Я нераз цитував пророчі слова Е.Берка (британського політика) про наші часи, сказані ним в добу великої французької революції кінця ХУІІІ віку, — що нові правлячі кола в Європі складатимуться незабаром з „економістів, софістів і калькуляторів", тобто з матеріялістів, словоблудів і угодовців-крутіїв. І справді, коли приглянемося ближче до тих, що звуть себе демократами, побачимо, що насамперед відкидають вони духовий первінь в життю, найважливіший, стаючи сто-процентовими матеріялістами. З таких, і їм подібних, глузував Шевченко, з тих адораторів „современних вогнів", які взялися суспільність „повести за віком" безбожництва і матеріалізму, з їх гаслом: „Немає Бога, тільки я!" — тобто тільки фізична людина з її божками, сексом і грошем, „щастям" і „добробутом" з неґацією ідеалізму, з софістично роздвоєною думкою - і білі і червоні, і праві і ліві, з гаслом і направо і наліво водночас, і з тактикою опортуніста, готового пертрактувати з кожною ворожою силою, не змагатися з нею.
Коли замаскована під “демократію" мафія має змогу впливати на правлячу еліту, в суспільстві наступає анархія: починається систематичне нищення християнської релігії і церкви... Далі — нищення моралі, одверта пропаганда порнографії, сексоманії, — в пресі, в телевізії, в літературі, в мистецтві, вульгарність „модерної" жіночої моди... Така сама вульгарність в модах „модерної" і „прогресивної” молоді, шал злочинства і параліч влади... Нарешті нищення почуття патріотизму („фашизм"), пропаганда „модерного" інтернаціоналізму і „дружби" з варварським большевизмом; з відчиненням настіж дверей для пенетрації московсько-большевицьких „культуртрегерів" в дипльоматії, в пресі, в театрах; у відданню московській орді половини Західньої Європи і створення їй шляхів до опанування Тихого океану й Атлянтику (Куба, Мальта, Середземне море)... І все це веде до обернення націй і суспільств в двоногі отари худоби, над якою пануватиме той чи інший „світовий уряд", якому легше буде запрягти до свого возу нації, позбавлені патріотизму, релігії, великих ідей і волі спротиву та боротьби з силами диявола.
Щоб прискорити собі здійснення цього пляну, таємні мафії повели завзяту боротьбу з так званим „фашизмом" в цілім світі. В 1945-ім році ці сили уступили, як відомо, половину Західньої Європи Москві, ігноруючи спротив відданих в рабство націй: України, Угорщини, Польщі, Чехії...; не даючи їм ні військової, ні моральної допомоги. В 1936-ім році ті сили явно стали на боці ворогів національної Еспанії, підтримуючи її ворогів — комуністів, большевиків. Навіть голова французських соціялістів з „народнього фронту", Л.Блюм, старався втягнути Францію для оборони “демократії", в союзі з большевиками, у війну з „фашистом" Франком (з „реакцією"), який боронив свою країну проти ворогів релігії і свободи... Те саме хотів зробити з Францією під час другої світової війни президент Рузвельт: Недавно з'явилася в часописах замітка про плян того президента, і сил йому сприяючих, не допустити — по поразці німців, — щоб Францією правив „фашист" француз Де Ґоль, а щоб по однорічній окупації країни союзними військами, усадовити там якогось другого Блюма... Плян, на щастя, не вдався, але він існував. Пізніше ті самі сили пробували усунути в Греції уряд „фашистівських генералів", які якраз врятували свою країну від планового комуністичного (офіційно демократичного") перевороту... Ті самі .демократичні" укриті сили виступили проти „фашистівської" Португалії, щоби в її кольоніях африканських запровадити “демократичний" режим. Але проти винищування людности підбитих Москвою націй вони не протестували... І в останніх заворушеннях у Франції, ті “демократи" співчували не Де Голеві, а бандитові Кону... Точнісінько так, як ще в 1926-ім році “демократична" Франція вшанувала як героя большевицького бандита, що забив С.Петлюру, і нап'ятнувала як „бандитів" і „фашистів" тих героїв України, які роками в боротьбі з большевицькою ордою тратили міліони жертв... Одним з останніх в наші часи прикладав цієї акції „демократів" є дика маніфестація „американських" демократів проти Помпіду за те, що посміла Франція вести не їх, а свою власну політику на Близькому Сході, їх „антифашистівські демократи" рекрутуються і з поміж автохтонів, іноді й з чужинців, які ведуть завзяту боротьбу проти „дискримінації"" національних меншостей, але здобувши владу, нераз дискримінують більшості в данім краю...
