2008/05/16

ХРЕСТ ПРОТИ ДИЯВОЛА

На диявола хрест, на неприятеля шабля!
Козацький полковник Єрмоленко

Живемо на вулкані і близький вже його вибух. Коли зашморгнулася московська петля на Україні, думали, в Варшаві: хай над Дніпром сидить Москва, ми за Збручем, ми будемо жити безпечно. Та впала Україна і Польщу вона задавила, а з нею й Румунію.
Думали у Відні, в Будапешті, в Бухаресті: хай над Дніпром і Вислою сидить Москва, ми у себе житимемо спокійно! Але й на них ударив грім!
Думали на Заході: хай Москва буде над Ельбою і на Балканах, ми по цей бік залізної заслони, якось проживемо! Але вже передові стежі кремлівські калатають у двері Франції, Італії; над Сеною вже блиснула заграва міжусобної війни; московські лапи сягають Святої Землі! Слуги Кремля проникли й до цієї країни.

ТІНЬ ДИЯВОЛА ВПАЛА НА ЗЕМЛЮ!

Масові вбивства, саботажі, брехня і підступ – ось способи, якими він намагається висадити в повітря будівлю християнської цивілізації, обернути людство в слухняну отару бездумної худоби. Щоб молилися ми не Святій Софії у Києві, не Святому Петрові у Римі, а намісникові Нечистого на землі.
І на багатьох сильних світу цього напав страх! Ніколи не було на землі стільки Пилатів і фарисеїв, ніколи не було стільки охочих продати братів за тридцять срібняків, чи вмити руки в крові невинних. Ніколи не було стільки знатних, про яких сказано: "Кого Господь хоче покарати, відбере тому розум". Ніколи ще не була Європа настільки позбавлена думки і твердої волі, не була так обнята страхом.

ЗВІДКИ ЦЕЙ СТРАХ, ЦЕЙ ПАРАЛІЧ ВОЛІ?

Це наступило тому, що відлітає від нашої цивілізації її дух, тому, що швидким кроком іде дехристиянізація Заходу. В Німеччині ще Бісмарк почав похід проти Церкви. Його слідами пішов Гітлер. В Іспанії, кільканадцять років тому, секта безбожників пробувала зробити революцію для знищення релігії. У Франції третя .республіка вигнала навчання релігії з школи. В Великій Британії відсоток практикуючих вірних падає з кожним роком. В Сполучених Штатах Америки усувають теж молитву з шкіл. Всі знають про історичну подію, яка утвердила віру християнську в Європі, коли перед вирішальною битвою за Рим з своїм суперником Максентієм, бачив Константин віщий сон, а на небі знад хреста; коли він наказав зробити цей знак на своїх прапорах з написом "Цим переможеш!" Під цим знаком вступили переможні легіони Константина до Риму.
Під цим же ж знаком існувала і відбивала напасників ще тисячу років Східно-Римська імперія. Під цим знаком відбивали навали поганих наші київські князі. Під цим знаком звільняли свою країну від маврів іспанці. Під цим знаком розбивали римляни й франки гунів, під ним же ж відбуло західне лицарство походи в обороні гробу Господнього. Цей знак стримав похід на Європу грізного Ісламу. Нарешті, пишно розвинулася під цим знаком блискуча культура Окциденту, із її катедрами, героїчною лицарською поезією, малярством, мистецтвом взагалі, філософією, теологією, наукою. Відблиском тої культури жила Америка, Африка, Австралія, Азія.
І ось – разом з тим, як почалась дехристиянізація Європи, почала вона занепадати, блекнути її зірка на зовні, розкладатися всередині її суспільство. Я вже згадав про запровадження світської безрелігійної школи у Франції, про поступ безвірництва, яке приніс з собою соціалізм. Цей "поступ" можна спостерігати і на дрібних фактах, на яких видно ту скриту силу, яка спритно прагне не тільки підкопати християнську віру, але й знищити саму символіку осоружного їй знаку хреста. Цей знак на церквах і стягах понищив більшовизм. Після нього проти Церкви виступив Гітлер. У свіжо загарбаних їх військом містах, старанно замазували обидва диктатори на таких вулицях, як св. Катерини чи св. Павла, слово "святий". Веймарська республіка німецька, ще перед Гітлером, зняла з державного герба знак хреста. За нею пішла, після 2-ої Світової війни, Італія, Румунія, Югославія. І лише країни, що борються з комунізмом, зберегли цей знак у себе: Англія, Іспанія, Португалія, Греція, Україна. Тому, хто думає, що цей хрест, ця символіка нашої віри й культури є ось така собі дрібничка, – хай над наведеними фактами задумається, і над тим, чому противники християнства намагаються знищити ту "дрібницю"? Чому мертві пам'ятники живої колись давнини нашої, як старо-князівські або козацькі церкви нищить московською рукою диявол у Києві?
Ніщо, може, не свідчить так про те, наскільки Захід підпав під вплив ворожих християнству сил, як факт, з яким завзяттям ті сили ненавидять країни, де збереглася пошана до релігії, а саме – Велику Британію, Іспанію, Україну. Їх ненавидять темні сили за те, що в них ще найбільше збереглися шляхетні традиції Окциденту. Іспанія мусить витримувати наступ чорних сил, яким хотілося б, щоб в Мадриді керував замість генерала Франка якийсь московський генерал Толбухин або який інший, щоб смолоскипами палали знову Божі храми в Толедо чи Севільї, щоб знову від рук червоної інквізиції гинули служителі хреста, як гинули й гинуть досі в Україні, в Польщі, Югославії, Румунії.
Україна, велетенська потенціальна сила Європи, замовчується, оббріхується, катується, – тільки тому, що є це країна старої християнської культури, яка ще може народити Мазепу чи Хмельницького, оборонців віри і Церкви. Всі ті країни, або під загрозою безнастанного наступу антихристиянських сил, або – як Україна – розп'яття ними на хресті. Решта ж Європи, решта дехристиянізованої Європи, крок за кроком відступає перед силами диявола.

