і подобіє" своєї кастратської душі. Славнозвісні рядки "Кобзаря" "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине" — видумані і впхані в Посланіє "До Основ'яненка" П.Кулішем. У Шевченка ж було "Наш завзятий Головатий не вмре, не загине, ось де люде наша слава, слава України" — не в пісні, не в хорі і голубцях, а в шаблі козацькій, якої останнім представником — за доби Шевченка — був отаман Головатий...

Але такого Шевченка сентиментальні "хахли" не приймали, ні його ненависті до "москалів поганих" ("шовінізм"), ні його "Гайдамаків" ("розбійники, вори!") ні його "Заповіту" ("жадоба крови"), ні його великої любові до героїчного.

О.Пчілці, що відважно виступала в обороні духу нації, радив Чикаленко не займатися політикою, а писати про вишивки і моди... "Прогресисти" не терпіли її за "прямолінійність її думання". Їх "вражала різкість її доган і неприхильна поведінка з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань". Її "вважали шовіністкою в найбільшому значенні слова" — постать осоружна хахлацькому смаку.

Холодно сприйняли хахли і Лесю Українку. Те, що Леся в Україні під Москвою бачила "неволю бісурменську", що таврувала тих, які "лизали п'яти Москві" і які боялися "розливу крові" ("Бояриня") — відчужувало від неї загал "тверезих" жабокровних земляків.

Те, що таврувала поетеса тавром зрадників — живих і ненароджених земляків, які проституювали свій хист переможцям, які кам'яніли перед обличчям московської Медузи ("Оргія") – відчував не один сучасник-хахол як удар в лице.

Неприйнятними лишилися в Галичині в 1920-х і 1930-х рр. Маланюк, Ольжич, Мосендз, Теліга. На імпрезах і обходах, — не їх, які горіли полум'ям щойно відшумілої епопеї, декламували, а Тичину, Рильського, Лепкого... Божищем рідних пансів — лишався М.Драгоманов. Радив виступати з "мінімальнішими" програмами; бо виступати з гаслом самостійності — значило "шкодити українській справі". Міхновський, який приніс це гасло, був хутко дезавуйований.

На своєму прапорі молодь тодішня замість Мазепи і Хмельницького — виписала Маркса і Бабеля… була РУП, стала УСДРП.

Спроби в 1913 р., підняти знову вгору ідею власної державності — зустрілася з одностайним осудом всіх пансів. Їх преса бундючно заявляла, що цим "авантюрницьким" шляхом — "українська демократія не піде", та що самостійницькі погляди – "на щастя не мають жадного успіху серед нашого громадянства".

В 1917 р. нагло пробуджена, серед війни і революції, українська стихія, вихована не на Марксах, а на Шевченкові і на спогадах минулого — жадала від свого проводу: "не переговорами з москалями, а кулаком! — рішаймо нашу велику справу! Не треба "випрошувати ласки від відвічних ворогів!", "будьте твердими, сильними, беріть владу в руки!" (Спогади Ю.Тютюнника)... У відповідь панси проголошували, що національну революцію робиться "без вибухів і без братовбивчої різні"; що провід "зовсім не має на меті брати державну владу в свої руки"; що треба "охолоджувати температуру самочинності і революційності мас"; що "не час виступати з демагогічними гаслами самостійності", бо з ними виступають "найгірші бандитські елементи" ("Відродження нації" В. Винниченка, "Борітеся-поборете" М. Грушевського); що ці елементи — непоправні дон-кіхоти, а героями дня — є панси. Не власна влада, а чужа імперія! Не "кулак"— а переговори і просьби! "М'якотілі соглашателі" — угодовці — так в хвилину просвітку охрестив наших тодішніх пансів і себе самого, незабутній Володимир Кирилович.

Багатьох духовно переродила жахлива дійсність і непримиренність противника. І тоді прийшли дні слави і боротьби 1917-21 рр. Але навіть тоді панси не вгамувалися! Скільки їх продерлося в дипломатію воюючої України, агітуючи за кордоном за "федерацію" — з окупантом (Панейко, Марголін)! Скільки стали славословниками Кремля — повернувшись з еміграції під займанця. В Галичині, після невдачі Листопадового Зриву, були спроби колишніх січовиків зорганізуватися в окрему партію. Спроби не вдалися, перемогли панси. А коли почалася пропаганда і акція націоналізму, панси, що займали чолові позиції у національному житті, — прокляли націоналістів, бо останні "вели поміж українським народом більш руїнницьку працю, ніж комуністи (О.Назарук), які все таки зробили в Україні "багато позитивного" (твердили есери).

