ОРДЕН – НЕ ПАРТІЯ

Справа "національного об'єднання" ("об'єднання партій} – не сходить з порядку денного нашої демократії.
Висування цього гасла не раз відвертало – відвертає й досі – увагу загалу від далеко важливіших і пекучих актуальних питань: 1) від питання – яким способом органічної будови з однорідного матеріалу – довершиться об'єднання нації) 2) від питання нових організаційних форм, – партія чи орден, кількість чи якість, гуртування многих, чи добір немногих, від питання, яким шляхом постане та національна аристократія, яка – як колись козацька, – поставить собі завдання об'єднання нації одною метою і одною акцією.
Як на ордени можна дивитися на різні товариства, покликані до життя для поборювання тих чи інших "поганців". Орден творили мальтійські лицарі, тамплієри, єзуїти, італійські карбонарі, німецький Туґендбунд тощо. Орденом, що боровся з "бісурманами" – була й Запорозька Січ. Ордени мали свої зовнішні відзнаки – наприклад хрести такої чи іншої форми. Була це відзнака окремого, "лицарського" товариства і стану. Ще в кінці XIXст. на сільських цвинтарях в Україні до надгробного хреста припинали дерев'яний держак з кусником полотна: була це – "прапірка" (прапорець), що служила для відзначення могили козака.
Хто не жив свідомим життям перед війною 1914-1918рр., той не дасть собі звіт, серед якої анархії думок шамотається теперішнє покоління.
Це видно на занепаді партійництва. І то скрізь в Європі. А головне всюди, де народилися "партії" зовсім нового типу: фашизм, комунізм, ляпівський рух у Фінляндії, рух, організований Мослім в Англії і інше.
Передусім, якою є мета цих новотворів. Це не мета політичних партій: 8 годинний робочий день, відміна мит, парламентарна праця тощо. Їх мета інша, обширніша: "соціалізм", "фащистська держава", не реформа, лише радикальний переворот обставин і людської психіки.
Це було метою і Лютера, і пуритан, і єзуїтів чи тамплієрів, з їх ціллю боротьби з невірними.
У той час, як програма якоїсь лише політичної партії є тільки рецептом для успішних наслідків найближчих виборів, програма ордену є "цілий світогляд", є "проголошення війни існуючому ладові", існуючому світоглядові.
І такою ж була й взаємна настанова протестантизму й католицтва в XVI в.
Як для тих Чинів, фашизму, так і для Маркса й для Магомета ворожий світ – просто не існує. Він з усіма його богами – це світ фантазії, який треба збурити, диявольська омана, яку треба розпорошити закляттям, не пертрактувати з нею. Магомет казав до тих, кого навертав: "оті ваші ідоли є лише дерево... Я кажу вам, то не є бог, то лише дерево!" Майже дослівно з тим самим закляттям звертається й Кромвель до парламенту, що його він хоче розігнати: "ви називаєте себе парламентом.. Ви не є ніяким парламентом! Скільки ж то з вас живуть в погорді до заповідей Божих..., а в згоді із заповідями люципера... Як можете ви бути парламентом Господнього народу? Геть звідси!" Подібно, в імені свого комуністичного бога промовляв Ленін до російських установчих зборів. Так само поступив з рейхстагом Гітлер після вдалого перевороту. Тут уже не протиставляється "гіршій" програмі "ліпшу", лише "боже" – "люциперовому", тут входить в гру момент виключності, містики, натхнення "божим глаголом".
Подібною мовою розмовляв і з папськими посланцями Мартін Лютер. Пєтро Паольо Верджерьо пропонував реформаторові рішити спірні справи на церковному соборі. "Аякже ж, – відповів Лютер, – я піду на ваш собор і хай я втрачу свою голову, коли мені не вдасться там оборонити мої твердження проти цілого світу; що виходить з моїх уст, це не мій гнів, лиш гнів Божий". І якраз тою самою мовою промовляє до Лютера його противник Хома Мінцер, бо й з його уст "говорить сам Бог".
Де панує така виключність думки, де противника називається "апостолом диявола", де протиставляється своя ідея чужій, як Бога люциперові, або як релігію "трудящого народу" жменьці "визискувачів", там нема мови про компроміс, там є лише "демонізм, вогонь, божевілля і шал", які бачив в очах Лютера єпископ Капо д'Істрії, що розмовляв з ним, – вогонь, в якому вже блимала луна тридцятилітньої війни.
А до всього того прилучається ще почуття власної непомильності. Лютер готов був визнати рішення Собору, але в тому лише випадку, коли б ті постанови згоджувалися з його., Лютера толкуванням Святого Письма, та коли б склад Собору згори забезпечував прийняття науки Лютера. На таких умовах мабуть згодився б з постановами Установчих Зборів і Ленін, і Гітлер з рейхстагом, якого членів називав "шахраями", "шакалами" і "парламентарними вошами".
Так само заховувався й Ігнатій Лайолла, який наражав себе не раз навіть на гнів намісника святого Петра. А коли Людовік французький, видаляючи єзуїтів з свого королівства, натякнув на можливість скасування декрету, аби лиш Чин згодився на деякі зміни своєї .конституції, генерал Ордену, Роккі відповів: Sint ut sunt, aut non sint! (мають бути такими, як є, або хай зовсім не будуть). Так ніколи не відповість на компромісні пропозиції політична партія.
Статут партії складається з передискутованих параграфів, статут Чину з догм віри. Партія основана на програмі, Чин на світогляді. Партія зміняється і пристосовується, Чин зі свого шляху не збочує. Це правда, що якраз єзуїтам завдячує католицька церква догмою непомильності папи.