Чому ця, прихильна Москві і „дружбі" з нею, демократія веде таку боротьбу з вищезгаданими „фашистами" в Еспанії, Португалії, Греції, на Формозі, Україні? Тому, що ті „фашисти" і „реакційні генерали" вірні своїй релігії, а „демократична" мафія має за мету знищити християнство. Тому, що ті „фашисти" високо тримають прапор націоналізму й оборони своєї традиційної Правди, а „демократична" мафія прагне знищити дух патріотизму, щоб під знаком Інтернаціоналізму і “дружби націй" привести їх під своє ярмо... Тому, що ті „фашисти" готові, в ім'я свободи своєї батьківщини, збройно боронити свою націю і не дати зробити свою країну кольонією якоїсь чужої нації, яка уважає себе за „вибраний нарід", щоб панувати над „недорозвиненими націями". Таким народом уважала себе Німеччина націонал-соціялістична Гітлєра, таким народом уважають себе москалі. В таку ж саму місію свого народу вірять юдеї. Один з них твердить, що пророки, через його націю, відкрили світові засади, якими всі народи мусять жити; що “Ізраїль є серце націй" та що „його роля в світі така, як серця в людськім організмі", його месіянський ідеал був відкритий „для щастя всієї людськости".
Другий автор займається цею „месіанською ідеєю" свого народу спеціяльно відносно України. Він осуджує печеніжські, половецькі та інші орди, які заливали колись Україну (яка для нього, як для Тіссерана, є лише „полуднева Росія"), але звеличує хозарську орду. Пише він, що „доба хозарської експанзії на Захід (тобто загарбання чужої землі — Д-Д.) була особливо корисна для прогресу слов'янського Сходу здовж Дніпра і Дністра" — тобто для України, якої частину колись загарбала для себе хозарська орда, яка — всупереч іншим ордам, на думку автора, була „прогресивна нація" і завдяки свойому „вродженому комерційному хистові", була корисна для України, на яку мала нібито „культурний вплив", що досяг свого вершка у УІІІ столітті, коли провідні кола тої орди прийняли юдейську віру. Автор твердить, що навіть назва столиці України — Київ - є хозарського походження... (З книг: Й.Епштайн - „Юдаїзм”, С.Кросе — „Слявік сивилизейшен" і М.Номад - „Политикал Геретикс"). Ця шовіністична теорія очевидно є така ж фантазія, як і мрія Гітлєра про український „лєбенсраум" для німців. Зрештою, сам автор признає, що впливи хозарської орди в Україні нагло почали никнути з ростом потуги київської України, бо пропозицію хозарських послів, щоб провідна верства України прийняла їх жидівську віру, була відкинута Володимиром, коли він прийняв з Візантії християнство. А в 962 році великий князь Святослав зруйнував хозарське царство. Тим не менше, це авторове „вишфул тинкінг" ще жиє в наші часи, наприклад в пропаганді провідничої ролі його нації у статті Е.Райса, в „Сучасности", яка, кілька літ тому, поручила ту статтю увазі своїх читачів (без жодної критики). Ці ідеї расової супремації активізуються також Росією в таємних мафіях „демократії" Заходу. Як в давно-князівські часи — хозари даремно хотіли принести Києву віру, щоб опанувти його, так само московський Суздаль, що за Андрія „боголюбського" зруйнував цей Київ і обрабував з його святинь... Пізніше, в часи козацько-гетьманські тодішні (і нинішні) хозари й москалі піддали і досі піддають анатемі двох найславніших вождів в боротьбі за визволення України, — одні Богдана Хмельницького, другі — Івана Мазепу. За те, що нібито були вони „розбійники, вори", або „погромщики", а в дійсності за те, що не хотіли вони, щоб Україна стала „лєбенсраумом" чужинців... Нарешті і в наші часи ті самі противники України ганьбили її борців за