ЧОМУ ЦЕ ТАК?

Тому, що лжехристияни не можуть щиро поборювати нехристів. Тому що безбожність – їх спільна віра. Тому що мільйони європейців вірять не в книгу чотирьох євангелістів, а в книгу ненависника християнської культури – Карла Маркса.
Без якоїсь віри, без адорації чогось, без любові, без прив'язання до чогось, не може жити людина. Отже, чим замінила сучасна, так звана модерна, цивілізація адорацію Розп'ятого? Чим замінила віру у щось вище від нашої марної плоті, її потреб і забаганок? Віру в те, що існує в зорянім небі над нами і в нашій душі Божий закон, якого не можна переступати, хоч би це й грозило нам бідами матеріальними, або й загибеллю? Чим замінив наш вік віру в цю Вищу Силу?
Він замінив її вірою в механічний поступ. Цивілізація, яка вигнала Бога з душі одиниці, родини, з школи, з мистецтва, з літератури, з громадського життя, – стала бездушною механічною цивілізацією. Культ Божества підмінила вона культом матерії, адорацією мамони, культом особистого, родинного, класового й національного егоїзму, погоні за грошем, вигодою й насолодою. В особистому житті – кар'єра, служба будь-кому й будь-чому; в соціальному житті – егоїзм одурманених соціалізмом мас, більше платні, менше праці, будь-що, тільки б той егоїзм довів до ослаблення оборонної сили країни і до її воєнного розгрому, як це й сталося з Францією в 1940 році, роззброєною матеріально і морально радикалами й соціалістами між двома війнами. В житті міжнародному – це егоїзм або недоумство щасливіших народів, байдужих до того, чи пожере червоний молох на двадцять мільйонів європейців більше чи на п'ятдесят. Аби в їх хаті був спокій! Аби був так званий мир, дарма що під час того миру більше гинуло народу, ніж під час війни, як наприклад під час штучно зорганізованого Москвою голоду в Україні. Хоч би такий мир був потоптанням всіх законів Божеської справедливості Хоч би той мир коштував союзу з масовими убійниками, які не втечуть ще від свого Нюрнбергу.
В політиці – це егоїзм клік, це ґешефт, погоня не за ідеєю, а за мандатами й виборчими голосами та фінансовими прибутками. Це продаж отчизни за шмат гнилої ковбаси, це мільйони голосів відданих за комуністів, за агентів ворожої держави; це гасло – "після нас хоч потоп!" Це підлещування до матеріальних інтересів мас, що живуть справами дня, не заглядаючи в майбутнє, несвідомих того, які небезпеки їм загрожують. Це відхід від всяких абстрактних ідей великого формату, від великих поривів. Бо матеріалістична доба нездібна до глибших поривів почуттів, ні до ентузіазму великих ідей. Все це зветься неактуальною, навіть шкідливою "романтикою", не гідною уваги "тверезих" і "розсудливих" людей, – тих, для яких єдиною розсудливою річчю є їх матеріальний інтерес... В пресі – це часто-густо оглуплювання й баламучення громадської думки, боязнь чіткої й ясної мислі, покривання зла або потурання йому. Це крамничка замість вільної трибуни.
В письменстві – це розпуста і гниль таких авторів, як Пруст, Барбюс, Андре Жід, Маргерит, Сартр, Колєт, Джойс і двері настіж відчинені в Європу для каламутного потоку так званої московської культури, культури грядущого Хама. З її звеличуванням матерії, найнижчих інстинктів плоті, касарні, отари, з зневагою людської індивідуальності та будь-якої свободи. А над всім лунає клич, що колись привів до згуби старий Рим: "Хліба та видовищ!"
В країнах, розкладених матеріалізмом, замикають поняття честі, гріха, отчизни, національної й громадської солідарності, вірності рідному краєві. Вищу культуру духа в таких країнах підміняє вульгарна підробка. Замість міцної мудрості Святого Письма, модерна людина напихає собі голову глупими історіями з ілюстрованих часописів, які нічого не дають ні душі, ні думці. Замість дивитися на морально-будуючи образи Діви Марії або святих, взірців непохитної віри, душевної твердості, мужнього героїзму, – модерна людина оглядає в магазинах світлини боксерів, вбивць, гангстерів і повій; світлини їх менеджерів, з огрядним черевом і глупою усмішкою на звірячому обличчі. Замість музики Бортнянського, Моцарта, Бетховена, вияву одвічної туги людської душі за Вічним, музики, яка ушляхетнює душу, – прислухається модерна людина до варварського вереску джаз-банди, що роздражнює найнижчі інстинкти людської істоти, запаморочуючи мозок, вбиваючи думку. Очманіла від так званої модерної цивілізації, сучасна людина взагалі перестає розуміти, що таке культура духа, культура характеру; перестає розуміти різницю між культурою і цивілізацією. Не знаючи ні Платона, ні Аристотеля, ні Данта, ні отців Церкви, – така людина уважає себе за дуже культурну, коли має комфортний туалет, авто й радіо...
Навіть у рисах обличчя такої людини можна побачити відсутність будь-якого духового виразу, будь-якої іскри Божої, лише трафаретну бездушну усмішку на бездушному лиці. На портретах Вашингтона, Наполеона, Веллінгтона, Хмельницького, Шевченка не побачите оскалених зубів, – але якою величчю, яким внутрішнім вогнем світиться з очей їх душа, яка не втратила ще контакту з Творцем! Не було в них нічого з тієї "симпатичності" й "сердешності" людини з юрби, – "такої як всі", – яка тепер скрізь в Європі удає з себе провідників нації, думаючи що інспірації для тяжкого завдання провідництва треба шукати не в контакті з праджерелом одвічної мудрості, лише в контакті з "пересічною людиною", людиною пересічного розуму, пересічного характеру і пересічних устремлінь.