Societas Jesu повстала для боротьби з маловірними серед католиків, для поборювання нової віри Лютера. Непримирима настанова Ордену вимагає активної бойової психіки. Боротьба є девізом й воюючого ордену більшовизму.
З такої настанови логічно випливає заповідь примусу, як засобу досягнення тріумфу своєї правди. Енгельс писав, що "без насильства і без крицяної безоглядності ніщо не довершувалося в історії". Про право використовувати найгостріші засоби боротьби пише й Гітлер. На думку якобинця Марата "лише силою можна добитися тріумфу свободи і – забезпечити загальне щастя". Який дух оживляє у тому відношенні якобинців взагалі, видно з жалів їх противника жирондиста Верньо: "Ми бачимо – промовляв він – як розвивається у нас ця дивна система свободи, коли (якобинці) вам кажуть: ви вільні, але думайте як ми, інакше ми віддамо вас помсті народу; ви вільні, але схиліть голову перед ідолом, якому покланяємося ми, або ми віддамо вас помсті народу: ви вільні, але об’єднуйтесь з нами, щоб переслідувати людей (невигідних нам), інакше ми віддамо вас помсті народу"... Ось слова, які могли би вийти з уст і Леніна, і Муссоліні, і трибуналу святої Інквізиції, яка судила Жанну д'Арк, і Яна Гуса.
"Я, Мартінус Лютер, прагну спричинитися до цього (до перемоги своєї віри) молитвою, але де треба, також і кулаком". Так говорив своєю трохи простацькою мовою засновник протестантизму. Ось чому поява на овиді історії тих людей завжди віщувала бурю: кромвелівські війни, війни Ісламу, тридцятилітня війна, війни наполеонівські, совєтські. І кожного разу потрясіння й вибухи.
Та не треба думати, що рухи, започатковані тими Чинами, лише валять старих богів. Вони звертаються проти фальшивих богів, але не для того, щоб замкнути на колодку церкви, лише щоб внести до них власних святих. Старі вівтарі буриться тільки для того, щоб натомість здвигнути нові. Ті "анархісти" бунтують в ім'я нового, ще вибагливішого послуху. Повстають проти готових авторитетів не через те, що незносний був їм їх тягар, лиш тому, що був заслабий.
Знаний історик Вельс пише, що коли народ під час реформації повставав проти Церкви, то не проти її сили, а проти її слабості. "В релігійних справах народ хотів не, щоб його менше, лише щоб його більше провадили, хотів дійсно і правдиво-релігійного проводу... Повставалося проти папи зовсім не тому, що він був релігійним зверхником католицького світу, а швидче тому, що він вже ним не був"...
Лайолла і єзуїти, коли й впадали .в конфлікт з папством, то не тому, що (як напиклад старокатолики) хотіли би бути вільнішими від авторитету Риму, лише тому, що хотіли скріплення авторитету. І Лютер не мріяв про ослаблення церковного авторитету. Тільки про заміну його іншим. Недурно провідник селянських бунтів Мінцер називав його Віттенберським папою, і лаяв за те, що "будує нову в'язницю для віри". Подібно і фашизм збунтувався проти ліберального режиму для того, щоб скріпити державну ідею: тоді коли ліберальна держава конала, амністуючи дезертирів, дозволяючи зворохобленій вулиці протягом півтора місяця тримати під контролем фабрики, і навіть королівський флот.
Вірний слуга занепадаючого царату В.Шульгін писав (в "Мемуарах") у 1917р.: "Ми були такі безпорадні, що навіть не знали, що робити, як здобути собі послух, у кого, проти кого, в ім'я чого"... От в такі якраз хвилини анархії, абдикації влади і являються ті, які знають, як здобути послух, у кого, проти кого і в ім'я чого – в ім'я своєї виключної ідеї, свого бажання наказувати й вести, в Ім'я своєї місії. Amplias, девіз єзуїтів міг би бути і девізом і Сталіна, і Гітлера. Ворохобляться не проти твердої руки, лише проти слабкої. Перша голова, яка – в тих руках – падає під ножем гільйотини, попадає під нього не за своє тиранство, а за свою слабість. Аж наступні попадають туди за те, що запізно надумалися бути сильними. Сталін, який тисячами забивав людей за найменше підозріння в ворожості до режиму, міг прийти до влади лише тому, що п'ять разів тікав з царського заслання, не відповідаючи за свою діяльність прикріших наслідків від караючої, але вже паралізованої руки вмираючого противника.
Тому власне, що ці Ордени йдуть до створення нового авторитету, є в них, як у ніякій партії, розвинений культ провідника: "вождь всємірного пролетаріата" – Володимир Ленін, і Ducе – Беніто Муссоліні, der Fuehrer – Адольф Гітлер, "генерал" Ордену єзуїтів... Тому ідеєю Орденів є ідея активної меншості, яка провадить більшість; тому вони антидемократи, хоч не раз демофіли, а коли демагоги, то кращі за демократичних хлополапів. Ленін ще давно перед революцією твердив, що десятьох мудрих зроблять більше від сотки ослів і казав, що твердитиме це завжди, скільки б і не закидали йому гріх антидемократизму. Нічого дійсно великого не осягається коаліціями, міжпартійними угрупуваннями, бо сума слабих не дасть сили. Йдучи до скріплення нового авторитету, оперуючи невеличкими "ударними" відділами проти більшості.