Є ще й тепер органи фарисеїв, які ідею націоналізму, яка підняла молодь 1930-х років на шлях революції проти чужинців – називають ідеєю "аморальності, терору і насильства".

Нащо в сотий раз пригадувати ці болючі факти минулого? Для того, щоб встановити родовід нинішніх пансів. Бо порода хитрих паньків не перевелася й досі. Однаковою лишилася їх вдача. Однакове й милування "муравлиною працею", яка виходить Україну; однакове низькоклонство перед чужими пилатами; однакова ненависть до ідеї націоналізму, до ідеї власної сили і власної Правди; однакові претензії, що вести націю мають тільки панси, тільки політичні крутії і герої залаштункових політичних торгів на базі "мінімальнішої" програми...

Це була їх програма перед 1939 р. Цю програму переводили вони по різних комітетах під Гітлером і цю ж програму "лояльної співпраці" запропонували більшовикам після першої московської окупації Галичини. І вони ж таврували ім'ям бандитів і таврують досі тих, які пішли і проти Німеччини і проти Москви, не з "мінімальнішою", а з максимальною програмою.

Коли в Україні, закутій в сталінський намордник у перше після 20-х років почули знову кличний дзвін, який гудів під час національної революції 1917-21 рр., то принесли його туди не нині й вовіки віків лояльні панси, а ненавиджені й плюгавлені ними націоналісти. Коли там знову в 1941-44 рр. посіяно зерно ідеї боротьби за незалежність, то сіячами тієї ідеї, її борцями й мучениками, були тільки націоналісти.

Але — настав "мир" і нова еміграція зароїлася від "презренних малоросів", лояльних рутенців і спекулянтів з претензіями об'єднувати і вести народ. Світ цілий здригається, чекаючи зі страхом грядущої катастрофи. Сильні цього світу бояться неминучого зіткнення і намагаються його по можливості зіпхнути на плечі дітей, або внуків ("після нас — хоч потоп!"). Нині ж не задиратися з агресором! Не образити його гострим словом, рішучою дією.

Цю кон'юнктуру відразу збагнули наші панси. І відразу витягли з музеїв побляклі портрети "м'якотілих соглашателів" з їх "мінімальнішими" програмами і з їх ненавистю до "бандитів" — портрети М.Драгоманова і В.Винниченка і організують довкола своїх ідолів всенаціональний культ вічного Хахла, готового на будь-які послуги. Заслужені майстри угоди забалакали про те, що "говорити ж можна з усіма!" Хоч би й з тими, що з України білу Ліберію роблять, або хочуть зробити для маленкових, кагановичів, керенських, або їх "свободолюбних" чужинецьких протекторів. А головне про що йшлося, це затоптати єдину чисту і яскраву, непримиренну ідею — ідею націоналізму, яка мулила очі не тільки москалям, але й поцейбічним інтернаціональним мафіям, яким готові були завжди прислуговувати рідні кандидати на українських гахів, чи бенешів. Цим останнім удалося навіть багатьох з націоналістів "перехрестити" на свою "віру". Скільки ж то з них повбиралися у випозичені старі Ліберії "простонародної республіки", скільки засвоїли мову швейківських "салонів", з їх "прогресом", "волею народу", з очернюванням "шовіністичного вузького націоналізму!" Скільки ж то з них прийняло і рекламувало "достіженія октября" — з колхозною панщиною, з "демократичним" тоталітаризмом, з простяганням "братньої долоні московському народові" і т. п.