визволення „шовіністами", „бандитами", „погромниками" за те, що не хотіли ті признавати диких претенсій якогось “вибраного народу" на нашій землі, і підносили хрест і меч проти Леніних і Троцьких, Сталіних і Хатаєвичів, Хрущових і Кагановичів, Валюхів і Шварцбартів, які нищили нашу релігію і церкву, а вимордовуванням штучним голодом і чекістським терором знищили міліони нашої людності... Що ці факти значать і на що вказують? Насамперед те, що вищезгадані просовєтські „демократи" Заходу, що прагнуть знищити і в себе християнство і націоналізм, обернувши нації в рабів „світового уряду" з часом, — хоч прикриваються пишними словами „миру" і „свободи", — є в суті річі на службі того „отця брехні", яким є диявол... По-друге, й СССР, який, знищивши у себе християнську релігію й обернувши в рабство народи, пустився нищити її на Заході, те СССР є не союзом совєтських соціалістичних республік, а Союзом Слуг Сатани Росії... Найважливішого з своїх ворогів вони бачуть в Україні св.Володимира, Святослава, Хмельницького, Мазепи і тих борців за правду Києва, які виступили на світову арену по 1945 році. Москва, як про це віщували Достоєвський, Л.Толстой, Бердяєв та інші, це є народ-„богоносець" для всіх інших рас, тому мріє про Москву, як про „Третій Рим"... Тому їх „боголюбський" князь Андрій в 1169 році зруйнував вогнем і мечем святині Києва... Як його духові нащадки большевицькі зруйнували київський храм Святого Михаїла, протектора Києва й України. А цар того „богоносного" народу, як Петро, якого Пушкін величав як „Божію грозу", наказав своїм патріархам голосити по церквах анатему Мазепі за те, що посмів той підняти меч проти того слуги диявола.
Ці сили, які хочуть або створити під своєю ферулою „світовий уряд", або поділити поміж собою світ, в службі „отця брехні", іноді ворогують, іноді роблять „приязнь" між собою; західні демонократії і московська орда ідуть під стягом антихриста, антипатріотизму, антинаціоналізму, нищення окцидентальної культури, пропаганди сексуалізму, брехні і гроша, знеславлення культу героїзму і боротьби із злом. Особливим же їх ворогом є націоналізм. Що треба під цим розуміти?
Я говоритиму лише про той націоналізм, який пропагую впродовж майже шістдесят літ. Отже про нього і говоритиму тут, бо в останні часи повстали групи, які послуговуються тим гаслом, але які крім назви — нічого спільного з Ідеєю не мають. В „Літературному-Науковому Віснику", львівському, я підкреслив, що націоналізм має боротися з „трьома М": З матеріялізмом, з Москвою і з заприязненою в неї західньоевропейською мафією, що виступає під псевдонімом “демократії". Основні тези мого націоналізму торкалися питань (в книгах і статтях) — містики і політики, ідеалізму і матеріялізму, „духа Росії", хреста і меча проти диявола, боротьби не угоди, наших традицій, маси і проводу. Правди прадідів великих, духа нашої давнини, партії чи ордену... Мої тези серед демократів, соціялістів, комуністів, драгоманівців, очевидно не знайшли відгомону. Значення духового первня було для них „схоластикою", різко окреслена своя Правда і віра в неї було у них „догматизмом", „односторонністю", “відсутністю тверезого розуму". Почуття героїзму було „шкідливою емотивністю і людоненависництвом", боротьба за свою Правду — шкідливим донкіхотством. Деякі емігрантські суспільні діячі, або їх групи, брали собі вивіску, назву націоналізму, або проголошували ідеологами націоналізму осіб, які нічого не мали спільного з доктриною націоналізму. Так з'явився „націоналізм" Д.Паліїва, який вибрав собі теоретиком націоналізму Іванейка...