Ордени великий ставку роблять на послух і карність у власних рядах, передусім на вироблення характеру, бо якість заступає тут кількість, число. Партії виховують промовців і "спеців" ("фахівців") для парламентарних комісій (звідсіля роль адвокатів в партіях), мало журячись дисципліною і вихованням доросту. І якраз на це останнє великий натиск роблять Ордени, покликані до боротьби з інертною більшістю.
Виховуючи молодь, перепровадив фашизм також ревізію поглядів на рідну літературу, відбираючи між іншим з рук юнацтва популярне "Серце" Де-Амічіса, як лектуру занадто сентиментальну, сльозаво-патетичну, антифашистську. У тому самому дусі діють більшовики, і – знову – єзуїти, які величезну вагу прикладають до виховання молоді. Найповажніший конфлікт між Ватиканом і фашизмом розгорівся якраз на точці виховання підростаючого покоління. Як фашизм, пропонують "чистку" класиків рідної літератури й єзуїти: "коли якась книга, хоч не є підозрілою, але за те її автор, то не може вона стати шкільним підручником, бо інакше молодь полюбить автора, а тоді його повага у тому, що він твердить правильно, утримається і в тому, що він творить неправильно".
Задивлений у далеку мету, виступаючи проти цілого гріховного світу, враховуючи малі сили вірних, Орден звертає особливу увагу на "мораль своїх відділів, до яких не приймається без стажу, першого ліпшого з вулиці. Відсіля й щаблі партійної драбини, якби вони не звалися: баліли, авангардисти і інше у фашистів; піонери і комсомольці у більшовиків; схоластики, коадьютори й професи у єзуїтів; фалангісти Франка.
Будучи свого роду "ударною бригадою", відділом обранців, Орден мусить і своїх членів ліпити з іншого тіста. Він фільтрує їх старанніше, ніж то роблять з своїми членами партії, до яких можна вступити як до шинку й вийти як з шинку, коли хочеться, часом навіть не вирівнявши рахунку.
Важливою рисою членів Ордену є їх ідеалізм. Думаючи про свою мету, він мусить накласти на своїх ряд суворих правил, відцуратися всього світського. У цьому, між іншим, джерело целібату. Ленін не мав жодної з тих малих слабостей, які часто гальмують діло політика: ні любові, ні приязні. Ні гроші, ні жінки, ні гра – не мали над ним сили. У цьому – пише один історик ленінізму – була таємниця його сили й переваги над партійними шакалами, які його оточували і яких він зневажав. Марат передбачав свою смерть – смерть "мученика свободи". І був щохвилини до неї готовий. З тою ж метою і церкви єзуїтів були густо розмальовані образами мучеництва за віру, щоби звеличити приклади відваги, зогріти душу навиків, сформувати ідеалістичні душі.
Можуть ті, що стоять на чолі Ордену, відкликатися до найнижчих інстинктів юрби, мріяти про велич і розширення території свого народу чи віри, – в глибині душі вони лишаться аскетами, – а коли перестають ними бути, ордени розкладаються і гинуть. Так, як наприклад тамплієри, той лицарсько-релігійний Чин, який лише доти існував, доки ту засаду аскетизму шанував. Юрба може думати горо хліб, вони – "не хлібом єдиним журяться", а чимсь іншим. В науці Лайолли теж стоїть, що "наші вчинки мусимо робити більше з любові до Бога, ніж в надії на нагороду, чи зі страху перед карою".
Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність й виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування "волі народу"; суворість для себе й до інших, замість гуманізму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі; нарешті цілком інші форми організаційні, – ось у чому глибока різниця між тими двома типами політичних груп.
Не завжди ті організації є таємними, як наприклад масонерія. Ні гітлеризм, ні єзуїти, ні фашизм – не були підземними товариствами.
Не значить також, що політична роль кожного з Орденів є позитивною, що під кожним треба поставити знак плюса, не мінуса. Так не є! І віра їх може бути однаково сильна, але одні вірять в Бога, а другі як наприклад, більшовизм, у чорта. Це, зрештою, відноситься і до партій. Та про те нижче, тут даю характеристику їх спільних прикмет лише.
Тепер питання: чому якраз тепер такий врожай на ті політичні Ордени? Тому, що постають вони після бур, під час криз ідей, порядків і авторитетів.
Коли існуючі еліти розкладаються, коли витрачають старі суворі чесноти, яким завдячують колишню перемогу, коли стають поблажливими ("гуманними") супроти веденої маси і супроти себе (явища, що завжди йдуть у парі), віддаючись культові вигоди, тоді натомість з'являються Інші. Ті, що мають моральну силу, якої бракувало противній стороні. Людовіка XVI, що вмів філософувати, але не приказувати, замінили якобінці і Наполеон. Розслаблене папство підпер Лайолла. Нервового інтелігента на троні царів замінив духовний нащадок Івана Грозного. Коли римський парламент став дискусійним клубом без тіні влади, його розігнано лікторськими різками. Коли фарисеї зробили з храму крамничку, мусила знайтися рука з батогом, щоб вигнати торгівців із святині.
Доконати чистки авгієвих стаєнь могли лише люди, натхненні запалом, переконанням своєї вищості, і почуттям права робити так, бажанням битися зі світом ворожих ідей, зв'язані суворими правилами Чину. Прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх перехідної доби. Власне такою переломною добою і є доба, в яку вступила Європа приблизно від 1914 року.
Щойно пізніше обсерватори оцінять всі наслідки тої катастрофи, якою було завалення трьох монархій після війни 1914-18р.р. Романових, Габсбургів і Гогенцолернів. Багато установ нашої суспільності та ідей трималося не лише на насильстві над поневоленими народами, але й на престижі, силі і традиції, що виходили з тих монархій, які об’єднували разом до 300 мільйонів людей під своїми берлами і які впали майже одночасно.