"Патріотичні" журнали містять "Листи до Редакції" про те, що у вільній Україні "мусить бути бодай поверхово утримана форма колхозу", бо "колхоз сам в собі не є поганий", що "радянська система і пропаганда таки залишила свій слід в ментальності тих людей", а з цим треба ж рахуватися. Що не можна ж "так безшабашно осуджувати в чамбул все радянське", цебто все московське... Що многі українці там "наставлені до неї позитивно", до тієї московської системи... Що Москва запровадила в Україні "і деякі корисні речі" (Нові Дні", липень м.р.). А редакція "хоч тримається протилежних поглядів" — все ж ласкаво дає затруювати серця своїх читачів подібною більшовицькою пропагандою якогось трусливого й хамовитого рутенського раба... Бо мусить же бути "вільний обмін думок!"

Панса є "об'єктивний", немає в нього "односторонності" й "нетолерантності", немає або "так", або "ні".

І скільки ж то є на еміграції подібних часописів, де йде пропаганда "корисних речей", ґвалтом і терором запроваджених москалями в Україні! Там же і деінде намагаються спотворити спогади великого зриву 1917-21 рр., і сплюгавити пам'ять людини визвольного руху, саму ідею того руху! Швейківські критики продовжують копати своїм копитом усе, що дала і дає сильного, палаючого, героїчного наша література останніх десятиліть. Осоружна тим "критикам" тематика і проблематика України в вогні. Це все в очах швейків є "барабанщиною"! Це все "політика в літературі"! Це — "емігрантські ілюзії" – шукати в Україні "якихось несамовитих героїв". Треба не їх змальовувати, а "реальних, обшарпаних, пройнятих турботою за своє існування людей". Гамір боротьби? — це ж така неприємна річ! Треба — радить Швейк — малювати "інтимне, звичайне життя", "суто особисті почування", проблеми кохання і щастя, хоч би це було таке нудне, як в творах Докії Гуменної.

Відвернеться Швейк від рідної літератури, попаде в Париж, – і там його тягне в клоаку! Свій до свого! Він бачить там лише повій, на яких радо зупиняється, атеїстичні п'єси в театрі, "згустки сексуальних енергій", бачить диявола на даху Нотр Даму (до самого собору не входить). І знову повій, бо й брудна річ є добра, — "чому вона погана, коли вона приносить людині задоволення?" Література може бути й брудна, аби давала задоволення двоногій худобі взагалі, а швейкам зокрема. Лише не треба "барабанщини" і "політики", не треба "емігрантських ілюзій", що крім повій можуть ще бути в письменстві й житті герої! Що крім диявола є ще Бог… (статті Шереха-Шевчука-Шевельова в "Нових Днях"). І вся та філософія Швейка підноситься, очевидно в мові "реальної, сучасної України" — з усякими новотворами позиченими у "старшого брата", як "красиво", "прибавилося", "соратники", "драстуйте" і т.п.

Слідом за Швейком тюпає і УВАН в Америці — з безконечно-нудним любовним романом і з компліментами на адресу "старшого брата" та його літератури... І все це б'є в одну точку, ніби на помах магічної диригентської палички! Щоб перевести моральну деправацію та духовну демобілізацію української еміграції... Багатьом темним силам було б це на руку! І в політиці і в критиці, і в літературі б'є хахол в одну точку: не дати встати з могили справжній Україні, грізній будь-якій – і чужій і своїй – погані. Затоптати парості нової, не рабської, вільної людини.

Тому єднає всіх хахлів і рутенців, і в літературі, і в політиці, спільна ненависть до ідеї націоналізму та її визнавців. Збройна боротьба плутає карти всіх спекулянтів від політики, всіх гахів. Отже вони звуть гасло цієї боротьби — "облудним", а саму боротьбу — "легендою". Хахли зігнуть свої гнучкі шиї перед кожним займанцем, лише не схилять чоло перед маєстатом справжньої, традиційної України. Думають, що без тих гахів не збудувати Україну, припускають, що гахи такі самі щирі патріоти, лише, що іншими шляхами йдуть до державності.