Виступають проти мого націоналізму й ті, які уважають його за „лерестарілий", і радять його „доповнити" ідеями, що націоналісти можуть бути ідеалістами, але й матеріялістами, що могли би — по упадку большевизму — встановити приязні відносини з московською ордою, і то не лише в секторі політичнім й економічнім, але і в культурнім. Очевидно, що для визнавців такого раціоналізму", мій націоналізм є „перестарілий"... Інші знова декларують, що мій націоналізм відкриває шлях до милої їм „демократії" (тобто демонократії)... Інші — без слова критики, друкують за своїм підписом інтерв'ю з одною совєтофілкою, яка “доводить", що виступи нашої еміграції лише „шкодять" Україні (Сосновський)... І він теж .зачисляє себе до націоналістів. Інший, „провідник ідеологічний" молоді, доводить, що Україні потрібна „безклясова суспільність", писати це вільно і в націоналістичних часописах і в ... „Сучасности".
Деякі „самостійники" доводять, що християнська „гуманність" багато спільного з “гуманністю" комуністів... Цікаво при цім, що дехто з тих, що уважають себе націоналістами, і ті, що виступають проти націоналізму, повертають або до большевизму. або до драгоманівщинй, тобто до давнього москвофільства. Один, що виступав проти мого націоналізму (В.Винниченко) скінчив, схиливши коліна перед большевицькими катами. Другий, від драгоманівської москвофільської демократії" хутко перейшов до большевиків, спершу ставши соціялістом-революціонером (М.Грушевський)... Вороги націоналізму, редактори львівського ,Діла" (Ф.Федорців, М.Рудницький), як і „заокеанський" ворог мого націоналізму Ю.Косач, теж перейшли до „приязні" з Москвою.
Особливо треба демаскувати тих на еміграції, які в своїх писаннях, віддаючи до архіву націоналізм, виступають самі під його маскою. Тоді з цього виходить якийсь „коффі-фрі" націоналізм. Як така „кава" без кофеїни, так і той „коффі-фрі" націоналізм не має в собі нічого з націоналізму крім назви... В середині ж або „приязнь" до Москви, або заперечення потреби невблаганної боротьби з нею (в большевицькій формі ця Москва, чи у всякій іншій). Навпаки, пропаганда дружби з Москвою, або з тими, які, як і московські політики, уважають і себе представниками “вибраного народу".
Недавно похоронну промову мойому націоналізмові (в „Сучасности") написав один з ненависників націоналізму, якому він закидає всім знані „гріхи". Непогамований емоціонізм, розгнузданий ірраціоналізм, волюнтаризм, ненависництво, безкритичність, антиінтелєктуалізм і т.п., І „голошення абсолютних догм", і „викликання нечестивих". І це все лише на сімох сторінках, без жодної аргументації, просто каскада нестримної злоби... Звідки береться ця злоба, зраджує сам автор (Ї.Лисяк-Рудницький), племінник бувшого “демократа", а теперішнього славословця Москви і большевизму М.Рудницького. Зраджує він причину цього вибуху злоби тим, що уважає себе великим адоратором одного з найвизначніших політичних мислителів" М.Драгоманова, того Драгоманова, що був переконаним москвофілом і ворогом самостійности державної України, адоратором і ширителем в Галичині російської літератури і „культури"; того, що уважав нашу націю „плебейською нацією", а народ московський (в своїм вірші) уважав за провідний в слов'янстві, за „старшого брата"; того Драгоманова, який був ненависником Шевченка і як поета, і як ворога Москви. Автор з „Сучасности" пропагує того Драгоманова, якого так блискуче демаскував свого часу І. Франко, по нім Мухин і автор „Націоналізму". Що ж противники націоналізму протиставляють його фанатизмові, „емоційності" і “донкіхотству"? Відповідь дають ті самі „сучасники". Другий, один з них, вмовляє читачів, що „трудовий нарід" московський „погодився б на державну суверенність" України, лише московські імперіалісти ,примушують" цей народ іти з ними. Отже не сміємо „ненавидіти російський народ", ані „високорозвинену російську культуру"... Зрештою і Лєнін, на думку того автора, не був шовіністом, а з нашими совєтофілами-українцями треба „розмовляти по дружеськи"... А згадувати наше козацьке минуле, „ще як були ми козаками" (Шевченко) — нащо це? Це були „анархісти"! І дальше автор перестерігає читачів перед „романтичним бунтарством" і „героїчним безумством" козацької України (стаття Рахманного в „Сучасности", ч.І, за 1970 рік).
Подібну філософію плебея — як протиставлення націоналізмові — дає і перший „сучасник", протиставляючи „ірраціональному" і донкіхотському націоналізмові „позитивні прикмети" нашого „національного характеру". А ті прикмети такі: „Сердечність, теплість, людяність і гуманність", бажання „жити в згоді і любови з людьми", очевидно тільки не з націоналістичними Дон Кіхотами (Лисяк). Цілком в дусі Драгоманова з його любов'ю до „старшого брата" і з ненавистю до „ненависника" Шевченка; або в дусі одного нашого перед-революційного поета: „Чому не ймеш віри, брате москалю? Невже ти лякаєшся зради? З тобою недоля нас в кревні з'єднала, не буде між нами розладу".
Що криється за маскою цих фраз? Ніщо інше, як психіка, душа типового драгоманства з його симпатіями й антипатіями. Свою любов до людини він сам називає „антропоцентризмом", бо хоч і прокламує він любов до людини, „створеної по образу і подобію Божію", — це не є любов, бо хто проповідує „антропоцентризм", тобто хто ставляє в центрі не Бога, а людину, той є стовідсотковий матеріяліст; як ті Шевченкові адоратори „современних вогнів", що гукали — „немає Бога тільки я!", - тільки людина з усіма її плотськими нахилами і уподобаннями... Тоді, каже Шевченко, у мозок, в голову такої людини - „у ту кістяну комору налізуть свині із надвору і сопуть"... Тоді в таких людей відпадає віра у вищість духового первня, тоді богом її стає шлунок, секс, гріш, плотське „Я", привата, вигода; тоді для нього мертве є гасло „без надії таки сподіватись", мертвою стає і всяка велика ідея, мертвим стає слово, що „пламенем взялось", що „огненно заговорило", що є „залізом для мечів" у борців за Правду. Такі люди не знають, що в людини є “крила за плечима", що з ними „неба дістав би коли полетів би"... Таких Ярем завше можна купити всякими обіцянками - „щастя", „фізичного збереження нації", обіцянкою дружби із замаскованим дияволом... Тоді їм огидна містика, героїчний патос, „емотивність", горіння великою ідеєю, як у лицарства козацького Шевченка. Бо їх, противників націоналізму, емотивність є лише сентиментальна „теплість і ніжність". А щастя вони бачать там, де „мир і тишина" і забава. Такі люди є душею „плебея", за часів Шевченка не терпіли, щоб їм оповідали про гайдамаків, бо то ж „розбойники", „пятно в нашій історії". Воліли натомість почути пісню „про Парашу, радость нашу, паркет, султан, шпори". А тепер таким типам осоружне націоналістичне „авантурництво", воліли 6 почути щось „про ту Галю, нашу кралю, бенкет, гопак, хори"... Лають вони націоналістів за „ірраціоналізм", за їх „фантастичні мрії", за те, що „не числяться з реальністю"...
Коли їм з'являються такі постаті як Шевченко. І.Франко, Л.Українка, які передбачали грядучу катастрофу, вони відмахувалися від них і питалися (як ті трояни Касандру): Звідки вона знає, що Трої грозить страшна напасть ахайців, коли довкола „мир і тишина"? Касандра відповідала: „Нічого не знаю, я бачу"... і малює їм страшне майбутнє, яке кликала належно стрінути... Перед війною, в 1913 році, коли всі демократи і соціалісти в Києві також кпили з пересторог, що незабаром доведеться Україні збройно боротися з московською ордою за повну державну сепарацію від неї, вони кричали, що це божевільні і шкідливі для України фантазії. Де тоді був їх розум, розум тих Грушевських, Винниченків і прочих, які вірили в дружбу з московським народом? Або тепер, по 54-ох роках большевицької тиранії, розум тих, які, як згадані вгорі автори „сучасники", проповідують про дружбу з московським дияволом?