Це був правдивий землетрус. З ним ідеї, на яких трималася передвоєнна суспільна будова – втратили підтримку фізичної сили й моральної поваги. Не тому, що це були якраз монархії, а тому, що були це старі, сформовані режими. В середині цього конгломерату народів, стихії й енергії були на припоні, їх взаємні притягування й відштовхування регулювалися певними правилами і правом. Контроверзи розігравалися в рамках легальної боротьби й угоди. Бодай в середині того середньоєвропейського блоку існували правила чесної гри між класами, народами, церквами, границі між моральним "личить" і "не личить", в стані хоч і не сталої рівноваги.
Після війни та рівновага захиталася, гримнули стрімголов, здавалось, незрушні будови. Раніше, незважаючи на критику й опозицію, все було ясне. Тепер – стало все заплутане.
Раніше знали, що є капіталізм, а є соціалізм. Тепер є соціалізм, за якого панує ще більший визиск, ніж за капіталізму; так звані надвартості витискається з працівника, ще більше як за панування буржуазії. Давніше капіталізм заперечував право страйків, тепер – соціалізм.
Раніше був анархічний капіталізм і плановий (в теорії) соціалізм. Тепер – анархічний соціалізм і планове капіталістичне господарство.
Колись ясно розмежованими поняттями були – абсолютизм і свобода. Абсолютизм ототожнювався з монархією, свобода – з республікою. Тепер є свобідні монархії (Англія) з правом коаліцій, свободою преси, особистості, зборів та інше, і деспотичні республіки (наприклад СССР), де одиниця є безправною, де нема ні свободи зборів, ні преси, ні голосування, ні особистої недоторканості.
Раніше знали – особливо соціалісти – що за мир є пацифістська демократія, а за війну – недобрі царі. Тепер виявилося, що війни між царями є дитячою забавкою в порівнянні з війнами між гуманними демократіями; що ці "гуманні" демократії можуть бути найбільш войовничими і найбільшими ворогами пацифізму. Колись озброювалися, щоб уникнути нападу, війни; тепер – наприклад більшовики – хочуть роззброїти нації не для миру, а щоб легше було розпалити громадянську війну між класами. Коли, отже, давніше гаслом було – si vis pacem, para bellum, то тепер гаслом є – si vis bellum, para pacem!
Раніше свобода – значило свобода від держави; тепер свободу й добробут шукається в залежності від держави, в урядових посадах, пенсіях, замовленнях, концесіях і допомогах.
Раніше богом була приватна ініціатива, – тепер етатизм, або приватна ініціатива в новій формі – "ґрабь награблєноє".
Раніше шахраї сиділи за ґратами, тепер вони стали фінансовими геніями, як Бармат і Ставіский.
Нині – контингенти, девізові обмеження й митне божевілля. Колись зналося менш-більш, що то є рідний край і нація. Тепер з тим стало важче, коли "рідні краї" по десять разів за рік міняли свою державну приналежність, коли проголошено, що якийсь край може мати за вітчизну чужу столицю, як наприклад Москву, столицю "всіх трудящих", не тільки курського Ваньки, але й миргородського Грицька і женевського винаря і шанхайського кулі.
Колись вміли розрізняти "свого" від "чужого" з непомильністю пса. "Свій" – говорив по нашому, чужий – по чужому. Тепер і це переплуталося. Прийшли чужі, що говорять по нашому і переконують, що "свої" це "чужі", а "чужі" – "свої" (українізація).
Найміцніші догми захиталися, найзвичніше поняття, і не зналося вже, в що вірити і кому. Світ здригнувся у фундаменті...
Але цей здвиг не лиш захитав звичні поняття, він спричинив щось більше. З занепадом монархій і консолідованих порядків, щезла разом з їх престижем і та фізична сила, яка охороняла звички, традиційні установи і тримала в унормованих рамках боротьбу громадських сил. Вибухла жахлива війна всіх проти всіх, оргія марно визволених енергій.
Раніше, чи право власності на вашу хату належало вам, чи державі – це рішало право. Коли ж хто власновільно порушував це право – на те був суд. Тоді вистачало мати на адвоката і на партійну вкладку. Але чи цих засобів вистачає тепер, коли озброєні люди з декретом про колективізацію викидають вас з-під власної стріхи? Чи тих старих засобів вистачає, коли озброєні робітники ґвалтом займають фабрики? Раніше можна було боронити церкву, кидаючи два гроші на тацю. Але чи тим її тепер обороните у час, коли приходять ті, що здирають хрести з бань, а з церкви роблять кіно або забирають для свого бога?
Давніше справа соціалізації була предметом дискусій в парламентах або – пригадую – в тюремних камерах між більшовиками і "дядьками". Тепер – ця дискусія закінчиться в балці, в яру або на Соловках.
Все те очевидно вимагало від сторін, що боролися за впливи, інших прикмет, не тих, що вони мали перед катастрофою, коли тонучий порядок мав за собою престиж, традицію й фізичну силу. Занепад цього престижу й цієї сили, що викликав хаос ідей і непевність завтра, цілковито підірвав і престиж партій, як організацій політичної боротьби, висунувши на арену – політичні Ордени. Інші часи – інші птахи, інші птахи – інші пісні.
Коли захиталися в хаосі подій звичні ідеї, найбільш фундаментальні цінності нації, на місце знання мусила прийти непохитна віра, бо віру важче захитати, ніж знання.