Цієї нісенітниці треба нарешті позбутися! Ні, не зважаючи на утерті, голосні фрази про "соборну-самостійну" на бенкетах, малороси й рутенці так само мало мріють про державу, як мало мріяв про неї М.Драгоманов. Коли вони зводять на постамент "малу людину" з її любов'ю до "звичайного життя" та його дрібних задоволень, до "інтимного життя" і "суто особистих почувань", то це тому, що вони самі народжені з душею Санчо Панси, або гоголівського Пацюка. Тому осоружна їм героїка, як і всяка велика ідея. Коли ці панси, стаючи політиками, роблять собі ідолів з М.Драгоманова і В.Винниченка, то це тому, що з них говорить той самий інстинкт раба, що говорив з них. Тому, що весь їх патріотизм вичерпується "рідною мовою", рідною кухнею, рідними танцями, рідною культурою "для домашнього вжитку" і кооперацією. Тому, що найвища амбіція найзавзятіших з них (крутійсько-бандитського типу) бути гахою того чи іншого "старшого брата". Тому, що швейківській душі бридка усяка ідея боротьби, всього шляхетного й високого.

Між духом цих хахлів з одного боку, і духом, який одушевляє борців за наше завтра, духом Шевченка, Міхновського, Лесі Українки, поетів "Вісника" і поетів нашого резистансу (Бора, Боєслава)… є прірва. Єднатися з швейками для визвольної акції - є шкідливою утопією. Це дві раси людей, дві вдачі, які між собою нічого спільного не мають. А коли мають, то не більше ніж гоголівський Шпонька з Тарасом або Остапом Бульбою.

Гахи і швейки були б лише колодою у визвольній акції. Їх хирлява воля, їх труслива й обмежена думка, їх відраза крутія до всього великого, небезпечного, сміливого ставить їх лише на заваді нашим левітам, як були датани й авірони завадою біблійним левітам в їх мандрівці до обіцяної землі.

Душа вічного хахла, це душа "партачів життя", як їх звала Олена Теліга: — люди з "лакейською психологією", порода "хитрих лакеїв". Вони є ті, що "все дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби" в той час, коли не раз одним словом, одним просуненням, могли б підтримати якусь велику правду або знищити якесь велике зло... Партачі життя вважають, що лихо є не для того, щоб з ним битися, лише для того, щоб його тактовно обминати. Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в інший бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії, чи чийогось успіху і де саме можна витягти максимум матеріальної користі для себе. Під час бурі, коли не відомо кого чекає перемога, вони плутаються між одними і другими… готові стати кожної хвилини на бік, все-одно якого, переможця... Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, самі вони завжди живуть з цього якнайліпше, бо в той час, як інші переживають всі злети своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце, або усуваючись в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінною, після всіх завірюх, виринаючи біля нових тронів, все-одно яких. Коли такі постаті як Шевченко, або Леся Українка запалювали вогонь ентузіазму, то партачі життя старалися всіма силами гасити той вогонь, як гасять тепер вогонь українського резистансу, або гріють коло нього свою підмочену славу, ті самі, які ще в 1945 р. перестерігали говорити щось зле на Росію, "нашу союзницю", або щось добре на УПА.

Партачі життя, — і творці життя, це дві раси. Тільки останні — єдино вони, вони самі — виведуть націю зі стану ганьби...

Це суттєва ідея цієї статті, а яснішою зроблю її одним прикладом. Є прекрасна новела Е.Корибутяка — "Його ідея". "Грицько був твердий як буковий сук", замкнувся в собі, ні в агітатори, ні в міліцію не пішов. Другий тип – Хромей, колись панський, тепер більшовицький попихач: "вухом більше зробиш, як руками", безуспішно намовляє Грицька стати сексотом. Грицько випадково довідався, що в скрині у Хромея список селян, "ворогів соввлади", що їх завтра вивезуть геть. Грицько вбиває хруня і дістає список. І третя сила короткої драми — село, маса – її згадує Грицько, як односельчани намовляли його агітатором стати, Оленку свою в піонерки записати: "майже ви всі, що тут стоїте, присікалися були до мене, як ворони до падла". Та тоді він вийняв з-за пазухи стару шапку-мазепинку і вбрав на голову:

"О, тоді я знав, що я — скеля, а всі ті політруки і всі ваші базікання, що треба коритися владі,… все це пусте, вода… Грицько наче виріс. Очі палали... Відблиск багаття грав на його мазепинці, а та мазепинка — то була його віра в завтрашній день... То має бути щось дуже велике, дуже добре і дуже гарне, бо за то дають люди своє життя... Але, що ви можете знати?" Старий ґазда Андрій перебив йому — пощо забирає людям час, пощо кликав їх, — "це ж робочий день, Грицьку!" "Ага, а я був би забув, — Грицько без слова глянув на Андрія, запхав руку в пазуху, витягнув звідти жмут паперів і кинув їх присутнім під ноги. — А тут, в тих паперах, — Грицько показав ногою — є і ваші прізвища… читайте. Це від Хромея я сьогодні дістав, коли він із світом розходився, бо вас завтрашньої ночі вивозити мають. Та й вибачте, що кого я з вас від роботи відірвав у такий робітний день... Глянув на занімілу громаду, переступив поріг старої колиби і зник за найближчими корчами ялівцю" — до лісової братії...

Це ж ті самі три типи, що в Гоголя! Працьовита, розумом до скиби прикута громада, яка знає лиш "працювати і в праці конати", та ще влади чужої слухатися, Андрій є її типом... "Презренний малорос" Хромей — другий тип. А тип нового лицаря, оборонця честі нації і покривджених, тип Бульби, або Яреми, який стає Галайдою — є Гриць. Одні коряться і працюють, другі зраджують, треті борються...

Що спільного між тими типами "єдинокровних братів"? Хромей робить погане, брудне діло, бо певно має мораль пропаговану Шерехом: "Чому воно погане, коли приносить людині задоволення?" Андрій, як і всі швейки, злоститься на героя, що потурбував його в його буденній праці... Що дивного, що до першого Грицько має ненависть, а до другого погорду?

Це люди різних психологій, різних етик, з різної глини зліплені. А оті Хромеї і Андрії зустрічаються не тільки серед селян — серед усіх верств народу, так само як і ті Гриці. Не з перших, а тільки з таких Гриців виростають борці за націю, її оборонці, її провідна верства. Вони є кращі, вони шляхетніший тип людини. Об'єднуватися для свого великого діла вони повинні тільки з рівними, з однакими собі духом. Не з Андріями, ні з Хромеями, ні з тими "чесними ґаздами", що чужинецькій владі коритися намовляли та їй служити. Це є той двоподіл чи триподіл людської спільноти, встановлений не тими чи іншими "амбітниками-монопартійцями", а Господом Богом. Велика відвага, вороже ставлення до зрадництва, зневага до тупої, затурканої, інертної більшості, натхнення великою ідеєю, страшною для ворога і для "рідної" погані, вміння стати над приватним інтересом, мужня постава до життя, велика духовна сила, — ось що вирізняє з юрби і цього Гриця й інших гриців, в яких "бандитів" бачать москалі і "єдинокровні" швейки. Єднатися з останніми?! Відсепаруватися від цих останніх! — нагле завдання для гриців. Інакше трясовина засмокче їх. Бо люди того типу, як би себе не звали, лібералами за Драгомановим, радикалами чи соціалістами, або "демократами", чи навіть, як деякі з них, "націоналістами", — представляють той самий тип вічного хахла, або його відміну в Галичині — несмертельного рутенця, якого безмилосердно висміював Франко.

Безформна, липка, непевна, слизька маса вічних хахлів засмоктує все, що підноситься над нею, що має виразну форму і лице, ясне так і ні, все що пнеться вгору, що не має жаб'ячої крови, що не любить стелитися додолу, що бридиться крутійством, що кидає виклик Долі, все сильне і відважне, все мужнє. Вирватися з цієї трясовини, відгородитися від неї, зіпхнути з чолових становищ партачів життя — це завдання тих гриців, які ще не культивують під прапором націоналізму вдачу і філософію хитрого Панька. Загрізна наша доба, щоб в ролі бонапартів або Гарібальді виступали "єдинокровні" гахи, або амбітні квіслінги... Грицям бракує самосвідомості, свідомості вищості не тільки над Хромеями, а й над Андріями, своєї покликаності, вибраності бути новим запорізьким орденом. Коли ця свідомість укріпиться в них, тоді Берк не матиме рації! Тоді скінчиться ера "софістів і калькуляторів", а прийде знову ера лицарства українського.

Тільки з тих грицьків виростуть майбутні Юрії Переможці. Як там — ті грицьки виділилися з маси андріїв, так і тут – повинні вони зробити це. Тільки їх об'єднання об'єднає Україну.

Липень 1952