Автор "Історії Русов", для якого живою була ще ганьба полтавського погрому, зупиняється над наслідками московського панування для України: наслідками матеріальної і моральної природи. Прив'язуючись до "рогожки", в яку загорталися "дарунки", що посилав цар гетьманам, автор зауважує: "А московські дари суть усі в рогожах, то неминуче й народ живущий з ними, доведений буде до такої бідності, що вбереться в рогожі і під рогожі" (Історія Русов или Малой Росии, сочиненіе Георгия Конискаго, архиєпископа Белорускаго, Москва, 1846, ст. 98). Пророцтво, що стало дійсністю при теперішньому "всеросійському" самодержавцеві.
Вкладаючи свою думку в уста однієї з наших історичних постатей, автор стверджує, що "в московському народі панує... рабство й невільництво" та "що в них, крім Божого і царського, немає нічого власного і не може бути" (ст. 98). Це його зауваження повторює ряд глибоких зауваг на ту ж тему європейських письменників XIX віку, які основну прикмету російської цивілізації, що відрізняє її від європейської, бачили в тому, що ні одиниця, ні ніяка верства, ні місто, ні церква — не мали випроваджених з свого власного права привілеїв: ні особистої незайманості, ні станової чи провінційної самоуправи, ні одиниці чи стану взагалі, ні права власності. Все завдячували вони ласці царській і коли такі "права" набували, то лише аж до відкликання... Там органічна сполука власноправних суспільних сил. Тут стан розпорошеності, безправ'я. Система, яка в Україні після Полтави використовувалася у всій своїй розлогості, щоб при більшовизмі розвинутися до безприкладного цинізму. Її суть, так добре забуту нашим XIX віком, бачив ясно автор Історії.
Аналогію між тодішньою й нашою добою можна на підставі Історії простежити особливо в методах імперської політики Москви в Україні. Ця аналогія є не раз просто несамовитою. Не маю на увазі так часто згадувану розправу над мазепинцями царської Чека в Лебедині, де "тиранство і звірська лютість в жах приводили людську уяву". Це була кара для відвертих ворогів. Поза ними були інші, укриті або здогадні. Як поступали з ними?
Насамперед були це царські підніжки, але все ж "хохли", яким не довіряли, як не довіряють подібним типам і тепер. Тоді були ґалаґани і галаганята, а тепер були любченки й любченята. І жахливо однакова була супроти них політика Москви...
Хоч галаганята і "дивувалися лагідності шведів", які не робили таких насильств, як москалі, але що шведи "оскверняли середи й п'ятниці м'ясоїдженням", то галаганята уважали їх за "нехристів", "забирали в полон і доставляли цареві (разом з мазепинцями), за що давали їм жалованіє, спочатку грошима по кілька рублів, а наостаннє по чарці горілки з поздоровленням: "спасібо, хахльонок" (стор. 204, 205, 209).
Яка знайома нам градація нагород за малоросійську "самоотверженность" у службі Москві. Старалися галаганята – спершу за кілька рублів, потім — за чарку горілки, нарешті – за спасибі...
А тепер? Коли їх було мало, нагороджували любченків за службу самодержцеві посадами прем'єрів чи прокурорів "української республіки" або послів в Європі від УССР. Стало їх більше — зіпхнули до підрядних "народних комісаріатів" або просто в "сексоти". Далі лише дякували їм, аж нарешті казали їм собі дякувати!
Тим, хто не афішував московського патріотизму, але якому не можна було довести ніякого ворожого вчинку, — тим злочини вигадувалися й пришивалися. Тепер при більшовизмі такі фігурують як "врєдітєлі" або "саботажники". Отже й цю методу, не більшовики видумали, і тут вони показалися невільничими учнями царату... Коли, пише автор Історії, — треба було ліквідувати таких мазепинців чи полуботківців, яким вину ніяким способом не можна було довести, їх в "іменнім указі царськім в Малоросії опублікованім", покарали за звичайне "врєдітєльство", а саме за те: що "ті вівці й барани дорогоцінні, яких цар спровадив з Шлезьку і роздав був на утримання і годування в Україні, – що вони повиздихали, але не з своїх хвороб, лише від недбальства і лихих замірів" отих полуботківців, які не про трудящий люд думали, лише про політику, "про свої сейми та вибори" (стор. 230).
