Слово до молоді

З усіх катедр сучасного світу чує нинішня молодь, що наша доба йде „світлим шляхом модернізму, матеріяльного добробуту, великих досягнень науки і техніки, завойовування космосу, загальної рівності, свободи і братерства народів, — йде до вселюдського щастя і миру. В СССР це зветься добою соціялізму й комунізму, а на цьому боці залізної заслони — добою “демократії" і „прогресу".
Думаю, що цей „прогрес" неминуче веде нас до нових велетенських зрушень, війн, катастроф, — до загального хаосу і анархії. Особливо молодь повинна усвідомити собі це, щоб знати, як з грядучого хаосу вийти, щоб вивести свою націю на іншу путь.
В цей хаос вступила Европа, а з нею й Україна та цілий світ, по першій і Другій світових війнах та по большевицькому перевороті 1917 року. Перші громи перед бурею загуркотіли ще перед 1914 роком. Були це ще наприкінці ХІХ століття: війни Америки з Еспанією, Італії з Абесінією, з Туреччиною, Японії з Китаєм, потім з Росією, Туреччини з Грецією, а потім з усіма балканськими державами. Під час першої світової війни і по ній — війна Росії з Фінляндією, з Польщею і Україною. По другій світовій війні — в пам'яті ще всіх — ряд війн міжнаціональних і громадянських, які не вгавають донині.
Нині ж під час ялтинського „миру" бачимо загальну мобілізацію темних сил з метою знищення християнської цивілізації Окциденту, свободи і незалежности народів під деспотією тоталітарного „світового уряду". Там, в Україні, у великім всенароднім концентраку під назвою СССР, цей наступ темних сил іде більш одверто — на знищення християнства, щоб заступити його „релігією" московського сатанізму, зміцнення нового кріпацтва у сфері соціальній, рабством у сфері політичній, занепадом у сфері культурній, денаціоналізацією у сфері національній, взагалі оберненням людських спільнот у потульну двоногу отару під батогом нового червоного Атілли і його орди. Отже, іде до знищення ідеї патріотизму, чести, бойового духа, до знищення на нашій землі всіх славних традицій минулого.
Найстрашніше в тому те, що темні сили Заходу одверто переходять до „співіснування" і навіть на „приязнь" з московською тиранією. Коли в 1941 році прийшло до союзу між ними, один політик запитав Черчілля, як він, антикомуніст, виявив приязнь до СССР? Черчілль відповів, що він знайшов би слова приязні й для самого сатани, якби Гітлер мав війну з пеклом... Слова повні глибокого змісту, бо ж чи не бачимо, як тепер запобігають ласки і приязні московського сатани, коли уярмлені ним народи повстають проти большевицького пекла?
А коли це сталося, то наслідки прийшли самі собою. В Нюрнберзі, в міжнароднім трибуналі, який мав судити переможених, на лаві — не підсудних, а суддів! - засіли й масові убивці з Кремля. Потім з'явилися вони в „Об'єднаних Націях", щоб помагати їм запровадити „свободу", „справедливість" і „мир" у світі... З тими Неронами, які посилали на мученицьку смерть визнавців Христа, - провалять „діялог" і деякі високі церковні достойники Заходу. Немає ні одної ділянки громадського життя Заходу, до якої темна сила симпатиків східного диявола не намагалася б упхати своїх агентів. Із сторінок преси, з університетських катедр, з телевізії та з кіна каламутним потоком ллється добре зоркестрована пропаганда „дружби" з найогиднішою деспотією, яку знає історія, захвалювання „культури" і „месіянства" Москви, яка має оздоровити вже „зогнилий Захід"... Ці агенти Москви приходять з оливковою галузкою „миру" і „всесвітнього братерства", з ідеями „визволення" покривджених та в різних інших масках диявола, щоб обдурювати дурних, залякувати боягузів і підкуплювати запроданців. І саме ця маска, що приховує брехню, свідчить про те, що ті приятелі Москви є приятелями і слугами диявола — „отця лжи”.
Бо й справді, вони чіпляють на себе маску демократії, а уважають, що найкращим союзом демократії — є комунізм! З'являються у масці „пацифістів", а осуджують лише війну проти комунізму і Москви, підсичують усяку боротьбу проти ворогів комунізму і Москви. Прикриваються маскою “людяности", „гуманности", навіть і „християнської любови", але забувають про цю любов, навіть про звичайне співчуття до мільйонів жертв, замучених комунізмом і Москвою. З'являються у масці „антитоталітаризму", але всіма силами підтримують тоталітаризм Тіта, Хрущова, Шелєпіна, Кастра! Виступають під маскою борців за „свободу", — і в ім'я тої „свободи" домагаються свободи від кари для комуністичних агентів, для кримінальних злочинців, для сексманів. Пропагують Ідею „міжнаціонального братерства", але ганьблять ідею патріотизму в ім'я наднаціонального „світового уряду", необмеженого володаря „об'єднаних народів", загнузданих таємною мафією якогось “вибраного народу", покликаного правити ними - проти всіх їх традицій культурних, політичних, навіть і релігійних — на взір свого союзника СССР.
Там — слуги диявола є панами ситуації, хоч трон їх уже гниє і розкладається, тут — його слуги своєю пропагандою і цілою акцією готують Заходові таку саму долю. Головно тим, що галасом, своїми аґітками-іньєкціями, нестерпним галасом єрихонських сурем своєї пропаганди - вони паралізують спротив їх нечистій силі. Завдання нашої молоді - всіма силами боротися з тим наступом замаскованих пишними брехливими масками.
Бо, по-перше, вони вбивають у молоді віру в Божественну силу, у великі ідеали, затягаючи юнацтво в багно забав, насолоди шлунка і сексу, культу гроша і матерії. Це приховує в собі велику небезпеку, бо для кого матерія, „плоть" і гріш стають ідолами, того легко купити... Купити марою добробуту і брехливого миру чи кар'єри за ціну зради всього святого. Бо хто замість вищого розуму ставить „розум во плоті", „розум" людського ставить вище Божественної мудрости, - того легко обдурити, звести на згубний для нього і для його нації шлях, бо така людина перестає розрізняти добро від зла, правду від брехні, шляхетне від вульгарного і брудного... Людину такого „плотського розуму" не тяжко звабити всілякою брехнею. Полонивши людину маривом вигод і особистого матеріяльного „щастя", слуги диявола вбивають у ній войовничий дух, дух спротиву підступам диявола, роблять з неї боягуза і лакея, якого не тяжко стероризувати і залякати, зробивши іграшкою в своїх лапах. Підкупити, обдурити, залякати! Здеморалізувати духово, ідейно й душевно, обернути всю спільноту, всю націю, в потульну череду, покірну ґирлизі чужого чабана. Гітлерівське „ґляйхпггальтунг" або большевицька „уравніловка" чи лжедемократична „еґаліте" нащадків Марата чи Робесп'єра. Кожного — одиницю чи націю, — що підносить голос проти змови цієї темної сили, добре заінспірована „загальна громадська думка" проголошує „фашистом", „антидемократом", „антисемітом", „палячем війни" і т.п. Ставить поза законом!
Молодь, що не заражена тими отруйними газами Москви і темних, допоміжних їй, сил на Заході, повинна всюди і завжди виступати проти цієї пошесті, рятуючи і себе, і нашу еміграцію, і країну, в яку доля закинула її. Мусить на кожному полі громадського життя ставити спротив заливові цієї анархії, деморалізації і капітулянства. Україна і її еміграція у вільному світі — перша намічена жертва сил диявола. Ці сили найбільше її ненавидять, оббріхують і обпльовують її борців як в СССР, так і тут, паплюжать усе велике й шляхетне в нашій історії, її боротьбу за свободу і віру п'ятнують як „фашизм" і „бандитизм", як „ненависництво", „расизм" і ,,авантюрництво" чи „вузький націоналізм". Роблять це якраз ті сили, що самі найбільш просякнуті шовінізмом, расизмом і духом ненависти до всіх, хто тим силам не хоче підпорядковуватися. Історичних героїв України п'ятнується як „бандитів" — Хмельницького, Мазепу, Ґонту чи вояків УПА, протиставляючи їм своїх „героїв" — Леніних, Троцьких, Валюхів і Шварцбартів.
І, що найогидніше, тим темним силам, дириґованим з Москви, йдуть на руку еміґранські „контактовці", які — обпльовуючи ідею і чини безкомпромісового націоналізму — проповідують дружбу з большевицькими Неронами і, забувши совість та честь, стискають, як своїм „братам", руки, змочені кров'ю мільйонів чоловіків, жінок і дітей України, ідучи слідами Шевченківського Івана, що „катам допомагає".
Цих московських лакеїв, виродків нації, треба демаскувати на кожнім полі і на кожнім кроці. Чи це значить, що у вільному Заході ми не маємо союзників? Зовсім ні! Вони е, і до них належать ті відважні, які не дають свою думку збаламутити брехням московських антихристів ні їх слуг, не дають згасити в своїм серці горіння для великого ідеалу ні віри в нього, не дають собі зломити хребта, маючи незламну волю до боротьби з нечистим. З ними повинна знайти спільну мову наша молодь! Вони можуть бути її союзниками на Заході!
А далі треба пам'ятати, що вороги християнства і України не є людьми компромісу. І коли вони компромісом заманюють дурнів та боягузів, то лише на те, щоб зломити їх волю, а змусивши їх „падши поклонитися" дияволові, тим легше запрягти їх на службу Зла. Молодь мусить теж зрозуміти, що наша боротьба не сміє вступати на згубну стежку угоди з силами Тьми. Не вступати в ряди тих, кого Леся Українка глумливо звала „меживірками" — ні зимними, ні гарячими.
Кажуть, що твердих у своїй вірі в нашу добу розкладу — небагато. Може! Та все велике починалося з малого зерна, з малої батави вірних, однакових духом. З того починалися нові релігії, всі великі політичні рухи.
Щоб якусь величезну масу перетворити в одну динамічну силу, її повинна натхнути своєю динамікою невеличка меншість, яка перш за все — як Орден Запоріжжя — повинна вийти „за пороги" буденного життя якогось колективу, щоб його вивести з стану спокою в рух. В часи бурхливої доби цього століття, як і в подібні доби історії, — коли вирішувалася, в громі революції або громадянської війни, доля кляс, режимів, націй, — оці конфлікти розв'язувалися звичайно збройною силою. Тому на чолі такої одної чи Другої сили ставали, такі зненавиджені „прогресистами", „генерали", або з титулу служби, або з титулу своїх функцій. Були це Цезар, Кромвель, Бонапарт, Гарібальді зі своїми „ардіті", Кемаль Паша в Туреччині, Антонеску в Румунії, Чіян Кай-Шек, Михайлович у Сербії, Пілсудський, адмірал Горті в Угорщині, генерал Малєтер, де Ґоль, ген. Франко, а на Україні — Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Орлик, „генерал" Петлюра, генерал Скоропадський, ген.Чупринка-Шухевич, В СССР — „генералісімус" Сталін, в Югославії — „маршал" Тіто (за такими „демократи" визнають „прогресивну" ролю в історії) і, нарешті, “last bat beast”, генерал Джордж Вашінгтон, якого чекав Шевченко в Україні, але не у вигляді, як мріють „демократи", українського Трумена чи Рузвельта, а у вигляді „козака безверхого", нового вождя воскреслих мазепинців, які на смерть перелякали Хрущова. Цей власне Джордж Вашінгтон став на чолі національної революції своєї нації (і на допомогу мав теж генерала Ляфаєта), щоб усталити новий лад нової держави. І він не питався „установчих зборів", чи Америка хоче бути самостійною, чи хоче злучитися з Великою Британією, як це радять, по знищенні большевицького режиму, майбутньому українському Вашингтонові наші і російські „кронштадці"... І це мусить собі запам'ятати нинішня молодь, щоб охоронити себе від лжесамостійницьких приятелів Москви... Всенародне голосування в Україні по її звільненні від обіймів московського спрута — вже відбулося в Україні, відбувся „плебісцит крови", що вирішив це питання раз на все кров'ю, а не виборчими картками.
Вожді „демократії" нашого часу своєю ментальністю, своїми нахилами завжди наліво, зі симпатіями до соціалізму, до „людових фронтів", — дуже часто вели свої країни до комунізму. Подібно, як „демократія" Керенського в Росії, як соціялістична „демократія" Центральної Ради (Винниченко, Грушевський, Шаповал та інші), як „демократія" еспанських „республіканців", союзників большевизму проти Франка, як „демократія" Кастра і т.п.
Всі світочі нашого письменства чекали грядучого визволення України власне від нових хмельничан чи мазепинців. Так, як Шевченко, як Леся Українка, як Франко з українським Навином, як Старицька-Черняхівська, як поети квадриги “Вістника”.
Лише така сила зможе відновити в огні боротьби старі традиції України, її войовничий дух, зломити остаточно силу московського дракона. Лише вона потрапить стати на чолі нових хрестоносців проти східньої орди.
Україна вже вертається до ідеї своєї великої місії, зв'язаної з нашим вічним містом — Києвом. Це починають бачити й чужинці. Недавно один французький розкаяний комуніст**, що став ченцем, вернувшись із Києва, писав: „Київ — це давня столиця України, огнище християнської цивілізації слов'янського світу. Київ протягом віків був святим містом, задовго перед Москвою ревіндикуючи собі титул Третього Риму". Ця місія, з якої глузують „сучасні" емігрантські недоуми, рекламуючи одночасно „місію", що її захищає Райс, — ця місія Києва вже пробиває собі шлях у західній світ. Київ проти Москви, проти 3-го Інтернаціоналу, проти сили брутальної, облудної, цинічної, проти сили, що її всією своєю великою душею ненавидів Шевченко, ненавидів ненавистю людини до того, хто плює в її душу, до того, хто топче ногами її гідність, хто трупами застеляє свій шлях на нашій землі.
Молодь наша на еміграції, яка мусить бути в рядах тих, що підіймають стяг прадавньої України, повинна виступати всюди проти захланного ворога та проти його помічних сил — агентів та всякого роду „контактовців" з дияволом; виступати в усіх середовищах, в університетах, в пресі, в бюрах, в мистецтві, в товариськім житті, в школах, телевізії, в політиці, всюди, де шириться чортівська пропаганда совєтського режиму, комунізму, „великого російського народу" і “дружби" з ним, пропаганда брехливого “пацифізму”, брехливого „братерства народів", пропаганда дикунської „музики", вульгарних „танців", порнографічної „літератури", пропаганда проти знака Хреста і віри в Нього. Виступати всюди там, де темні сили намагаються зломати моральну силу, силу відпору злу, спаралізувати мозок і зломити волю молодого покоління, щоб і в країнах, де живе наша еміграція, приготувати таке саме пекло, як і в СССР. Небезпека вже звисла над нашими головами і коли ми, тут на еміграції, не зробимо всього того, що необхідне для знищення потворної імперії Кремля, то він (Кремль) і тут приготує нам таку саму долю...
Без навернення пропагованої Шевченком містики Києва і давньої України, без боротьби з руїнницькими силами, ні в краю, ні поза ним не матимемо — ні ми, ні наша молодь — безпеки, спокою і миру. Це треба собі усвідомити. Час не жде!

Промова, виголошена 23.Х. 1966 року в Торонті на з'їзді ТУСМ-у.