Здана на поталу культу матерії, модерна людина вже не ставить над своїм Я, над любов'ю до себе, до ближнього, до земного тої Вищої Сили, якій завдячує своєю душевною твердістю, мораллю, силою характеру і внутрішньою карністю, без яких нічого ні великого, ні доброго не вдіє сама людина. Здана на поталу культу матерії, земних благ, гроша, черева й насолоди, стає модерна людина людиною з желе, без характеру, без хребта, без стриму, без внутрішньої дисципліни. Відпадає стимул до праці, пошана до людської індивідуальності, чужої й власної, до всього високого, до Бога, так само як до рідного краю. Тоді києм, тим великим києм тоталітаризму, червона Москва жене до праці і на війну мільйони зневірених рабів, озвірілих від науки Маркса й Леніна.
В країнах Заходу матеріалізм робить такі самі поступи як і в Росії. Безбожництво шириться тут так само, як і там. Правда, на Заході ще кия немає, але вже немає Бога. Щезає внутрішня дисципліна, а палиці західна демократія вагається вжити. Звідти безідейність, млявість, нерішучість, а подекуди й страх перед Росією провідників Заходу, а головно невміння зрозуміти свого червоного противника. Як не розуміла розніжена атенська демократія македонського Пилипа...
Бо і як міг Захід зрозуміти Москву? Гадали поділитися з нею здобиччю, а показалося, що Москва хоче не половину, а все! Думали дати їй договірні "секрети", а вийшло те, що Москва потребує зовсім не цього, а території. Думали звабити фінансовими позиками, торговельними договорами, а Москві наплювати було на це! Думали встановити з нею підвалини нового миру, а Москва перейшла від одної війни до другої, від війни між державами до війни класів, всередині кожної нації: в Польщі, в Угорщині, на Балканах, в Персії, в Китаї та Кореї, в Палестині, у Франції, в Італії. Показалося, що Москва думає не категоріями іспрагнеиого спо­кою Заходу, лише зовсім іншими. Вийшло, що прямує вона не до добробуту мільйонів, не до спокою, не до миру, лише до того, щоб над Азією і Європою (на разі) запанувала її ідея, ідея кошарового соціалізму; щоб залопотав її червоний прапор з знаком серпа й молота на червоному тлі. Так як колись до того стримілися наслідники Магомета з знаком півмісяця на зеленому стягу.
Як може зрозуміти Захід цю нездержну волю панування й могутності, коли згасає в ньому віра, яка давала йому порив, силу і бажання героїчних справ, – віра колишніх хрестоносців, віра хреста? Як може Захід – позбавлений тої героїчної віри – не хотіли "епізменту", коли на ньому, як на подушці, так приємно спиться? З заплющеними очима не бачить осліплена Європа сокири, занесеної над її головою, не хоче засвоїти думки, що є неминучою боротьба за існування, боротьба на життя і смерть. Втрачаючи віру, вона втрачає розум. Втрачаючи розум, втрачає відвагу, потрібну для неминучої боротьби. Все це їй заміняє "вішфул тінкінґ", що "якось то буде", якось то все влаштується, дешевим коштом, без ризику і зусиль.
В останній час наступила, правда, реакція. Декілька відважних народів – український, грецький, іспанський – намагаються врятувати чи наново здобути свою втрачену незалежність національну, врятувати честь і майбутнє християнської цивілізації. Рятують Європу перед московською навалою також такі народи, як турки і араби – вірні своїй вірі. Але – на яку ж завзяту опозицію натикаються будь-які спроби загальмувати тріумфальний похід Кремля на Захід і Схід! На опозицію всіх темних сил всередині самих же ж західних суспільств! Скільки зрадників власного народу і його віри, скільки агентів 5-ої колони, скільки московських Квіслінгів знаходить в лоні західного ж суспільства Серп і Молот, що несе з собою смерть і голод! А коли побачать якийсь мужній жест чи голос, як кидаються на того, хто посмів його подати чи зробити!
Опубліковують дипломатичні документи, сталінсько-гітлерівські, які здирають маску з обличчя імперіалістичної Москви, – і як заметушились сталінські підбрехачі на Заході! Як намагаються затушувати аферу! І "нащо, мовляв, то було оголошувати? Чи потрібно це?"
Виступить хтось з проектом конскрипції чи парамілітарного вишколу перед лицем московської загрози, – який рев здіймають прихильники Кремлю! Якими трубами єрихонськими намагаються оглушити противників! Як кричать проти "імперіалізму" своєї країни, якої є негідними громадянами! Як спішать свій край, обеззброєний віддати живцем в руки його найбільшого ворога!
Виступить з своїм відважним чином Українська Повстанська Армія, і скільки бруду і помиїв виллють на неї слуги Росії! Скільки – на сором нам, українцям, – навіть в нашому національному середовищі, знайшлося московських підбрехачів, які ту повстанську акцію, найвищий вияв героїзму в сучасній Європі, – паплюжили або замовчували навіть тоді, коли кричала про неї вся світова преса! Як намагалися принизити її, позичаючи для своїх наклепів лайки з більшовицького словника!
Скільки то облудних лібералів і демократів захищають одного чи двох засуджених червоних бандитів, зрадників свого народу, але й пальцем не кивнуть, коли за червоною завісою ллється кров мільйонів невинно катованих!
Таж шириться облуда і брехня, так вмирає ідея пошани до поняття честі, свободи, героїзму, патріотизму, і не через що інше, як через те, що відвернувшись від правди Христа, Захід тратить респект до великих абстрактних ідеалів, роззброюється ідейно і морально, грузне в трясовині матеріалізму. Відлітає віра, а з нею і дух войовничий її боронити.
Історики не раз нам поясняють, що нібито за старого Києва чи за козацької України змагався народ за віру, а тепер змагається за націю. Велике непорозуміння! Тоді, як і тепер, боролася нація й за незалежність національну й за віру. Тільки тоді ширше значення надавали слову "віра", глибший зміст. Віра християнська – це був колись наш кодекс, статут всього внутрішнього устрою суспільства. Цей кодекс нормував всі відносини того суспільства – між батьками й дітьми, братами й сестрами, народом і тими, хто ним правив, нацією та її ворогами – поганами, між різними класами суспільства, між людьми поміж собою і між людьми й Богом. Це була система понять Правди, Добра, Краси.
