КІЛЬКІСТЬ ЧИ ЯКІСТЬ (Розклад демократичної еліти)

Найхарактернішим прикладом кризи нашого провідництва є криза демократії.
Разом з тим це найактуальніше питання сучасної політики. Донедавна демократія була в великій шані. Донедавна поступ демократії був "залізним законом" суспільного життя, а культ маси може єдиною релігією, що не знала атеїстів. Нашим завданням не було – створення міцних індивідуальностей, сильного проводу; натомість механічно зліплений "єдиний фронт", звернення уваги не на якість, лише на число, на кількість. Найяскравіші історичні приклади – французької, англійської, російської революції, коли то об'єднані в "єдиний фронт" коаліції ворогів перемагала знесилена внутрішньою громадянською війною меншість, – ці приклади нічого не говорили, "людинофронтовим" фанатикам, закон числа був для них цілющими ліками.
Треба було лиш "усвідомити" масу, злучити одною думкою як найбільше число, – і світ належить нам. "Усвідомлена маса", з'єднана для своєї, "рідної" ідеї, була силою – вже через саме механічне скупчення, незалежно від якості руки (проводу), в якій її тримали. Думалося, що з занепадом монархії – мета, до якої мусила еволюціонувати спільнота, була демократія; що тільки монархія є ворогом демократії. Упадуть трони, а їх автоматично замінить народоправство, правління більшості. Тим часом сталося щось інше. В одній країні за другою зіпхнуто масу на другий план, а кермо захопила нова аристократія. Не більшість, лише меншість.
Здається, нема країни на світі, де б культ демосу стояв так високо, як в ліберальній і соціалістичній Росії у 1917 р., коли спали з російського народу кайдани. Міг він показати, що уміє. Свобода преси, зборів, слова, партій, самовизначення, виборів до Установчих Зборів, за якими була воля більшості. Здавалося, чуда повинна була б доконати розкута демократія. А тим часом... невеличка банда більшовицька протягом півгодини розганяє на чотири вітри Установчі Збори суверенних представників суверенного народу! І то так, що навіть пес за ними "не гавкнув, не лайнув". Так, наче б не було на їх боці ні мільйонів виборчих карток, ні волі народу, ні "залізного" закону більшості. Насильству піддались безборонні царські Думи, але коли розганяли Установчі Збори, більшовицький режим не був ще скріплений, не мав ще в руках державного апарату: жовтневий переворот відбувся в атмосфері вільної конкуренції демократичної більшості з більшовицькою меншістю. Кожна сторона могла агітувати й зброїтися. Що більше, рештки державного апарату Тимчасового Уряду були проти більшовиків. А одначе – гору взяла меншість, не демократія!
Подібне було в Польщі. Противники "санації" дали себе усунути на другий план політичного життя групі, що 1926 р. зовсім не була представлена в сеймі. Подібне в Італії, де партія, що представляє в парламенті малий відламок суспільства, хутко стає виключним законодавцем того суспільства, яка скоряється їй без слів, хоч спершу про неї знати нічого не хотіла, хоч проти неї мала вона державний апарат.
І совєти, і фашизм, і "санація" як прийшли до влади, всі ті меншості з нерівними силами дали бій демократичній більшості, закону числа – і їх перемогли!
Якою зброєю? Яким закляттям? Та ж на боці демократії була свідомість, воля маси, виборчі картки!
Чому ж при ударі менша, нібито, сила розбила більшу? Чому капітулювала демократія?
Почну від Росії. Полемізуючи в Тітезі з одним біографом Леніна, лорд Біркенгед, один з консервативних лідерів, писав: "Коли б Керенський мав хоч би один грам державної відваги, ніколи б совєти не отримали для себе всієї влади, а Ленін не дочекався би свого тріумфу". Тверезий розум цього англійця знайшов дійсний момент, який спричинив перемогу одної ідеї (хоч за нею була меншість) над другою (хоч за нею була більшість). Цим моментом була – відвага, завзятість. На боці противників більшовизму було число, свідомість і – здавалося б – сила. Але тій силі бракувало ще чогось. Не натхненна тим "чимсь", моментом відваги і рішучості, сила противників більшовизму, хоч і більша числом показалася слабшою. Керенський не наважився арештувати провідників більшовизму, Ленін не вагався скінчити з Романовими, Колчаком і з тисячами інших. Керенський не наважився розігнати петербурзький совєт представників кількох лише тисяч робітників, Ленін – не завагався розігнати Установчі Збори 150 мільйонів. Мужність, якою була натхненна в 1917 році більшовицька меншість, і положила на обидві лопатки нерішучу, демократичну череду, велемовну, запальну, але без мети й витривалості, без відваги й плану, з балакуном замість провідника.
На ту саму недугу хворіла й італійська демократія, нею пояснюється і її капітуляція перед фашизмом. "Бракувало соціалістам віри в слушність своєї справи – (пише німецький соціолог Міхеліс), яка має величезне масове психологічне значення і для власного табору, підвищуючи його ударну силу, і для табору противника, паралізуючи його силу опору. Це переконання в справедливості власної справи дало в 1919-21р.р. кільком озброєним фашистам силу розганяти соціалістичні збори, чисельністю 50-60 людей", а згодом – ліквідувати ліберальну державу... Бо якість завжди б'є кількість, щоб не говорили демократи і драгоманівці.