Коли на місце освяченого традиціями права війни, стали звичаї "демократичних війн", стару гуманність мусила замінити суворість. Коли престиж, традиція, сила, освячені віками, абдикували, для їх охорони, замість старих партій, які тільки під охороною тої сили й могли діяти, – мусили створитися відділи добровольців, які рятували власність горожан, честь і добробут, здані на ласку долі державою, – від заливу анархії. Коли замість дрібних щоденних справ, на порядок денний виступили фундаментальні проблеми існування людських гуртів, – ті, що за них боролися, мусили засвоїти залізний лад Ордену, не нібито-дисципліну партії, мусили мати ідеалізм, мусили підкреслювати не кількість, лише якість.
Так для порятунку католицької Церкви, захитаної під ударами Віттенберського чарівника, повстав великий твір Ігнатія Лайолли, з метою знищити у віруючих дух сумніву, підготувати активне духовенство, взяти в свої руки виховання народу, усунувши від нього інші Чини і створити таку в своїх рядах дисципліну, щоб їх члени добровільно корилися вибраній догмі та її носіям – мов повільне знаряддя.
Катастрофа, про яку говорю, відбилася сильно і на нас, викликавши повне змішання понять. Вирвана виром подій з рідного середовища або середовища своєї верстви, наша інтелігенція, замість голосу крові, почала прислухуватися до тої чи іншої книжки, до модної теорії, до абстракції. Духом стала подібна до того жида, про якого розповідає Зомбарт, як про символ відірваного від життя книжного мислення. "До мене до Бреслави, читаємо в того автора, прийшов якось один жидівський студент аж зі Східного Сибіру, з єдиною метою "студіювати Маркса" у мене. Побув він пару місяців і вернувся назад. Але весь той час він зовсім не сприймав оточення, серед якого жив, не пізнав ніяких людей, на прохід взагалі не ходив, він мабуть не знав добре, де він провів той час. Він перейшов через Бреславський світ, не сприйнявши його так само, як перейшов він через світ, з якого прийшов, і як йтиме через світ в наступні роки життя, не відчувши ні подиху його, лише з Марксом в голові" (от як тепер ідуть большевики).
От подібне духовне "зжидовіння" спостерігаю я серед нашої інтелігенції, як галицької, так і наддніпрянської. Селянський син, що попав до міста, декласований дідич "марксист", маломістечковий інтелігент, колишній "волосний писар", що стояв на чолі політичної партії, фельдфебель, з якого війна чи революція зробили міністра – всі вони, вирвані, викорчувані зі свого природного оточення, з обсягу звичних понять і способу думання, попали зненацька у вир завзятих змагань різних доктрин, поставлені перед справами загальнонаціональної ваги, над якими ні думати не звикли, ні тим менше їх вирішувати.
Поки ще існував престиж російської демократії, так популярної у нас, інтелігенція наша мала "ясну лінію" – готовий кодекс понять і ідей. Коли ж ті сили збанкрутували, здана на власну думку інтелігенція наша теж втратила духовну рівновагу.
Все стало сумнівним: Схід чи Захід? З демократією чи проти неї? Віджило нове москвофільство (комуністичне), молода наша національна інтелігенція сумнівалася, чи не є вона "паразитом на тілі народу" ("Щоденник" Чикаленка). Совєтський поет О. Близько, як і маса інших, не знав, чи змусити собі служити вороже місто, чи – впасти йому до ніг:

"Хто, – людина чи схований звір?...
Завжди байдуже до того,
Сміється там хто, чи боліє,
Місто у полум'ї люто стремить!
Соняшне? Хмарнеє? Це невідомо!
Плакать? Сміятися? Це невідомо!
Місто мовчить!"

– говорить лише роздерта сумнівами душа Влизька і Сосюри, і Тичини, які замість у власній душі, шукали відповіді в чужого оракула.
І цей сумнів, цей комплекс "інферіорності" (почуття своєї меншовартості), характерний для нашої викоріненої психічно, підпавшої під вплив чужих ідеологій інтелігенції, є старшої дати. Його зародки видно ще перед війною 1914р., коли то вони сумнівалися у власному праві, не знаючи, чи

"нам, знесиленим журбою,
роздертим сумнівами, битим стидом,"

провадити народ на ясніший шлях... Коли то вони сумнівалися, чи мають право нав’язувати йому свої ідеї, бо хто ж вгадає, куди йде еволюція?

"Небезпечно ставати в супір
Діл природних бігові,"

Як жахливо-тупо "працює" напхана чужими доктринами, думка нашого партійця-інтелігента, вилощена з почуття органічного зв'язку з оточенням і фактами, – ось, в додаток до розважань Зомбарта, – мала ілюстрація: з оповідання сільської вчительки в Україні під советами:
"Часом діти питають: "чому ми голодні і босі, і роздягнені, а он – пани в капелюхах і все забирають?" – , Де ж пани, запитую суворо, у нас панів тепер нема. Оті, що в капелюхах і з портфелями, то – совєтські робітники". – "Щось вони дуже скидаються на панів, що про них нам розповідають наші батьки" – кажуть діти. Вони мають рацію, але я мушу говорити те, що наказано", – завважує вчителька."