Оформлені в ферму оповідань, заповідей, притч – ці правила людської поведінки глибоко вкорінювалися в мозок і серце тодішньої людини, формували її душевне й духовне Я, її характер, тримаючи на припоні внутрішньої моральної дисципліни відцентрові інстинкти людини, оберігаючи від розвалу громаду і націю. Багато для християнина означали такі незрозумілі поколінню невірних, негативні й додатні символи як Юда, Каїн, фарисей, Пілат, вигнання торгівців із храму, поняття гріха й покути, милосердного самарянина, багатого й Лазаря, невірного Томи, пресвятої Діви, яку звали "матір'ю козацького краю"; такі слова, як "не мир, но меч!", такі образи як образ хреста і Розіп'ятого на ньому; Духа Святого, "життя подателя", якого подув чув у собі Шевченко і якого нерозуміння докоряв своїм недотепним землякам, які не знали, що невидиме є початком всього видимого.
В тій символіці, в тих притчах, в заповідях були тверді правила поведінки, яскраві приклади – на що орієнтуватися, чого як вогню минати; були духовні обручі, які твердо тримали дух суспільства тих часів і його тіло берегли від розпаду. Окрилені тою вірою, щитами перегороджували поля старокиївські дружинники з князями, боронячи від кочівників Україну.
Очевидно, ніхто не скаже, що складалося те суспільство з святих. Грішників було досить і тоді, тільки з тою різницею, що тоді навіть ті, що переступали закон, знали в совісті своїй, що роблять зле, і це вже було багато! Бо в тій свідомості крився початок виправлення.
В обороні тої віри, кодексу цілого життя нації – приватного й публічного, ставала не тільки князівська, але й козацька Україна, і західноєвропейське лицарство тої доби. Вони знали, що не вільно робити "епізменту" із дияволом. Знали, що не можна чорта виганяти вельзевулом; що між адептами Святого Христа і його ворогами не може бути тривалого миру; знали, що противникам Христа йшлось не тільки про те, щоб знищити Церкву, але і весь уклад нашого індивідуального і суспільного життя.
Знаючи це, більш як шістсот років боролася з поганами Україна, більш як сімсот років боролася Іспанія з маврами на другому кінці Європи. Але волі до цієї боротьби не має нинішня дехристиянізована Європа!
Комунізм – це теоретична догма, це озброєна доктрина, це віра. Тому й перемогти її не зможуть тільки танки й бомби. Комуністичну віру переможе тільки інша віра, більш гаряча й більш войовнича. Я знав більшовизм змолоду, ще перед його народженням, так сказати в лоні його матері, російської соціал-демократичної партії. Знав більшовиків, з яких одні були мої колеги по університету, інші по тюрмі. Вже тоді відчувалася диявольська сила, в них укрита. Проти них була тоді могутня царська імперія, з якою союзу бажали великі держави; яка зломила не одну силу, що проти неї повставала, не одну націю. Але ту велику потугу, разом з іншими партіями, більшовики завалили.
Чим? Якою зброєю? Ні армії, ні поліції не мали вони, ні фабрик амуніції, ні грошей. Все це мав їх противник, царський режим. Тим не менше, ту велетенську силу більшовики звалили, просто зголили з поверхні видимого світу. Чим?
Невидимою силою диявольського духа, що в них вселився! Це було те стадо свиней, в яких вселилися біси і які, доки згинуть, розтопчуть ще не один безжурний, безпечний народ. В ті часи, коли щойно народжувався той рух, не було ще в ближчих планах ні Чека, ні колгоспної панщини, ні терору, ні імперіалістичного завоювання народів, ні системи політичного деспотизму. Але все це, як плід в зерні, як дуб в жолуді, глибоко сховане в землі, вже було, вже існувало, вже невидимо кільчилося в душах тих синів диявола. Хто зазирав в майбутнє, той вже бачив прихід їх, навіть дату їх приходу досить точно проповідав Достоєвський, який знав добре свій, рідний йому духом, народ московський. Хто дивився не на поверхню явищ, а в їх затаєну суть, той в словах цих людей, в їх рухах, поглядах, бачив іноді, як спалахував диявольський вогонь, що потім вибухнув нагору і загрожує спалити нашу цивілізацію.
Цей вогонь – це була їх віра в їх ідею, їх енергія й воля втілити її в життя, щоб запанувала їх сатанинська доктрина не тільки в плані духовному, але й в плані фізичному, матеріальному. Це була їх погорда до небезпек і катастроф.
Таке буває! Таку силу віри можуть мати і сини Темряви. Наша Церква має прекрасну книгу – "Добротолюбіє", де зібрані поучення вчителів Церкви. В цій книзі прочитаєте: "сердечна мужність і не боязнь небезпек постає з двох причин: або з великої віри в Бога, або – з жорстокосердя". От з того чортячого жорстокосердя зродилася віра й енергія більшовизму. І ніщо, ніяка матеріальна влада сама тої жорстокосердної сили не зломить. Зробить це тільки нова духовна сила – сила віри!
Певно вам доводилося бачити світлини більшовицьких вождів: Леніна, Сталіна, Димітрова, Тіта, Ґотвальда і інших. Свіжо в одному часопису я бачив як виглядала диктаторка Румунії, яка, між іншим, не є ніякою румункою, Анна Паукер. Вона є огидною в усій своїй зовнішності. Ще огиднішою вона виглядає на тлі сфотографованої тут же ж побіч другої Анни, Парма-Бурбон, жінки Мигая румунського. Постава, відкритий рот цієї відьми (її знято під час промов) – все викликає несмак і обридження у кожної людини, що має хоч трохи почуття краси і поняття шляхетного. Подібне враження викликають і знімки комуністичних вождів. Але – одночасно, оглядаючи їх, відчуваєте, що за тою огидною відштовхуючою зовнішністю, криється фанатична внутрішня енергія і диявольська віра. Коли ж поглянете на ту другу Анну (Парма-Бурбон) – гарну, милу й шляхетну, але видимо анемічну і безвольну... Коли поглянете на деяких вождів європейської демократії або соціалізму, наприклад Рамадіє, знаного аматора канарок та інших пташок з симпатичною борідкою і з окулярами професора, на пузатого Еріо, колишнього туриста до Москви та естета і колишнього "людовофронтового" приятеля комуністів Лева Блюма, – вам стає страшно! Ясно бо, що не ті люди зупинять воюючий комунізм!