Ця віра в свою силу колись помогла демократії звалити феодальну аристократію. В Оляра читаємо, що "після протироялістичної демонстрації 20 червня 1792р. в Парижі, по всій Франції перекотилася поворотна хвиля монархізму, 20000 петиціонерів і велике число департаментів протестувало проти образи Величності... Але це монархії не врятувало. На це замало було петицій, замало самого числа і доброї волі... Оборонцям трону бракувало ще віри в свою силу, енергії і відваги впасти, боронячи свою справу"... Ця хвороба тепер перейшла на демократію, яка скорилася в деяких країнах новій аристократії, новій меншості.
Що ж було вирішальним моментом перемоги цієї меншості? Маса, число, більшість? Ми бачили, що ні. Усвідомлення? Не завжди, не раз бо побита більшість виявляла незаперечне розуміння своїх інтересів через виборчу урну, в петиціях і інше. Гола сила? Також ні! Бо не раз падала сторона, що спиралася на зорганізований державний апарат: як в Росії 1917, в Польщі 1926, у Франції 1789, в Італії 1922... Отже що? Вирішальним моментом, що дав перемогу меншості була власне та "мужність" Біркенгеда, той психологічний чинник, ті im-ponderabilia. Вони, мов ті ультрафіолетові промені, яких око не бачить, але яких якщо не взяти до уваги – значить лишити невиясненими багато явищ природи.
Я сказав, що ні маса, число, ні політичне усвідомлення одної з ворожих сторін не вирішують долю її остаточної перемоги. Але я скажу ще більше. Навіть близькість, "рідкість" гасел якогось гурту до того колективу, який цей гурт хоче замінити, – не забезпечить йому виграшу, коли бракує тих "імпондерабілій", того психічного Ікс, що не можна ні зважити, ні зміряти.
Часто чужа ідея, навіть чужа походженням даному середовищу вербує собі в ньому прихильників, власне завдяки тому психологічному чинникові, про який я згадав щойно. Коли "рідна" ідея хитка у вірі, незачіпна вдачею, легко її може виперти з терену чужа, але агресивна й певна себе. Із світу природи знаємо, що навіть мінерали, піддані великому тискові ззовні, можуть кристалізуватися не після власних законів. Те саме й з кристалізацією, з формуванням людських колективів.
Багато прикладів того знає історія. Зупинимося лише на кількох. Часи від бургундських війн аж до битви під Маріняно і до реформації XVIст. – були найбільш блискучою добою в історії Швейцарії. Створили республіку властиво німецькі громади, der alte grosse Bund in oberdeutschen Landen. В наслідок того, в наслідок величезних політичних успіхів республіки, доконаних німцями, – почали в новому союзі цінити німецьку мову, як символ власної швейцарської сили, як власні звичаї і герби. Швейцарська німота надала Швейцарії блиску, а через те стала символом швейцарськості. Коли отже наприклад місто Фрібурґ та інші, з їх романським населенням увійшли до швейцарської Спілки, то найліпшим способом задокументувати своє швейцарське серце стало плекання німецької мови. Бо хто не говорив по-німецьки, той не міг бути справжнім швейцарцем, правдивим "Еidgenosse". А бути "спілчанином" було тоді для селян і дрібних міщухів рівнозначне з правом ставити себе на одну ногу з панами, цісарями і королями. Так у Фрібургу та інших французьких містах Швейцарії у XVIст. урядова, шкільна і церковна мова, не зважаючи на романську більшість людності, стала німецька. Навіть вуличні крамарі, що продавали часник і цибулю, вигукували назви своїх товарів по-німецьки; а міста і довколишні села перехрещували свої імена на німецькі... Завзята, свідома своєї мети, державотворча, войовнича меншість завоювала собі культурно і уподібнила до себе навіть чужу собі національну більшість в тих округах, які не були їм етнографічно "рідними".
Цікаве під тим самим оглядом маємо свідоцтво і одної з помітніших постатей повоєнної Польщі. Під час його молодості – читаємо в його спогадах – "голосною була на цілому світі боротьба "Народної Волі" російської з царатом. Відгомін тої боротьби очевидно доходив до Вільни і героїзм її мусив імпонувати моїй романтичній голові. Заразом у Польщі тоді було тихо. В суспільстві польському, вичерпаному боротьбою 1863р., було стільки страху, стільки чорної реакції, стільки ремствування на кожну живу думку, що порівняння Росії з Польщею випадало тоді для мене завжди на користь Росії. Я був тим просто упокорений і стояв на роздоріжжю... Інші русифікувалися, або йшли до "Інтернаціоналу", між іншим брат автора спогадів, арештований разом з братом Леніна в 1888р. за підготовку замаху на царя Олександра ІІІ.