"Хохлів"- саботажників карали, крий Боже, не за те, що були українцями, лише за нищення сталінських тракторів в XX віці, і за нищення царських баранів в XVIII віці. Подиву гідна тяглість імперських методів правління, традицій і політичної винахідливості!
Трагічна була доля більш непевних, яких здушене завзяття ще не знати в який бік могло обернутися, яких енергії треба було дати вихід, зв'язавши з собою злочином пролитої крови. І тут знову несамовито однакова метода!
Хвильовий в "Я" (романтика) пише, що "єдина дорога до загірних озер комуни" вела його героя через труп матері; лише піднісши на неї руку, міг український комуніст довести свою лояльність Москві... Той самий мотив у Сосюри, який мусить іти "на тихі води далекої комуни" не інакше, як "через кістки" свого народу... Так само українець-більшовик в "Смерті" Антоненка-Давидовича: "І тоді, — звіряється, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли кров повстанців... хоч раз впаде на мою голову, заляпає руки — тоді всьому тому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді сміливо, без вагань можна буде самому собі сказати: я більшовик"... Звідки ця потворна ідея настирливо повторюється у трьох таких совєтських письменників, а може й в інших? Їх власна вона чи навіяна ззовні? Мабуть, навіяна. І про це якраз свідчить автор Історії Русов, свідчить, що й тоді домагалася Москва таких самих доказів лояльності, свідомо ставила недойшлих, хитливих галаганят якраз на таку спробу. Читаємо там, як частини українського війська, за шведчини, були послані в Роменщину для покарання прихильного шведам українського населення: "Виправа на Роменщину мала дві політичні причини... Одну, покарати роменців за те, що прийняли у себе на квартири шведську армію... а другу – випробувати, як на пробному камені, вірність і ревність військ малоросійських", доручивши їм каїнову роботу. "І ці війська, неначе приголомшені і обезумлені, з зажмуреними очима і з скам'янілим серцем руйнували... свою ж таки невинну братію" (стор. 213) ...як матір або повстанців герої совєтських авторів. Те саме вимагали від них за Полтави, що й від героїв Хвильового, Антоненка-Давидовича й Сосюри за наших часів Москва, і так само сьогочасні "приголомшені й обезумлені" цю роботу виконували. Бісова метода Москви лишилася та сама, що тоді. І та сама ціль: сплюгавити душу, оплювати її, спідлити — було і є в намірі Москви.
Не бачили тієї методи представники демократичної "еліти", але так ясно бачили її мазепинці!
Яке мало бути відношення свобідного народу до цієї тиранії? На це автор Історії дає таку саму, відмінну від передвоєнного покоління XIX віку, відповідь. Супроти цих "кайданів рабства і неволі", "лучче, аніж їх зносити, бути нам у всегдашніх браних за вольность" (стор. 89). Це голос поколінь Орликів, Гордієнків, Полуботків.