Бо їх, як значиться в Евангелії, плотський розум плебея знає лише те, що обсервує очима, і тому вірять всякому злодієві, що - як москалі або модерні демократи - приходять до них в якійсь пишній облудній масці... Так миша жадібно хапає кусник сала („шмат гнилої ковбаси") в лапці, бо бачить лише його, а не укритого за ним смертельного гачка. Дехто з таких „розумних реалістів", злапаних в большевицькі ланці, або їх партійні товариші на волі, в своїх спогадах пишуть: „Тоді можна було думати"... Кому можна було так думати? Власне лише „реалістам" з мишиним „тверезим розумом"... Таких „розумних реалістів" ворог може легко обдурити, як тих ,,антропоцентристів" звабити обіцянками політичного чи матеріального характеру.
По „емотивності" в серці, по „браку розуму", - третє що згадані плебеї закидають націоналізмові, це „авантурництво", „донкіхотство" і „волюнтаризм" - невгнуту волю осягнути боротьбою свою велику мету. Тому ці плебеї завше мають на оці „фізичне збереження нації", хоч під час штучного голоду, організованого большевиками, згинуло стільки міліонів українців, скільки не згинуло б і під час найстрашнішої війни. Але „пацифісти" є проти всякої війни напастливої, як і визвольної... Це тому, що їх воля така сама слаба, як емотивність їх сердь і як їх плотський розум.
Як два перші типи плебеїв можна було підкупити або обдурити, так цей тип можна було залякати. Вони є ті Шевченкові „свинопаси", яких поет протиставляє типові козака, на їх думку „авантурника" і Дон Кіхота.
Ті вороги націоналізму, які кличуть нас повернути назад до москвофільства і лакейства перед Москвою; ті які або славлять „велику культуру" московського народу; які сідають за „круглий стіл" переконувати наших Юд або кремлівських Пилатів і фарисеїв; або позволяють в своїй пресі нащадкам хозарів доводити вищість свого, а нижчість нашого „недорозвиненого" народу; які паплюжать героїчні традиції князівського, козацького чи антибольшевицького Києва в його боротьбі в оборот нації і віри Христової; ті, які паплюжать ці традиції як безглузде донкіхотство чи божевільну емоційність, - ці наївно намагаються назвати свою духову імпотенцію „основними психічними прикметами нашого народу". Ні! Це прикмети певного відламу нашого народу! „Сердечна теплота" і „щира людяність" й інша нещира сентиментальщина, - це прикмети тих, що прагнуть лише миру і спокою, а думають лише про те, щоб „сидіти нишком" під якимсь паном і не дражнити його, а йому служити.
Як я згадав про Шевченка, так і в Л.Українки є ясний психічний двоподіл нашої нації. Бо в кожній нації є двоподіл: І політичний (нарід і правляча верства) і психічний. Про цей останній говорю тут. У Шевченка є це козаки і „свинопаси"; козаки і шашелі; Ярема похилений наймит і Ярема Галайда-козак; є два Івани, один, що хоче „катів катувати" і другий - „катам помагати"; одні прагнуть „сидіти нишком", землю орати, другі за свободу тої землі свою кров проливати; одні вірять в свою національну правду, а другі в те, що „німець", чужинець прикаже; одні з „овечою натурою", другі з натурою лева, борців і героїв; одні „за шмат гнилої ковбаси" готові віддати Й рідну матір, другі - за свій край своє життя віддати; одні з натурою вола, другі з натурою орла; одні, що уважають за рідних „братів москалів", другі - за чужих людей; одні з душею Санча Панси, другі Дон Кіхота, Прометея, „Єретика"; одним в голові „наша дума, наша пісня", другим „завзятий Головатий"; одні з „сукроватою" кровію раба, другі - з „козацькою кровію, святою"; одні, що караються, мучаться і каються, другі - і тоді не каються; одні кленуть борців за свободу нації, кличуть розбійниками, другі шанують в них героїв, які стають за святу правду, волю і визволяють „народ темний". Одних зве Шевченко недоумами, рабами, „малими душею", других, як Дорошенка, Мазепу, шанує як світочів нації. Для одних, наприклад для Драгоманова, слово „ренегат було безглуздєм", а для Шевченка огидним і ганьблячим. І якраз тих людей, „лицарської, чистої крови", уважав поет за провідників нації, які воскреснуть, або як той „козак безверхий" упадуть на нашу окрадену землю, роздавлять трон чужого тирана й подруть порфіру і визволять народ темний з рабства. Подібне знайдемо у Франка, якого вожді (в „Мойсею") „з номадів лінивих люд героїв створять, які і не слухають більше рідних ошуканців та дурнів". Яскраво ця ідея блискає в творах Лесі Українки і поетів „Квадриги Вістника" львівського (1922-1939). Всюди в поетки заявляються лицарі, борці, що мають визволяти „плоху гречкосійську породу”, вірні тому духові, що післав нам „волі заповіт", щоб це лицарство виписало Його на „своїх скрижалях серця".