Я сказав, що силу і твердість, віру й відвагу дає людям або віра в Бога – щоб творити добро, або жорстокосердя, – щоб творити зло. Модерна літепла Європа відкинула жорстокосердя, але відкинула й Бога. Звідси її безсилість, безсилля її провідної верстви. Тим часом воюючому комунізмові треба протиставити людей і борців тої самої енергії, того ж формату, такої ж відваги, такого ж самого духа прозелітизму, ще більшої невгнутої, ще гарячішої віри! Ще більш гарячого фанатизму!
Таких войовників може дати тільки віра, одідичена нами від предків наших; вона зробить твердими нас, як робила їх. Цю віру, джерело нашої міцності, мусимо знову збудити в нашій душі, щоб очищаючим вогнем спалила в ній все кволе й нікчемне, щоб підняла дух наш над всім марним і дочасним, щоб загартувала наш дух для боротьби за ідеал одвічної Правди. Правди, що возвістив нам майже дві тисячі літ тому Той, який існував "перед всіма віками" і який ще прийде, щоб "судити живих і мертвих".
Ця віра навчить нас, як козаків, про яких писав Руселій. Навчить нас "ревності незгасимої, все горящою живим полум'ям", навчить "не прощати ворогам Бога".
Вона навчить нас, як вчила наша давня Церква, що з активними ворогами Христа не вільно "куматися, свататися, брататися й мішатися".
Вана навчить нас "любити друга", але "возненавидіти його злонравіє і безвєріє" (коли він тим заражений), навчить боротися зі злом.
Вона навчить нас любити ближнього, але насамперед Бога, бо то є перша заповідь. А любов до нього ставити над особистими прив'язаннями і родинними зв'язками.
Вона навчить нас мудрості віруючих тої доби, її провідників, навчить мудрості й безстрашності Хмельницького, який на смертному ложі говорив про сина свого Юрася до старшини козацької: "Анатемі віддаю того, хто зведе його з правдивої путі і зробить притчею во язиціх, посміхом між людьми. Віддаю (анатемі) і його самого, коли піде шляхом строптивим і віддалиться від правости, чести й християнської чесноти!"
Вона навчить нас мудрості прадавнього Києво-Печерського Патерика, мудрості св. Феодосія, який закликав "возненавидіти всяку неправду" в світі; який кликав активно боротися зі злом; який видаляв з монастиря, "слабих і нерадивих" ченців, а не "об'єднувався" з ними. Вона навчить "не оправдувати несправедливого, аще і друг твій є", бо вищою є за особисту приязнь – Божа справедливість.
Вона навчить нас, що віра Христова – це не тільки "отчаявшихся надія", але й "нечистивим погибель".
Вона навчить нас, що служителі Церкви не тільки "вогнем духовним" просвічувати темних повинні, але й "ідоли сокрушати". Вона навчить, що тільки ця віра дає нам мужність, міцність духа і безстрашність, яка вбиває в серці все дрібне, хитке, кволе, все м'яке, трусливе і підле, що тільки віра дає нам можливість запанувати над тілесною неміччю, над фізичним болем, над страхом і спокусами.
Навчить нас не ослабитися від слави, не пропасти в напасті; бути твердим і невблаганним до себе, щоб бути невблаганним і твердим до зла, яке нас оточує. Вона навчить нас заповіді любові й допомоги ближнім, але й про Божий бич проти фарисеїв, і всього "кодла гадючого", що отруює своєю присутністю прекрасний Божий світ!
Вона навчить нас, що віра справді двигає горами, що Дух вищий за неживу матерію; що без нього, хоч не знати як міцно збудована матерія, розпадеться вона на порох. Вона навчить нас, що Христос прощав і розбійникові коли той покаявся, але другому, не розкаяному не дав розгрішення. Вона навчить нас, що як говорив Нил Синайський: "хто не має ненависті до гріха, зачисляється сам до грішників"; що за всякою мислю і добрим наміром мусить йти в парі "горячність подібна вогненним вуглям", що оберігає думки і не допускає до них.
Вона навчить нас, що така фанатична ненависть до зла й фанатична любов до нашої правди робить чуда; що тільки вона здолає зруйнувати найміцніші будівлі на землі, здійснити у видимому, реальному плані ідеї, що невидимі іншим, знаходяться у віруючій душі. Та віра навчить нас бути неослабним в боротьбі за нашу слушну справу, за визволення нації з ярма невірних, натхне нас воєнним духом предків, засновників нашої Церкви і нашої держави.
Ті, яких козаки прозивали "сластоїдами і периноспалами", нарікають часто на той войовничий дух, що воскрес в Україні, що позбавляє їх спокійного сну… Їм можна відповісти словами Лазаря Барановича, що так відповів противникам козацтва: "козак – сущая буря і вітер в полі... Ми, раби Божі, серед того вітру подібні билинам Божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло... Господу благоугодно, щоб були ми як рожі між тим терновиком, інакше, без тої колючки, не було б нічого доброго".
Гаряча віра козацька, готовність невсипуща по всяк час за ту віру стати, – це були ті колючки, що оберігали рожу; були ті Шевченкові "мечі обоюдні", що серед них, під їх охороною, зростали пишні квіти високої культури, сильна незалежна суспільність наша. Ця ж віра допомогла нам запроваджувати нам серед себе самих, бути суворо-вибагливими до себе, вчила картати нікчемних, говорити правду. Вчила чудовими словами Івана Вишенського, який "навчився од Христа Істини без похлібства лож – ложжю, вовка – вовком, злодія – злодієм, розбійника – розбійником, диявола – дияволом звати!"