Бачимо, що в цьому випадку, чужа, національно ворожа, але "героїчна", з "живішою думкою" меншість, вміла імпонувати збайдужілій, іншій етнографічно і політично більшості, а навіть відривати від неї будь-які небуденні одиниці. Досить згадати імена Дзержинського, Мархлєвського, Радека, Косіора, Менжинського... Подібно писав Драгоманов до Франка про російський нігілізм: "Йото некультурність мені завжди була противна, як і українофільське гайдамацтво, котре власне одного корня з російським нігілізмом, тільки, що не має його щирості". "Народна Воля" імпонувала українській і польській молоді тих часів через те, що була відважніша, жертовніша, консеквентніша, імпонувала, mutatis mutandi, тими самими прикметами, що й французам – якобинці, росіянам – більшовики, італійцям – фашисти, швейцарам – німецькі "спілчани" XVIст. Активна якість завжди імпонує пасивній кількості.
Перед цими прикметами відступала боягузька і охляла демократична більшість, якої не змогли охоронити від поразки ні число, ні "свідомість" її маси, ні навіть "рідність" ("наськість") її програми, чи походження. Ось де корениться криза всякої більшості, якої одним з випадків є криза сучасної демократії. Попросту відлетів від неї живий дух зачіпний і сильний, відлетіла до інших й творча сила її еліти.
Пригляньмося ближче до тої сили. То це є та творча сила? Те бажання "іти впоперек волі більшості", ця "ідейна затятість", "бойовий дух", моральна "мужність", віра в своє право, "жива думка", "героїзм", – що це є? Джерело цього лежить в світі емоцій, активних і сильних. Далі пройде той, у кого ці емоції активніші, як при рівних масах далі зайде тіло, що розвинуло більшу швидкість, що отримало більшу спонуку. Світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завжди сила їх емоційного підгрунтя. Італійський патріот Мацціні казав до своїх земляків: "Що нам потрібно, щоб запровадити новий лад, так це – перевернути силою ту брутальну силу, яка протиставляється всяким спробам поступу". Мацціні називав свій вимріяний лад – "поступом", інші – звали свій "соціальною революцією", "найвищим ідеалом нації", – справа від того не мінялася: емоційним рушієм цих ідей було бажання даної ідеї, даного гурту поставити свою силу над силою іншого. Переможе та ідея, де це бажання сильніше. Ось у чому й полягає той моральний гарт, яким перемагає байдужу демократичну більшість – героїчна автократична меншість; або – яким перемагає одна еліта – іншу... Криза сучасної демократії якраз в тому, що не може вона протиставити ворожій собі силі, її войовничому інстинктові, сили рівнозначної; що заволодів нею замість духа агресії – дух комбінації, хитрування, гуманності, пристосування, мімікрії; що за її гарними словами – не чути було відваги втілити їх в дійсність.
Ось у чому полягає криза й нашої демократії.. З тою різницею, що в нашій спільноті досі не повстав ніякий антидот на хворобу демократії. Внаслідок того цей антидот, як за часів Драгоманова, черпаємо часом в ідеях не своїх. Для багатьох цей наслідок є абсурдним... Та ж ми несли масі "рідну" їй ідею, ми ж її "усвідомлювали", ми ж мали нарешті цю масу духом із собою. Та ж на виборах до Установчих Зборів величезний відсоток виборців проголосував в Україні за українські партії! Звідки ж наші невдачі? Звідки могли запанувати в Україні більшовицькі зайди? Кажуть одні, через нашу некультурність; інші – що забули про "єдиний фронт", треті – що програма наша була лиха. ("Якби ми відразу стали на совєтську платформу!", або: "Якби ми гетьмана шанували!" і т. д.).
Пусті слова! Не у тому причина слабості нашої демократії, лише в тому, що бракувало їй тих "імпондера-білій", тої "мужності", без якої не поможе ні найліпша, ні "найрідніша" програма, ні найчисельніші маси, ні найідеальніший "єдиний фронт"... Чаруючий образ кволості нашої демократії і сугестії чужої дає нам Антоненко-Давидович в повісті "Смерть". Чим заімпонувала нашому інтелігентові більшовицька віра? Тим, що принесла вона з собою "своє рідне месіанство, що із звичайнісіньких людей... вона творить нове, цілком відмінне плем'я, більшовицьку расу". А що протиставлялося тій расі з нашого боку? "Жменька свідомих українців, з сентиментально-романтичною душею..."
Аналогічний образ дає нам Ф.Дудко в "Квіти і Кров": "І от я став на роздоріжжю. З одного боку смерч, який змітаючи на своїм шляху прогнилі рештки старого ладу, захоплював у свій вир усе, що мріяло про нове майбутнє, з другого – тендітний захист карточного домика, напів склеєного з національного мрійництва і романтизму... З одного боку твердо закреслена лінія руху вперед, без хитань і компромісів..., з кам'яною вірою в перебудову життя на нових основах; з другої – хвиляста крива, що кінчалася в непевності... ефемерного жовто-блакитного новотвору".
Як млявість власної провідної групи завжди полегшує агресивну роботу чужої еліти, завжди спихає "на роздоріжжя" членів власної пасивної "еліти".
Ні, не всі більшовики є "конквістадорами" (особливо тепер ні), ні активне українство не було таке кволе й безсильне. Але порівнюючи обидві стихії, треба визнати, що фанатизму й безоглядності було більше на боці червоної автократичної Росії, ніж голубої, демократичної України. Цей фанатизм і розтрощив ту демократію. Розчавило її те щось, що несла до нас Москва на нашу згубу; її завойовників "гартовані слова", що "примушували слухати", "палючий промінь" їх віри, їх загониста неґація чужої ідеї, ті "імпондерабілія", напняття душі, те щось, яке так важко означити головною рушійною силою історії... Це є той неокреслений дух войовничості, який є акомпанементом кожного програмового тону, який, як настрій, доконає чуда. Як про це пише Леся Українка:

"в нас не було мети. Було завзяття,
відвага, може навіть героїзм,
і з нас було доволі."

Це стремління – підставове джерело будь-якої збірної акції. Англієць Стід, який розумівся на цих речах, писав, що самі ідеї, "саме роздумування рідко коли порушує маси"; ідеї ("мета") – це лише "каналізація політичного інстинкту", шукання шляху й напрямку для того "палаючого полум'я", про який говориться в "Смерті", або для "відваги" Лесі Українки, але самі в собі не мають ідеї динамічної сили без оточуючої їх "емотивної атмосфери". Цю атмосферу називає Лок "пристрастями", що живуть в серці одиниці, хоронячи її від всякої ворожої акції ззовні; озброєне тим інстинктом людське серце, ніби міцна гребля, противиться найсильнішим напорам противника, його найкращим аргументам, які з цими "пристрастями" колідують. Англійці, пише Стід, це створіння інстинкту; вони недовіряють ідеям, лякаються логіки... "Інстинкт, сильніший за розум, каже їм, що саме життя не є логічне, складаючись з енергії часто сліпої, якої пружина захована – як кажуть психологи – на порозі свідомості". Цей інстинкт, це "несвідома спадщина довгого досвіду поколінь, переказаний предками заповіт, вказаний ними шлях до збереження й збільшення потуги спільноти, той емотивний підклад суб'єктивно-логічного ряду зусиль, які винесли земляків Стіда на вершини сили і значення в світі; це та "кам'яна віра" в свій месіанізм більшовиків, цієї нової орди, яка прикривається різними логічними плащиками (слов'янофільство, комунізм), а яка замість свідомої "мети", має несвідому, нематеріальну – збільшення сили і могутності власного гурту. Сила цього інстинкту в його силі опору, в непроникливості для бацил ззовні та у волі нищити ті, які вдерлися до власного організму. Читайте спомини того Стіда і ви зрозумієте, що я хочу сказати. Протягом: десятків років він і його приятелі нищили впливи германофілів на британську громадську думку, які прагнули забезпечити собі нейтральність Англії в близькому порахунку з Францією; читайте історію Клемансо, як він десятками років нищив впливи політиків, які згори капітулювали перед Німеччиною, замість готуватися до подібного з нею порахунку. В цих і подібних випадках діяла несвідома, але вірна основній ідеї свого народу "пристрасть", оголошуючи війну вбраним в пишні шати логіки спробам чужої ідеї, розкласти їх спільноту, змилити основний напрямок її "інстинкту", і привести її до занепаду; боронячи охоронну греблю "національних пересудів", перед ворожими інтересам рідної спільноти нападами чужої доктрини.
Наші ліві не мали ні своїх Стідів, ні Клемансо, ні того настрою, який Стід зве "емотивною атмосферою" ідей. Звідси поразка демократичного українства, звідси його криза тепер, хоч яка демократична й "рідна" була його ідея, хоч якою величезною була посвята тисяч безіменних героїв, що за тою ідеєю йшли. Не ввійшла в кров демократичної верхівки та ідея, не було аксіом, ослаб їх інстинкт. А там, де слабне інстинкт, там слабнуть ідеї і виринають тисячі – "для чого?", відчиняючи настіж до нашої психіки двері чужим емоціям і думкам.
Позбавлена своєї "кам'яної віри", ідея демократична, українська, не виокремлювала себе різко від чужих, тратила на сугестивній силі, на впливі на свою громаду вірних, обезбарвлювалася. Коли деінде "чистка" й жива "спадщина досвіду поколінь" хоронила організм від "ухилів" і розкладу, наші демо-соціалісти – групи, партії, товариства стають ноєвими ковчегами, де єднаються разом патріоти й москвофіли, регіоналісти і новошляхівці, завдяки сумнозвісній "толерації" і довгим вухам, легко приступним переконуючій силі чужих ідей. Переконуюча сила (цих ідей), каже Міхеліс, має природну границю у соціальних відносинах. Там, де штука переконування звертається до народної маси, аби її намовити пристати до руху, корисного її власним інтересам, це іде легко. Але ця штука заломлюється там, де вона звертається до маси в намірі переконати її покинути вигідну економічну і соціальну позицію на свою некористь". Проте для демократичних перевертнів не існує і ця межа: представників нашої демократичної еліти можна "переконати", що в наших інтересах є виселення українських селян на Зелений Клин, впровадження в Україну москалів і жидів; що загарбання землі в селянина і вся грабіжницька політика Совєтів іде теж на нашу користь. "Переконання" нашої еліти є "гадками", які можна обернути догори дном, не пристрастями", які спалюють на попіл всяку ідею, що колідує з інстинктом самозбереження нації.
Тої "пристрасті", якої нашій демократії бракувало при запровадженню порядку і одностайності у власних рядах проти перевертнів в середині спільноти, бракує і там, де треба нищити чужі бацили... Один гурт латвійських журналістів і художників зав'язав спілку латвійсько-російського зближення. І ось, що на це написав Авед Берґ, один з найвидатніших діячів нової Латвії про цих адораторів Росії: "Проживши десять літ поза межами Росії, зауважили ці панове, що задалеко від неї віддалилися, і з тугою звертаються назад... Лише наївно з їх боку думати, що ніхто їх з їх місією ще не випередив. Це робили вже – спершу російські фельдфебелі, потім в сорокових роках минулого віку російські священики, а пізніше інспектори народних шкіл, які при кожній візитації інформувалися, чи співають вже латвійські матері московських колискових пісень... Який старший латиш з кругів інтелігенції, який латиський письменник не сидів в російській в'язниці? Ось які були російські спроби зближення. Інших заходів підійти до нашого народу з російської сторони не було. Що ж дивного, що ми не маємо ніякого бажання стиснути російську руку?"
Так думає інтелігенція народу, яка не забуває насильства, не закриває очей на небезпеку, яка не допускає інвазії чужорідних бацил до народного організму... Цим прикладом хочемо звернути увагу, що ходить про ту присипляючу чуйність почуття приязні з готовим до стрибка хижаком, почуття, яке розкладає цілість народної психіки і її відпорну силу... Але наша демократична інтелігенція, що має під тим оглядом досвід не гірший від латвійської, в поті чола трудиться, щоб прищепити почуття приязні і любові до чужорідних бацил ( ми ж не шовіністи!), заповняючи книжковий ринок ворожою макулатурою, засновує спеціальні часописи, щоб плекати "приязнь" з духовними наслідниками царських фельдфебелів, чи тих, які прийшли по них і з піною на роті кидається на всякого, хто старається звести греблю проти цієї отрути, денунціюючи їх в чужій пресі, як "шовіністів" і завзято управляє вже здавна формальний культ Белінських і Пушкіних; тих самих, яких двійників українських виклала б вона як негідних шовіністів, якби вони посміли відізватися про російщину так по-хуліганському, як по-хуліганському відзивався про українство Бєлінський.
Найстрашнішим "аргументом", яким підмивається "гребля" власних інстинктових "пересудів" (Лок), є доктрина гуманізму. Ворожа даній громаді, навіть невелика група – пише Парето – може накинути їй свою волю, коли та громада "дає себе порушити гуманістичним почуванням". Це почуття гуманності погубило колись пануючу верству феодальної Франції, бо доктрина гуманізму забороняла їй здушувати ворожі, ідеї і групи. "Коли б французька шляхта не підпала в XVIII в. під панування гуманістичних ідей, не приготувала б вона сама собі революції, фатальної для неї. Серед страчених в ці часи шляхтичів був не один, що свідомо, довго і терпеливо гострив ніж гільйотини, що пізніше відтяв йому голову". Так само, як не один з розстріляних чрезвичайкою українців відливав собі чужі кулі., хоронячи Україну від вибухів "звірячого шовінізму", пропагуючи згоду, проти якої обурювався латиш Авед Берг, і яка вносила сумнів в слушність нашої ідеї, ослаблювала підсвідому силу опору чужим ідеям, квестіонувала законність найбільш оправданих методів боротьби з ідейною деморалізацією ззовні. Міхеліс зауважує, що з точки зору історії, ідеї Вольтера й Руссо, відриваючи ідейно частину французької шляхти й духовенства від їх верстви – деморалізували цю верству, готували її занепад. Подібний деморалізуючий вплив мають серед українства ідеї гуманізму та інтернаціоналізму, "брехнею підбиті".
Ось два образи! Перший – одна з найвизначніших постатей післявоєнної Польщі, дивлячись на своїх товаришів по недолі – росіян, на засланню в Сибірі, нотувала в своїй пам'яті: "Я не міг не думати, що батько цього, або того може колись розстріляв, або повісив мого дядька, або стрия"... А ось другий образ! Один галицький священик, о. Г-а, засланий під час російської інвазії на Сибір, оповідав мені: Революція, висіла в повітрю, один з вартових оповів нам, що в Петербурзі повстав зговір, що незабаром вибухне революція та що цар буде страчений (той цар, іменем якого заслали о. Г. на Сибір!). Але гуманний панотець і його товариші не думали, що чинили предки царя і сам цар з його земляками і з ними самими, лише першим відрухом хотіли... донести про загрозу революції – місцевому губернатору! А не зробили цього тільки тому, що їм пояснили, що – незалежно від справедливості доносу – вони перші помандрують до в'язниці... У інших образ терплячої людини не заслонював образу ворожого колективу. В українця образ ворога і його жертв гинув перед образом людини, якій грозить небезпека. Перший думав інтересами своєї спільноти, другий – інтересами чужої людини, отже – ворожого колективу. В цій різниці психології були вже зерна багатьох подій наступних років...
Позбавлена духа інстинктивної репульсії, духа ворожості до чужих ідей, наша демократія не могла мати і тих "гартованих слів", того "палючого полум'я" віри, про який говорить автор "Смерті". Позбавлена емотивної "греблі" Лона, того нехибного підсвідомого інстинкту, що вказує нехибну дорогу поступування, вона відкидала своє вічне "для чого?" лише тоді, коли, або згори ішов сильний наказ, що просто механічно забороняв всякі сумніви, або, коли був рlaset виявляти свою демократичну "волю". Один волинський священик, о. К., переконаний автокефаліст-українець, прихильник авторитету, запитаний мною, чи сильний серед нашого духовенства національно-церковний рух, відповів: "О, дуже! Як би митрополит зніс заборону уживати рідну мову в богослужінні, всі священики її запровадили б!"... Як це нагадує деяких "хліборобів", які прилучилися до ідеї самостійної України тоді аж, як їх революція "звільнила з присяги" цареві; або інших, які почали відділятися від Росії тоді, коли її вже не стало. Або, як говорив мені один львівський комуніст-буржуа: "от якби ми в Києві відразу стали на совєтську платформу, все пішло би інакше, і тихо було б і при владі були б". Даремно я іронізував, що в тій завірюсі тяжко було наперед вгадати, на яку платформу стати, щоб себе рятувати, на совєтську, Керенського, чи Денікіна. Моя іронія не вплинула на переконання червоного філістра.
Відсутність характеру, закорінених в крові переконань, емотивного фундаменту наших засад, не позволяли нам вибирати між двома суперечними тезами. Коли наших демократів спитати про їх фундаментальний принцип, спитати, чи вони за демократію, чи за диктатуру, то почуєте відповідь: "Хоч ми й є визнавці демократичних принципів, то не завагаємося повторити... клич диктатури пролетаріату, не завагаємося признати невідкличну кволість демократії, якщо справді виявиться, що в українській радянській державі диктатура всіх працюючих є диктатурою української нації на своїх землях"... Так писав один наш щоденник в 1923 р.... Ми, отже демократи, але – „впредь до особаго распоряженія", поки нас не переконають, що ми помиляємося. Хто переконає? Противник. Чим? – силою, "довершеним фактом". Скільки ж то наших демократичних груп і політиків далося "переконати" тій брутальній силі, званій на їх жаргоні "еволюцією", або "бігом подій", виправдуючи свій моральний параліч, брак всякої глибокої пристрасті, всякої віри, всякого бажання.
Криза нашої демократії в тому, що її психіка є дефетистична, бо вона не реагує на бунт власних перебіжчиків, бо отруєна гуманізмом, бо не має аксіом, бо розкладена сумнівами, бо не вміє боротися з наступом чужих впливів, бо "толерантна" до роз'їдаючих власний колектив чужих бацил, бо готова здійснювати свої засади лише, доки їй як тому волинському священику – дозволять це, доки дозволять опустити в урну картку виборчу, доки проти нашого жовто-блакитного демократизму не запротестує Шварцбарт, або доки нам не видасться, що наш власний демос (збаламучений чужими) не є проти нашої ідеї... "Кам'яної віри" в свої засади – наперекір усім і вся, непохитної "емотивної атмосфери", якою перемагають сильні доктрини, бракувало нашій демократії. Ось через що наші Горобенки підпадали під чари чужого, сильнішого духа. Чужий молот, що з іншої душі кує залізо на мечі, розтрощував наші на дрібні кавалки.
А головне – приводить до моральної демобілізації. Макіавеллі каже, що політик повинен єднати в собі чесноти лева з чеснотами лиса. Слабість емотивної сторони нашої демократичної доктрини, її безаксіомність, привела до того, що вона засвоїла лише ту другу чесноту, рекомендовану великим флорентийцем. Не мужньо відперти інвазію чужої ідеї й опір заражених нею власних перекинчиків або сентиментальний голос гуманізму; не зломити обставини, лише – обійти перешкоди, сховатися від удару, прийняти захисний колір оточення, розпластатися хрестом по землі, вдати, що нас немає прикмети лиса. "Практикований довший час, цей спосіб діяння має величезний вплив, каже Парето, на правлячу (в даній групі) верству, до якої допускають лише лисів, тоді, як левів викидають". Зручні, тактики, красномовні адвокати, хитрі крутії, не люди мудрі, сміливі, консеквентні, безстрашні й ретельні – здобувають шану в нашій демократії, а непокірних просто усувають на бік: якийсь особливий, "природний добір", перевернутий до гори ногами. В "Культі некомпетенції" каже Еміль Фаґе, що демократія, а якій знищено інстинкт войовників, не терпить в своїм середовищі "природних різниць, себто, коли одна людина є інтелігентнішою, спритнішою і здібнішою від другої. Різниць тих знищити, очевидно, не можна, бо вони природні, але можна відібрати у них всяку силу, відсуваючи від урядів і значення тих, що мають ті різниці". Так розложена демократія почала вибирати своїх представників серед тих, що не мають індивідуальності. Остракізм став зброєю не лиш тиранії, але й демократії. Дефетистична настанова демократії, в якій культ сили втратив всяку вартість, а незалежна й відважна думка вважається – в атмосфері компромісу – злочином, допровадило до загальної нівеляції, до вбогості на маркантні індивідуальності, до повної незгоди між проголошеними гаслами, і їх практичним застосуванням, до того, що ні одної перешкоди не усувається ланцетом (навіть серед власного суспільства), лише пігулками, які протягають хвороби іn іnfinitum, латаниною.
Аналізуючи кризу демократії в Німеччині по війні 1914 р., писав Веrlіn. Tageblatt: в нас говорять, що "часи індивідуальності минули, що індивідуальність може ще діяти хіба як експонат якоїсь сильної верстви... Але треба відрізняти маріонетки від експонатів партії. Нашій республіці грозить менша небезпека від надпродукції індивідуальностей, ніж від розростання партійщини. Ми занадто маємо мало індивідуальностей, і многі непокоячі симптоми, пережиті німецькою республікою, мали якраз причиною те, що нам бракувало особистостей, або, що вони залегко і часто потурали вимогам партій". Ще більший брак особистостей виказує наша демократія. Цей дефект, разом з іншими, і був причиною, що відкидає її назад наприклад більшовицька сила, серед якої ще мало лисів, яка думає, що в "устрою демократичнім правити може лиш та еліта, яка не вагається вжити силу".
Наслідки розростання "лисячого" духа в проводі нашої демократії фатальні для впливу і значення української демократичної ідеї. Хитлива, занадто толерантна до чужих доктрин і до власних дезертирів, ця ідея перестає бути атракційним осередком для демосу, для маси. Суцільність національного організму в наслідок того розвалюється, слабне. Він готовий прибрати той плинний стан, при якому його можна втиснути в яку хочете форму... "Брак провідницьких прикмет в пануючій верстві, пише Шленґлер, виявляється у підвладних у формі ослаблення почуття певності, забезпеченості, і в критиці, яка через саме своє існування, розриває форми, в яких тримається народ". Про брак провідницьких прикмет в нашій демократичній верхівці я вже говорив, "критика ж" ідеї, яка розсаджує її оформлення, це є наше москвофільство, реґіоналізм, новошляхівство і інше, які мов шашіль підточують українську ідею з середини... "Є такий закон історії, що народи, установи, або суспільні верстви лише тоді можуть бути без решти переможені, коли вони, чи ті, що їх заступають, зовсім зневірюються у власному праві на існування". Наші внутрішні язви, брак опору на згубні впливи ззовні, гуманізм, інтернаціоналізм і інше – все це небезпечні об'яви якраз тої хвороби нашої психіки, яка є зневірою у власнім праві на життя...
Демократія наша хвора, але лікувати її на цю недугу в теперішньому вирваному із стану рівноваги світі не можна старими знахарськими заходами.
Що є демократія? Демократія – це форма політичної організації (держави, нації чи партії), якої основною прикметою є стремління, як найбільшому числу членів спільноти забезпечити участь у формуванні загальної волі. Але ця форма не є панацеєю. Помилково думати, що успішність демократії залежить не від характеру еліти, що її веде, а від формальної наради з масою, яку провадиться, – тобто в запобіганню її ласки і від з'єднання якнайбільшого числа прихильників, або від успішного формулювання мети, до якої йдеться, від її "рідності", чи популярності. А в нас якраз так і думають! Мовляв, вже сама демократична "рідна" програма, саме механічне згуртування як найбільшого числа під один провід, тільки "єдиний фронт", – забезпечить успішне функціонування демократії.
Ні, для того потрібне ще щось! Треба, щоб за цією програмою і числом – була воля з тими гаслами стояти, або впасти, воля імпонуюча своїм і чужим відвагою в ставленні й рішенні питань і вірою в справу. Іншими словами, треба не лише "ідеї", а й характери. Треба не лиш "мужви", а й штабу, без якого найліпша "мужва" стає збираниною. Щоб успішно функціонувати, монархії потрібно, щоб на троні сидів Фридріх Великий, або Наполеон. Коли на ньому сидить Людовік XVI або Микола II, монархія гине... Аристократія доти справно функціонує, доки видає з себе Піттів, Велінгтонів. Коли ж вона бере собі до ради Распутіних, наступає розклад. Так само і з демократією. Без сильних індивідуальностей нічого не варта демократія. Анемічна демократія, не окрилена духом зачіпності, "мужністю", наділена лише чеснотами лиса й політичними переконаннями травоїда, не в'яжеться зі свого завдання. Тим менше та, яка має завжди витягнені вуха на всякі "пощо" і "для чого", якими противна ідея підміняє аксіоми нашої спільноти. Мало мати "рідну" програму, мало бути "національною", треба бути ще націоналістичною. Ніколи не утримається на поверхні народного життя провід, що цього не розуміє, хоч би ласкава доля повалила на землю його ворогів; хоч би здобув 100% голосів на установчих зборах; не охоронить він національного агрегату від розщеплення зовні, ні від розділення окремих частинок, від хитання і розбрату. Демократичній еліті бракує не маси, не програми, не єдиного фронту, – тільки морального гарту імпонувати масі; ідейна завзятість, і передусім – імпозантна згідність між проголошеними теоретичними гаслами, та їх проявами в щоденному житті. Брак її зрозуміння "великості", "надзвичайності" нашої доби, брак "гартованого слова", яке б "вабило і примушувало слухати", брак почуття непомильності та інстинкту борця, догматизму, зрозуміння, що вирішальним чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не так "що", як "хто" і "як".
Коли мені скажуть, що це чесноти з фантастичної казки, що їх не знайти в повсякденному житті, то я відповім, що нічим іншим, як власне цими казковими чеснотами перемагали інші еліти. Розв'язка загадки демократії полягає не в тому, щоб замість демократичної віри перейти на монархічну; і не в тому, щоб замість 20-ти, мала партія сто комітетів, а замість десяти – сотню послів. Лише в тому, щоб пасивне стало активним, щоб на місце кількості стала якість, щоб сильні одиниці напереді зробили з мільйонів нулів поважне число. В тому, щоб охляла еліта стала морально здоровою, не механічним способом (зміна етикетки), лише внутрішнім переродженням.
Вихованням нового покоління в дусі нових емоцій можемо створити в його душах новий світ. Замість духа посибілізму і віри в механічний поступ, треба вложити в душу того покоління внутрішню візію ідеалу, його видиво. Хто стане одержимий тим видивом, той ніколи не знайде задоволення в світі такому, яким він є. Той зробить все, щоб свій ідеал здійснити. "Ставка, за яку змагаються прачі нашого століття з завзяттям і посвятою – є в останньому розрахунку, виграти для своєї партії право організувати на свій спосіб і в своєму інтересі – видиво національного ідеалу, право заволодіти душею майбутнього покоління".
Коли ми цієї душі молоді не здобудемо для нового ідеалу нації, не знищимо старого анемічного "солодкого" й "ніжного" нашого демократизму, не зробимо з нового покоління граніту, об який розіб'ється будь-який молот, – то її розтлять чужі, а криза демократії стане кризою нації, готової до зустрічі нового володаря.
Італійський соціолог каже, що відродженню войовничого духа завдячує Європа всю свою цивілізацію і незалежність. "Власне тому західні частини Середземноморського басейну вміли ліпше опертися азійським інвазіям, ніж східні частини, де мешканці мали солодшу і ніжнішу вдачу", — що Захід зберіг свій "дикий і войовничий темперамент". На щастя народів окциденту, християнська наука не ослабила їх войовничих інстинктів... Панове моралісти мають звичку з жахом говорити про войовничих прелатів і закутих в сталь баронів середньовіччя, але вони повинні тямити, що коли б почування, маніфестовані таким способом щезли, то країни західної Європи розділили б долю країн Малої Азії, або європейської Туреччини. А наші філософи, замість вигідно роздумувати в якійсь цивілізованій країні, мусили б служити тому чи іншому азійському завойовникові".
Наука гуманізму, фаталізму, еволюції, культурного поступу, пасивного культу мас, толерації й безхарактерності, дефетистичного інтернаціоналізму, міжнародного братерства, віри в число, не в особистість, пошани перед фактами, – вдирається в наші і без того розніжені і розчулені серця, робить їх безхребетними морально, безопірними, прищеплюючи віру не в себе, а в інших, в гармонію, не в суперечність, в крутійство і спокій, в згоду між вовком і ягням...
Це ті отруйні гази, які пускає наперед противник готовий до атаки, щоб одурманити і взяти нас голими руками. Але, перемогу дасть не кількість, а якість. Так, як войовничий дух окцидентального християнства забив в душах тогочасного покоління розніжену науку непротивлення злу, так мусить і зачіпний дух націоналізму забити в душах науку перших демократів-драгоманівців. Мусимо віднайти в собі з тьми минулого старі інстинкти, які прищепили колись нашій солодкій полудневій вдачі вікінги. Лиш тоді створимо націю велику не лиш числом голів, а й роллю, що її відіграє вона в історії.
Коли нація хоче мати власний провід, то повинна тямити, що ніколи ніякий провід не уступає розхлябаній, неоформленій масі, лише завжди – іншому проводові.
Проводу, який зуміє доконати "революцію характеру" наступного покоління; який зробить з наших ідей – аксіоми, з переконань – догмати віри; щоб сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові, щоб зачали ми дихати тою гарячою пульсуючою "емотивною атмосферою", без якої мертвими є найрідніші ідеї...
Такого проводу не дасть демократія, на зміну їй прийде інша доктрина.
Львів, 1939.