Учителька ширить оті ідеї (інтернаціоналізму, братерства), хоч і всупереч фактам – але з примусу. Але скільки ж то є в нас інтелігентів і по той і по цей бік кордону, які ширять ті самі ідеї просто з дурості. Органічно, кровно зв'язана з землею і оточенням, українська дитина – в наведеному прикладі – роздумує над фактами життя: коли ті зайди ліпше вбрані ("в капелюхах") і, не питаючись, в нас "все забирають", значить це пануюча верства, це – "пани". Напханий відірваною книжковою мудрістю інтелігент міркує інакше: в книжці написано, що під час соціалізму "немає панів", значить вони й не можуть бути на селі. Коли тому перечать факти, тим гірше для фактів, бо соціалісти – як стоїть у Маркса – можуть бути всім тільки братами, не панами. Їх розум – як у того жида, у Зомбарта, не цікавився ні оточенням, ні людьми, "не відчуваючи ні подиху життя", роздумував лише мертвою буквою мертвої книги. В одному випадку – інстинкт самозбереження, в іншому, у партійне, відгомін викутих замолоду і неперетравлених шпарґалів, які не можуть вже бути компасом в тій анархії думок, що є характерною прикметою наших часів.
А якраз тепер прийшов час, жорстокий час жорстоких фактів, коли навіть неоформленим мозкам наших вічно хитливих скептиків почала дивною видаватися наука мертвих книг!
І от тоді наступив хаос і сумнів, якому не може покласти край наше партійництво, бо не вилізло з-під впливу мертвих старих доктрин, не навчилося самостійно думати і приглядатися до фактів життя. Клястися на старих книжках вже не виходило, бо факти з них глузували. Але вивести свою мудрість з фактів, заснувати її на них, піти проти "святої" книги, теж не випадало! Ось так опинилися наші колишні демократи, драгоманівці і соціалісти, "роздерті сумнівами, биті стидом" – як той Буриданів осел, між сіном і соломою, безпорадні й безчинні перед великими проблемами сучасності: село чи місто? Націоналізм чи інтернаціоналізм? Кількість чи якість? Сумнів, розум чи віра? Капіталізм чи соціалізм? Демократія чи авторитарність? – Без догми, без компасу, без віри молотять їх часописи ці проблеми, не знаходячи виходу.
Трагедія цих людей стала трагедією нашого партійництва взагалі, трагедією партії, як типу організації, в добу, коли сама дійсність накидає інші форми групування – ті, які я означив словом Чин, Орден.
Партії захвалюють "розум без віри основ"... Але в добу, де всі національні цінності є під обстрілом фанатиків тої чи іншої віри, коли наші цінності знецінюються, коли чуємо про нас без нас: про "Схід Європи", "Євразію", СССР і про те, що Rutheni nondum sunt mature ad regendum, в такий час, не хитливий під доказами нібито-логіки розум, лиш бездоказова віра врятує ті цінності від загибелі.
Партії відкидають "догматизм", партії кажуть: "Я визнаю свої невдачі й помилки і кажу: буду й надалі міняти спосіб і засоби досягнення мети, буду мати невдачі й робити помилки", але в нашу добу ця принципова безпринципність веде тільки до прийняття будь-якої нової противної догми, будь-якого явища, що переконує тих "розумовців" не силою логіки, а силою факту, до переполоху... "Хай живе демократія!" Керенський упав? "Кінець демократії!... Хай живуть Совети! Хай живе українізація, не самостійність, ми помилялися!.." Із совєтами зле? Шубовсть в другу крайність! "Ревізія нашої політики. Ми помилялися!" Не йде за тим громадська думка? "Назад, ми пожартували, ми помилялися!"... і т. д., без кінця, чуттєва істерика у людей які – так ненавидять емоції і так ніби то керуються "холодним розумом", якого їм в дійсності бракує: і холодного, і гарячого.
Серед цього політичного канкану, не партії з їх виправдуванням „помилок" і панікерства, а Орден з його догматизмом, з його почуттям непомильності, дає силу, не хитаючись у вірі і не впадаючи в паніку, глянути у вічі кожній несподіванці.
Партії в наші часи зустрічають проти себе сили, які претендують на "виключне визнання", на "цілковиту зміну всього нашого життя в ім'я своїх поглядів", а вони живуть оманою, що ту виключність дасться "зашептати" логікою і розумом. Партії говорять: "щоб була дума й воля єдина", але при тому роблять натиск на "єдина", а не на те, щоб була "дума і воля", бо об'єднана бездумність і безвольність – дасть стільки, скільки й необ'єднана. Для того не мають відваги вибору, для того страхаються втратити прихильність мас, уникаючи висувати хоч слушну, але ще не знану загалом ідею. Для того уникають відповідальності, шукаючи завжди думки загалу і для того якраз втрачають популярність серед того загалу в наші часи, коли маси слухають не дорадників, а провідників.
Партії будують на механічній кількості, на інертній масі, на кількості голосів, не на їх якості, на "єдиному фронті". Але в добу анархії думки і підміни традиційних переконань, важливіше не поєднувати в одну какофонію протилежні слабкі думки, лише викувати одну, міцну, важливіше не механічний зліпок безбарвних думок і безхарактерних "характерів", лише невеличкий числом, але твердий вірою Орден.
Партії – "проти людей клерикального способу думання, для яких існують абсолюти". Але в часи ідейного хаосу непевності і розкладу, люди без абсолюту стають людьми без компасу. Тим не менше стануть вони атракційним осередком розпорошених енергій, притягуваних тепер іншими, чужими центрами, тими, з яких промінює те, що бракує нам "клерикальне" почуття непомильності і не роз'їдена сумнівами віра.
Партії проти нетолерантності думки й суворих правил в своїй середині, проти покарання дезертирів, проти дисципліни. І тому в нашу критичну добу, де стільки є, як ніколи, спокус – є стільки в їх рядах таких, що "помилялися" або хочуть помилятися; що з одної партії перейшли до іншої, щоб потім вступити до третьої, з віковічним викликаним безкарністю – виправданням: errare humanum est. І тому так багато в партії людей, що вірні їй лише доти, доки вона їм забезпечує мандат або виборчі фонди.