Власне це була б ота „нова людина", якої прихід в Україні я, в моїм „Націоналізмі", уважав конечним для повстання нової України, з традиційною, та забутою, психікою лицаря, вояка, яку ближче схарактеризував я згодом в ,Духу нашої давнини", в „Правді прадідів великих", в „Містиці і політиці". Це була суть і основа мого “Націоналізму". Основи психічні такої людини є віра в силу духа над матерією. Людина, що як Прометей, „мов ураган той безупину іскру вхоплену з неба в могутній вогонь роздимає". Це була прикмета й гетьмана Богдана наприклад, який „отечество найпаче возлюбивий, і його раді ні почто вмінимий спокій, користи і всі привати, з мужнім і прекрасним лицарської відваги серцем". Подібну мову стрічаємо у генерала Мек Артура, що „писав моральний кодекс шевалєрії", якої найважнішою уважав „файтінґ спирит" („загониста вояцька вдача" Л.Українки), не розмови з дияволом; кодекс, який дає відвагу, коли відвага слабне, збуджує віру, коли здавалося би не було
причини вірити, і надію, яка здавалось вже пропала. Як то нагадує слова Лесі Українки про „контра спем сперо"! І як це далеко від ,,мудрости" модерних „реалістів", що ганьблять непотрібне, на їх думку, „донкіхотство" націоналізму! Як це нагадує Шевченка „іскру вогню небесного", яка дає силу слову, щоб „огненно заговорило, щоб слово пламенем взялось", щоб стало незнишимою силою в світі матеріяльнім проти всіх сил диявола... І це все у людей психіки шашелів є „нереальна фантазія", чи „шкідлива емотивність", непотрібна в наш „прогресивний, модерний вік". Сліпороджені реалісти про Шевченка іноді теж згадують, та так, між іншим (згадують же про нього і більшовики), але водночас на височину вивіндовують москвофіла і ворога Шевченка - Драгоманова, як ідеолога „Сучасности" і навіть сучасности без знаків наведення.
Друга прикмета активної людини й політика нашої доби, для націоналіста - це яскрава, стисло означена ідея, за яку бореться і до якої реалізації ідеться з уточненням проти кого, хто є наш ворог, яка є наша правда національна. Є при цім і глибока відданість Ідеї І ненависть до тих, що її поборюють. Але це в очах модерно-реалістичиичних шашелів є шкідлива „емотивність", бо ж „ідеї міняються", а модерні „сучасники" - драгоманівці твердять, що наша визвольна ідея звертається не проти „культурної" московської орди, як народу, а лише проти правлячих інтернаціоналістів та що зі зміною режиму може встановитися ідейне, політичне дружнє співжиття з московською ордою. А що „найвищою мудрістю" в політиці е ,,відідеологізовання" політики, тобто зробити нашу ідею без змісту, з одним „за", що нагло переміниться в „проти", а .дроти" в „за", біле в чорне, чорне в біле. Або, що висока ідея „світового уряду" має стати програмою людства і дати повну рівність і щастя всім народам, а в тім й Україні. Одним словом здіймання шапки перед ідеєю обернення народів в двоногу худобу, з чужоземним чабаном з демократичною чи кремлівською дубиною антихриста в руках.
Нарешті третя прикмета „нової людини, нової шевалєрії лицарства”, це активна і невблаганна боротьба з усіма світоурядниками, переконаними, що вони є вибраним народом. Ця боротьба для шашелів є „шкідливим донкіхотством" і тому вони радять нам, що треба виступати спільно з СССР проти таких „скрайних націоналістів", як ген. Франко, португальський Салязар, французький Де Ґоль, та що той „світовий уряд" є щастям і для України... З такої відідеологізованої ідеології ворогів „вузького і донкіхотського націоналізму" випливають реверанси до „великої російської культури", або що ворогом України є большевицький режим, не народ. Або друкування райсівської програми, що його народ, „вибраний народ", має бути центром націй та що Україні треба повернутися обличчям до Азії.
Отже в анархії, в яку падає світ, готують свою останню атаку проти націоналізму — західня демонократія, чортівські сили СССР й емігрантські ,прогресисти" і драгоманівці-москвофіли. Мусимо їм протиставитися, мусить їм протиставитися Україна, на яку ті сили особливо зазіхають. Мусимо і на еміграції і в краю протиставити когорту нових людей, — з вірою в нашу Правду, проти диявола; ясну, непохитну ідею, не мішанину їх, бо двоєдушні люди не тверді в путях своїх" — казав апостол Яків; і протиставити войовничий, безкомпромісовий дух колишнього лицарства козацького: Так вчили нас Шевченко, Франко, Л.Українка і квадрига поетів „Вісника". Так як вчили ті, що за останні більш як п'ятьдесят літ полягли в ім'я хреста і меча, зложили в Україні свої голови в боротьбі із силами Нечистого, з московською ордою.
Це те, що хотів я сказати в цій статті.
Р.S. Наприкінці два слова про мій націоналізм, якому сучасницькі й інші реалісти закидають, разом з большевиками, всі гріхи в світі. Коли я в 1913 році виступив з ідеєю сепаратизму, проти неї виступили демократи й соціялісти українські разом з большевиками. Коли почався в 1922 році у Львові редагований мною „Вісник", проти нього виступив різко Грушевський і... скінчив, разом з другим противником моїм, В.Винниченком, поїздкою „на родіну", для співпраці з большевиками. Так само скінчили львівські редактори М.Рудницький, Ф.Федорців. По 1945 році, в органі Шереха, Самчука і Ю.Косача, виступив проти мого націоналізму Ю.Косач, який незабаром скінчив своїм заокеанським большевикофільством. Теперішні противники націоналізму теж кінчать або заявами приязні і дружби з „московським народом", або симпатіями до „світового уряду", розмовами за „круглими столами" з ворогами України, або вшануванням до Марґоліна... Чи це не дивно?
Але ще (для них лише) дивніше, що по кількакратних угроблюваннях „перестарілого" мойого націоналізму, чи його перемальованнях для себе в „коффі-фрі" „націоналізм", вони чують, і самі повідомляють читачів про голоси з України, які свідчать, що там підносять чоло якраз ті „перестарілі" ідеї. Там чуємо заклики до людей одержимих пристрасною вірою, сильнішою за знання, вірою у вищу силу Духа і в свою Правду, нехтуючи всякими „реалізмами". Там картають тих, які не розуміють тої святої одержимости, якою горіли наші предки; картають тих, які читаючи про це у Шевченка, нічого не сприйняли від нього... Там чуємо клич схаменутися, чуємо насміх з тих реалістів, що сиплять свої лайки проти націоналізму, на який кидають свою анатему за його донкіхотство і „відсутність реалізму". Чуємо кпини, що так наші емігранти тішаться з мрій про злиття всіх націй в одну і славлять лише „буденну працю" раба, мають в собі рабську безпринципність. Чи емігрантські невільники духа, що вміють безтямно і злісно топтати ідею націоналізму, не відчувають, що багато з того, що там прокидається, вже півстоліття, пропагувалося тут на еміграції? І ці шашелі думають, що „край" є з ними?!
Немає коментарів:
Дописати коментар