Проти кого мала вестися ця "всегдашня брань"? Вся офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулому. Добрий тон отруєного соціалістичним дурманом покоління позволяв говорити лише про боротьбу з царатом, з режимом. Борцем лише проти царату був в очах того покоління Шевченко, борцем лише проти царату був Мазепа. Як же інакше задивлявся на це автор Історії! В уста мазепинця Полуботка — в його позвах з Петром він вкладає ціле політичне "вірую", яке міцно мусить шокувати недобитків демократичного століття. Коли пізніші демократи патякали про "три галузки" народу, він говорив "про наш народ" і (до Петра) про "твій народ". Коли демократи розводилися про вищість і висококультурність росіян, він свій народ ставив набагато вище московського народу, який "ледве вийшов з хаосу смутного времені", зі стану повного "нічтожества" і який він просто уважає за "мужиків" (стор. 229). А старшини у відповідь Мазепі (що відкрив їм свій намір допомагати Карлу XII), заявили, що "потрібна переміна їх положення і що не можна зносити презирство в землі своїй від народу, нічим від них не ліпшого, але нахабного і скорого на всі зневаги" (стор. 204)... Мазепинці підіймали повстання не лише проти царя, а й проти народу російського. Себе ж уважали не за касту лише, не за верству, але за провід, за аристократію, що представляла собою цілий народ, цілу націю, яку автор Історії відрізняє від люду. В їхніх очах їхня боротьба з Росією не була, як для політиків демократії, боротьбою верстви з режимом, лише нації з нацією, з яких українську представляла козацька старшина, російську — цар. Горді за чини своєї нації, вони згірдливо відкидали претензії Москви "уважати козаків за щось рівнорядне з лопарями чи камчадалами".
І треба завважити, що ці слова не були лише словами. Хто уважно стежив за перипетіями полтавської епопеї, той знає, що за Мазепою була майже вся, за малими виїмками, старшина козацька; з другого боку, багато хто із мазепинців цілим збігом подій (про які не місце тут говорити) були унерухомлені і перешкоджені виконати свій цілком виразний намір — піти за гетьманом.
І полтавський зрив мазепинців не був актом розпачі, ні непрорахованим вибриком одчайдухів. Хоч в їхніх споминах жила ще руїна, в яку попала Україна "від частих нашествій іноплеменинків", ставши ареною "всіх родів губительства і всесожженія, обагрена і напоєна кров'ю людською й вкрита попелом", та все не відступали вони від думки "всегдашньої брані". З покоління Розумовського глузує Історія за те, що "спокійно дожидало подій" або "обітованне Отче звише"; зміну в Україні уявляє він собі не як еволюцію чи утопію-ідилію, лише як день Божого гніву, як момент, коли кров проллята царем в Україні —"взищеться от рода сього", і просить, щоб "зілляв Бог чашу гніву свойого" на прокляту імперію (стор. 232).
Автор підводив підсумки Полтавщини, аналізував політику Москви в Україні, її методи і "хвити", перспективу для панування над "вольним народом" нової орди, матеріальної руїни й морального отруєння, яке це панування з собою несло. Формулював ряд постулатів української політики полтавської доби, підкреслював погорду представника цивілізованої нації до петрівських зайд; означав боротьбу з ними як війну народу з народом, війну довготривалу, накликаючи Божий гнів і помсту історії за кривди і пролляту кров, реабілітуючи тодішню провідну верству від нікчемного закиду вузького кастового егоїзму, бо ідучи за Мазепою вона "шукала лише свободи і ліпшого життя на власній землі своїй і мала задуми, властиві всьому людству" (стор. 213).
Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в "малоросійське дворянство". Скільки блискучої спостережливості! Скільки проникливості в осуді й оцінці явищ! Скільки аналогій мала та полтавська епоха з епохою, що наступила після того, як Україну прилучено до імперії, змонтованої леніними.
З Історії Русов визирає думка, що така війна, як кожна історична війна кожної нації, має тоді перспективи на успіх, коли веде його народ не в бакунінсько-драгоманівському сенсі "вільних громад" татарських людей, — лише в сенсі активної провідної верстви, що його представляє; не тоді, коли ця верства вироджується в демократичну юрбу, або в просто панівний клас, який людей й багатства краю "на свою привату употребляет", в "вєчноє и потомствєнноє владєніє" дістає, думаючи не про націю, а про службу "благополучній державі царського величества",.. Лише тоді, коли ця верства є сповнена тією блискучою думкою, тією волею і тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити постаті, подібні до постатей Лівія, до постатей древнього Риму.
(Уривки із статті "1709-1939, Пам'яті мазепинців".Львів, журнал "Вістник", книги ч. 7-8.)
Немає коментарів:
Дописати коментар