В наші часи захитаних переконань і зміцненого натиску світу чужих ідей, коли немає жодного "помиленого" (такого, що "помилився") без ареолу ідейності; коли єретиків рахують тисячами, потрібна не нібито-суворість партійна, а залізна дисципліна Ордену, яка не лиш на папері тягне до відповідальності за кожний фальшивий крок, а навіть за "помилки". Лише та дисципліна зможе створити не покірну отару з партійним квитком, а твердо спаяний гурт однодумців; людей віри, не – підкреслюю це – солом'яного вогню; людей світогляду, не – підкреслюю це – верхоглядів; людей, що виробляють собі той світогляд напруженою працею, днями, ночами, роками.
Катастрофа, що її викликала війна 1914р., занепад традиційного порядку в Середній, і Східній Європі, кинув нас разом з іншими 300 мільйонами колишніх підданих Габсбурґів, Романових і Гогенцолернів у вир незнаної доти ідейної і всякої іншої боротьби, в вир хаосу, з якого треба наново кувати нові догми й нові доктрини й надати їм новий престиж. Не партіям зробити це. Уклад понять, що спирався на силу австро-угорської монархії і престиж всеросійської демократії, розпався. З темряви історії намагаємося ми вигребти поховані під тими руїнами власні традиції, щоб зцементувати ідейно націю, натикаючись на шалений опір ворожих енергій і сил.
Чи перебороти ці енергії, чи надати престиж власній традиції, чи створити нове загальнонаціональне "вірую", незмінне і таке, що не допускає єресі, а їх караюче, чи вийти з хаосу мінливих думок – здібні партії? Чи розв'язати проблеми села й міста, пролетаріату й селянства, класи й нації, націоналізму й інтернаціоналізму (з усякими братерствами), соціалізму чи індивідуалізму, економіки продукції й економіки розподілу, свого й чужого? Чи є ми "матурі", чи не є, безрозумного "розуму", чи рішити дилему гуманізму чи дисципліни, маси чи проводу, – чи здібні партії? Чи зневірену, розбиту, розкладену плитким критицизмом, розшарпану різними демагогічними ідеологіями думку – здібні злютувати партії? Чи здібні надихнути її тою завзятістю й вірою, якою надихнув своїх "залізнобоких" Кромвель, своїх адептів Ленін чи Франко, своїх учнів Лайолла?
Ні, ні, і ще раз ні! Знаком часу є віра, – не сумнів; догма, – не партійна "програма"; характер, – не кількість. Живемо в світі нових, зовсім нетолерантних світоглядів. В такі часи, "пересякнутий пекельною нетолератацією світогляд зможе зломити тільки перейнята тим самим духом, оборонена тою самою сильною волею, але чиста в собі правдива ідея".
У Лє-Бона читаємо, що "ментальну стабілізацію" в людини і в їх групі може витворити лише "прийняття якоїсь гарячої віри"; лише ця остання дає думці сталий напрям і інтенсивність. Ось це і є зміст і суть цієї статті. "Коли стільки умів тепер впадають в неміч і непевність, то тому, що не знайшли ще містичного ідеалу, досить сильного, щоб опанувати їх". В наші часи розгардіяшу такого ідеалу не посідає ніяка політична партія, вже існуюча; не матимуть її і ті, які думають тепер закладати, мудрі по шкоді, пізні Івани.
Мати відвагу вибору між різними думками, і почуття непомильності, бажання дати не лише нову програму, а нову людину – пана хаосу, – новий ідеал, може лише угруповання типу Ордену, Чину.
Чи всім вказуємо до нього стежку? Ні, це не є рецепт для масового вжитку. Тому і відповідаю: "могій вмістити, да вмістить". Потім, коли оті пробоєві еліти створять стрижень нової думки і тип нової людини, потім до них прийде більшість – з подиву, з побоювання, чи з снобізму, тоді й маса переконається, що – "сим побідиши". На разі ні...
Тому й на питання чи партії зникнуть, відповім: мабуть ні. Але гадаю теж, що без тих Орденів і сект, релігійних і політичних (як вчить історія, від якої ніхто не вчиться), – без них не дожили би до наших днів багато з установ та ідей, які вони в свій час піднялися рятувати. Певно, що Тецелі не зберегли би від занепаду папський Рим, ні Джіоліті Рим королівський.
Партії ймовірно існуватимуть і далі, роблячи й далі те, що тепер. Але не вони загартують дух загалу, не вони врятують традиції, які є під загрозою, не вони скристалізують думку поколінь, не вони випростають моральний хребет нації, не вони нададуть новий блиск й атракцію її правдам, не вони викорчують так глибоко закорінений у нас комплекс "інферіорності"...
Лише те, що я назвав Орденом здолає клепати наші "зів'ялі серця і сумління" тяжким молотом своєї догми. Лише його сталь пройде нам по серцю "мов розпаленим дротом". Лише він з'єднає не недовірків, а віруючих біля свого символу. Лише він – в цім безладі думок – надасть нашим давнім традиціям блиск і втрачений престиж.
Очевидно, є – як зазначено в цій статті – різні ордени. Всі вони одержимі фанатичною вірою в свою ідею і безкомпромісність в боротьбі за неї. Але в одних – це віра в силу Правди й Добра, у інших – в силу Брехні і Зла. Третя сила, представлена переважно "партіями", а вони ставлять свічку Богові, і – йдуть на діалог та компроміс з дияволом. Це ті літеплі, "ні холодні, ні гарячі", що їх – за словами Євангелія – "виригне Господь з уст своїх" в годину останнього обрахунку. Ці сили сатани і його слуг, – сили комунізму, московського месіанства (або чийогось іншого), знищити в смертельнім змаганні за наше "бути чи не бути", – не зможуть ті "літеплі", ті різнорідні "партії", лише войовники Ордену нових хрестоносців під знаком Хреста й Меча, – великих традицій нашого Києва.

Львів, 1938.

РOST SCRIPTUM до цього видання. Що нинішня так звана демократія не в стані опанувати хаосу в своїх країнах і поза ними, до цього додумуються вже самі деякі демократи. Наприклад англієць історик Тойнбі і американець (жидівського походження) Вальтер Ліпман, обидва дуже популярні серед демократів. Останній стверджує, що щось зіпсувалося у ліберальних демократіях, які в двох війнах перемогли, та не змогли встановити миру й порядку. Масу він вже називає деспотом, до якої демократична влада повинна підлещуватися й не говорити правди, доки вона не стане модною. Наступила "девіталізація влади", яка не раз переходить в руки демагогів, або якоїсь кліки. Натомість має прийти або якесь внутрішнє відродження демократії, або – тоталітаризм контрреволюцій – пише Ліпман... А Тойнбі, іншими словами, але те саме говорить: що завершенням демократії має бути "світовий уряд", але що "спочатку" він мусить бути тоталітарним. Очевидно, в розумінні демократів, не "деспотичний" тоталітаризм Франка чи Салазара, а "демократичний" тоталітаризм, де б зникли всі "фашисти," як Франко, Петлюра, взагалі всі "націоналісти", і встановлена приязнь з "демократичним" СССР.
Певно, як я вже зауважив, і комунізм, і отой "світовоурядовий" режим мали б деякі прикмети орденської системи, свою догму і месіанську ідею, і войовничий дух, але їх характер є не так орденський, як ординський, характерний і для монгольських, хозарських або й для московської орди, яких першим принципом є терор. Бо всюди де ті орди з'явилилися, чи в Іспанії перед 2-ою світовою війною, ("республіканці" антифранківські) чи в Україні (більшовики), несли вони знищення релігії християнської, руїну церков, національної культури, незалежності, поняття моралі і чести, всіх національних традицій, і панування якогось "герренфольку", для якого їх жертви були "унтерменшами", засудженими на рабство або на фізичне винищення. Тому не хапаючись за ідею модерної "демократії", безсилої в боротьбі з комунізмом і з всякою "ординською" силою, мусить Україна їм протиставити стару ідею нашу нового Ордену, подібного до ордену "лицарства запорозького", з своїм протектором Архангелом Михаїлом, патроном Києва і України, щоб протиставитися тим "ордам", які сунуть на нашу Землю під протекцією тих "духів злоби піднебесної", тих ворон з "Великого Льоху". За "святую Правду, волю" – проти брехні сил диявола і його "тьми, смраду і неволі".
Ця ідея, ідея націоналізму, різниться фундаментально від ідей соціалістів, "демократів", "прогресистів" і модерних контактовців, яких ідеєю є тримати "дружбу" з кожною винесеною на гору в даний момент силою, ціною відречення від свого національного Я, – незалежності, культури, навіть віри і мови ("дві рідні мови", "непередрішенство"). Деякі з них, слідами Косача переходили від гітлеризму до більшовизму, інші навпаки, були проти націонал-соціалізму коли він вів боротьбу з комунізмом, як і проти Франка, коли той вів боротьбу з комунізмом. Але стали до "співпраці" з гітлеризмом, коли він зайняв Львів і Київ. Протилежне становище зайняли націоналісти, які апробували боротьбу націонал-соціалізму з комунізмом, і стали проти нього коли він як займанець з'явився в Україні (проголошення державності ЗО. 6. 1941, УПА і т. п.). У львівському "Вістнику" (ч. 4, 1939), перед війною, можна було читати, що коли б в майбутній війні Німеччина Гітлера прийшла в Україну не під прапором національної незалежності. України та інших завойованих народів, а з ідеями "дранґу нах остен", здобуття нового "лебенсрауму" для себе, то вона зустріне там таке саме відношення до себе, як більшовицька Москва.
Подібні ідеї розвивали деякі західні церковні (католицькі) автори, що несли гасло не "діалогів" з московським атеїзмом, а боротьби з ним. Один з них писав про потребу для тої боротьби створити "священний батальйон", "однорідну (духом) меншість, рішучу і активну, непримириму в своїх ідеях". Бо "коли люди люблять те що добре, то більше те, що сильне" духом. Бо у слабкого ніхто не шукатиме опори. А інший автор писав: "проти політики, яка лишається політикою, можна боротися політикою ж. А проти партії, що має свою містику, себто свою концепцію світу, проти політики, яка перетворилася в релігію, не можна боротися інакше як з допомогою іншої концепції світу, принадою іншої містики".
Ясно, що сильна, нападаюча містика може бути поборена лише містикою, тільки ще сильнішою і ще більш агресивною. Перед обличчям фанатичного комунізму, заклики до логіки й розуму, політика опортунізму є до нічого. В обличчю фанатичного комунізму, партії вже згори биті. Хіба лише тоді ні, коли це будуть партії перейняті фанатичною вірою і своєю власною сильнішою містикою.
Себто, коли це будуть не партії, а формації орденського типу. Це і є ідея цієї статті.