Ця ж віра вчить і чогось іншого. Вона вчить, що твердість душевна, залежить від контакту з Божественною силою, чого найкраще навчимося від Шевченка. В листах, в поезіях, в Щоденнику свідчить він не раз, що коли "як золото з вогню" вийшов він з свого "суворого чистилища", нерушений життєвою підлістю, з незламаним серцем, то завдячує це виключно своїй гарячій вірі, контактові з джерелом всякої духовної міцності, з Богом – контактові, що зветься молитвою. Завдяки цьому контактові, він, як пише, "не зледачів, не захолонув в неволі", зберіг свою "свіжість моральну", не втратив душевного вогню, ні здібності пристрасно любити Добро і пристрасно ненавидіти Неправду.. Він писав, що релігія – це "святе, велике діло для людини"; що під її впливом "кріпне й мужніє душа". Релігія, на його думку, "стає нерушимою стіною довкола людини, боронячи її на життєвому шляху від всіх плюгавств життєвого колобігу". З заслання писав він, що оточує його "така жахлива безнадійність, що тільки одна філософія християнська спроможна боротися з нею". І він же ж вірив, що Господь, якому молився, "воздасть злодіям за злая", скартає тих, хто творить зло. Завдяки цій вірі міг сказати, що вірний своїй ідеї, "карався, мучився, але не каявся", як і його, страшна колись своїм ворогам, нація.
Цю непохитну віру перейняв Шевченко від батька і від діда козака, від славних традицій козацької минувшини. Цією вірою горіли колись наші предки, вона робила їх душі твердими як камінь, шляхетними як золото, сильними і гордими вирізьблюючи характери тих людей, що ні перед жодним ворогом, ні перед ким не гнули коліна, як тільки перед Вседержителем, Творцем неба й землі. Цією вірою оберігали вони себе, свій край від будь-якої напасті.
Цю гарячу віру годиться згадати саме тепер, в теперішню страшну добу! Бо, щоб не казали ті, що дивляться на світ крізь рожеве скло, – наближаються жахливі часи! В ці часи якраз повинні з'явитися люди віри й волі. Європі, нам, світові потрібна нова еліта, нова провідна верства, нові справді, не по імені тільки "луччі люди". Партії віджили своє. Не їм, що не мають твердого символу віри, лиш так звані "програми"; не їм, що мають замість ідеї етикетку, напис; що не знають суворого добору індивідуальностей, ні суворої дисципліни; до яких вільний вступ і виступ, не їм бути знаряддям, яке розтрощить диявольську динаміку комуністичної партії! Партії не в стані вести проти неї похід назовні, ні поборювати диверсійну роботу всередині суспільства або нації, ні стати тим міцно згуртованим загоном відданих справі і один-одному людей, який потрібний тепер... Як говорив, я й писав давно перед війною, виконати це все здолають тільки Ордени, світські і духовні, на взірець тих, що зцементували і зберегли Європу і Україну з нею, та її культуру сотні років тому; які мечем фізичним і духовним, гуртували б націю не механічно коло паперових "програм" чи гасел, яких ніхто поважно не розглядає, лише коло великої одної ідеї, для якої готові жити і вмирати люди доброї волі, невгнутого характеру, моральної сили і великої віри, не толеруючі в своєму осередку нічого плюгавого і миршавого.
Один з хмельничан, полковник Єрмолєнко оформив у лаконічну формулу гасло тої доби: "На диявола хрест, на неприятеля шабля!" Це ж може бути і гаслом нашої епохи. Гострою буде та шабля, коли її видобудуть в ім'я хреста люди, не шукаючі угоди з дияволом. Не треба вірити в наліпки і слова без змісту! Не йдеться у світі про конфлікт між державами чи партіями, між лібералізмом і консерватизмом, між соціалізмом чи більшовизмом і капіталізмом, тими чи іншими економічними або політичними системами. Конфлікт ідейного, духовного характеру, конфлікт між християнством з одного боку, а з другого – силами, що йдуть його знищити. Весь уклад, вся духовна підвалина нашого життя, як нації незалежної, нації свобідних індивідуальностей, нації з нам питомими, дорогими нам умовами соціального й політичного ладу, етичного кодексу вартостей, все це християнського походження й духа. І все це зникне з поверхні нашої землі, коли щезне християнство. Без нього обернеться людина в двоногу худобину, без почуття особистої гідності, честі, свободи, без шляхетних поривів, обернеться у раба свого шлунку й свого пана! В вічнім страху голоду і в страху бича, бо де вмирає в серці страх Божий, що підносить людину до Творця, там залишається тільки страх людський, що принижує її до стану звіряти, і робить здібною до всякої нікчемності.
Все, чим віками пишалася Україна, весь чар, вся поезія і культура цієї благословенної країни, вся духовна велич її, її незнищенна любов до свободи і вічна готовність за її здобуття чи збереження боротися, все це буде розтоптане чоботом завойовника, коли щезне в ній дух праджерела нашої культури та християнської філософії.
Детронізуючи Творця, ставлячи в центрі всього себе саму, модерна людина може будувати не знати яку вежу Вавилонську, не знати який соціалістичний "рай"! – все це розсиплеться і вже розсипається в порох. Бачимо бо, що саме тоді, коли почала модерна людина кричати про знищення нужди, стала та нужда ще чорнішою! Коли почала кричати про свободу, дочекалася рабства! Коли почала кричати про рівність – дочекалася нових фараонів! Коли почала кричати про братерство, – вовком зробилася людина людині! Коли почала кричати про визволення народів – прийшло нечуване уярмлення націй під залізним ярмом нового Нерона, нової поганської імперії, нової татарщини!
Бо де потоптані Божеські закони, всяка будівля буде будівлею на піску!
Велетенське значення віри для щастя, добробуту й міцності нації розумів старий Рим. В тяжкі для нього часи, перед невірством перестерігав своїх земляків поет Горацій, писав до них:

"Богам корились ми –
І нам корився світ.
Із ними йдім від початку до краю!
А ні – грозою темних бід
Нас Божество зневажене скарає!"


Кара зневаженого Божества вже нависла над світом... Не треба себе дурити! Не йде в світі до втихомирення. Йде до остаточного розиграшу, як в часи Константина, між двома вірами: вірою, що зробила собі з пенька панка, ідола з нового поганського кесаря й вірою, якої заповіддю є "не сотвори собі кумира!" з матерії, з дочасного, з вигоди і з спокою! Гряде остаточний бій між знаком Серпа й Молота, знаком адорації матерії, – і знаком Розп'ятого; між більшовицькою зіркою і хрестом. Або переможемо як вільна християнська нація, або будемо страчені новими вершниками апокаліпсиса.
Не дурімо себе надією, що якась країна буде збережена в цій боротьбі! Що стоятиме збоку і тільки приглядатиметься до останнього бою. Що зможе на своєму щасливому узбіччю сіяти, орати, будувати, женитися, множитися, насолоджуватися життям. Нічим нейтральність не допоможе. Не вдасться сидіти, зложивши руки, в тій війні між двома таборами, яка вже іде між ними і яка ще страшнішою спалахне завтра. Писав Франко про Україну:

"Якби могутність, щастя і свобода
Відмірялись по морі крови й сліз,
Проллятих із очей народу,
То хто б з тобою суперництво зніс?"


Так, свобода відміряється морем пролитої крові й сліз... Але не проллятих безтямно, а тільки в змаганні за ту свободу і могутність, в ім'я великої ідеї! Не виросте свобода із сліз і крові тих, які "без одваги і бою на путь заблукали згубливу", із сліз пасивної жертви, веденої мов корова на заріз.

"Путь на Голготу велична тоді,
Коли тямить людина за що й куди вона йде." (Леся Українка)


Свобода виростає з жертв, що впали в боротьбі, в активній боротьбі зі злом, з жертв свідомих свого великого посланництва, своєї місії, чи йде про одиницю чи про націю – все одно.
Коли йде про нашу країну, про наш народ, то не виведуть його на путь спасіння ті, що думають Україну вижебрати чи видурити у сильних світу цього; ті, що всяку активну боротьбу за визволення з нової поганської неволі уважають "неактуальною", а на войовників українських, разом з бІльшовиками, кидають наклепи і лайки. Не виведуть нас на путь спасіння "реальні, тверезі, розсудні політики", які бояться ставити нашу проблему у весь її зріст, а за справу актуальну уважають лише реалізацію власних інтересів. Не виведуть нас на спасенну путь ті, що пропагують безідейність в політиці і безхарактерність в життю; які намагаються загальмувати процес формування яскравої, точної, мілітарної української визвольної думки і чину; які будь-яку велику акцію називають "бандитизмом" або "глупою романтикою", будь-яку яскраву ідею – "одностороннім маніяцтвом", а проповідь характерності і сили духа – "захвалюванням хижацтва"; які, розперезані, ліниві й вигідницькі в своїх думках і настроях – не зносять ніякої моральної дисципліни, ніякого догматизму ні в політиці, ні деінде; яких "ідеологією" є хаос в ідеях і толерація нікчемності й безхарактерності в політичному життю; яких "ідеалом" є старе, анемічне, боягузливе, запобігаюче ласки всіх, недокровне українство, що угодовство з кожним наїзником було його єдиним дороговказом. Не виведуть нас на спасенну путь ті, що не думають про випростування народного духа, лише про автоматичний "поступ", та про запозичену в більшовицької Росії ідею матеріального "щастя" людини, що вбила в серці своєму Бога.
На путь спасіння виведе нас тільки велика ідея боротьби за християнізацію України, тільки відворот від згубного наслідку анемічного, безбожницького гелотського українства другої половини 19-го віку; тільки повернення до героїчних, наскрізь пересяклих духом войовничого християнства традицій нашої козацької і старокиївської давнини, які воскресив нам Шевченко. Християнство – це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія войовників Христових, які не уникають конфліктів, не "за хрести ховаються від сатани" (Шевченко) лише борються з ним під знаком Розп'ятого. Які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовним і залізним, душею аскета і воїна.
З таких аскетів і воїнів буде складатися та провідна верства, яка стане на чолі нації, щоб привести її в Обіцяну Землю. Передові стежі України вже стали на цей шлях, вже кинули виклик дияволові і його воїнству в ім'я нашої великої правди, в ім'я великої місії нашої нації в цю жахливу апокаліптичну добу останньої боротьби з силами лжехриста. Треба, щоб в тій чи іншій формі, відповідно до часу й місця, до тої боротьби включилася, приступила до неї кожна українська людина, кожна українська спільнота в розсіянню суща. Щоб просвітлена світлом християнської Правди, сталила свій дух, гартувала енергію! Щоб де тільки доведеться: в своїй душі, в родині, в товаристві, в літературі, в театрі, в пресі, з трибуни звичайного промовця, з церковного амвону, в громаді, в місті, між своїми й чужими, – активно й безкомпромісно виступала в обороні нашої Правди; щоб не толерувала зла, щоб всюди поборювала диявольські сили, що своїм нечистим духом мов отруйним газом, просякають все наше оточення, повітря яким дихаємо, вдирається в нашу душу. Щоб на кожний прояв, на кожний виступ антихристиянських сил, була наша реакція така одностайна й тверда, як проти того, хто посмів би ввійти у Церкву з шапкою на голові..
Коли не знищить людина Заходу більшовицького духа в своїй таки власній спільноті, в самім собі, в своїй душі, в душі кожної одиниці, – даремно змагатиметься вона з більшовизмом назовні! Даремно поборюватиме дух матеріалізму, що вдирається знадвору, коли тим духом вже отруєне повітря в середині хати. Це не мої, це слова Шевченка: що Бог "люті зла не діє без вини нікому"! А на всій нашій цивілізації тяжить страшна, не спокутована досі вина: зрада своїх традицій і своєї віри!
Хочемо бути вільними?
Не кланяймося наліво і направо! Хай наше слово буде Так або Ні!
Хай наша любов буде гаряча й гаряча наша ненависть! Не літеплі, сказано бо в Святім Письмі: "хто є ні холодний, ні гарячий, виригне того Господь з уст своїх".
Хочемо бути вільними? Не кланяймося земним ідолам! Станьмо сильними духом, станьмо чистими серцем, станьмо гідними, – щоб в наші руки вложив Господь караючий меч Божої справедливості! Щоб в ганьбі, в багні і крові сконало царство нового Нерона, царство тьми!
Щоб .перестали ми бути притчею во язицах, посміхом серед народів!
Щоб ніхто не смів вже більше говорити, що є ми "прадідів великих правнуки погані!"
Щоб знову засяяв "в темряві негоди неугасимим вогняним стовпом" старий наш Київ!
Щоб "в боях ранене" наше вічне Місто знов стало над Дніпром, як твердиня героїчного народу і пострах варварам, під знаменом хреста!
Готуймося до великої й страшної проби, яку зсилає Бог всім тим, кого Він вибрав для великих діл!...

Торонто, 1948

Немає коментарів: